Храм білих чапель

Сталося це багато років тому.

Було серед гір і лісів маленька село. Весело й багато жили там люди. Товаришували вони з білими чаплями: сила-силенна була їх у тих місцях. Прилетять, над селом покружляють та біля ріки сядуть. Жили селяни й чаплі у злагоді й мирі.

Але ось якось раз прийшла в те село велика біда – посуха. Висохли ріки й ставки. Навіть у колодязях ні краплі води не залишилося. Засмутилися люди. “Пропаде тепер урожай, – думають, – настане у селі великий голод”. Пішли вони до старійшини поради просити.

– Треба помолитися небесним богам, – порадив старійшина.- Може, зглянуться вони над нами і пошлють на землю дощ.

Став старійшина богам молитися. Раптом чує – біжать до його будинку люди.

– Вода! Вода! Дивіться – вода! – кричать.- Вода з небес ллється!

Вибіг старійшина з будинку, зрозуміти не може, чому люди кричать. Глянув удалину, та так і рота від подиву відкрив. Стоїть над лісом, що за самим селом, білий стовп, зі сторони в сторону вихитується, ніби ріка від землі до неба піднялася!

Кинулися селяни до лісу, підбігли ближче, а це не ріка зовсім, а білі чаплі. Витягнулися вони від землі до самих хмар і крилами махають.

– Не просто так чаплі тут кружляють, – сказав старійшина.- Вони нам на щось показати хочуть!

– Я пам’ятаю, розповідав мені дід, – сказала одна бабуся, – що є у нашому лісі чудесне болото – у ньому вода ніколи не висихає. Може, білі чаплі нам його відшукати допомагають.

Пішли селяни у лісову хащу. Довго вони по лісу ходили, поки не вийшли до великого болота. Дивляться – а болото теж сухе. Зовсім розгубилися селяни. Стоять, що робити, не знають. А старійшина усе своє повторює:

– Не просто  так білі чаплі над болотом кружляли! Ой, не просто так!

Обійшов він болото, і здалося йому, що десь поруч  вода дзюрчить, співає струмочок, заливається. Доторкнувся старійшина до високої скелі, а вона мокра!

– Видно, усередині скелі джерело б’є, – здогадався він, – а може, і ріка тече.

Здивувалися усе:

– Як це ріка усередині скелі текти може? Куди ж вона тече й звідки? А старійшина на своєму стоїть:

– Тече ріка й усе!

Наказав він покликати каменяра й скелю ту розбити. Ударив каменяр раз, ударив два, а скеля немов залізна, тільки гуде – жодного шматочка від неї не відлітає. Покликав каменяр помічників. Стали вони разом бити, а розбити однаково не можуть.

Уже й смеркти почало. Підійшов тоді старійшина до скелі ближче й просити став:

– Зглянься над нами, пані скеля, відкрий нам свої води, напої наших дітей.

Загойдалася скеля, і всі побачили біля самого її підніжжя маленьку тріщину. Стала та тріщина рости, рости, та скелю розсовувати. Злякався старійшина, так як закричить:

– Відійдіть від скелі! Відійдіть!

Кинулися селяни врізнобіч, за деревами поховалися, дивляться, що далі буде.

А скеля погойдалася і перестала. А потім як зітхне глибоко, так як кашляне, так як вихлюпне зсередини своєї струмінь чистої джерельної води! Високо у небо злетів той струмінь, заблищав у місячному світлі!

Порозкривали селяни роти від подиву, дивляться – очей відвести не можуть. А тут і білі чаплі з’явилися – кружляють біля води, то ближче підлетять, то крилом торкнуться, то голову під бризки підставлять!

Весело стало всім, радісно. Напоїв той струмінь ліс, і поле, наповнив водою ріку, ставки й лісове болото.

– Правий я був, – сказав старійшина, – не просто так білі чаплі над болотом кружляли. Видно, не прості це птахи, а посланці Духа лісового болота. Почув цар болота наші молитви, ось і послав нам порятунок.

Поклонилися селяни чаплям. А птахи ще над лісом покружили й геть полетіли.

Кажуть, що мешканці того села на краю лісового болота побудували  храм і назвали його Сагі-Алемія, що значить “Храм білих чапель”, і про білих чапель не забули – завжди їх радо у тому селі зустрічають.