Хто порахує каченят?

Ну й морока бабусі з каченятами. Всенький день плутаються вони під ногами, галасують, ніби на ярмарку. А стара качка поважно походжає коло них і вдоволено кахкає. Мовляв, ви тільки гляньте, які в мене гарні дітки!
Одного разу бабуся сказала:
—    Пора каченят привчати до води. Жени їх, Оленко, до копанки.
Дівчинка взяла хворостину і побігла відчиняти хвіртку. На вулиці до Оленки приєдналися дві сусідські сестрички.
Качка попереду кахкає, за нею — живим ланцюжком — чалапають каченята.
—    Давайте порахуємо каченят. Щоб не розгубити,— запропонувала Оленка.— Одно, двоє, троє…— почала рахувати і скрикнула: — Ой, збилася!
—    А я ось не зіб’юся,— сказала Іринка.— Од но, двоє, троє, четверо…
Тут Іринка змовкла і винувато глянула на Оленку:
—    А далі я забула…
—    Зате я знаю до двадцяти і напевне порахую,— мовила Оксанка.— Одно, двоє, троє, четверо, п’ятеро… Ти куди побігло! — сердито крикнула Оксанка на каченя, а Іринка за сміялася:
—    Хіба їх порахуєш!
Ось і копанка, густо обсаджена плакучими вербами. Від неї повіяло вранішньою прохолодою і настояною тишею.
Каченята, побачивши голубе плесо, кульками скотилися в воду і попливли. Дівчатка сіли на березі.
Аж тут близенько, з гаю долинуло:
—    Ку-ку! Ку-ку!
—    Чуєте? Зозуля теж уміє рахувати! — скрикнула Іринка.
А може, вона хоче порахувати наших каченят? — здогадалася Оксанка.
Подружки нарахували більше десяти, але раптом зозуля змовкла.
Навіть їй не під силу,— всміхнулася Оленка.