Хто спить де попало

Бабуся сварила кота кожного дня. То граючись зламає вазон на вікні. То обірве фіранку, гойдаючись на ній, як на гойдалці. То розіб’є блюдце чи миску. То залізе на подушку, спить, мишей не ловить. Ніякої від кота користі, лише шкода, вважала бабуся.

Сів якось вранці кіт на підвіконні, почав умиватися. Довго умивався, чепурився. І раптом подумав: «А чи не вимити мені заодно й бабусине вікно?»

Щоб вікно було біле-біле, помив його… сметанкою.

Знову крик і ґвалт. Свариться бабуся, гультяєм кота називає.

«Ну ніяк їй не догодиш, — міркував збентежений кіт, сівши біля кошика, де лежало бабусине в’язання. — Щоб іще доброго зробити? А зв’яжу я сам собі шкарпетки».

І розпустив клубки по підлозі. Клубки були сірі, чорні, білі. «У самий раз! — радів кіт. — Я теж смугастий».

Крутився, як мотовило, стрибав веретеном, такий шум здійняв, сміття натрусив. Всю пряжу перемотав, а п’ятки все одно лишилися голі.

Знову крик і ґвалт. Свариться бабуся, ледь не плаче. Такий нехороший кіт у хаті!

«Зроблю нарешті добру справу, — вирішив кіт, — зловлю мишку».

Довго стояв в кутку за піччю. Потім сів. Задрімав. А коли прокинувся, ніяк не міг зрозуміти: хто це шарудить в кошику — бабуся чи мишка? Бабуся теж любить покорпатися в мішечках з сушеними ягодами, грибами; пошелестіти папірцями. То рукавом, то подолом махне, зачепить, як мишка хвостом, що-небудь, скине з лавки… Одначе, хто ж це там, врешті? Може, визирнути, подивитись? Ні. Так добру справу можна зіпсувати. Треба вистрибувати несподівано.
Кіт стрибнув… і відразу втрапив у бабусин фартух.

Цього разу бабуся розсміялася та так в подолі і винесла кота надвір. Набрид їй нерозумний кіт.

Що було робити? І наважився кіт піти на полювання. Самий раз переконати бабусю, як він необхідний у хаті.

Нагострив на паркані кігті. Хвіст підібрав під пасок — на полюванні він заважатиме. Витягнувся, щоб зручніше повзти по землі.

Підкрадався тихіше за бабусю, яка ходить, як мишка. Крався до паркану, де в кропиві порпалися курчата. «От буде смаженина для бабусі!» — тішився кіт.

Тільки було намірився ухопити найжовтіше, як хтось боляче смикнув його за вухо. Знов бабуся!

«Не чіпай курчат, тим більше своїх! — сварилася вона. — І коли ти тільки почнеш мишей ловити, ледацюго?»

«Цього не роби… цього не чіпай… Того не лови, бо свій… Кого ловити? І миші ж можуть бути свої», — в розпачі міркував кіт.

Щоб більше не помилятися, він замкнув усі комори, підвали і навіть підпіччя. Важку в’язку ключів прив’язав до паска, — тепер вже миші удень дуже не розгуляються. Сів на вікні і замуркотів: «Я найслухняніший у бабусиній хаті…»

Пісенька була така тиха, така ніжна, що очі самі заплющилися, і кіт заснув.

Він співав пісеньку собі на втіху кожного разу, коли траплялися неприємності, і до нього відразу ж приходив сон. Кіт спав де попало: на підвіконні і на полінах, на лавці і на травичці.

Постіллю були і спинка і бочок і животик. А звати його як? Ледар-лінивий? Ні! Бабусин котик!

А тому,  що тепер щоночі він знімає з паска ключі, відмикає комори, підвали, підпіччя і, нарешті, ловить мишей.