TOU

Хвалькуватий Гембей

Японські народні казки

У одному селі жив селянин, на ім’я Гембей. Сусіди недолюблювали Гембея: дуже вже він був хвалькуватий. Якщо з ким-небудь траплялася якась неприємність, Гембей сміявся й говорив:

– А зі мною такого ніколи не буде! Мене так просто не проведеш! Одного разу Гембей зібрався у місто. Він вирішив купити собі, там на базарі, телятко

Жінка Гембея вибрала саму міцну мотузку й, подаючи її чоловікові, сказала:

– Веди телятко додому на мотузці. Тільки дивися уважно, щоб по дорозі не вкрали.

– Які дурниці ти говориш! – розсердився Гембей. – Щоб у мене вкрали телятко! Ні, мене так просто не проведеш!

І в той же день пішов Гембей у місто. Довго ходив він по базару й, нарешті, побачив росле, відгодоване біле телятко.

Ось, це саме те, що я шукав! – зрадів Гембей. – Ні у кого у нашому селі немає такого телятка!

І від задоволення Гембей навіть заклацав язиком.

Сторгувався він із продавцем і погнав телятко додому. На околиці міста згадав Гембей, що поблизу живе його старий знайомий – швець.

Зайшов Гембей до знайомого й відразу ж почав вихвалятися:

– Дивися, яке телятко я купив! Такого телятка у тебе ніколи у житті не було!..

І від задоволення Гембей знову заклацав язиком. А у шевця був підмайстер – хлопчик Ітиро.

Ітиро подивився на телятко, теж поклацав язиком й сказав:

– Телятко гарне. Дивіться тільки, Гембей-сан, щоб по дорозі його не вкрали.

Почув такі слова, Гембей засміявся:

– У тебе б його, звичайно, вкрали, а мене не проведеш! Не такий я чоловік!

Сказавши так, він попрощався й пішов додому, у своє село. Як тільки Гембей зник, Ітиро сказав:

– Дозвольте мені, хазяїне, відучити цього чоловіка від хвастощів.

– Від цієї хвороби його ніхто не відучить, – відповів майстер.

– Усе-таки прошу вашого дозволу: дозвольте мені спробувати.

– Як же ти це зробиш?

– А я вкраду у нього телятко.

– Спробуй, якщо хочеш. Тільки нічого із цього не вийде: він веде телятко на мотузці.

– Подивимося, подивимося! – вигукнув підмайстер і, зірвавши зі стіни пару нових черевиків, вибіг на вулицю.

Ітиро знав дорогу, по якій ішов Гембей. По бічних стежках він випередив хвалька й, кинувши один черевик на дорогу, сховався у траві. А задоволений Гембей тягнув за собою телятко й муркотів якусь пісеньку. Раптом він побачив на дорозі черевик.

– Так, так, так! – засмутився хвалько. – Жаль, що немає до нього пари. За одним я і нахилятися не стану…

Та, смикнувши за мотузку, він повів телятко далі. Так пройшов він, може кілометр, а може й менше, але, тільки увійшовши у дубовий гай, знову побачив такий самий черевик.

– Як жаль, що я не підняв першого черевика! – засмутився Гембей. – А може, він, і далі лежить на старому місці.

Гембей швидкоруч прив’язав телятко до дубка й кинувся із усіх ніг на дорогу, де він бачив перший черевик. Черевик лежав на старому місці. Схопивши його, Гембей поспішив у гай. Але коли він підбіг до дубка, -телятка там не було.

Гембей обнишпорив увесь гай, але телятко немов крізь землю провалилося. Як це воно вхитрилося відв’язатися? – засмутився Гембей. – Тільки б ніхто не дознався, що із мною таке трапилося…

Не знайшовши телятка, пішов він знову у місто: не можна ж було повернутися до жінки без телятка. Тоді довелося б у всьому їй зізнатися.

А Ітиро до цього часу вже пригнав украдене телятко додому і сховав у стайні. Ітиро розповів майстрові, як він перехитрив хвалькуватого Гембея, і вони обоє довго сміялися.

– Що ж ми будемо робити із цим телятком? – запитав підмайстер. Хазяїн не встигнув нічого відповісти, тому що у цей момент розсунулися двері й до будинку увійшов Гембей.

– А де ж твоє телятко, шановний Гембей-сан? -запитав, як ні у чому не бувало, майстер.

– Телятко? А, телятко! Знаєш, щось мені воно перестало подобатися, і я продав його якомусь перехожому. Хочу тепер купити собі інше. Тому й повернувся. Хазяїн почастував Гембея чаєм і сказав:

– Тобі повезло: я давно вже збирався продати своє телятко. Якщо не поскупишся, – можу тобі його продати.

І він наказав учневі привести телятко.

– Скільки ж ти хочеш за нього? – запитав Гембей, коли Ітиро виконав наказ хазяїна.

– Так стільки ж, скільки ти заплатив за своє.

– Ще чого! – замахав на нього руками Гембей. – Хіба можна зрівняти моє телятко з твоїм?! Моє було й більше й вгодованіше!

– Як знаєш, дешевше я не продам.

Довелося Гембею за своє ж телятко знову викласти грошики. Коли він вивів його з подвір’я, майстер сказав:

– Сподіваюся, Гембей-сан, що ніхто по дорозі не вкраде твоє телятко? Гембей знову заявив хвалькувато:

– Ну ні, мене не проведеш! Не такий я чоловік! Як тільки Гембей пішов, Ітиро знову попросив:

– Дозвольте, хазяїне, я ще раз украду це телятко.

– Ну, другий раз у тебе не вийде! Тепер його так просто не обдуриш.

– Усе-таки дозвольте мені, спробувати. Дуже хочеться відучити його від хвастощів.

– Що ж, спробуй…

Ітиро знову побіг у гай, щоб випередити хвалька. Сховавшись поблизу від дороги у кущах, він став чекати. Та, як тільки Гембей з’явився на стежці, підмайстер голосно замукав:

– Му – му- му, му…

– Так це ж кричить моє пропавше телятко! – зрадів Гембей. –

Зараз я спіймаю його, і у мене буде двоє телят.

Прив’язавши потрійним вузлом телятко до дуба, Гембей кинувся у кущі, звідки чулося мукання.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Поле заколдованных хризантем”
Японские народные сказки
Видавництво: “Искона”
1994 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: