Хвалькуватий заєць

У передгір’ях високого Ала-Тоо, на березі великої річки в норі серед густих чагарників, жив хвалькуватий заєць.

— Я вовка не боюся,— кричав він,— а лисиці тим більше.

Якось, коли заєць особливо розхвалився, раптом з’явився вовк і загарчав.

Хвалько затремтів від страху, стрибнув і ненароком вдарився об голову вовка.

Від несподіванки вовк теж злякався і побіг геть. А заєць сховався в чагарнику і просидів до темряви. Увечері він повернувся до себе в нору і гордо спитав у зайців:

— Ну, як, друзі мої, ви живі? Не злякалися вовка?

— А як ти почуваєшся? Живий, здоровий? Ти такий хоробрий! Напав на вовка і так ударив його по голові, що той аж завив від болю. А ти ніби ще й погнався за ним. Розкажи, що ти з ним зробив?

Хвалько тільки й чекав на це — пішов плести небилиці:

— Спочатку наздогнав його, вдарив ззаду, та так, що він одразу присів. Потім ударив по голові, і мізки його розлетілися на всі сторони.

Зайці не переставали дивуватися його хоробрості.

– Ти врятував усіх нас. Цього ми ніколи не забудемо. Тепер, якщо ти ще вб’єш лисицю, ми житимемо в повній безпеці.

— Лисицю теж вб’ю. — Заєць-хвалько озирнувся на всі боки: чи нема кого поблизу. — Я її загризу, як тільки зустріну. Її шкура буде моєю підстилкою. Вірте моєму слову!

І дурненькі зайці повірили йому.

А хвалько все хвалився — не було йому стримання.

До пори до часу.