Кікос

Жили-були чоловік та жінка, і мали вони трьох дочок. Якось чоловік пішов у поле, а жінка заходилася тісто вчиняти. Та й каже старшій дочці:

– Піди-но, доню, води принеси!

Подалася старша по воду. Джерело було в ущелині під деревом. Набрала вона з півглека води, глянула на дерево, а тоді на камінь під ним та й подумала: «Оце я вийду заміж, та буде в мене син, та назву його Кікос, та пошию йому гостроверху шапку, та як піде він по воду, та вилізе на це дерево, а тоді впаде – то прямо на камінь. Що ж мені робити, як же мені не плакати! Ой, Кікос-джан! Вай, Кікос-джан!»–приказує так донька та й плаче-плаче.

Жде мати дочки не діждеться. Посилає середульшу, каже їй:

– Піди-но подивися, де вона поділася? Треба ж тісто вчинити!

Гайнула середульша. Бачить – сидить старша, рве на собі коси, плаче-голосить.

– Чого це ти плачеш, сестронько? – питає її середульша.

А та:

– Серця в тебе нема, хоча б сльозинку зронила. А ще й тітка!

– Та що тобі сталося?

Каже:

– Ахчі, оце як вийду заміж, та буде в мене син, та назву його Кікос, та пошию йому гостроверху шапку, та як піде він по воду, та вилізе на це дерево, а тоді впаде – то прямо на камінь. Та що ж це за серце в тітки, що вона й не заплаче!

Тут середульша сідає поруч із нею, і вже обидві рвуть на собі коси, плачуть-голосять…

– Ой, Кікос-джан, вай, Кікос-джан!

Бачить мати, що й середульша не вертається, посилає найменшу.

Пішла вона та й собі пристала до тих.

Сидять вони вже втрьох, плачуть-голосять.

Бачить мати, жодна з дочок не вертається, сама пішла.

Приходить – і ну сваритися на дочок:

– А хай вам, сякі-такі, тісто вже сіло! Що це найшло на вас?

А вони в один голос відповідають:

– Ой, нані, нані! Що це ти за бабуся така, що в тебе таке черстве серце, навіть не заплачеш над своїм онучам?

– Що ви мелете? Чи не причинилось вам чогось, бува?

Рве на собі коси старша сестра, а дві менших розповідають:

– Нані-джан! А як наша сестра вийде заміж, та буде в неї син, та назве його Кікос, та пошиє йому шапку, вилізе він на це дерево та як упаде з нього на камінь… Яка ж ти бабуся, коли за онуком не заголосиш?

Кажуть вони їй це, а самі плачуть. Сіла мати поряд з ними, розпустила коси і собі в сльози, і собі голосить:

– Вай, Кікос-джан! Вай, бала-джан.

Проходив там один чоловік та й питає:

– За ким це ви так побиваєтесь?

– Та як же матері за дитиною, тіткам за небожем, а бабі за внуком та й не побиватися?

– Щось я ніяк не второпаю,– каже перехожий.

їхня мати й каже:

– Людино захожа! А як моя старшенька вийде заміж, та буде в мене онук, та назвемо його Кікос, та пошиємо йому гостроверху шапку, та як вилізе він на це дерево, а тоді впаде, то прямо на камінь… Та які ж із нас мати, тітки й баба, коли за ним не плакатимемо?

Посміявся про себе над ними перехожий, а вголос і каже:

– Та нічого ж немає. Ідіть собі додому!

А вони не перестають. Усе плачуть, усе голосять!

Тоді він їм радить:

– Так ви своєї втрати не загоїте. Ідіть краще додому, заріжте бичка, напечіть хліба та скличте поминки.

Послухали вони того чоловіка, пішли додому, зарізали бичка, напекли хліба, скликали людей, зробили поминки.