Кінь для імператора

Ферреро Бруно

Жив колись у далекій провінції Китаю художник, який проводив дні, намагаючись малювати те, що бачив, і те, що було невидимим. На його рідне село часто сідав туман. Казали, що пси в тій місцевості починали гавкати, коли з’являлося сонце.

Художник вирішив на великих аркушах рисового паперу увічнити навколишні краєвиди, які нерідко зникали в тумані. Він був таким великим майстром, що міг намалювати озера, скелі, птахів і гори одним швидким мазком. Онімілі з подиву селяни мовчки спостерігали за магічною появою на білому папері долин, гір, прегарних пейзажів, чудових дерев, рясно всіяних фруктами, прекрасних лебедів, що гордо плавали блакитним плесом, і пав, які вражали своїми веселковими барвами.

З уст в уста, від села до села люди передавали одне одному розповідь про художника.

Він прославився у своїй місцевості, потім за її межами, і врешті про нього дізнався імператор. І ось одного дня імператор у супроводі найстаршого сина й великої кількості придворних з’явився на порозі хатинки художника. Для нього це була велика честь. Зворушений художник вклонився імператорові аж до землі.

І той нарешті промовив:

– Мені казали, що ти найліпший художник у моїй імперії. Хочу, щоб ти намалював мені такого коня, якого ще ніхто у світі не бачив.

– Добре, пане, – скромно відповів митець.

– Скільки часу тобі потрібно?

– Десять років, володарю.

– Десять років, щоб намалювати коня?

– Щоб намалювати гарного коня, пане.

– Добре, почекаю. Повернуся сюди рівно через десять років.

Імператор зі своєю свитою швидко зник в імлі.

Минуло десять років. Настав призначений день. Імператор зі своєю свитою з’явився біля дверей художника.

– Я прийшов забрати свого коня. Де він?

Художник приніс великий, цілком чистий аркуш рисового паперу.

В очах імператора й придворних з’явились подив, гнів і невдоволення. Вони не змогли промовити й слова.

Упродовж кількох секунд художник зосереджувався, а тоді вмочив пензля у фарбу.

Одразу після цього художник, швидко рухаючи рукою, в якій тримав пензля, намалював такого гарного коня, що вражений імператор, не стримавшись, аж скрикнув.

Якийсь час володар мовчав. Він був немовби зачарований красою й благородством побаченого.

Тут усе було досконале: чіткі лінії, гармонія форм, елегантність руху й наче живі очі коня.

Врешті імператор звернувся до художника:

– Я ніколи не бачив кращої картини. Думаю, що ніколи й не з’явиться схожа. Вітаю тебе. Твоя дружина й діти житимуть щасливо. У присутності ось цих свідків обіцяю подарувати їм замок, озеро й ліси. Але тебе, чарівниче пензля, буде покарано смертю. Звелю відрубати тобі голову, бо ти познущався з мене, кажучи чекати десять років на картину, яку намалював за кілька секунд.

Художник, не промовивши жодного слова, схилив голову й дозволив закувати себе ланцюгами. Його рідні, які все це бачили, гірко заплакали.

Але син імператора, принц, був дуже допитливою людиною. Цікавість привела його на горище художника.

– Батьку, батьку! Ходи сюди! – заволав син імператора, коли художника вже виводили з подвір’я.

Усюди на горищі – на підлозі, на стінах, у кутках лежали аркуші, шматки, клапті рисового паперу, на яких було зображено тисячі коней. Упродовж десяти років художник вдень і вночі тренувався, щоб подарувати імператорові гідну його величі картину.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 8

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: