Кінь і віслюк

Жив собі колись селянин. І мав на обійсті
коня та віслюка. Щоранку навантажував їх
садовиною та городиною і їхав до міста
торгувати.

Якось сердешний віслюк занедужав. Але
господар того не помітив і нав’ючив його, як
завжди. А віслюкові гіршало та гіршало, і
врешті одного ранку дорогою до міста він
геть знебувся.

– Поможи мені трохи,- просить віслюк коня,-
не можу далі нести вантаж.

– Як же я тобі поможу?

– Візьми зо два кошики із моєї спини. А
решту я сам подужаю нести. [73]

– Ти що, здурів? – відповідає кінь.- Адже я й
так нав’ючений.

– Я знаю, але ти дужчий за мене і не
зморений хворобою. Візьми хоч один кошик.

– Ні, не візьму.

– Прошу, зроби мені таку ласку.

– Не сподівайся, нічого не вийде. Зітхнув
віслюк та й почвалав далі. Однак не витримав довго, спіткнувся й упав.

Господар ішов позаду, розмовляючи з
сусідою.

Побачивши віслюка долі, підбіг до нього,
поскидав кошики й спробував підвести.

– Що тобі сталося, віслюче? – спитав
співчутливо.

– Та хіба не бачиш, що він хворий? – сказав,
підходячи, сусіда.

– Хворий? А я й не знав. Що ж тепер робити?

– Заведемо бідолаху до мого приятеля, він
добре знається на худобі й неодмінно чимось
зарадить. Он його подвір’я.

– Ходімо!

Підвели вони віслюка й подалися до
обійстя сусідиного приятеля. Потім
вернулися до коня, [74] а він, забачивши
господаря, хотів був рушати далі.

– Еге, стривай-но, друже мій! – гукнув
господар.- Стій, не квапся, не покину ж я
кошики посеред дороги. Треба повантажити їх
на тебе – ти молодий і дужий. Коли
трапляється в дорозі лихо, мусимо
допомагати один одному, інакше не можна.

Господар заходився прилаштовувати коневі
на спину кошики. Кінь шаленів з люті й
розпачу та нарікав на долю.

– Ет, як не щастить, то вже не щастить! Не
хотів я взяти у віслюка жодного кошика, а
тепер мушу нести весь його вантаж, та ще й
збрую.

А віслюк, лежачи на моріжку, очуняв трохи й,
підвівши голову, мовив до коня такі слова:

– О жорстокий коню! Якби ти був допоміг
мені, взявши трохи мого вантажу, то я дійшов
би до міста. А так жорстокість твоя на тобі й
окошилася!