Кінь лицаря Рабогані

У густому лісі стояв могутній кінь, на ньому сидів лицар Бенде з темним та похмурим обличчям. Все життя він заздрив своєму товаришу по зброї та по боях лицарю Рабогані, який був щасливим, мав великі землі, багаті пасовища, череди худоби , озера та річки, повні риби; чудовий замок недалеко від Граца та красуню дружину Ванду.

В Бенде ж не було нічого. Все своє майно, щоправда невелике, він давно втратив, програвши в карти. Жодна дівчина не погоджувалась вийти за нього заміж, бо він був потворний, і в боях щастя не посміхалося йому.

Він був сусідом Рабогані, і удача, яка супроводжувала всі справи цього лицаря, дратувала його. Тепер Бенде чекав… Похмурим було його обличчя, і ще більший морок переповнював його душу.

Коли Рабогані зібрався їхати на полювання з веселим натовпом друзів і слуг, Бенде пішов до старої відьми, що жила в горах, і запитав її: «Як занапастити ненависного Рабогані? Як згасити заздрість, яка пожирає мене?

Стара подала йому жменьку золи з вогнища і сказала:

– Коли ти будеш наодинці з ненависним тобі Рабогані, кинь попіл у морду його коня, а сам скачи у ліс до трьох дубів. Далі сам зрозумієш, що робити.

Бенде подякував старій, віддав їй усі свої останні гроші і почав чекати зручного випадку.

Ось веселий натовп приятелів, слуг, Рабогані зник у темному лісі. Прекрасна Ванда стояла на високій вежі, довго дивилася услід коханому чоловікові і махала йому на прощання вишитою кольоровими шовками хусткою.

Бенде весь час намагався триматися ближче до Рабогані, і коли вони відстали від інших, вийняв хустку, в яку був загорнутий попіл, і кинув дрібний сірий порошок за вітром проти голови коня та обличчя Рабогані.

Як шалений, кінь здійнявся дибки і помчав убік, незважаючи на всі зусилля спритного вершника зупинити його. Бенде пояснив іншим мисливцям, що кінь Рабогані злякався, якогось звіра, що сховався між корінням і поскакав, як божевільний.

Весь день, весь вечір товариші шукали Рабогані. У глухому лісі лунали звуки ріжків, призовні оклики, а пізніше, коли стемніло і поміж дерев потягнувся сивий туман, у гущавині замиготіли вогні смолоскипів.

Але між тими, хто шукав, уже не було зрадника Бенде. Він заїхав у саму глибину лісу, знайшов згадувані чаклункою три дуби і зупинився під їхнім розлогим гіллям. З тремтінням у серці чекав він, і ось нарешті в темряві з’явилася темна пляма.

Втомлений і змучений вороний кінь ішов, тихо перебираючи ногами і опустивши голову. Як сонний, сидів на ньому і його хоробрий вершник. Голова Рабогані низько звисала на груди, рука ледве тримала поводи, очі були напівзаплющені.

Зрадник Бенде, наче стріла, кинувся на Рабогані і вразив його в серце отруєним кинджалом. Без слів, без стогону упав на землю вбитий. Кінь, ніби прокинувшись, змахнув гривою і, мов птах, зник у лісі.

У замку плач та ридання. Вже три дні журиться молода Ванда. Їй принесли звістку про те, що її хоробрий чоловік, лицар Рабогані, зник і ніхто не міг знайти в лісі навіть його слідів. Разом із ним пропав і його кінь.

Дні йшли за днями, місяці за місяцями, і не було у прекрасної Ванди лагіднішого і покірнішого утішителя, ніж лицар Бенде. Цілими днями сидів він біля неї, говорив з нею про загиблого Рабогані, називав себе його найкращим другом, згадував його слова, вчинки і нарешті вкрався до неї в довіру.

Одного світлого весняного ранку, коли пташки весело цвірінькали на гілках, а з зеленої трави виглядали свіжі польові квіточки, лицар Бенде сказав молодій вдові:

– Прекрасна Ванда, важко вам жити самотньо, без захисника, дозвольте мені стати вашим охоронцем, дозвольте мені бути вашим чоловіком.

Ванда відповіла: Ні.

Три дні лицар Бенде та всі старі родичі та родички Ванди, яким за цей час Бенде встиг сподобатися, умовляли молоду жінку. На четвертий день вона погодилась.

Почали готуватися до весілля. Цілими днями в замку юрмилися іноземні купці, які приносили товари. У кухні у величезному осередку палав вогонь, на рожнах підсмажували величезні бичачі та баранячі туші, фазанів, качок, перепелів.

Нарешті, красуня Ванда в білій атласній сукні, прекрасна і бліда, пішла в супроводі дівчат і шляхетних гостей до церкви роду Рабогані, що стояла не дуже близько від будинку.

За бажанням Бенді двері до церкви зачинили. Наречений і наречена опустилися навколішки перед вівтарем. Старий священик розпочав службу. Полилися звуки органу. Усі затихли.

Раптом пролунали різкі удари в церковні ворота, почувся крик і ремствування поселян, що зібралися на паперті, щоб подивитися на весільну процесію. Священик перестав читати молитву. Лицар Бенде зблід.

– Продовжуйте, отче, – прошепотів наречений. – Це дурниця, якийсь шибеник хлопчисько кинув у двері камінь.

Щойно священник відкрив рота, як пролунали ще жахливіші удари, двері широко відчинилися, і до церкви увірвався великий вороний кінь з розметеною гривою та полум’яними очима.

– Кінь Робогані! – закричали люди, побачивши його, і розступилися. Не зважаючи ні на кого, кінь у кілька стрибків опинився біля Бенді, схопив його зубами за ошатний одяг і, витягнувши з церкви, скинув з паперті.

Все це сталося так швидко, що ніхто з остовпілих запрошених не зміг зупинити розлючену тварину. Ванда, побачивши коня, зомліла.

Очевидно, що шлюбна церемонія зірвалася, тим більше що, коли Бенде пробував піднятися з землі, кінь знову штовхав його. Непритомну Ванду віднесли до замку.

Родички та служниці стовпилися навколо її ложа. Запрошені перешіптувалися, цуралися Бенді і казали, що справа нечиста. Ніхто не міг упіймати коня.

Він нікому не давався, тільки коли підійшов старий слуга Рабогані, він ласкаво поклав йому голову на плече, підігнув ноги, усією своєю поведінкою показуючи, що він просить старого сісти на нього.

Як тільки старий Андреас виконав бажання коня, як Фарбагос, улюблений сокіл лицаря Рабогані, який зник того ж дня, коли зник і його господар, спустився з висоти і вмостився на плечі вірного слуги.

Всі з подивом дивилися на те, що відбувалося, але недовго довелося їм дивитися… Вороний кінь помчав як блискавка і швидко зник у густому лісі.

Довго-довго скакав він, несучи на своїй спині вірного Андреаса та мисливського сокола Рабогані. У саму глибину лісу, в саму хащу заніс він їх.

Там Андреас побачив, що під трьома дубами лежить лицар, наче вбитий учора, а в його грудях стирчить кинджал зрадника Бенде.

Заливаючись сльозами, зійшов старий з коня і припав губами до безкровних рук свого доброго пана.

Цієї хвилини він почув якийсь шум у гілках, соколиний клекіт і каркання. Андреас мимоволі підняв очі й побачив, що Фарбагос стискає кігтями чорне, як смола, воронятко, водночас пильно поглядаючи на всі боки блискучими очима.

Інші воронята, розсівшись по гілках, жалібно каркали, розкриваючи свої ще жовті дзьоби. Почулося шарудіння, шелест крил. З дуба посипалося торішнє сухе листя.

Величезний чорний ворон з сивиною на широких могутніх крилах спустився на дуб. Ніколи в житті не бачив Андреас таких великих і могутніх птахів цієї породи, до того ж на голові ворона блищав золотий обруч. Старий птах подивився своїми розумними темними очима на Андреаса і, склавши крила, заговорив із ним людським голосом:

– Накажи свому соколу випустити воронятко! Я цар воронів, уже прожив тисячу років, знаю весь світ і бачив усе добре, все зле, все потаємне і все видиме. Звели соколу відпустити мого онука, і я віддячу тобі за це.

– А не обдуриш? – запитав Андреас.

– Не обдурю, тільки відпустити воронятко. Ось тобі порукою мій царський вінець! – Він опустив голову, і в руки Андреаса впав золотий обруч тонкої роботи.

Андреас наказав Фарбагосу відпустити воронятко. Цар-ворон голосно крикнув, і на його поклик з’явилися два менші ворони, але теж дуже великі і теж з обручами на головах.

– Воронові сини, – подумав Андреас.

Пташиною мовою ворон сказав їм щось, і вони полетіли, один праворуч, інший ліворуч. За годину вони повернулися. Насилу розмахуючи втомленими крилами, ворони несли в лапках по жбанку. Вони спустилися до Андреаса, поклали жбанки йому на коліна і посідали на гілках дуба.

– Сини мої літали далеко за море, на чудовий острів Лазоревого Царства і принесли звідти ці жбанки з мертвою та живою водою. Бризни мертвою водою на його тіло.

Втім, я сам уже облив його цією водою, щоб зберегти від тління, бо знав, що рано чи пізно кінь принесе тебе сюди. Тобі залишається тільки змочити мертвою водою його волосся, долоні рук та підошви ніг, а потім обмити живою водою його очі, губи та груди над серцем.

Ну, я виконав свою справу, тепер віддай мені вінець, без якого я втрачу царську владу.

Ворон спустився на землю і, коли Андреас одягнув на його чорну, як оксамит, велику голову царський вінець, здійнявся над деревами і зник.

Андреас зробив усе, як сказав ворон, і тільки остання крапля живої води впала на серце хороброго лицаря, Рабогані потягнувся, позіхнув, розплющив очі, побачив Андреаса і, посміхнувшись, сказав:

– Здається, я заснув.

– Так, пане, і ти ще довго спав би, якби не твій вірний кінь.

І він розповів йому все.

Рабогані сів на коня і у супроводі слуги та сокола повернувся до свого замку.

Почувши, що Рабогані під’їхав до підйомного мосту, зрадник Бенді так злякався, що втік за тридев’ять земель, і ніхто більше його не бачив.

Радості Ванди не було меж. Вони з чоловіком щасливо зажили у своєму багатому замку, щедро нагородили та обдарували Андреаса.

На коня ніхто більше не сідав, тільки Рабогані зрідка їздив на ньому, щоб принести йому задоволення. Його пестили і плекали, годували і пестили.

Соколу відвели найкраще приміщення і дозволили полювати на будь-яких птахів.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 8

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки о рыцарях”
Збірка
Видавництво: “Віват ”
2016 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: