TOU

Кінь-велетень

Норвезькі народні казки

Жили собі колись чоловік із жінкою і мали вони дванадцять синів. Але найменший, коли дійшов віку, не захотів сидіти вдома.

– Піду,– каже,– в світ, може, знайду там своє щастя.

Батьки не пускали його, та хлопець усе поривався в дорогу.

– Ну йди, хай буде по-твоєму,– врешті сказали вони.

Пішов хлопець у світ і невдовзі дістався до королівського двору. Там він попросився на службу, і король узяв його.

А дочку того короля украв троль. Більше в нього не було дітей, тому король і все королівство перебувало у великій жалобі. Король пообіцяв, що віддасть дочку і півкоролівства тому, хто її врятує. Багато було таких, що хотіли одружитися з королівною, але ніхто не зміг її врятувати.

Хлопець прослужив у короля рік чи й більше, і захотілось йому додому, до своїх батьків. Прийшов він і довідався, що батьки вже померли, а брати поділили між собою їхній спадок і йому нічого не залишили.

– А мені хіба нічого не дісталося від батька й матері? – спитав він.

– Хто ж знав, що такий волоцюга, як ти, повернеться додому,– сказали брати. – Ну, та коли вже ти з’явився, то йди на пасовисько, там пасуться дванадцять кобил, ми їх ще не поділили, ото й буде твоя пайка.

– Дякую й за це,– сказав хлопець і, не гаючись, подався на гірську луку, де паслись дванадцять кобил.

Коли він прийшов туди, то побачив, що кожна привела по лошаті, а в однієї воно було більше за інших і шерсть на ньому аж світилася.

– Який ти гарний, жеребчику мій,– сказав хлопець.

– Гарний, але як ти забереш усіх лошат, щоб я міг ссати всіх кобил цілий рік, то побачиш, який я тоді стану великий і гарний,– відповів жеребчик.

Хлопець забрав усіх лошат і подався додому.

Через рік він прийшов на луку поглянути на кобил і на лоша. Воно було таке гладке, що шерсть на ньому аж світилася, і так виросло, що хлопець насилу сів на нього. А всі кобили знов привели по лошаті.

– Добре, що я дав тобі ссати всіх кобил,– сказав хлопець однорічному жеребчикові. – Тепер ти вже виріс, і я заберу тебе звідси.

– Ні, мені треба тут побути ще рік,– відповів жеребчик. – Забери лошат, щоб я знов міг ссати всіх кобил, і побачиш, який я стану до другого літа.

Хлопець забрав лошат. А коли прийшов на луку другого літа поглянути на кобил і на свого коника, то побачив, що кожна кобила знов привела по лошаті. Коник так виріс, що хлопець не міг дістати йому до гриви, і був такий гладкий і блискучий, що весь мінився.

– Торік ти вже був гарний і великий, конику мій, але тепер ти ще кращий. Такого коня немає навіть у короля. Тепер ти підеш зі мною.

– Ні,– відповів коник,– мені треба побути тут ще рік. Забери лошат, щоб я знов ссав усіх кобил до другого літа, тоді побачиш, який я стану.

Хлопець забрав лошат і пішов додому.

А коли він прийшов на луку через рік поглянути на своїх кобил і на коника, то був просто приголомшений. Таких коней він ще зроду не бачив. Коневі довелось лягти, щоб хлопець зміг сісти на нього, такий він був великий. Та й тоді хлопець насилу виліз йому на спину. І був такий гладкий, що шерсть на ньому блищала, мов дзеркало.

Цього разу кінь радо пішов з хлопцем. Коли він приїхав на ньому верхи до братів, вони аж руками сплеснули з дива, бо навіть не уявляли собі, що такі коні бувають на світі.

– Якщо ви добре підкуєте мого коня, дасте мені гарне сідло й гарну вуздечку, то я віддам вам своїх дванадцять кобил з лошатами. Цього року в кожної з них знов є по лошаті.

Брати радо погодились і так підкували йому коня, що каміння підлітало високо вгору, коли він мчав узгір’ям, а золоте сідло й вуздечка блищали, аж поки вершник зник з очей.

– Тепер ми поїдемо до королівського двору,– сказав Кінь-велетень, бо так його прозвали. – Але не забудь попросити в короля простору стайню і добрий харч для мене.

– Ні, не забуду,– пообіцяв хлопець.

Ударив кінь копитами об землю, і хлопець незчувсь, як опинився біля королівського двору.

Під’їхав він, а король стоїть на ганку й очам своїм не вірить.

– Диво, та й годі,– каже він. – Зроду я не бачив такого вершника й такого коня!

А коли хлопець попросився на службу, король так зрадів, що мало не затанцював.

– Певне, що для такого лицаря служба в мене знайдеться! – сказав він.

– Але моєму коневі потрібні простора стайня і добрий харч,– поставив умову хлопець.

– Твій кінь матиме вдосталь пахучого сіна і добірного вівса, а решта лицарів заберуть зі стайні своїх коней, і він стоятиме сам, щоб йому було не тісно,– пообіцяв король.

Та минуло небагато часу, і королівські слуги почали заздрити хлопцеві. Вони хтозна-що йому зробили б, якби зважились. Нарешті вони сказали королю, ніби хлопець нахвалявся, що, якби схотів, то визволив би королівну, яку давно колись украв троль.

Король відразу покликав хлопця до себе, сказав йому, що почув від слуг, і звелів збиратися в дорогу.

– Якщо визволиш мою дочку, то одружишся з нею і отримаєш півкоролівства, а якщо ні, то накладеш головою,– такі були його слова.

Дарма запевняв хлопець короля, що не казав такого, той не слухав його. Не було іншої ради, вирішив хлопець спробувати щастя.

Пішов він до свого коня, сумний, як ніч, а кінь і питає його, чого він так зажурився.

– Як же не журитися? – каже хлопець. – Звелів мені король урятувати від троля його дочку, а коли не врятую, то нахвалявся вбити мене. Досі її нікому не пощастило врятувати, то і я не врятую.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Норвезькі народні казки” – видавництво “Веселка”, м. Київ, 1986р.
Упорядкування та переклад з норвезької – Ольга Сенюк.
Ілюстрації – Катерина Штанко

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: