Кішка й соловей

Спіймала Кішка Солов’я,
В сердегу кігті запустила
І голоском медовим ніжно говорила:
«Любенька пташечко моя!
Я чую, що тебе за співи всюди славлять
І з кращими співцями поряд ставлять.
Лисиця ось, моя кума,
Хвалилася, що голос твій такий чудовий
І в тебе спів такий казковий,
Що пастухи й пастушки без ума.
Отож послухать я сама
Тебе б хотіла.
Не бійся, друже мій, чого ти так тремтиш?
Невже бо ти гадаєш, що тебе б я з’їла?
Лиш заспівай мені: і зразу ж полети, —
На волю випущу тебе якнайскоріш.
Я ж смак у музиці не гірше тебе знаю
І часто муркочу тоді, як засинаю».
Та Соловейко, мов почув свій скін,
У пазурях вже ледве дихав він.
І знов мов чує голос Кішки:
«Та, друже, заспівай хоч трішки».
Та не співав співець, лиш сумно так пищав.
«Так оце так гаї ти чарував?» —
Вона, глузуючи, спитала:
«Де ж сила й чистота пропала?
Про них турчали всі давно мені?
Адже і в кошенят моїх такі пісні:
Як бачу я, ти зовсім не мастак співати.
Все без початку, без кінця!
Який же ти на смак, коли покуштувати?»
І з’їла бідного співця —
До кришки.

***

Сказать ясніш на вушко думку вам свою?
Не до пісень бо Солов’ю
В кігтях у Кішки.

Переклад С. Воскрекасенка