Книга драконів

Бестіарій

Коли надійшла вістка, він саме будував палац, тож кубики лишилися розкиданими на підлозі — нянечка прибере. Зрештою, це була таки визначна вістка. Бачте, у двері постукали, почулися голоси зі сходів і Ліонель було подумав, що то прийшов майстер полагодити газовий ріжок, який не горів з тої самої пори, як він спробував почепити на ньому гойдалку. Але потім несподівано увійшла нянечка і промовила:

— Паничу Ліонелю, золотко, вони прийшли зробити тебе королем.

Нянечка спробувала перевдягти його, причепурити, вимити йому руки й обличчя, а Ліонель увесь час звивався у її руках, совався на стільці та рюмсав без угаву:

— О, нянечко… В мене вуха досить чисті… І волосся не чіпай, я вже чесався… — і нарешті: — Та досить уже!

— Ти поводишся так, наче вирішив бути вугром, а не королем, — сказала нянечка.

Та ледь вона лишила його у спокої, як Ліонель метнувся до дверей, відкинув защіпку і вибіг з кімнати, навіть не думаючи чекати на якусь там носову хустинку.

У вітальні його зустріло двоє страшенно серйозних на вигляд панів у червоних мантіях з хутром і в золотих діадемах з оксамитовим верхом, немовби джем на тістечку.

Обоє низько вклонилися Ліонелеві, а серйозніший із двох промовив:

— Сер, ваш пра-пра-пра-прадід, король цієї країни, помер, тож тепер королем мусите стати ви.

— Будь ласка! — погодився Ліонель. — Коли починати?

— Вас коронують пополудні, — відповів страшенно серйозний пан, який, щоправда, не був аж такий похмурий, як його приятель.

— На котру годину я маю прибути? З нянечкою чи без? Чи потрібно вдягати оксамитовий костюмчик з мереживним комірцем? — чемно запитав Ліонель, котрого частенько запрошували на чай.

— Вашу нянечку доправлять до палацу пізніше. А перевдягатися не варто — королівська мантія однаково все прикриє.

I страшенно серйозні панове провели Ліонеля до карети, запряженої вісьмома білими кіньми, що спинилася перед Ліонелевим будинком. Ліонель жив у будинку номер сім, по ліву руку, коли підійматися вулицею.

В останню мить Ліонель вибіг сходами нагору, цьомкнув нянечку і подякував:

— Спасибі, що вмила мене! Жаль, що я не пустив тебе до другого вуха, але… вже немає часу. Дай мені носову хустинку. До побачення, нянечко!

— Бувай, золотко, — відповіла нянечка, — будь чемним маленьким королем, кажи: «Дякую!» і «Будь ласка!», — не бери більше ніж дві додаткові порції — що б то не було! — і не забувай спочатку пригощати дівчаток.

Ось так усе це почалося. Ліонель ніколи не думав і не гадав ставати королем — так само, як і ви, мабуть. Тому не дивно, що все йому було за новину. Увесь час, доки карета їхала містом, Ліонель покусував язика, аби пересвідчитися, що це йому не сниться. Язик болів по-справжньому, отже, все довкола теж справжнє, думав він. Лише півгодини тому він будував у своїй кімнаті вежу з кубиків, а тепер — вулиці майорять прапорами, з вікон виглядають люди, махають хустинками і кидають на дорогу квіти. Уздовж тротуарів виструнчилися червоні гвардійці, в церквах шалено б’ють у дзвони, і гучною піснею під акомпанемент їхньої музики лунає звідусіль:

— Многая літа, Ліонелю! Многая літа, наш маленький королю!

Спочатку Ліонель трохи шкодував, що не вдягнув свого найкращого одягу, але скоро забув і думати про це: він же не дівчисько, щоб перейматися такими речами. Страшенно серйозні пани, які виявилися секретарем і прем’єр-міністром, дорогою пояснювали Ліонелеві незрозумілі речі.

— Я думав, у нас республіка, — казав Ліонель, — у нас же не було ніякого короля?

— Смерть вашого пра-пра-пра-прадіда, сер, сталася тоді, коли мій дідусь був ще хлопчиком, — пояснював прем’єр-міністр. — I з того часу громадяни збирали вам на корону. Кожного тижня — так вони, знаєте, вирішили — по шість пенсів із тих, хто мав багато кишенькових грошей, і по півпенні з тих, хто стільки не мав. Ви ж знаєте, є таке правило: корона повинна бути оплачена народом.

— Але ж мій пра-пра-скільки-там-його-дід мав корону?

— Так, але він, боячись марнославства, наказав покрити її циною, а перед тим усі коштовності з неї продав, щоб купити книжки. Він був диваком… дуже добрим королем він був, звісно, але мав ваду — любив книжки. Майже на смертному ложі він послав корону до лудильника, але так і не встиг заплатити йому за роботу…

Прем’єр-міністр змахнув сльозу, а карета спинилася, і Ліонеля вивели на коронування. Коронування — значно тяжча справа, ніж ви могли б подумати. Тому, коли все скінчилося і Ліонель нарешті зняв королівську мантію, а його руку поцілували усі, хто мусив це зробити, він був такий змучений, що мав за найбільше щастя опинитися нарешті у королівській дитячій.

Там на нього чекала нянечка — з чаєм, тістечками, варенням, гарячими грінками з маслом на чудовій таці з червоними, золотими і синіми квітами. Підобідавши, Ліонель промовив:

— Я б почитав. Принесеш мені якусь книжку, нянечко?

— Бог з тобою, дитинко! — сказала нянечка. — Чи не думаєш ти, що розучився ходити, ставши королем? Піди і вибери собі книжку до вподоби!

Тож Ліонель спустився до бібліотеки. Там він застав секретаря і прем’єр-міністра, які вже було почали знову йому кланятися і розпитувати, чи щось його непокоїть, коли він раптом вигукнув:

— Ого, як багацько книжок! Це все ваші?

— Вони ваші, ваша величносте! — відповів секретар. — Це все надбання попереднього короля, вашого пра-пра-пра-…

— Так, я знаю, — перервав його Ліонель. — Що ж, я перечитаю їх усі. Я люблю читати. Добре, що вже навчився…

— Якби мені було дозволено дати пораду вашій величності, — почав прем’єр-міністр, — я порадив би не читати цих книжок. Ваш пра-пра-…

— Що мій пра-пра? — нетерпеливився Ліонель.

— …пра-прадід був дуже добрим королем, але…

Так, справді, по-своєму визначним королем він був, але дещо… дивним.

— Божевільним? — весело перепитав Ліонель.

— Ні, ні! — обидва пани заперечно закрутили головами: — Не божевільним, але, коли дозволено буде сказати, — занадто розумним! I я не хотів би, щоб мій маленький король мав справу з цими книжками.

Ліонель виглядав спантеличеним.

— Річ у тім, — пояснив секретар, знервовано накручуючи свою руду бороду на палець, — що вашого пра-…

— Ну що ще?! — вигукнув Ліонель.

— Називали чаклуном.

— Але ж він ним не був?

— Звичайно, що ні… Знаменитим королем був ваш пра-…

— Ясна річ.

— Але я б не чіпав цих книжок.

— Лише одненьку! — вигукнув Ліонель і схопив велику коричневу книжку, що лежала на письмовому столі. Її шкіряна палітурка була оздоблена золотим тисненням і золотими защіпками з рубінами і смарагдами, та ще й мала золоті кутики, щоб шкіра не стиралася надто швидко.

— Я просто мушу її подивитися, — сказав Ліонель, прочитавши на корінці назву: «Бестіарій».

— Не робіть дурниць, маленький королю, — заперечив секретар.

Та Ліонель клацнув золотими защіпками і відкрив книгу. На першій сторінці він побачив червоно-коричнево-жовто-синього метелика, так гарно намальованого, що він здавався живим.

— Ось, — сказав Ліонель, — чи ж він не гарний? Чому…

Та доки він говорив, метелик затріпотів своїми барвистими крильцями, знявся з пожовклої сторінки і вилетів у вікно.

— Бачите?! — вигукнув прем’єр-міністр, як тільки знову зміг говорити, бо йому аж дух сперло. — Це вона, магія…

Та король уже встиг перегорнути сторінку і почав розглядати сяйливу птаху — прекрасну і досконалу аж до найменшої блакитної пір’їнки. Нижче був напис: «Райська птаха», і доки король милувався нею, вона розправила крила і вилетіла з книжки.

Тоді прем’єр-міністр відібрав книжку в короля, закрив її на тій сторінці, з якої щойно знялася Птаха, і поклав на найвищу полицю, до якої зміг дотягтися. А секретар добряче трусонув королем — він не на жарт розсердився — і промовив:

— Але ж і вреднючий наш юний король!

— Та я ж не зробив нічого поганого! — вигукнув Ліонель. Він, як і всі хлопчаки, не любив, коли його трясли, і волів би радше дістати стусанів.

— Нічого поганого?! — перепитав секретар. — Хух! А звідки ви знаєте, що виявиться на наступній сторінці?! Змія, черв’як, стонога чи ще щось таке, навіть… навіть революціонер?!

— Гаразд, мені прикро, що я засмутив вас, — промовив Ліонель, — поцілуймося і будьмо друзями!

Тож він поцілував прем’єр-міністра і вони любенько сіли собі грати у хрестики-нулики, а секретар пішов підраховувати державні видатки.

Проте, коли Ліонель уже вклався спати, йому знову згадалася книжка і він ніяк не міг заснути. Тож коли зійшов повний місяць, він пробрався до бібліотеки, видерся на стелаж і взяв «Бестіарій». Тоді вийшов на терасу, де місячне світло осявало все наче вдень, і відкрив книжку. Перегорнув порожні сторінки з підписами «Метелик» та «Райська птаха» і зазирнув на наступну сторінку. Там було зображено дивну червону істоту, що сиділа під пальмою, а під малюнком — підпис: «Дракон». Дракон не рухався, але король захряснув книгу так швидко, як тільки міг, і вернувся до ліжка.

Та вранці йому знову закортіло подивитися на дракона. Ліонель вийшов у садок і тільки-но клацнув рубіново-смарагдовими защіпками, як книга сама відкрилася на сторінці з драконом. У ту ж мить із осяяної сонцем сторінки злетів велетенський червоний дракон, розправив свої яскраво-червоні крила і полетів понад садом до пагорбів удалині. Ліонель же залишився наодинці з порожньою сторінкою, на якій, щоправда, зосталася пальма і жовтий пісок, та ще червоні рисочки там, де пензлик художника виліз за контур червоного дракона.

Лише тоді Ліонель усвідомив, що ж він насправді накоїв. Не пробувши королем і доби, він уже випустив на свободу дракона, небезпечного для громадян. А вони ж так довго стягалися на корону, і взагалі!..

Ліонель заплакав.

Секретар, і прем’єр-міністр, і нянечка — всі прибігли подивитися, що сталося. Побачивши книжку, вони, звичайно ж, усе зрозуміли.

Секретар сказав:

— Ви вреднючий маленький король! Нянечко, поклади його в ліжко, і нехай він добре подумає над тим, що накоїв.

— Дорогий колего, — заперечив прем’єр-міністр, — чи не варто нам спочатку з’ясувати, що ж саме він устругнув?

Ліонель, заливаючись слізьми, відповів:

— То був червоний дракон! I він полетів до дальніх пагорбів, і мені так шкода! Пробачте мені!

Та прем’єр-міністр із секретарем мусили потурбуватися про важливіші речі, ніж пробачення Ліонеля. Вони поспішали, бо треба було попередити поліцію й оцінити завдані збитки. Кожен робив, що міг. В очікуванні дракона скликали комітети і створювали загони самооборони, але той усе ще лишався на пагорбах і нічого не відбувалося. А між тим, вірна нянечка не занедбала свого обов’язку. Можливо навіть, вона зробила найбільше, бо дала юному королю доброго прочухана і вклала його до ліжка без десерту, а коли стемніло — не принесла йому свічки для читання.

— Ти вреднючий маленький король, — сказала вона, — і ніхто тебе не любитиме!

Наступного дня дракон усе ще не показувався, хоча наймрійливіші з Ліонелевих громадян божилися, ніби бачили якогось дракона, що літав над деревами. Тим часом Ліонель одягнув свою корону, виліз на трон і оголосив, що бажає видати трохи законів.

Зайве говорити, що ні прем’єр-міністр, ані секретар, ані навіть нянечка, хоч би що вони думали про Ліонелеві теревені, тепер уже нічого не могли вдіяти, не могли навіть взяти і вкласти його до ліжка, адже, сівши на трон, король ставав недоторканним і непомильним. А це значить, що все сказане і зроблене ним вважалося істинним і правильним, а відтак не підлягало жодному сумніву. Тож Ліонель промовив:

— Нехай буде закон, що забороняв би людям відкривати книжки, хай то у школі чи будь-де!

Добра половина громадян вирішила, що це чудовий закон, ну, а друга половина — переважно дорослі — мусила зробити вигляд, що погоджується.

Тоді Ліонель видав закон, щоб усім було що їсти, і цей закон теж радісно сприйняли всі, окрім тих, хто й так щодня розкошував. Коли ж іще кілька корисних нових законів було видано, Ліонель повернувся додому, будував вежі з піску і почувався дуже щасливим.

— Тепер народ любитиме мене, я ж бо придумав стільки гарних законів для нього! — сказав він нянечці.

А вона зауважила:

— Не кажи «гоп!», любий. Ти ще не покінчив з драконом…

Наступного дня була субота, і надвечір дракон врешті показав себе. У всій своїй огидній червіні він несподівано налетів на громадський стадіон і з’їв футбольну команду, двох арбітрів, ворота і навіть м’яча. Люди були обурені, вони казали:

— З таким самим успіхом ми б могли бути республікою. Стільки років збирали йому на корону, і на тобі!..

А розумні люди кивали головами і вели бесіди про занепад вітчизняного футболу. І дійсно, після цього випадку футбол надовго втратив популярність. Ліонель аж зі шкури пнувся цілий тиждень, намагаючись бути добрим королем, і люди вже готові були пробачити йому того книжкового дракона.

— Зрештою, — казали вони, — футбол досить небезпечна гра, може, воно й на краще…

Подейкували, що брутальні та вперті футболісти дуже не сподобалися драконові, і він виплюнув їх у такому місці, де вони могли гратися лише у ниточку та інші ігри, які не роблять людей брутальними та впертими.

Наступної суботи парламент засів, щоб розібратися з драконом. Та, на лихо, дракон, що саме на ту пору прокинувся — адже ж була субота — і сам розібрався з парламентом, і то так, що не зосталося жодного депутата. Були спроби обрати новий парламент, але чомусь політика стала такою ж непопулярною, як і футбол, і ніхто не хотів бути обраним до парламенту. Довелося обходитися без нього. Наступної суботи усі трішечки нервувалися, але дракон поводився тихо і з’їв лише місцевий сиротинець.

Ліонель дуже, ну дуже засмутився. Він відчував, що то його непослух призвів до всіх цих неприємностей з парламентом, і з сиротинцем, і з футбольною командою, тому вважав своїм обов’язком зробити щось, аби виправити становище. Лишалося лише придумати, що саме.

Синя птаха з книги дуже мелодійно співала у трояндових кущах довкола палацу, а метелик став зовсім ручним і частенько сідав Ліонелеві на плече, коли той прогулювався між високих лілей. І юному королю спало на гадку, що не всі чудовиська з «Бестіарію» конче мають бути такими страшними і лютими, як дракон:

— А що, як мені вдасться звільнити інше чудовисько, яке б перемогло дракона?

Тоді він знову виніс «Бестіарій» у трояндовий сад і зазирнув на сторінку, що була наступною після «Дракона», аби подивитися на підпис до малюнка. Але встиг прочитати тільки закінчення слова — «кора», як раптом відчув, що книжка набубнявіла, намагаючись випустити із себе нове створіння. Щоб утримати чудовисько всередині, Ліонелеві довелося покласти книжку на землю і сісти зверху. Він хряснув рубіново-смарагдовими защіпками і послав за секретарем, який від суботи хворів і завдяки цьому не був з’їдений разом із прем’єр-міністром та рештою парламенту.

Ліонель запитав:

— Яка тварина закінчується на «кора»?

— Мантикора, звичайно ж, — відповів секретар.

— А на що вона схожа? — запитав король.

— Це затятий ворог драконів, — пояснив секретар, — вона п’є їхню кров. Жовта, з тілом лева та обличчям людини. Жаль, що ми вже не маємо мантикор — остання померла сто років тому. Прикро!

Король одразу ж побіг і відкрив книжку на сторінці з «корою», і там дійсно виявився малюнок жовтої мантикори, з обличчям людини і тілом лева, як і сказав секретар. А під малюнком було написано: «Мантикора».

За мить мантикора сонливо зійшла зі сторінки, тручи очі та жалібно нявкаючи.

Вона не виглядала надто розумною, тому Ліонель злегка підштовхнув її і сказав:

— Ну ж бо, піди і здолай дракона, сміливо!

Мантикора підібгала хвоста і слухняно попленталася у бік пагорбів. Але насправді вона зачаїлася за ратушею, а коли споночіло, вилізла зі сховку і поїла всіх міських котиків та кішечок. Суботнього ранку, коли люди боялися й носа виткнути на вулицю — бо дракон ніколи не приходив у той самий час — мантикора, скориставшись нагодою, випила усе молоко з бідонів на ґанках, а тоді поїла й бідони.

І ось, коли вона доїдала останнього півпенсового бідончика, та ще й недолитого (бо в молочника того дня розгулялися нерви), на вулиці приземлився червоний дракон, щоб подивитися на мантикору.

Побачивши свого затятого ворога, мантикора позадкувала, адже була явно не драконоборчої породи. Не знайшовши іншої ради, бідолашна зацькована істота вбігла до міського головпоштамту через єдині відчинені двері й спробувала заховатися серед ранкової пошти. Там її й знайшов дракон. Гучний нявкіт чули по всьому місту, бо, випивши стільки молока і схрумавши стільки котиків та кішечок, мантикора мала чудовий голос. Потім запала моторошна тиша, і ті люди, вікна яких виходили на головпоштамт, бачили, як з його дверей повільно вийшов дракон, разом із димом та полум’ям випльовуючи жмути мантикориної шерсті та обривки поштових конвертів. Справи йшли дедалі гірше. I хоча протягом тижня популярність короля росла, щосуботи дракон вичворяв щось таке, що дуже засмучувало громадян.

Він капостив цілісінькій день, окрім пообідньої пори, коли спочивав під деревами, ховаючись від сонячних променів, адже сам був таким гарячим, що цілком легко міг від них зайнятися.

I ось однієї суботи дракон вдерся у королівську дитячу кімнату і з’їв королівського коника-гойдалку. Король ревма ревів цілих шість днів і так стомився, що на сьомий день мусив перестати. Він почув синю птаху, що співала між трояндових кущів, побачив барвистого метелика, що кружляв між лілей, і промовив:

— Нянечко, витри мені носа, будь ласка. Я вже не плакатиму.

Нянечка вмила його і порадила не бути дурненьким маленьким королем.

— Від плачу нема жодної користі, — сказала вона.

— Ну, не знаю, — заперечив Ліонель, — проплакавши тиждень, я, здається, почав ліпше бачити і ліпше чути. Тепер, люба нянечко, я знаю, що мушу робити. Поцілуй мене на той випадок, якщо я не повернуся. Бо я йду рятувати мій народ!

— Що ж, коли мусиш, то йди, — сказала нянечка. — Тільки не забруднися і не промочи ноги!

І він пішов. Здавалося, що синя птаха співала солодше, ніж завжди, а метелик мінився барвами яскравіше, коли Ліонель знову відкрив «Бестіарій» у своєму трояндовому садку — дуже швидко, щоб не злякатися і не передумати. Книга відкрилася майже на середині, і на тій сторінці було зображено істоту, підписану «Гіпогриф». Не встиг Ліонель роздивитися картинку, як забили велетенські крила, задзвеніли копита і почулося лагідне, дружнє іржання — з книжкової сторінки зійшов білий кінь з довгою-предовгою білою гривою і довгим-предовгим білим хвостом, лебединими крилами і найдобрішими у світі очима. Він спинився посеред трояндових кущів і схилив голову.

Гіпогриф ткнувся молочно-білим носом у Ліонелеве плече, і маленький король подумав:

— Якби не крила, він був би так схожий на мого бідолашного коника-гойдалку!

Пісня синьої птахи зазвучала ще чистіше. Раптом король побачив велетенську, розпластану, зловісну драконову тінь над садом. Але він не розгубився, бо вже знав, що має робити. Він схопив «Бестіарій», скочив на спину сумирного красеня гіпогрифа і, нахилившись до його вуха, прошепотів:

— Лети, любий гіпогрифе, щодуху лети до Галькової пустелі!

Побачивши, що вони полетіли, дракон кинувся їм навздогін. Червоні драконові крила скидалися на хмари, освітлені призахідним сонцем, а білі гіпогрифові — на хмаринки у серпанку місячного сяйва.

Люди в місті повибігали на вулиці, коли дізналися, що за гіпогрифом, з королем на спині, женеться дракон. А коли ті зникли десь у напрямку Галькової пустелі, всі подумали про найгірше — про те, що вони одягнуть на королівські поминки.

Але дракон ніяк не міг наздогнати гіпогрифа. Білі крила були, хоч менші, та сильніші за червоні, тож білогривий кінь відлітав усе далі й далі, а дракон переслідував його, аж доки вони не досягли самого серця пустелі.

Галькова пустеля дуже схожа на морський пляж, тільки без піску — її суцільно вкривають округлі камінці. І нема там ані травинки, ані деревця на сотні миль довкола. Ліонель зіскочив з гіпогрифа, поспіхом розщіпнув «Бестіарій» і розгорнутим поклав його на каміння, а тоді, заторохтівши галькою, вернувся до свого білосніжного коня. І саме вчасно, бо показався дракон. Він ледве летів, озираючись довкруги в пошуках тіні, бо вже була майже дванадцята, сонце яскраво світило в безхмарному небі, і не було ані деревця на сотні миль.

Дракон приземлився і почав корчитися на голому камінні, бо так сильно нагрівся, що аж димів. Він знав, що коли не знайде хоч би маленьке деревце з тінню, то може зайнятися. Спробував було дістати своїми червоними пазурами короля з гіпогрифом, але був занадто виснажений, а до того ж, не хотів напружуватися, щоб не спалахнути.

I раптом дракон побачив книжку, розгорнуту на сторінці з написом «Дракон». Він глипнув на неї, трохи повагався, потім глянув удруге, і ще раз. Нарешті з лютим ревом увігнався в малюнок, з якого колись утік, і всівся під пальмою. Лише краї сторінки трохи обвуглилися.

Побачивши, що дракон знову сидить під своєю пальмою — бо ж це було єдине дерево у всій Гальковій пустелі, — Ліонель зістрибнув з гіпогрифа і з виляском захряснув книжку:

— Ура! Нарешті ми з ним покінчили!

I він дуже ретельно застебнув рубіново-смарагдові защіпки.

— О мій любий гіпогрифе! — вигукнув Ліонель. — Ти найсміливіший, найдорожчий, найпрекрасніший…

— Тсс… — скромно обірвав його гіпогриф. — Хіба ти не бачиш, що ми не самі?

I справді, довкола них зібрався цілий натовп: прем’єр-міністр і депутати парламенту, футболісти, сиротинець, мантикора, коник-гойдалка і взагалі всі, кого свого часу з’їв дракон. Бачте, він не міг забрати їх зі собою в книжку — вона була трохи малувата навіть для нього самого — тому, звичайно ж, мусив залишити їх назовні.

Усі вони щасливо дісталися дому.

Король запитав мантикору, де б їй хотілося жити, і вона благала повернути її в книжку:

— Мені не до вподоби публічне життя, коли ти розумієш, про що я… — сказала вона.

Звісно, мантикора добре знала дорогу — можна було не боятися, що вона помилково відкриє не ту сторінку і випустить дракона чи ще когось. Мантикора вернулася на свою рідну картинку і досі звідти не виходить — саме тому ви можете побачити мантикору тільки в книжках. І не сумнівайтеся — вона випустила на волю всіх котиків та кішечок, бо в книжці й без них було тісно, та й бідончиків з молоком для них там не було.

Коникові-гойдалці дозволили жити на гіпогрифовій сторінці.

— Це місце мені подобається, бо ніякий дракон сюди не може дістатися, — пояснив він.

Білокрилий красень гіпогриф показав коникові-гойдалці дорогу, і той жив на гіпогрифовій сторінці, аж доки король не подарував його своїм пра-пра-пра-правнукам.

Що ж до білого гіпогрифа, то він став особистим королівським коником, посада якого звільнилася після відставки коника-гойдалки. А синя птаха з барвистим метеликом до сьогодні пурхають між трояндових кущів та лілей у королівському саду і живуть припіваючи.

Дядечко Джеймс та пурпуровий прибулець

Принцеса і син садівника гралися на подвір’ї.

— Що ти робитимеш, коли виростеш, принцесо? — запитав син садівника.

— Я б хотіла вийти за тебе заміж, Томе, — відповіла принцеса, — ти не проти?

— Ні, я не проти. Якщо ти так хочеш, то я одружуся з тобою, — відповів Том. — Якщо тільки матиму час, звісно.

Том збирався, коли виросте, стати генералом, поетом, прем’єр-міністром, адміралом, та ще й архітектором. А поки що він був найкращим учнем у класі, особливо з географії.

Що ж до принцеси Мері-Енн, то вона була дуже милою дівчинкою, доброю і люб’язною, навіть до дядечка Джеймса та інших людей, які їй не надто подобалися. Тому її всі любили. І хоч вона й не була надто здібною, як на принцесу, однак завжди намагалася виконувати домашні завдання. Бачите, навіть коли ви знаєте абсолютно точно, що виконати домашнє завдання просто неможливо, ви все ж можете постаратися, і тоді часом виявиться, що воно — о диво! — таки виконалося.

Принцеса мала добре серце, зокрема, вона сумлінно піклувалася про своїх звірят: ніколи не давала ляпанців гіпопотамові, коли той у запалі гри трощив її ляльки, не забувала нагодувати носорогів, що жили у маленькому вольєрчику на задньому дворі. Слоненя любило її до нестями, тому нерідко вона дратувала нянечку, потайки пускаючи милу тваринку до свого ліжка на ніч. Слоненя обіймало Мері-Енн хоботом і лагідно сопіло біля її правого вушка.

Коли принцеса добре поводилася протягом тижня (а як і кожна дитина, вона часом бувала збитошною, але ніколи не була злючкою), нянечка дозволяла їй на всю середу запросити до себе в гості друзів (середа була вихідним днем у тій країні). І ось по обіді, коли маленькі герцоги й герцогині, графи та графині, доївши рисовий пудинг, мили руки й личка, нянечка зазвичай запитувала:

— Отже, мої любі, чим би ви хотіли розважитися сьогодні?

Вона говорила це так, ніби справді не знала цього.

І відповідь завжди була однаковісінька. Хтось пропонував:

— А ходімо до зоопарку кататися на морській свинці, годувати кроликів і слухати сплячу соню!

Тоді всі вони знімали фартушки і йшли до зоопарку. А там удвадцятьох сідали верхи на морську свинку й каталися на ній, і навіть найменші з них могли погодувати велетенських кроликів, якщо хтось із дорослих люб’язно піднімав дитину до кролячої мордочки. І такий добродій завжди знаходився, бо всі громадяни королівства Ротундія були добрими. Всі, окрім одного.

Якщо вже ви дочитали до цього місця, то, ясна річ, зауважили, що королівство Ротундія — незвичайне, а коли ви ще й уважні діти — а я не сумніваюся, що ви саме такі, — то вам не треба казати, що було найнезвичайнішим у цій країні. Але якщо ви були не досить уважні — а таке теж трапляється, — то я вам підкажу, що було тут найнезвичайнішим. Усі тварини в Ротундїі мали неправильні розміри! І ось чому це сталося.

У сиву-пресиву давнину, коли наш світ, немов пудинг, був безладною мішаниною землі, повітря, води і вогню, які шалено крутилися, намагаючись зайняти властиве собі місце, один округлий кавалок землі відчепився і понісся, розкручуючись, крізь воду, що саме почала спокійно собі розливатися, аби утворити нормальне море. Цей велетенський шмат землі, літаючи колами, зіткнувся з величезною подовгастою каменюкою, що відірвалася від іншої частини «пудингу». Каменюка була така тверда і летіла так швидко, що пробила цей округлий кусень землі і застрягла з іншого боку. Разом вони утворили щось подібне до гігантської дзиґи.

Боюся, що все це дуже нудне, але ж географія, ви знаєте, це ж не забава. А я мушу в кожній казці розповідати вам щось корисне — це ніби дрібка солі в слоїку варення.

Отож коли гостроверха каменюка увігналася в округлий шмат землі, вони почали обертатися разом, але — от халепа! — навпаки, бо забули правильний напрямок. Центр Ґравітацїї — гігантський велетень, який усім цим керував, прокинувся і почав бурчати:

— Приземляйтеся уже швидше і заспокойтеся!

Каменюка з невеликим шматком землі впала в море, поціливши своїм вістрям у точно допасований отвір у кам’янистому дні, щоправда, встигнувши зробити сім неправильних обертів. Через мільйони років на круглому острові постало королівство Ротундія.

На цьому завершуємо урок географії і, не гаючи часу, візьмемося за природничу історію. Через те, що острів обертався у неправильному напрямку, усі звірі тут почали рости неправильно. Морські свинки стали такі завбільшки, як слони, а слони, милі тваринки, були не більші за сумирних кімнатних песиків, яких панянки іноді носять у своїх муфточках. Кролики виросли більші за наших носорогів і рили у диких частинах острова величезні, як залізничні тунелі, нори.

I звичайно ж, найбільшою з усіх тварин була соня. Неможливо описати її розміри. (Навіть якби ви уявили слона, то й це вам би не допомогло.) На щастя, на острові мешкала лише одна соня, котра увесь час дрімала. I це дуже добре, бо інакше ротундійці її б не витримали. Вони збудували для неї велетенський дім з товстими стінами, і це врятувало королівський духовий оркестр. Якби не цей дім, то оркестр неможливо було б почути, коли соня розмовляла уві сні.

I лише люди на цьому дивовижному острові мали нормальні розміри, бо їхні предки прибули сюди з Вільгельмом Завойовником — коли острів і звірі на ньому вже давно існували.

Отже, й урок природничої історії завершено. Якщо ви були уважними, то тепер знаєте про Ротундію більше за будь-якого ротундійця, окрім, може, трьох людей — директора школи, принцесиного дядечка (що, як усім відомо, був чаклуном і знав усе, не навчаючись) та Тома, садівникового сина.

У школі Том навчався старанніше, аніж будь-хто, бо хотів виграти приз, що його призначив директор школи. Призом була дивовижна книга — «Історія Ротундії», оздоблена королівським гербом. Щоправда, коли принцеса зізналася, що збирається вийти за Тома заміж, хлопець обдумав це і вирішив, що найкращим у світі призом є принцеса, і цей приз він постановив собі здобути. А якщо ви син садівника і вирішили одружитися з принцесою, то у вас немає іншого вибору, як учитися в школі найкраще.

Принцеса бавилася з Томом у ті дні, коли маленькі графи та графині не приходили на чай, і коли він сказав їй, що майже впевнений у перемозі, вона у захваті заплескала в долоні й вигукнула:

— Любий Томе! Мій добрий, розумний Томе, ти заслуговуєш на усі призи світу! Я подарую тобі свого милого слоника, і він буде твоїм, аж доки ми не одружимось!

Милого слоника звали Фідо, і Том виніс його із замку в кишені куртки. Це був дійсно наймиліший слоник з усіх милих слоників, яких ви будь-коли бачили. Шість дюймів завдовжки, і дуже-дуже розумний. Фідо тихенько сидів у кишені, а коли Том запускав туди руку — обвивав його пальці своїм крихітним хоботом, від чого хлопчикове серце одразу прихилилося до тваринки.

Наступного дня Том мав отримати на додачу до слоника і принцесиної прихильності ще й книгу — «Історію Ротундії», оздоблену королівським гербом. Тож не дивно, що уночі він не міг стулити очей. До того ж, пес увесь час жахливо гавкав. В Ротундії був лише один пес — королівство не могло дозволити собі більше. Це був карликовий песик, і у більшості країн світу він мав би сім дюймів у довжину від кінчика його милого носика до кінчика не менш чудового хвостика. Але в Ротундії песик був більшим, ніж ви погодилися б повірити. І коли він гавкав, то жоден ротундієць не міг не те що спати, а й дрімати, чи навіть вести чемні розмови.

Жодні події на острові не могли змусити песика гавкати — для цього він мав занадто широкі погляди. Він міг гавкнути раз чи двічі хіба що тоді, коли кораблі збивалися з курсу, — щоб попередити капітанів про рифи на їхньому шляху.

Та цієї ночі він усе гавкав, і гавкав, і гавкав. Навіть принцеса у своєму палаці пробурмотіла:

— Ой лишенько, коли вже він вгамується?.. Я так хочу спати!..

А Том промовив сам до себе:

— Що ж там могло статися? Як тільки розвидніється, піду подивлюсь.

Отож коли рожево-жовтий світанок лишень займався, Том схопився з ліжка і вийшов з дому. Песик усе ще гавкав, аж тряслися стіни будинків, а черепиця на даху палацу видзвонювала, наче бідони на запряженому жвавим коником возі молочника.

— Піду до стовпа, — вирішив Том, ідучи містом. (Стовпом називали верхівку того гостроверхого каменя, що увігнався в Ротундію мільйони років тому і змусив її обертатися в неправильний бік. Він був якраз посеред острова і здіймався високо над ним. З верхівки стовпа ви могли побачити набагато більше, ніж з будь-якого іншого місця.)

Вийшовши з міста і перетнувши пагорби, Том подумав: як чудово погожого росяного ранку спостерігати за кроликами, що граються зі своєю малечею біля нірок! Том обачно не підходив до них надто близько, бо коли кролик такого розміру бігає, стрибає і хвицає лапами, то не завжди дивиться, куди й на що стає. Такий кролик запросто міг би розтоптати Тома, а потім, певно, дуже журився б. Том був добрим хлопчиком і не хотів наражати кролика на таку небезпеку, тому тримався подалі. Ви, напевно, звертали увагу, що щипавки у нашій країні завжди тікають з дороги, коли думають, що ви можете на них наступити. Вони теж мають добрі серця і не хочуть вас засмучувати. Отож Том ішов далі, милуючись кроликами і спостерігаючи за народженням золотаво-червоного ранку. А песик усе не вгавав, аж зателенькали від його гавкоту церковні дзвони і задрижали труби яблучної фабрики.

Та коли Том нарешті дістався стовпа, він побачив, що нема потреби підійматися аж на саму вершину, аби дізнатися, що ж так розхвилювало песика. Під стовпом розлігся велетенський пурпуровий дракон. Його крила скидалися на старі, добряче пошматовані дощами пурпурові парасольки. Дракон мав велетенську лису голову, наче шапинка мухомора, і довгий, тонкий та міцний, немов батіг, хвіст. Він лизькав своє парасолько-подібне крило і тулився потилицею до прохолодного кам’яного стовпа так, ніби ось-ось мав знепритомніти. Том одразу ж зрозумів, що сталося. Вочевидь, уночі над островом пролітала зграя пурпурових драконів, а цей сердега, мабуть, вдарився об стовп і зламав крило.

Люди в Ротундії милі та люб’язні одне до одного, і Том, ясна річ, не злякався дракона, хоч раніше ніколи з ним не розмовляв. Він часто бачив, як дракони перелітають через море, але ніколи не сподівався особисто познайомитися з кимось із них.

Том промовив:

— Вибачте, вам, мабуть, погано?

Дракон ствердно похитав велетенською пурпуровою головою — він не вмів балакати, але, як і всі інші тварини, розумів усе, коли хотів.

— Може, вам чогось принести? — чемно запитав Том.

Дракон розплющив пурпурове око і зацікавлено посміхнувся.

— Пару пундиків?.. — солодко провадив Том. — Тут недалечко росте чудове пундикове дерево.

Дракон відкрив пурпурового рота, облизав пурпурові губи і знову хитнув головою на знак згоди.

Том побіг трусити пундикове дерево і за хвилину повернувся з повним оберемком свіжих коринкових пундиків, а дорогою підібрав ще трохи печива, яке росло на кущах поблизу стовпа.

До речі, ще одним наслідком неправильного обертання острова стало те, що всі речі, які ми печемо, смажимо чи варимо, наприклад: пундики, цукерки чи печиво, — ростуть у Ротундії на деревах і кущах. Ротундійці, натомість, мусять самі виготовляти капусту, моркву, яблука, цибулю — достоту як наші кухарі печуть пироги й рулети.

Том згодував усі пундики драконові, примовляючи:

— Ось, вам потрібно трохи поїсти і тоді вам обов’язково покращає!

Дракон, що вже поїв усі пундики, доволі непоштиво покуняв і почав знову зализувати крило. Тож Том залишив його і повернувся до міста з новиною.

Усі були вражені — адже ніколи ще справжній живий дракон не з’являвся на острові. Багато ротундійців вирішили піти подивитися на дивовижну тварину, зацікавившись драконом більше, ніж церемонією вручення призу.

Директор школи теж пішов разом з усіма. На лихо, він узяв зі собою і Томів приз — оздоблену королівським гербом «Історію Ротундії». Побачивши дракона, директор випустив книгу з рук, а той її тут же проковтнув. Ось як сталося, що Том так і не отримав «Історію Ротундії». Щоправда, драконові, який її отримав, вона однаково не припала до душі.

— Можливо, це й на краще, — стенув плечима Том і вирішив не журитися, адже цілком можливо, що ця книжка йому б теж не сподобалася.

І ось наступної середи, коли у принцесиних друзів запитали, чого б їм хотілося, усі маленькі графи та герцоги хором відповіли:

— Ходімо дивитися на дракона!

Але маленькі графині та герцогині сказали, що бояться.

Тоді принцеса Мері-Енн королівським тоном наказала:

— Не будьте дурненькими! Це лише у казках та в історії Англії бувають нехороші люди, які прагнуть скривдити одне одного. У Ротундії всі добрі, тут нікого боятися, якщо, звісно, бути слухняними. Зрештою, це буде нам корисно. Ходімо, подивимось на дракона! Занесемо йому кілька льодяників.

Отож вони пішли. Усі титуловані діти по черзі годували дракона льодяниками, а він здавався вдоволеним та улещеним і легенько виляв кінчиком свого пурпурового хвоста. Та коли дійшла черга до принцеси дати драконові льодяника, він завиляв ним на всю довжину, до останнього дюйма, ніби кажучи:

— О, яка мила, гарненька маленька принцеса!..

Але в глибині своєї пурпурової душі він підступно думав:

— О, яка смачненька, гарненька маленька принцеса. Я волів би з’їсти її замість усіх цих льодяників…

Цього, звісно ж, ніхто не чув. Ніхто, крім принцесиного дядечка (а він був чаклуном і звик підслуховувати чужі думки — це було його фаховою звичкою).

А тепер згадайте: я казала вам, що в Ротундії був один-однісінький лихий чоловік, і я не буду від вас приховувати, що цим закінченим поганцем був принцесин дядечко Джеймс. Чаклуни завжди погані, як вам відомо з казок, та й деякі дядечки часом бувають недобрими (про це ви, мабуть, уже читали в серйозніших книжках), і принаймні один Джеймс був лихим чоловіком, як ви знаєте з історії Англії. Отож коли ви зустрінете чаклуна, який доводиться комусь дядечком, а до того ж, зветься Джеймсом, ви, звичайно ж, не чекатимете від нього нічого доброго.

Дядечко Джеймс давно намагався позбутися принцеси і прибрати до своїх рук усе королівство. Йому майже нічого в житті не подобалося, окрім чарівного королівства, але він нічого не міг вдіяти, бо усі мешканці Ротундії були такими добрими, що лихі чари спливали з них, наче з гуски вода. Та відколи на острові стало два лиходії, вартих одне одного — дракон і чаклун, — дядечко Джеймс вирішив, що це — його шанс. Він не промовив нічого, але обмінявся з драконом багатозначним поглядом. Надивившись на дракона, усі розійшлися по домівках пити чай, і ніхто не помітив того погляду. Ніхто, окрім Тома.

Том повернувся додому і розповів усе слоникові. Розумне маленьке створіння уважно вислухало, а потім стрибнуло з Томових колін на стіл, де стояв перекидний календар, якого Томові подарувала на Різдво принцеса. Своїм маленьким хоботом він тицьнув у п’ятнадцяте серпня, день народження принцеси, і занепокоєно поглянув на свого господаря.

— Фідо, любий, що ти хочеш сказати? — запитав Том, і розумна тваринка повторила свій жест.

Тоді Том збагнув.

— Щось може статися в її день народження? Добре, я буду пильним.

І він був.

Спочатку народ Ротундії був задоволений драконом, що жив біля стовпа і годувався з пундикових дерев. Та ось потроху прибулець почав бешкетувати. Він підкрадався до кролячих нір, і туристи, що лазили по пагорбах, бачили, як раптом щезає в норі його довгий, тонкий, схожий на батіг хвіст. І не встигали вони промовити: «Він — там», як його потворна голова висовувалася в них за спиною, з іншої нори, хихочучи просто їм у вуха. І драконячий сміх не звучав надто дружньо. Такі «хованки» спершу забавляли людей, та потроху почали нервувати. А якщо ви не знаєте, що це означає, то запитайте в мами, коли наступного разу гратиметесь удома в піжмурки, а в неї болітиме голова. Вона розкаже.

А ще дракон узяв собі за звичку ляскати хвостом, як люди ляскають батогом, а це нервувало.

А потім почали зникати усілякі дрібнички. Ви знаєте, як неприємно, коли таке трапляється в приватній школі, а вже про публічне королівство годі й говорити.

Спочатку зникли невеличкі створіння — парочка маленьких слоників, кілька гіпопотамів і жирафів. Нічого особливого, але люди відчули себе незатишно. Настав день, коли таємниче зник найулюбленіший принцесин кролик Фредерік, і нарешті, одного жахливого ранку не дорахувалися песика. Відколи з’явився дракон, він гавкав без угаву, і жителі острова навіть почали потроху до цього звикати. Тому коли гавкіт раптово вщух, всі занепокоїлись і кинулися перевіряти, що ж сталось. А песика й слід прохолов!

Якогось хлопчика послали підняти військо, але й військо кудись поділось!

I ось тут люди злякалися, а дядечко Джеймс вийшов на балкон палацу і виголосив промову:

— Дорогі співгромадяни! Славні ротундійці! Не можна далі приховувати від вас, що цей пурпуровий дракон — бідолашний нужденний вигнанець, безпомічний чужоземець серед нас і що він… він таки ДРАКОН!

Тут усі згадали про драконячий хвіст і загукали:

— Правильно!

Дядечко Джеймс продовжував:

— Щось сталося з одним чемним, беззахисним членом нашого суспільства, а ми не знаємо, що саме.

Всі згадали про кролика Фредеріка і зітхнули.

— Обороноздатність нашої країни впала до нуля! — прозоро натякав дядечко Джеймс.

І всі подумали про військо.

— Є лише одна річ, яку ми повинні зробити! — промовець нарешті підійшов до суті. — Чи зможемо ми пробачити собі, якщо знехтуємо звичайною обачністю і втратимо ще більше кроликів? А далі що? Військово-морські сили? Поліція? Пожежна команда? Запевняю вас, пурпуровий дракон не зупиниться ні перед чим, для нього нема нічого святого!

Кожен подумав про себе, і хтось запитав:

— Що ж нам робити?

А дядечко Джеймс відповів:

— Завтра — драконів день народження, а він звик отримувати подарунки в такі дні. І якщо наш подарунок йому сподобається, він вирішить показати його іншим драконам, полетить до них і ніколи вже не повернеться!

Натовп схвально заревів, а принцеса на балконі заплескала в долоні.

— Подарунок, на який розраховує дракон, — задоволено продовжував дядечко Джеймс, — справді дуже коштовний. Але, обдаровуючи нашого гостя, ми не повинні бути скупими. Дракон хоче отримати принцесу! Вона у нас лише одна, це правда! Та чи варто бути скнарами, коли доля Ротундії у небезпеці?! Готовність віддати найдорожче лише зайвий раз засвідчить вашу щедрість!

Натовп заридав, адже всі любили принцесу. Та їхнім обов’язком було продемонструвати щедрість і віддати бідолашному драконові те, що він хоче! Принцеса також заплакала, бо не хотіла бути нічиїм подарунком на день народження, а особливо драконовим.

А Том заплакав, тому що розізлився.

Він пішов додому і розповів усе своєму слоникові. Той цілий вечір підбадьорював Тома, пускаючи дзиґу своїм маленьким хоботом, і ця забава повністю поглинула обох.

Рано-вранці Том вирушив до палацу. Він поглянув у бік пагорбів — тепер там стрибало всього декілька кроликів, — назбирав білих троянд, а потім кидав їх у принцесине вікно, доки вона не прокинулась і не визирнула.

— Поцілуй мене! — сказала вона.

Том видряпався на великий, як дерево, трояндовий кущ, дістався підвіконня принцесиної спальні і поцілував принцесу, що підійшла до вікна:

— Многая літа, принцесо!

У відповідь Мері-Енн заплакала:

— О, Томе, як ти можеш?! Ти ж добре знаєш…

— Чому ти плачеш, мила Мері-Енн, моя принцесо? — запитав Том. — Не плач, рідненька! Ми з Фідо дещо придумали. Тобі потрібно буде лише робити, що я звелю.

— I все? — радісно стрепенулася принцеса. — О, це просто! Я увесь час роблю, що мені велять!

Тоді Том розповів, як їй чинити. А вона цілувала його:

— О, мій милий, добрий, розумний Томе! Як добре, що я подарувала тобі Фідо! Ви порятуєте мене! О, любі мої!

Того ранку дядечко Джеймс одягнув свій найкращий костюм та камізельку з вишитими змійками (у чаклунів гарний смак на камізельки). Він завбачливо винайняв кеб, щоб відвезти принцесу до дракона.

— Ходімо, маленький подаруночку на день народження! — з удаваною лагідністю промовив він до Мері-Енн. — Дракон так зрадіє! I добре, що ти не плачеш. Знаєш, ніхто не може бути замолодим, щоб зрозуміти, що власне щастя — ніщо, порівняно зі щастям суспільства. I мені не хотілося б, щоб моя люба племінниця була егоїсткою і відмовилася потішити бідного хворого дракона, що опинився далеко від друзів та родини!

Принцеса відповіла, що спробує не бути егоїсткою.

Кеб зупинився просто біля стовпа, і там на них уже чекав дракон. Його потворна пурпурова голова сяяла на сонці, а гидка пурпурова паща клацала зубами від нетерпіння.

Дядечко Джеймс промовив:

— Вітаю вас, пане драконе! Ми приготували вам невеличкий подаруночок на день народження. Адже така визначна дата не могла минути непоміченою, особливо, коли йдеться про вас. Наші статки незначні, однак серця у нас — щирі. Ми маємо лише одну принцесу, але радо віддаємо її вам! — Чи не так, дитинко?

Принцеса відповіла, що скидається на те, і дракон підступив ближче.

I раптом почувся вигук:

— Уперед!

Це був Том, а з ним — зоопаркова морська свинка і пара кроликів.

— За справедливість! — вигукнув Том. Побачивши це, дядечко Джеймс розлютився:

— Що ти надумав, хлопче?! — зарепетував він. — Зривати зі своїми кроликами проведення державного заходу?! Забирайся геть звідси, гидкий хлопчиську!

Та доки дядечко кричав, кролики підскочили до нього з обох боків і притулилися одне до одного, затиснувши чаклуна так, що він не міг навіть поворухнутися і ледь не задихався у їхній густій шерсті. Принцеса тим часом забігла за стовп і звідти стежила за подіями. Натовп, що йшов за кебом із міста і прибув на місце проведення «державного заходу», загукав:

— Ми за чесну гру! Свого слова дотримаємо! Давати слово і забирати назад? Не бути цьому! Віддайте бідолашному самотньому драконові його подарунок! — і вони спробували дістатися Тома, але шлях їм заступила морська свинка.

— Згоден! — крикнув Том. — Чесна гра — понад усе! Дракон отримає принцесу… якщо зможе її упіймати! Починай, Мері-Енн!

Мері-Енн оббігла довкола стовпа і гукнула драконові:

— Ку-ку! Не спіймаєш!

І раптом вона помчала так швидко, як ніколи досі. А дракон погнався за нею. Пробігши півмилі, принцеса спинилася, сховалася за деревом, а потім чкурнула назад до стовпа, і далі знов цим маршрутом по колу. Дракон не міг її наздогнати, бо був довгий, а отже, зовсім не маневрений.

Все ближче й ближче до скелі кружляла Мері-Енн, і дракон, захоплений гонитвою, навіть не зауважив, що Том прив’язав до стовпа кінець його довгого, міцного, схожого на батіг хвоста. Тож чим довше він бігав, тим більше його хвіст намотувався на камінь. А чаклун тим часом був затиснутий між двох кроликів і не міг бачити нічого, окрім шерсті, і нічого не міг робити, окрім як задихатися.

Коли драконячий хвіст намотався на камінь так міцно, наче нитка на шпульку, принцеса спинилась і, як тільки відсапалася, вигукнула:

— Ну, то хто з нас переміг?

Ці слова так розлютили дракона, що він напружив усі сили, розправив широчезні пурпурові крила і спробував злетіти. Але хвіст його не пускав, і він смикнувся — так сильно, що потягнув за собою стовп, а стовп потягнув за собою острів, а острів закрутився, немов велетенська дзиґа, аж усі попадали з ніг. Всі, окрім дядечка Джеймса, який і досі був затиснутий між двома кроликами і не міг зробити нічого, окрім як безсило лютувати.

I сталося щось неймовірне. Крутнувши стовп, дракон змусив королівство Ротундію обертатися у правильному напрямку, як це мало бути ще на зорі світу. Звірі почали набувати правильних розмірів: морські свинки меншали, а слони навпаки — більшали. (Люди, можливо, теж змінили б свої розміри, якби — на відміну від звірів — не тримали себе міцно в руках.) А найкраще у цьому те, що коли маленькі тварини побільшали, а великі — поменшали, дракон також поменшав. Коли він остаточно набув нових розмірів, то опинився біля ніг принцеси і був схожий на маленького пурпурового тритончика з крильцями.

— Яке симпатичне маленьке створіннячко! — вигукнула принцеса. — Ти будеш моїм подаруночком на день народження!

Отож люди не змінили власних розмірів, бо міцно тримали себе в руках і кожен думав про те, щоб залишитися собою, а чаклун, дядечко Джеймс, що не тримав себе в руках, а думав лише про те, як розправитися з кроликами та садівниковим сином, поменшав разом зі звірятами та драконом. Маленький пурпуровий дракон, побачивши маленького чаклуна дядечка Джеймса, одразу ж проковтнув його, бо вже втомився чекати на свій подарунок.

Ротундійцям спочатку дуже дивно було бачити велетенських незграбних слонів і крихітну соню, але вже до обіду того ж таки дня вони звикли до усього нового і перестали звертати на це увагу, як, зрештою, і ми з вами.

Все це сталося кілька років тому, а нещодавно я натрапила у «Ротундійських вістях» на повідомлення про весілля принцеси та лорда Томаса Садівника Л.Т.Д. Я не сумніваюся, що Мері-Енн одружилася з Томом. Здогадуюся, що ротундійці зробили його лордом з нагоди його одруження, а Л.Т.Д., безумовно, розшифровується як Ловець Тугодумних Драконів. Якщо ви сумніваєтеся, то це тому, що не знаєте ротундійських абревіатур. І ще у тій газеті сказано, що серед багатьох подарунків нареченого майбутній дружині був і велетенський слон, на якому молода пара їхала до церкви. Я впевнена, що мова йде про Фідо. Ви ж пам’ятаєте, що Том пообіцяв повернути його принцесі після весілля?

«Ротундійські вісті» називають молодят щасливою парою. I це дуже мудро — називати їх так мило і романтично; у цьому є більше правди, ніж у звичайній газетній писанині. Адже ж ви знаєте, що принцеса та син садівника так ніжно кохали одне одного, що просто не могли уникнути щастя. До того ж, вони мали власного верхового слона. А якщо цього не достатньо, щоб ощасливити двох людей, то я вже й не знаю, що ще потрібно! Звичайно, є диваки, яким для щастя потрібен кит з вітрилами, та й не лише він… Але ж то жадібні й заздрісні люди, які за столом беруть одразу по чотири порції пудингу, а ми добре знаємо, що Том і Мері-Енн не такі.

Визволителі країни

Усе почалося з того, що в Еффине око влетіла якась порошинка, схожа на гарячу червону іскорку, лише з лапками і крильцями, як у мухи. Еффі заплакала — звісно, не по-справжньому, не так, як плачуть, коли кепсько на душі, а так, як і ви іноді плачете, коли щось потрапляє в око. Отож Еффі побігла до татка, щоб він вийняв ту порошинку з ока. Тато Еффі був лікарем і, ясна річ, умів виймати смітинки з очей — він робив це дуже фахово — м’якою серветкою, змоченою в касторовій олії.

Коли нарешті око Еффі знову було чисте, татко вигукнув:

— Чудасія!

Еффі часто запорошувала очі, і татко завжди казав, що таке трапляється з усіма — це неприємно і негігієнічно, звісно, але цілком природно. І ніколи він не називав це чудасією.

Еффі все ще тримала носову хустинку біля ока і повторювала:

— Я не вірю, що там вже нічого нема.

Люди завжди так говорять, коли в оці їм щось намуляло.

— Та звісно ж, нема! — сказав лікар. — Ось воно, на серветці. І таке цікаве…

Ще ніколи татко не називав «цікавими» порошинки з ока, тому Еффі перепитала:

— Га?

Лікар дуже обережно поніс серветку в інший кінець кімнати до мікроскопа. Поклавши її на предметний столик, він одним оком зазирнув у окуляр і почав крутити численні гвинтики та коліщатка.

— Боже мій! — вигукнув він. — Чотири сформовані кінцівки, довгий хвостовий придаток, п’ять пальців різної довжини… Найбільше це схоже на Lacertiadae… але ж крильця…

Істота заборсалася в крапельці касторової олії, а тато пробурмотів:

— Так… крильця, як у кажана. Безсумнівно, це не відомий науці вид! Еффі, збігай до професора і попроси, щоб він, коли його ласка, зайшов до мене на кілька хвилин.

— Татку, ти мусиш дати мені шість пенсів, — сказала Еффі, — я ж бо принесла тобі новий, не відомий науці вид. Я піклувалася про нього, доки він був у мене в оці, до того ж, моє око постраждало!

Лікар так зрадів відкриттю нового виду, що дав Еффі цілого шилінга. За якийсь час прийшов професор, і вони удвох ціле пообіддя захоплено дискутували про назву і місце в класифікації органічного світу дивовижної істоти з Еффиного ока.

Але коли настав час пити чай, сталася інша приключка: Гаррі, братик Еффі, виловив щось дивне зі своєї чашки. Спочатку він вирішив, що то щипавка, і вже було зібрався скинути її на підлогу, щоб традиційно обірвати її жучаче життя, коли зауважив, що істота має пару кажанячих крилець. Він обережно поклав її на скатерку, спостерігаючи, як вона розгладжує крильця і чухає лапкою за вухом:

— Та це ж маленький тритончик!

Професор зауважив істоту раніше за лікаря.

— Я дам тобі півкрони за нього, любий Гаррі! — скоромовкою запропонував він і одразу ж заходився загортати незвичайне створіння у серветку. — Ще один екземпляр! І значно кращий за ваш, лікарю!

Це була малесенька ящірочка півдюйма завдовжки, із крильцями та шкірою, вкритою лусочками.

Тож тепер і лікар, і професор обоє мали по екземпляру, і обоє були страшенно задоволені. Та невдовзі ці екземпляри вже не видавалися аж такими цінними. Наступного ранку чистильник взуття, глянцуючи лікареві черевики, раптом заверещав і, мов обпечений, відкинув від себе і щітку, і черевика, і гуталін.

А з черевика виповзла ящірка з великими лискучими крилами, завбільшки з кошеня.

— А я знаю, що це! — вигукнула Еффі. — Це дракон, точнісінько як той, якого вбив святий Георгій!

I Еффі мала рацію. Того ж дня їхній песик Таузер, ганяючись за драконом завбільшки з кролика, був ним покусаний, а наступного ранку всі газети рябіли заголовками про дивовижних «крилатих ящірок», що з’явилися по всій країні. Газети не називали їх драконами, тому що ніхто не вірить у казкових створінь у наші дні, а газетярі не хотіли здаватися дурнішими за інших, вірячи у казки. Спочатку драконів було кількадесят, але за тиждень країну заполонили дракони різних розмірів, і в небі іноді можна було побачити драконячий рій, схожий на бджолиний. Усі дракони були подібні між собою, якщо не брати до уваги розмірів. Вони були зелені та лускаті, мали чотири лапки й довгий хвіст, а ще великі крила, як у кажана, щоправда, напівпрозорі.

Як усі дракони, вони дихали жаром і полум’ям, але газети вперто називали їх ящірками, аж доки головного редактора газети «Обиватель» не поцупив один великий дракон. Після цього не залишилося нікого, хто міг би вказувати газетярам, у що вони не повинні вірити.

І коли якийсь дракон викрав найбільшого слона в зоопарку, газети перестали вдавати, ніби нічого особливого не відбувається, і великими літерами подали заголовки:

«КАТАСТРОФІЧНЕ ЗАСИЛЛЯ ДРАКОНІВ».

Ви й не уявляєте, наскільки катастрофічними бувають засилля, але можу вас запевнити, що це вельми надокучливо. Велетенські дракони, звичайно, були жахливими, але вони рано вкладалися спати, уникаючи нічної прохолоди, бо боялися підхопити застуду. Щоб від них вберегтися, слід було цілий день сидіти вдома. А ось маленькі дракончики дійсно створювали незручності. Деякі, завбільшки як щипавки, раптом опинялися в милі або в маслі, інші — розміром із собаку, потрапляли у ванни і, від жару та вогню в їхніх горлянках, навіть прохолодна вода одразу ж закипала, і необачні люди обпікалися.

Дракони завбільшки з голубів пролазили в шафи, ховалися серед одягу і кусали людей, коли ті поспіхом шукали, ну, приміром, носову хустинку. Драконів, що сягали розмірами вівці, було легше уникнути, але часом вони залітали через вікна до спалень і ховалися під ковдрами. Зрозуміло, що знайти дракона у власному ліжку не надто приємно. Такі дракони не їли людей, але жахливо обпалювали простирадла й напірники.

Звичайно, уряд і поліція робили все можливе, тож не було жодного сенсу обіцяти руку принцеси тому, хто вб’є дракона. Це допомагало у давні часи, коли був лише один дракон і лише одна принцеса, а тепер драконів було значно більше, ніж принцес, дарма що королівська сім’я була чималенька. До того ж, роздавати принцес за кожного вбитого дракона було б марнотратством — усі й так намагалися нищити їх якнайбільше, без будь-яких винагород, аби тільки позбутися гидких створінь.

Уряд зобов’язався спалювати трупи вбитих драконів з десятої до чотирнадцятої, і повні фіри та хури драконів щодня вишиковувалися в довжезні черги біля урядових установ. Хлопчаки привозили мертвих драконів тачками, і навіть молодші школярі залишали пригорщу-дві маленьких дракончиків, приносячи їх у ранцях чи в носових хусточках. Та попри всі намагання, драконів, здавалося, не меншало. Тоді поліція почала встановлювати велетенські загорожі і натягувати брезентові тенти, змащені клеєм. Дракони сідали на тенти і прилипали, наче мухи до липкого паперу на кухні. Коли ж їх назбирувалося на тентах чимало, інспектори підпалювали тенти разом з усіма налиплими створіннями.

Але настала мить, коли й за великого бажання країну не вдалося б роздраконити більше.

Складно було підібрати протидраконячу отруту, бо дракони, бачте, поїдали найрізноманітніші речі (залежно від власних розмірів), словом, вони жерли усе підряд. Найбільші їли слонів, доки ті ще були, а потім узялися за корів та коней. Дрібненькі поїдали лілеї у долинах, а були й такі, що харчувалися виключно прем’єр-міністрами, якщо тих вдавалося вполювати, а коли ні, то залюбки з’їдали когось із урядового апарату. Ще інші гризли цеглу. І саме трійко таких одного вечора зжувало дві третини центральної міської лікарні.

Але найдужче Еффі боялася драконів завбільшки з вітальню, бо ті дракони харчувалися маленькими хлопчиками та дівчатками.

Спочатку Еффі та її братик були задоволені змінами, що сталися у їхньому житті. Це було так захопливо — не спати вночі й бавитися в саду при світлі ліхтарів. І так дивно було чути від мами: «Добрадень, мої любі, спіть цілісіньку днину і не прокидайтеся заскоро — аж коли смеркне, щоб ті нехороші дракони вас не вхопили».

Та згодом їм усе це набридло. Вони хотіли бачити дерева і польові квіти, радіти сонечку, а не ловити його слабенькі промінці крізь дракононе-проникні фіранки. Вони мріяли побавитися на травичці — а їх туди не пускали, бо вночі була роса.

Діти так сильно хотіли — хоч би раз — вийти надвір чудового, сонячного, смертельно небезпечного дня, що почали придумувати причину, аби вийти з дому. От тільки неслухняними дітьми вони не хотіли бути.

Та одного ранку їхня матуся була зайнята приготуванням нової отрути для драконів, що розплодилися в підвалі, а татко перев’язував руку чистильникові взуття, якого дракон випадково подряпав, бо переплутав із прем’єр-міністром. Отож нікому було нагадати дітям, щоб вони не прокидалися до смерку.

— Ходімо зараз! — сказав Гаррі. — Це не буде непослухом. До того ж, я знаю, що нам треба робити, лише не знаю як.

— І що ж це? — запитала Еффі.

— Ми мусимо розбудити святого Георгія, ясна річ! — відповів Гаррі. — Це був єдиний чоловік в місті (казкових героїв до уваги не беремо), який умів давати раду драконам. Святий Георгій — справжній герой, тільки він спить і чекає не дочекається, коли його хтось розбудить. Погано лише, що тепер мало хто вірить у святого Георгія. Я чув, татко так казав.

— А ми віримо! — гаряче запевнила Еффі.

— Звичайно, віримо! І ти бачиш, Еф, саме тому ми й зможемо це зробити! Адже як розбудиш людину, якщо не віриш у неї?

Еффі погодилася, та все ж не уявляла, де можна знайти святого Георгія.

— Ми мусимо йти і шукати, — впевнено промовив Гаррі. — Ти одягнеш щось драконотривке, а я обмажуся найсильнішою протидраконячою отрутою і…

Еффі заплескала в долоньки й радісно вигукнула:

— Ой, Гаррі! Я знаю, де можна знайти святого Георгія! Звичайно ж, у церкві з його ім’ям!

— Гм… — відповів Гаррі, шкодуючи, що не йому сяйнула в голові така щаслива думка. — Ти часом буваєш досить-таки розумною, як на дівчинку.

Отож наступного пообіддя, коли промені сонця тільки ледь-ледь віщували настання вечора і люди додивлялися останні сни, двоє дітей повилазили із затишних ліжечок. Еффі загорнулася в шаль з драконотривкого мусліну — бо не мала часу шити накидку, — а Гаррі увесь вимазюкався протидраконячою отрутою, яка була нешкідлива для дітей та інвалідів, і тому він почувався достатньо захищеним.

Діти взялися за руки й вирушили до церкви святого Георгія. Як ви знаєте, є багато церков святого Георгія, але, на щастя, Еффі та Гаррі пішли в правильному напрямку. Яскраво світило сонце, і вони почували себе безстрашними відчайдухами.

Ніде не було нікого, окрім драконів, а вже їх кругом було достолиха… На щастя, дорогою дітям не трапилося жодного дракона з тих, які харчувалися маленькими хлопчиками й дівчатками, бо тоді ця історія була б уже закінчена. На вулицях, тротуарах, дахах, гріючись на сонечку і чистячи крила, лежали тисячі жахливих драконів. Усе довкола просто-таки зеленіло драконами. Навіть коли діти вийшли з міста і попростували вузенькою стежкою, вони бачили, що поля пообіч зеленіші, ніж звичайно, а в живоплоті з глоду звили гнізда найменші дракончики.

Еффі дуже міцно трималася за братову руку, а коли один товстий дракон пролітав біля її вуха, вона зойкнула, сполошивши цілу зграю різноманітних драконів, що знялися з поля біля дороги і полетіли кудись на схід. Діти ще довго чули шурхіт їхніх крил.

— О, я хочу додому!

— Не будь дурненькою! — заперечив Гаррі. — Ти ж пам’ятаєш усіх тих принців з казок? Люди, що збираються стати визволителями своєї країни, ніколи не скиглять і не просяться додому.

— То виходить, ми… визволителі? — здивувалася Еффі.

— Звичайно! — підтвердив Гаррі, і вони пішли далі.

Дійшовши до церкви святого Георгія, діти побачили, що двері відчинені, й увійшли, але переможця драконів у церкві не було. Зате у дворику вони знайшли величний надгробок з мармуровою статуєю. Святий лежав в обладунках та шоломі, схрестивши руки на грудях.

— Як же його розбудити? — задумалися діти.

Спершу Гаррі чемно звернувся до святого Георгія, але той мовчав. Потім він спробував докричатися до статуї, але святий наче й не чув.

Нарешті діти потрясли преславного драконоборця за мармурові плечі, але й це не допомогло.

Тоді Еффі заплакала, обняла святого Георгія за мармурову шию, поцілувала його мармурове лице й промовила:

— О, любий, хороший, добрий святий Георгію, будь ласочка, прокинься і порятуй нас!

Тут святий раптом розплющив очі, струсив із себе дрімоту й запитав:

— Що сталося, дівчинко?

I діти все розповіли. Георгій розвернувся на своєму мармуровому постаменті й слухав, спершись на лікоть. Та коли почув, що драконів така тьма-тьмуща, скрушно похитав головою:

— Це погано: трохи забагато для бідного старого Георгія; слід було розбудити мене раніше. Я завжди стояв за чесний двобій: один чоловік — один дракон, такий був мій девіз…

У ту мить над ними пролетів рій драконів. Георгій вхопився за руків’я меча і навіть до половини вийняв його з піхов. Та коли дракони зникли за обрієм, він знову похилив голову й опустив руки.

— Я нічим не можу зарадити, — промовив він, — усе так змінилося… Святий Андрій мені розповідав про це: його будили під час страйку механіків, і він приходив до мене побалакати. Тепер усе роблять машини, то й на драконів має бути якась рада… А до речі, яка там тепер погода?

Ці слова прозвучали так безтурботно й нечемно, що Гаррі аж подих забило від обурення, але Еффі терпляче відповіла:

— Дуже гарна! Татко каже, що це найспекотніше літо за всі часи.

— Он воно як! — задумливо протягнув драконоборець. — Тоді, мабуть, єдиний вихід — це… Дракони не терплять вологи й холоду. Якби вам вдалося знайти кранну…

I святий Георгій почав вмощуватися на своєму постаменті.

— Добраніч, дуже прикро, що не можу вам допомогти… — промовив він, позіхаючи.

— Ой, але ж ви не сказали нам, що таке «кранна»! — вигукнула Еффі,

— О, це просто кімната… як ванна… але з кранами… — сонно пробурмотів святий Георгій. — А ще там є дзеркало, яке показує, що діється в усьому світі. Про те дзеркало мені розповідав святий Діонісій — дуже гарна річ, казав… Вибачте, я більше не можу… Надобр-бр-бррр…

Він ураз заснув, а ще за мить знову став мармуровим.

— Нам ніколи не знайти тієї «кранної»! — промовив Гаррі. — Слухай, Еффі, от був би жах, якби Георгій прокинувся, а поруч виявився дракон, що харчується драконоборцями?

Еффі скинула зі себе драконотривку накидку і накрила нею Георгія.

— Ми не зустріли дотепер жодного дракона, більшого за вітальню — думаю, нам нічого не загрожує, — пояснила дівчинка.

Гаррі стер зі себе протидраконячу отруту і намастив нею обладунки Георгія. Тож діти зробили для святого все, що могли.

— Ми пересидимо в церкві до смерку, — сказав він, — а тоді…

Та Гаррі не договорив — чорна тінь накрила дітей, і вони з жахом усвідомили, що то прилетів дракон якраз завбільшки з вітальню (ви пам’ятаєте, чим харчуються такі дракони).

Дракон схопив дітей своїми пазуристими лапами: Еффі — за пояс зеленої сукенки, а Гаррі — за край куртки. Потім, розправивши велетенські крила, він знявся в повітря, бряцаючи, як старий вагон третього класу.

— О, Гаррі! — заплакала Еффі. — Невже він з’їсть нас?!

А дракон все летів і летів, над лісами й полями, з кожним помахом своїх велетенських крил долаючи по чверть милі. Гаррі та Еффі бачили, як швидко пропливають під ними ріки та озера, церкви та ферми — навіть швидше, ніж світ миготить за вікном, коли ви їдете поїздом. Діти бачили ще кількох драконів, що пролітали повз них, але їхній жодного разу не спинився, щоб побалакати з ними.

— Він добре знає, куди летить, — припустив Гаррі. — I хай там як, мені туди не хочеться…

Але дракон тримав їх міцно-преміцно і все летів та летів, аж дітям геть запаморочилося у голові. Нарешті він приземлився на вершині гори і там розлігся, важко дихаючи після довгої дороги, але його кігті не відпускали ані пояса Еффі, ані краю куртки Гаррі.

I тут Еффі згадала про малесенького кишенькового ножика, якого подарував їй на день народження Гаррі. I хоча то був дешевенький ножик, що ледве-ледве заточував олівці, Еффі вдалося розрізати спереду свій пояс і тихенько виповзти, залишивши в пазурах дракона лише зелений шовковий бант. Звичайно, годі було сподіватися прорізати цим ножиком куртку Гаррі, але, з Еффиною допомогою, Гаррі також вдалося звільнитися — щоправда, довелося залишити драконові цілу куртку.

Діти навшпиньки пробралися до невеличкої печери в скелі і там зачаїлись. Печерка була завузькою для дракона, тому вони почувалися у цілковитій безпеці й навіть почали корчити йому міни, коли він достатньо відпочив і почав думати, як би то їх з’їсти.

Дракон жахливо розлютився, що з нього глузують, тому почав плювати в дітей вогнем та полум’ям. Еффі та Гаррі лише відбігли подалі від входу, а дракон, так і не діставшись до них і трохи полютувавши, вгамувався й полетів шукати іншу поживу. Та хоча голодного звіра вже не було, діти, однак, боялися виходити. Натомість вони йшли все далі й далі вглиб печери, яка дедалі збільшувалася, на долівці з’явився ніжний пісочок, а в самому її кінці діти натрапили на двері з написом: «Світова кранна кімната. Цілком таємно. Стороннім, а також усім решта, вхід заборонено!».

Спочатку діти лише трохи прочинили двері, щоб заглянути, що там усередині, а потім, згадавши слова святого Георгія, вирішили увійти.

— Гірше не буде, — сказав Гаррі, — якщо зважити, що назовні нас чекає дракон… Ходімо.

Діти сміливо увійшли до кранної й зачинили за собою двері. Вони опинилися в кімнаті, яка, здавалося, була вирубана просто в скелі. Вздовж однієї стіни виднілися крани з порцеляновими табличками, як у лазні. I Гаррі, й Еффі вже вміли читати слова на два, і навіть на три склади, тож вони одразу збагнули, що потрапили в місце, де твориться погода. В кімнаті було шість велетенських кранів, підписаних «Сонце», «Вітер», «Дощ», «Сніг», «Мороз» і «Град». А ще — сила-силенна менших: «Мряка», «Південний вітерець», «Східний вітер», а також: «Для доброї ковзанки», «Для гарного врожаю пшениці» тощо. Великий кран з табличкою «Сонце» був відкритий на повну. Проте ніякого сонця в кімнаті не було, а лише дивне блакитне світло згори. Тому діти вирішили, що сонячне світло витікає десь-інде, як ото вода з раковини через додатковий відвід.

Потім Гаррі та Еффі зауважили, що інша стіна кімнати насправді була велетенським дзеркалом — у ньому відбивався цілий світ і все, що в ньому діялося, до того ж, усе одразу, чого не буває з іншими дзеркалами. І вони побачили довжелезні черги з хурами та фірами, на яких везли до урядових установ мертвих драконів, і святого Георгія на церковному подвір’ї, що спав собі, накритий драконотривкою накидкою. І свою матусю вдома, що плакала за дітьми, зниклими серед чудового, сонячного і смертельно небезпечного дня. Вона плакала, бо думала, що їх уже давно з’їв дракон завбільшки з вітальню… А ще вони побачили в дзеркалі всю Англію — немов на мапі: зелену — там, де були поля, коричневу — де міста, чорну — де вугільні шахти, заводи і все таке… І всюди — на зеленому, чорному та коричневому — було повно зелених драконів — жоден з них ще не пішов спати, бо яскраво світило сонце.

— Дракони ж не люблять холоду! — раптом згадала Еффі й спробувала закрутити кран із сонячним світлом, але він був зламаний і не закручувався. Саме тому весь час і стояла така спека, що аж розплодилися дракони. Тоді брат і сестра кинулися до крану з написом «Сніг» і відкрутили його до краю. Глянувши в чарівне дзеркало, вони побачили драконів, що заметушилися по всій Англії, як це роблять мурашки, коли хтось підступний наллє води на їхній мурашник. Я знаю, що ви ніколи такого не робите, однак можете уявити це видовище. А сніг усе падав і падав.

Тоді Еффі майже до кінця відкрутила кран з дощем, і дракони один за одним почали бездиханно падати на землю, бо вода гасила їхнє полум’я. Діти вирішили відкрити кран із градом, але лише наполовину, щоб не побити людям дахи, — і за якісь півгодини жоден дракон уже не рухався.

У ту мить діти збагнули, що вони щойно стали визволителями своєї країни.

— Нам побудують пам’ятник! — вигукнув Гаррі. — Може навіть, вищий за Нельсоновий! Усенькі дракони поздихали!

— Принаймні той, який чекав нас біля входу в печеру, сподіваюся, точно здох, — зауважила Еффі. — А щодо пам’ятника, Гаррі, то я не певна. Це ж треба іще поприбирати усіх тих мертвих драконів! А на це підуть роки… Тим більше, що спалити їх не вдасться, — вони ж усі мокрісінькі! Ось якби дощ позмивав їх у море…

Але цього не сталося, і діти вже почали думати, що не дуже мудро було нищити водночас усіх драконів… I раптом натрапили на майже непомітний, страшенно старий та іржавий кран, що, мабуть, не використовувався довгі роки.

— Цікаво, для чого він? — запитав Гаррі. Порцелянова табличка була така брудна і запавутинена, що Еффі довелося відтирати її краєчком своєї сукенки (як це не дивно, обидвоє вийшли з дому без носових хустинок!). «Змив», — прочитали діти на відтертій від бруду табличці.

— Ану ж, відкриймо його, — запропонувала Еффі, — раптом, драконів змиє?

Кран був дуже тугий, адже довго стояв без ужитку, але спільними зусиллями дітям таки вдалося його повернути, і вони прожогом кинулися до дзеркала, щоб поглянути, до чого це призвело. Велетенська чорна діра розверзлася посеред мапи Англії. Краєчки мапи піднялися, і вся дощова вода, талий сніг, а разом з водою і снігом дракони почали стікати в діру.

— Уррра! — закричала Еффі й кинулася відкривати всі крани, що мали хоча б якийсь натяк на вологу: «Мряка», «Мінлива погода», «Для гарного врожаю пшениці» і навіть «Південний вітер» та «Південно-західний вітер», бо татко якось казав, що ці вітри приносять дощ.

I ось країною понеслися потоки води, змиваючи мертвих драконів і несучи їх до велетенського круглого отвору посеред мапи. I в цьому потоці дракони всіх розмірів зливалися в єдину зелену масу — починаючи від тих, що харчувалися слонами, і до тих, що їх можна було виловити з чашки чайною ложечкою.

Нарешті жодного дракона не зосталося, і діти закрутили кран із написом «Змив». їм навіть вдалося трохи прикрутити кран із табличкою «Сонце», але крани з написами «Мряка» і «Туман» так до кінця й не закрутилися, і це, як вам відомо, значно вплинуло на клімат Англії.

Як діти вернулися додому? Залізницею, звісно.

Чи був народ вдячний? Що ж, англійці добряче змокли, а коли нарешті обсушилися, то дуже зацікавилися електричними тостерами і скоро забули про прикрощі з драконами. Дракони ніколи не здаються надто важливими, коли їх нема, тому про жодні винагороди не було й мови.

А що сказали тато з мамою, коли Еффі та Гаррі повернулися додому? Любі мої, це одне з тих недоречних запитань, які люблять ставити діти. Але цього разу я вам відповім.

Мама сказала: «О, мої милі, мої рідненькі, ви живі! Живі! Які ж ви неслухняні діти! Як можна бути такими безвідповідальними! Негайно в ліжка!»

А їхній тато-лікар сказав: «Якби ж я знав, що ви задумали, то зберіг би принаймні один екземпляр! Я б не викидав того, що вийняв з Еффиного ока, сподіваючись знайти досконалішого. Хто б міг подумати, що так раптово щезне цілий вид!»

А професор не сказав нічого, лише потирав руки — він зумів зберегти (і зберігає донині!) того єдиного дракончика завбільшки з щипавку, якого за півкрони продав йому свого часу Гаррі. Попросіть гарно професора — він неодмінно вам його покаже!