TOU

Коли сміх проганяє страх

Африканські казки

 

Ніколи, ніколи, скільки живуть люди, не було ще такого веселого народу. Ніколи ще не було таких добрих і таких завзятих до праці людей, як мешканці Севасо, країни сміху, країни радості. Це була щаслива країна, де зранку люди замість звичних і невиразних слів вітали одне одного усмішкою або й щирим сміхом. Бо й справді, якщо двоє людей, дивлячись одне одному у вічі, всміхаються чи сміються на всю губу, показуючи чудові білі зуби, то годі питати, як їм ведеться вдома, та й не тільки вдома!

Коли тамтам кличе в поле гарних хлопців, а жінки підплескують йому в долоні, чи ж може бути краще заохочення до праці! Скрізь лунав веселий сміх, бо у Севасо головним законом була радість. Старі діди під тисячорічним деревом говорили лише про сміх, про його чудодійний вплив на мозок і тіло. Вони повсякчас вправлялися в гуморі і так гарно, так безневинно жартували!

А коли старий дід регоче, то це означає, що вдома у нього не плаче жодна дитина, жодна жінка.

У Севасо правила цариця Тенеба, така гарна, як квітка, така мудра, як наймудріші з чоловіків. Цариця Тенеба була жінка свого народу, відважна матір своїх дітей, добра господиня й дружина. Народ дуже любив свою во­лодарку, бо її краса, доброта, чистота були втіленням радості й миру, які панували в країні. Старійшини царської ради дуже поважали її.

Та ось одного дня на кордонах Севасо залунав дріб барабанів війни. На ньо­го тривожно відгукнулись тамтами. Веселий народ Севасо із застиглим на вустах сміхом кинувся до мудрих радників і цариці. Коли Тенеба вийшла, безтурботно всміхаючись, народ полегшено зітхнув.

Тенеба ніжним поглядом обвела своїх підданих. А тоді поволі простягла до них свої прекрасні руки й мовила:

-Брати мої і сестри, ми — веселий народ, народ роботящий, але ми ще й сміливий народ. Настав час показати всім, що сміх проганяє страх і що сміятися в щасті і перед лицем ворога не означає слабкості. Зустрічати з усмішкою на вустах життєві труднощі, з вірою в рідних і в майбутнє — ось що таке відвага для народу Севасо.

Сьогодні, коли мечі блищать на кордонах нашої батьківщини, коли орди дикунів кривавого тирана Болоби зазіхають на наш край, відкиньмо страх! Ми не будемо битися зброєю, що нею бряжчать загарбники, ми не вояки. Ми — хлібороби, які працюють для того, щоб квітнула наша земля. Вертайте додому і спокійно чекайте.

Люди розійшлися.

Невдовзі ніч оповила Севасо. Прадавні страхи охопили її мешканців: жах перед пугачем, який кричить на стрісі хатини; жах перед собакою, що виє на місяць; жах перед духами, які несправедливо і невідомо чого ненавидять людей; жах перед вояками Болоби, які обложили Севасо. Хто може пишатися тим, що ні разу в житті не відчув страху? Людина, яка запевняє, що нічого не боїться, бреше. Всі люди бояться. Але того, хто відкрито тремтить перед лицем небезпеки, засміють як боягуза, коли ця небезпека мине.

У таборі Болоби велетенський барабан відбивав бойовий ритм. Крізь голос­ний спів ворогів час від часу долинало одноманітне деренчання їхньої музики.

-Завтрашній світанок стане свідком ще однієї перемоги, царю,— гримів голос ворожого співця.— Ти вже розбив ущент тридцять царів, розвіяв за віт­ром мури, які оточували найнеприступніші міста світу, там тепер гніздяться лише куріпки. Ти — лютий вихор, що змітає на своєму шляху правічні баобаби, ураган, який викорчовує цілі ліси, ти — сліпуча блискавка, яка трощить гори. Завтра сміх застигне потворною гримасою смерті на вустах мешканців Севасо. А їхня цариця, пихата Тенеба, впаде перед тобою навко­лішки, умиваючись сльозами, і віддасть тобі ключі від своєї країни і від свого серця. Спи, Болобо, на світанку ти побачиш біля ніг своїх підкорений народ, який благатиме твоєї милості.

Замовк співак, і гучно заволали ріжки. В Севасо ніхто не спав. У Севасо більше ніхто не сміявся.

Ще треті півні не співали, а мешканці Севасо вишикувалися перед своїм селищем. Попереду стояли старі діди, за ними старі жінки, позад них — до­рослі чоловіки, а за ними — діти й молоді жінки. Про те дивне шикування до бою домовилися на схвильованій нараді під тисячорічним деревом, навпроти хатини цариці Тенеби. Чоловіки і юнаки домагалися честі накласти головою, аби жили батьки, матері, сестри й дружини. Старі діди й баби відказали, що хоч їхні очі ще не намилувалися на світ, але вони самі собі запо­діють смерть, як діти поляжуть у бою. Старі наполягали на своєму, і цариця Тенеба з ясною усмішкою на вустах схвалила те рішення. А тоді владно додала:

-Братове, довіртесь мені. Смійтеся з жорстокості Болоби, смійтеся з його люті. І нічогісінько з вами не станеться. Нехай вибух гучного сміху спинить кривавий похід. Нехай ваш твердий погляд зневажить і спопелить боягузів, які прикриваються зброєю, щоб напасти на мирний народ. Країна, де сміють­ся повсякчас, де сміються в будь-яку пору дня,— справді щаслива країна. Спитайте у старих, спитайте у каміння, яке розкидане по стежках, спитайте у тисячорічних дерев, у незрушного неба, і вони вам скажуть, що країна сміху завжди була непереможна. Це наша країна. Наші люди зустрічаються з усмішкою на вустах, щоб вибухнути щирим, дзвінким сміхом і потиснути одне одному руки. На усмішку відповідають сміхом, який свідчить про весе­лощі й здоров’я! Ідіть відпочивати, а завтра ми покажемо ворогові, чого ми варті.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки народів Африки”

Упорядник- М. А. Венгранівська

Переклад – М. А. Венгранівська

Видавництво:”Веселка”

Київ, 1993 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: