Коли танцюють білі журавлі
Зима Олександр
Серед Льодовитого океану стояв скелястий острів з високими прямовисними берегами. На тому острові жили птахи кайри. Як і в інших птахів, у кайр був старійшина зграї — гостроокий Піві.
Щоранку Піві ставав на вершечок скелі й зустрічав схід сонця. Коли ніжно-рожеві промені пронизували крижані гори, Піві здавалося, що то не айсберги, а кришталеві бригантини пропливають мимо острова під оксамитовими вітрилами.
Піві скликав свою зграю, і всі кайри милувалися чарівними каравелами у безмежній білій пустелі.
Після сніданку на острові розпочиналося заняття в школі мужності. Тут навчали кайренят не лякатися білих ведмедів, моржів, морського леопарда, північної акули та криги.
На першому уроці малюки стрибали з вузенької кам’яної призьби в невеличку, але глибоку ополонку.
Кайренята сміливо тріпотіли манюсінькими крильцями й важко падали у воду. Але від того у кайренят не боліли ні лапки, ні спинка, ні крильця. Вони знову вистрибували по східцях на високу скелю й весело продовжували мужню гру.
Маленький Ара теж сьогодні вперше пішов до школи. Він пообіцяв мамі не боятися. Та як тільки глянув униз, де чорніла вода в ополонці, так злякався, що кинувся тікати додому, до своїх братиків і сестричок.
Довго вчителі вмовляли Ару. Обіцяли йому і найсмачнішу цукерку з риб’ячої печінки, і червону ниточку на лапку, навіть вирішили дозволити разом з дорослими подивитися на північне сяйво, та Ара тільки тремтів і тулився до матері.
Тоді підійшов Піві, схопив боягуза за комірець і зіштовхнув у ополонку.
Усі кайренята при цьому весело розсміялися.
Ара сам незчувся, коли опинився у воді. Малому дуже сподобалося плавати й пірнати. А ще більше хотілося злетіти з високої скелі й потріпотіти крильцями в прозорому повітрі, де так усе палахкоче й мерехтить колючими промінчиками невидимої райдуги. Ара так захопився уроком мужності, що стрибнув з найвищої скелі, на якій любив сидіти гостроокий Піві.
Скеля була дуже висока, і тому Ара пірнув до самісінького дна океану. На дні було все видно, як удень. Світло йшло від дивовижних камінців, яких Ара ніколи не бачив. Він дуже хотів здивувати братиків і сестричок своєю знахідкою. Схопив у дзьоба маленького, але дуже важкого камінця й випурхнув з ополонки.
— Аро, ти чому так довго не випірнав? — крикнула згори стурбована мама.
Ара мовчки підняв угору дзьобика, в якому тримав незвичну знахідку.
Жовтий камінець зблиснув під сонцем таким сліпучим світлом, що мама не всиділа на скелі й злетіла до свого синочка.
— Ти згориш! — загукала мама до Ари й наказала: — Пірнай пошвидше у воду!
Ара мовчки вибрався на призьбочку біля своєї хати й поклав там свою знахідку.
Братики і сестрички Ари кинулися геть від сонячної грудочки.
— Не бійтеся. Камінець холодний,— пояснив Ара.— Я знайшов його на дні океану. Там дуже багато таких камінців.
— Аро, візьми і віднеси туди, де взяв,— наказав тато.
— Усякий холодний вогонь приносить нещастя,— додала мама.
— Не хвилюйтеся, друзі,— мовив до всіх гостроокий Піві. Він підійшов до Ари і запитав його: — Ніхто не бачив, як ти ніс із дна океану цього камінця?
— Ніхто,— відповів Ара.
— Нікому не розповідай про цю знахідку,— попросив Піві й пояснив: — Це не просто сонячний камінь, а чисте золото. За ним полює цар Чунгур. Якщо він забере це золото, на дні океану стане однаково темно і вдень, і вночі. Загинуть усі ті, хто живе на дні океану. Золото притягає до дна сонячні промені. Через те золото таке важке й ніколи не ржавіє навіть у солоній воді.— З цими словами Піві зіштовхнув у воду сонцесяйну грудочку.
Ніхто з кайр не помітив морського леопарда Зігі-Чау. Леопард запам’ятав слова Піві, а коли золотий камінець упав в ополонку, Зі-гі-Чау зловив його, сховав під язик і щодуху помчав до тих берегів, де стояв палац царя Чунгура.
Минув місяць. Пройшов тиждень і один день, коли повз острів пробіг білий ведмідь. Він часто озирався й злякано ревів.
Піві здійнявся й полетів за втікачем.
— Хто за тобою женеться? — запитав ведмедя Піві.— Ти ж нікого не боїшся. Навіть айсбергів і торосів. Ти вмієш пірнати й плавати у найглибшій воді океану.
— В океані з’явився Чунгур! — крикнув білий ведмідь і додав, важко переводячи подих: — Чунгур убиває ведмедів, а в їхні шкури одягає своє військо.
— Чунгур полює на ведмедів, чи йде на наш острів? — запитав Піві.
— Чунгур іде на ваш острів і вбиває усе живе на своєму шляху,— пояснив ведмідь і пірнув у широку ополонку.
Піві повернувся на скелю й мовчки задивився в далечінь океану.
Звідти все ще бігли ведмеді, летіли куріпки й гагари.
Несподівано біля острова випірнув леопард Зігі-Чау.
— Гей ти! — гукнув Зігі-Чау до Піві.— Чого надувся? Радій: до нас іде сам Чунгур з військом.
— Ворог ніколи не приходить з добром,— сказав на те Піві й за-питав Зігі-Чау: —А ти з радістю ждеш Чунгура?
— Я не жду його тільки тому, що я привів сюди Чунгура, щоб він забрав золото з дна океану, яке лежить біля вашого острова. Ви будете ловити для Чунгура золоті камінці, а я хапатиму вас у воді й роздиратиму своєю пащекою. От коли я вже наїмся,— захихотів зловтішно Зігі-Чау й щез в ополонці.
Засмутився Піві. А через два дні до острова на великих санях приїхав чорний Чунгур. Він здійняв із себе ведмежу шкуру й заговорив до Піві:
— Ти і твоя зграя повинні винести мені з дна океану все золото. За це я подарую вам ваше сонце.
— Сонця не можна ні забрати, ні подарувати. Сонце для всіх одне у високому небі,— відповів Піві й сказав Чунгуру: — Якщо ти хочеш добути золото, то сам пірнай і шукай його на дні океану. Вільні кайри ніколи не стануть рабами Чунгура.
— Та як ти смієш заперечувати мені?! — вигукнув Чунгур таким страшним голосом, аж на його обладунках забряжчала зброя. Він підніс угору велетенський кулак і нагадав Піві: — У мене тьма-тьмуща воїнів. У кожного є лук і стріли. За одну мить вони можуть знищити всю твою зграю. Краще слухайся мене і тремти, непокірний. Тремти і виконуй мої накази.
— Чому ж ти не наказуєш сонцю чи вітру? — запитав Чунгура мужній Піві.
— Тільки тому, що кайри найкраще пірнають і плавають у крижаній воді,— відповів Чунгур і знову накинув на плечі ведмежу шкуру.
— Ми справді чудово плаваємо,— підтвердив Піві й додав: — Але ми вільні, як сонце і вітер. Ми ніколи не станемо слугами Чунгура.
— Ти ще пошкодуєш, що сказав ці слова,— прошепотів Чунгур і поїхав до свого війська.
Минали дні, а кайри не корилися пришельцям.
— Наказую заступити від кайр сонце! — звелів Чунгур воїнам.
Тьма-тьмуща загарбників натягнула тугі луки з чарівними чорними стрілами. У високе небо шугонула темна хмара. На білу кригу й на острів опустилася важка ніч.
Засмутилися кайри. У темряві їхні діти не бачили ополонок. Коли вони стрибали зі скелі, то падали на гостре каміння й розбивалися. Навіть гостроокий Піві нічого не бачив у гуркотнечі чорного океану.
— Я пірну на дно й винесу золотого камінця. Він засяє, і над островом розвіється пітьма,— запропонував відважний Ара.
— Без сонця навіть золото стає звичайним чорним камінцем,— сказав Піві й заборонив Арі стрибати зі скелі й пірнати на дно океану.
— Що ж нам тепер робити? — в розпачі питали кайри.— Починається голод.
— Не журіться,— заспокоїв свою зграю Піві.— Наші друзі не залишать нас у найтяжчу годину. Треба послати гінців до полярної куріпки Тотоки. Вона найближча родичка сонця. Можливо, вона знає, як розвіяти хмару з чарівних стріл Чунгура.
Ара уже підріс і разом з гінцями кинувся шукати полярну куріпку Тотоку.
Воїни Чунгура чули свист крил гінців і стріляли з своїх тугих луків, але в темряві стріли воїнів не зачепили сміливців.
Через кілька днів зморені й голодні, але повні відваги гінці з острова знайшли Тотоку.
Куріпка Тотока вислухала Ару й сказала:
— Стріли Чунгура дуже страшні. Та є на світі сила, яка зможе їх здолати.
— А де шукати ту силу? — запитав Ара.
— Та сила в крилах і в серці білого журавля Стерха,— підказала Тотока.
— Невже на світі є не тільки білі куріпки, але й білі журавлі? — здивувалися кайри.
— Є,— кивнула голівкою Тотока.— А живе Стерх у далекій гарячій Африці.
— Хто ж долетить до Стерха? — злякано запитали гінці.
— У цьому нам допоможе стриж Серпокрилець,— підказала Тотока й пояснила кайрам: — За одну ніч Серпокрилець перелітає найбільше море світу. Я проведу вашого гінця до високого берега, де живе прудкий Серпокрилець.
Гінці погодилися. Тієї ж хвилини Ара й Тотока щезли в мороці ночі.
Через три дні після цього до острова кайр знову прийшли воїни Чунгура. Вони несли в руках палаючі смолоскипи. Тугі луки й швидкі стріли воїни теж тримали напоготові.
Наперед вийшов Чунгур і загукав, поглядаючи на високу скелю стрімкого берега:
— Гей, Піві! Ти ще не вмер від голоду?!
— Я слухаю тебе Чунгуре,— обізвався з високої скелі мудрий Піві.
— Якщо хочете побачити сонце і врятуватися від смерті, дістаньте нам з дна океану те, по що ми сюди прийшли,— наказав Чунгур, пихкаючи велетенською люлькою.
Піві загадково всміхнувся й відповів Чунгуру:
— Так, ми дуже голодні. І ми вирішили добути для тебе золото, але в темряві його не видно. Нехай твої воїни підійдуть ближче до ополонок і запалять усі свої смолоскипи.
Біля острова запалали тисячі вогнів. Стало видно, як удень.
Усі кайри кинулися у воду.
Вдоволений Чунгур наказав своїм воїнам приготувати великі міхи й чекати появи кайр із золотими камінцями.
Минав час, догорали смолоскипи, але жодного золотого камінця ще не винесли кайри з океану.
— Що вони там роблять? — лютував Чунгур і зазирав у чорну воду.— Можливо, кайри просто хочуть переховати золото в інше місце й одурити мене? — запитав Чунгур своїх старійшин.
Не встигли старійшини відповісти, як з ополонки виринула морда леопарда Зігі-Чау. Лютий хижак глянув на Чунгура булькатими очи¬ма й сказав:
— Не вір кайрам. Вони й не думають пірнати на дно океану. Кайри просто ловлять рибу при світлі твоїх смолоскипів.
— Ошуканці! — заревів Чунгур і вихопив із сагайдака гостру стрілу.— Убити! Знищити всіх кайр! — наказав він своїм воїнам і затупотів ногами, втоптуючи в сніг спалені смолоскипи.
— Зупиніться! — гукнув хтось із темряви й наказав: — Гей, Чунгуре, опусти свого лука й швидше рятуйся! Слідом за мною летить твоя смерть!
— Хто ще там погрожує мені? — з люттю запитав Чунгур.
— Це я, Ара! — гукнув смідивий гінець і запитав Чунгура: — Невже ти ще не чуєш свисту крил білого Стерха?
Від цієї звістки злякано завмерли воїни Чунгура. Затремтіли тятиви луків у їхніх пальцях. А в цей час у небі з’явилася маленька сліпуча зірочка. То на кінчику лаврової гілочки світилася крапля сонячної роси. її приніс з екватора могутній Стерх.
Як тільки за ту росинку зачепилася чорна хмара Чунгурових стріл, над океаном спалахнули стовпи райдужного світла. Воно лилося барвистими водоспадами, тремтіло, переливалося барвами, ширшало, шугало в небо, а з його широких заграв падали сині стріли на голови воїнів чорного Чунгура.
— У небі журавель!
— Білий журавель! — радісно загукали кайри, зринаючи з води холодного океану.
— Я уб’ю Стерха! — загорланив Чунгур і підняв угору свого лука.
Найбільша і найшвидша стріла цвьохнула в небі й поцілила сонячного птаха.
Зойкнув Стерх і випустив пальмову віть з сонячною росою. Білий птах завис у небі й плив на своїх дужих крилах над головами переляканих завойовників.
— Падай! — гукав у небо Чунгур, накладаючи на тятиву нову стрілу.
Не встиг Чунгур вистрілити, як Стерха залило сонячне проміння. Там, де був один білий журавель, раптом закружляла велика Стер-хова зграя.
Унизу, під їхніми крильми, чорними головешками догорали воїни Чунгура. А ті, що вціліли, швидко, наче тінь від хмари, бігли за своїм Чунгуром. Бігли й гинули в ополонках безмежного океану.
— Хто підніме зброю проти сонця, той сам від неї й загине! — крикнув з неба непереможний Стерх.
А дивовижні білі птахи все летіли й летіли над синіми льодами.
Маленькі відважні кайри з кам’яного острова дивилися на білих журавлів і вірили, іцо нема й не буде на світі такої сили, яка б заступила сонце від усього живого на землі.
Джерело:
“Зачарований хлопчик”
Олександр Зима
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1988 р.