ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Комета прилітає

Туве Янссон

Тoгo ж ранку, коли Тато Мумі-троля завершив спорудження містка через річку, крихітне звірятко Чмих зробило відкриття. Чмих знайшов цілком нову незнану стежину. Вона в’юнко вповзала до лісу у його найтемнішу гущавину. Чмих стояв і довго дивився їй услід.

“Треба розповісти про це Мумі-тролеві, – подумав він. – Разом розвідаємо новий шлях, бо на власний страх і ризик я цього робити не буду”.

Він склав дві гілочки навхрест, щоб залишити мітку, і щодуху погнав додому. Долина, в якій вони мешкали, була дуже гарною. Її населяли щасливі маленькі істоти та великі зелені дерева. Левадами протікала Річка, робила закрут навколо блакитного будиночка Мумі-тролів і бігла собі далі, в інші долини, де також мешкали маленькі істоти, дивуючись, звідкіля це вона береться.

“Дивна річ – дороги та річки, – міркував собі Чмих, – дивишся їм услід – і відразу страшенно кортить опинитися деінде, піти за ними, аби побачити, де вони закінчуються…”

Мумі-троль саме прилаштовував гойданку, коли Чмих повернувся додому.

– Привіт! – гукнув Чмих. – Я знайшов цілком незнану стежину. Вона видається небезпечною.

– Наскільки небезпечною? – поцікавився Мумі-троль.

– Я б сказав, жахливо небезпечною, – поважно відказав Чмих.

– Що ж, беремо зі собою канапки, – вирішив Мумі-троль. – І морс.

Він підійшов до вікна кухні:

– Послухай, мамо. Ми сьогодні не обідатимемо вдома.

– Он як! Чудово.

Вона спакувала перекуску до кошика, що стояв біля кухонного столу. Потім зачерпнула з однієї бляшанки жменьку карамельок, а з іншої досягла два яблука, ще доклала в кошик чотири маленькі учорашні ковбаски та пляшку домашнього морсу, який завжди стояв наготові на полиці над плитою.

– Супер! – зрадів Мумі-троль. – Бувай, мамо. Не знаю, коли повернемося.

– Бувайте! – відповіла мама.

Мумі-троль та Чмих проминули сад, попростували угору левадами, де закінчувалася Долина і починалося узлісся темного пралісу, в якому вони ще ніколи не бували. Там поставили кошика на землю й озирнулися на Долину. Хатинка Мумі-тролів видавалася звідси цяточкою, а річка – вузькою зеленою стрічкою. Гойданки зовсім не було видно.

– Так далеко від мами ти ще ніколи не відходив, – зауважив Чмих. – Лише я тут бував, до того ж, зовсім сам. Зараз побачиш мій новий шлях, я його віднайшов!

Він понишпорив довкола, понюшкував повітря, почмихав носом, задерши догори мордочку, визначив точку сонцестояння, пороззирався на всі боки, аж врешті скрикнув:

– Ось! Знайшов! То як? Що скажеш? Бачиш, яка небезпечна дорога! Ти йди попереду!

Мумі-троль дуже сторожко увійшов до зеленої гущавини. Навколо німувала тиша.

– Дивися на всі боки, чи не чигає десь небезпека, – прошепотів Чмих.

– Я не можу одночасно роззиратися на всі боки, – запротестував Мумі-троль. – Ти пильнуй ззаду – мені важко буде ще й тил прикривати.

– О, ні-ні, тільки не ззаду, – злякано зажебонів Чмих. – Ворог позаду набагато страшніший, ніж той, що виходить назустріч. Це вже ти бери на свою відповідальність!

– То йди ти попереду!

– Я й попереду йти не хочу! – упирався Чмих. – Може, підемо пліч-о-пліч?

Отак, ступаючи удвох, заходили вони все далі й далі у хащі. Ліс ставав чимраз зеленішим і темнішим, стежка в’юнилася то вгору, то вниз, ставала все вужчою, аж доки зовсім зникла – лише мох та папороть.

– Стежка мусить кудись вести, – мовив Мумі-троль. – Щось тут не так. Вона не може отак просто собі урватися.

Він ступив кілька кроків у мох.

– А якщо ми ніколи не знайдемо дороги додому?

– Помовч! – цитьнув на нього Мумі-троль. – Чуєш?

Десь здалеку з-за дерев до них долинав слабкий шелест. Мумі-троль ступив ще кілька кроків, задер носа і принюхався. Вітер приніс вологу і приємні пахощі.

– Це море! – вигукнув Мумі-троль і щодуху побіг через ліс, бо понад усе на світі любив купатися.

– Зачекай! – заволав Чмих. – Не покидай мене самого!

Та Мумі-троль спинився лише тоді, коли перед ним постало море. Він сів на пісок і захоплено задивився, як на берег одна по одній накочуються хвилі з білими баранцями на гребенях.

Невдовзі з лісу вибіг Чмих і гепнувся на пісок поряд.

– Ти втік від мене! Покинув мене напризволяще!

– Я страшенно зрадів! – виправдовувався Мумі-троль. – Я знав, що у нас є Долина, річка і гори, але навіть не здогадувався про море. Глянь, які хвилі!

– Холодні і непривітні! – буркнув Чмих. – Стрибнеш у воду й намокнеш, гойдатимешся – знудить.

– Тобі не подобається пірнати? – здивувався Мумі-троль. – Умієш пірнати з розплющеними очима?

– Умію, але не хочу, – вперся на своєму Чмих.

Мумі-троль підвівся з піску і рушив до води.

– Не забувай, що сам несеш за себе відповідальність! – гукнув йому навздогін Чмих. – Не знати, хто тобі в глибіні трапиться!

Мумі-троль не вагаючись пірнув у велику пронизану сонячними променями хвилю. Спершу перед його очима миготіли лише зелені бульбашки світла, а потім він побачив ліс водоростей, що вигойдувалися на піщаному дні. Пісок був ніби гарно причесаний, прикрашений мушлями, рожевими всередині і білими зовні. Далі, перед чорною дірою, дно якої губилося у безодні, вода ставала темнішою. Мумі-троль повернув назад, плигнув на гребінь хвилі, і вона винесла його на прибережну рінь.

Над морем сидів Чмих і волав про допомогу.

– Я вже думав, що ти потонув! – закричав Чмих. – Або що тебе зжерла акула! Що б я робив без тебе?

– Не мели дурниць! – урвав його Мумі-троль. – Море – моя стихія. Доки я плавав у морських глибинах, в мене з’явилася чудова думка, але це – таємниця.

– Яка завелика? – запалився Чмих. – “Хай земля западеться піді мною” – така?

Мумі-троль кивнув головою.

– Хай земля западеться піді мною, – забубонів Чмих. – Нехай грифи рознесуть по світу мої білі кості, ніколи не бачити мені морозива, якщо зраджу таємницю таємниць! То що?

– Я стану шукачем перлів! – урочисто проголосив Мумі-троль. – І ховатиму свої перли у скрині. Усі білі камінці – перлини. Ті, що дуже білі і дуже круглі.

– Я також хочу бути шукачем перлів! – підхопив ідею Чмих. – Збиратиму на березі. Он скільки їх тут, білих і круглих.

– Ти не розумієш, – терпляче пояснював Мумі-троль. – Камінці лише тоді стають перлами, коли вони під водою. Бувай тим часом! – і він знову пірнув у хвилю.

– То ким же я тоді стану?! – гукнув Чмих услід.

– Шукачем скрині для добувача перлів, чим зле? – відповів Мумі-троль, зникаючи у морі.

Чмих поволі побрів уздовж берега.

– Він завжди обирає собі цікавіше, – насуплено бурмотів Чмих. – А все тому, що я такий маленький.

Час від часу Чмих роззирався у пошуку скрині, але скринь ніде не було. Лише водорості та кілька уламків дощок. Пустельний берег простягався далеко і впирався у високу, вмиту пінистим прибоєм скелю, яка стрімко обривалася в море.

“Мені стає нудно, – подумав собі Чмих. – Не хочу бути маленьким і не мати товариша для забави…”

Саме тієї миті Чмих помітив кошеня, яке собі гуляло на самому вершечку скелі. Воно було чорно-біло-плямисте і мало дуже тоненького хвостика, який стримів догори.

Чмих так зрадів, що йому з утіхи мало серце не вискочило з грудей.

– Котику! – загукав Чмих. – Маленький Кицику-Мицику, ходи сюди, познайомимося! Мені так самотньо!

Кошеня глипнуло на нього з-поза плеча жовтими очицями і потупцяло далі. Чмих подерся услід за ним. Він спинався угору прямовисною скелею, раз у раз гукаючи кошеня, а коли урешті видряпався на вершок, побачив, як воно, дійшовши до краю скелі, балансує на вузькому уступі.

– Не втікай від мене! – гукав Чмих. – Я тебе люблю!

Та кошеня не зважало, прошкувало собі далі. Під скелею гуркотіло море. Чмих відчув, як йому підгинаються коліна. Серце стугоніло в грудях. Він порачкував за котиком; повз дуже поволі й увесь час думав про те, яке кошеня гарненьке і м’якеньке… його кошеня… ще крихітніше, ніж він сам… О, ангели-хоронителі усіх крихітних звірят, прошу вашої ласки і допомоги… Зробіть так, щоб кошеня потоваришувало зі мною! Ото би я втер носа Мумі-тролеві!..

Ще ніколи Чмих не почувався таким наляканим й хоробрим водночас.

І раптом де й узялася печера. Діра у скелі, а за нею – справжня печера.

Чмих затамував подих. Таку печеру можна знайти лише раз у своєму житті або ніколи. Долівку встеляв дрібний пісок, а гладкі темні стіни тягнулися до отвору в стелі, у якому виднівся блакитний шматочок неба. Сонячні промені нагріли пісок.

Чмих заповз досередини, ліг животом на пісок у кружалі сонячного проміння і подумав: тут я житиму скільки мого віку. Навішаю маленьких поличок, вимощу в піску кубельце, а вечорами запалюватиму свічку. І втру Мумі-тролеві носа!

Ось лишень непривітне кошеня немов запропастилося…

Шлях назад уже не видавався таким небезпечним, як перше. Хіба може щось трапитися з ним саме тоді, коли він знайшов справжню печеру?

Мумі-троль тим часом невтомно полював за перлами. Він, наче корок, підстрибував на хвилях прибою, а на березі уже лежала чималенька купка білих камінців.

– А ось і ти! – зрадів Мумі-троль. – Де скриня?

– Вилазь на берег! Негайно виходь із води! – покликав його Чмих. – Я щось знайшов! Сам знайшов! Таке небезпечне, що ти собі й уявити не можеш!

– А скриня добра? – запитав Мумі-троль, виходячи на берег з повною пригорщею перлів.

– Та що ти завівся зі своєю скринею! Навіщо тобі той старий непотріб! Хай би навіть земля запалася під тобою й усім рештою – на це зараз немає часу. Я знайшов печеру! Власну печеру!

– Справжню? – недовірливо перепитав Мумі-троль. – З дірою, крізь яку треба заповзати досередини? Каменистими стінами і піщаною долівкою?

– Усе є! Усе, що треба! – Чмих так нетямився від збудження, що ледь тримався на ногах. – Я дозволю тобі зберігати там перли, якщо поділишся половиною зі мною або принаймні відступиш мені три пригорщі!

Перли стали набагато білішими і справжнішими, як тільки опинилися в печері. Мумі-троль із Чмихом лежали горілиць на піску і дивилися на блакитне небесне віконце угорі.

Час до часу вітер заносив крізь отвір досередини солоний бриз, а сонячна смуга на долівці ставала все ширшою.

Чмихові страшенно кортіло розповісти про кошеня. Але він вирішив не відкривати таємниці. Спершу треба його знайти і потоваришувати. Кошеня ходитиме за ним слід у слід. Одного чудового дня вони удвох з’являться на ґанку будиночка Мумі-тролів, і Мумі-троля просто заціпить.

“Не може бути! – тільки й спроможеться він сказати. – У тебе є кошеня, яке всюди ходить за тобою хвостиком?”

У саду він виставлятиме тарілку з молоком. Щовечора… Чмих зітхнув.

– Я зголоднів, – озвався він. – Навіть не гадав, що від щастя можна забути про їжу!

Пізнього пообіддя Мумі-троль і Чмих повернулися до блакитної хатинки у долині. Річка стиха несла води назустріч надвечір’ю, а над нею пишався свіжими яскравими барвами новий місток. Мама саме прикрашала грядки слимаковими черепашками.

– Гарні враження? – поцікавилася вона.

– Ми були щонайменше за десять миль звідси! – захлинаючись словами, розповідав Мумі-троль. – Я бачив море! Я пірнав у велетенських хвилях і знайшов щось незвичайно гарне, яке починається літерою П, а закінчується літерою И… Але я не можу сказати, що це, бо то таємниця!

– А я, – встряв і собі Чмих, – знайшов щось таке, що починається літерою П, а завершується літерою А. Десь посередині ще є Ч та Р і дві літери Е. Більше не скажу!

– Дивина! – чудувалася Мумі-мама. – Стільки подій одного дня! Зупа – у термосі. Тільки не брязкайте посудом, бо Тато пише.

Мама Мумі-троля знову заходилася викладати краї грядки черепашками: одна блакитна, дві білі, одна червона – гарно!

Вона щось тихенько насвистувала під ніс і думала, що дощ, певно, не забариться. Тривожний вітер зашелестів у кронах дерев, вони зітхали й тремтіли, розгортаючи навиворіт свої листочки. Довгі сірі хмари пливли небом.

Сподіваюся, цей дощ не принесе знову повені, подумала Мама Мумі-троля. Вона зібрала зайві черепашки і зайшла до будинку саме тієї миті, коли на землю впали перші краплі зливи.

Чмих і Мумі-троль поснули на килимку посеред вітальні. Мама укрила їх ковдрою і, вмостившись біля вікна, дивилася на дощ.

Сива злива принесла зі собою ранні сутінки. Дощ тихо скрадався дахом, шарудів у листі дерев, шелестів лісом і крапотів ген далеко, у Чмиховій печері.

А тим часом десь у потаємній, цілком приватній схованці заснуло, обгорнувшись хвостиком, непривітне кошеня.

Пізно вночі, коли всі вже поснули, Тато Мумі-троля почув жалібний звук. Він сів у ліжку і прислухався.

Дощівка дзюркотіла у ринвах, а несправне віконце на горищі раз у раз гупало на вітрі. Ось знову почулося жалісне скигління. Тато одягнув халат і вирішив оглянути будинок. Він зазирнув до ясно-блакитної кімнати, потім – до жовтої і наостанку – до кімнати в цяточку. Ніде ані шелесне. Тоді Тато відчинив двері на ґанок і визирнув надвір. Посвітив кишеньковим ліхтариком на сходи, у траву; в променях світла дощові краплини виблискували, мов діаманти.

Вітер наче з припони зірвався.

– Ой лишенько! – скрикнув Мумі-тато. – Хто тут?

Під порогом сиділо щось мокре, нещасне, з вусами і чорними блискучими очима.

– Я Ондатр, – відказало нещасне створіння ослаблим голосом. – Безпритульний Ондатр. Половина мого будинку завалилася, коли ви будували міст через річку. Це, звісно, не біда. Решту змило дощем. Але й це зовсім не варте уваги. Для філософа байдуже, жити чи вмерти, однак я застудився і зовсім не певен, що зі мною буде далі…

– Мені страшенно прикро, – вибачився Тато Мумі-троля. – Я й не знав, що ви мешкаєте під мостом. Заходьте, будь ласка. Моя дружина знайде, де вам постелити.

– Я не визнаю ліжок, це зовсім зайве умеблювання, – сказав Ондатр сумно. – Моє помешкання було звичайною норою, але мені там подобалося. Зрештою, філософові байдуже, затишно йому чи ні, у кожному разі – то була гарна нора.

Ондатр обтрусився від води й прислухався.

– А що це за будиночок? – поцікавився він.

– Звичайна хатинка мумі-тролів, – відповів Тато. – Я сам її збудував. Як ви дивитеся на келишок яблучного вина – як ліки від застуди?

– Гадаю, це зайве, – мовив Ондатр. – Але, може, й ваша правда…

Мумі-тато прослизнув на кухню, навпомацки відчинив шафку, простягнув лапу за пляшкою яблучного вина, що стояла на горішній полиці, потягнувся ще трішки і ще, аж врешті необачно скинув на підлогу миску, яка наробила страшенного гуркоту.

Прокинувся увесь дім, усі галасували і хряскали дверима, до кухні прибігла Мумі-мама зі свічкою в лапі.

– З тобою все гаразд? – запитала вона. – Я вже було подумала, що до нас у хату заліз розбійник.

– Мені закортіло яблучного вина, – виправдовувався Тато. – А якийсь осел поставив цю бісову миску на сам край полиці.

Тато видряпався на стільця, досягнув пляшку й три келихи.

– Для кого третій? – здивувалася Мама.

– Для Ондатра, – відповів Тато. – Його хатина завалилася, і він прийшов до нас мешкати.

Вони засвітили на ґанку гасову лампу і сіли смакувати вином. Мумі-тролеві та Чмихові теж дозволили зостатися, хоча надворі вже давно була пізня ніч. Однак їм до келихів налили молока.

Дощ невтомно витанцьовував по даху, вітер завивав ще дужче, у димарі стугоніло, а дверцята кахляної печі злякано брязкали.

Ондатр притулився носом до шибки, вдивляючись у темряву за вікном ґанку.

– Якийсь неприродний цей дощ, – мовив він.

– Хіба дощ може бути неприродний? – здивувався Тато. – Може, ще келишок?

– Хіба трішки, – погодився Ондатр. – Дякую, дякую. Мені вже ліпше. Кінець світу не надто мене й турбує, але чомусь не хотілось би гинути з розладнаним шлунком.

– О ні, звісно, маєте рацію, – підтримала його Мама. – Сподіваюся, цей дощ не принесе повені.

Ондатр хмикнув.

– Ви не розумієте, про що я кажу, шановна пані, – мовив він. – Хіба останнім часом ви нічого дивного не відчували в повітрі? І не мали жодних передчуттів? Не свербить вам інколи в потилиці?

– Ні-і, – здивувалася Мумі-мама.

– Щось небезпечне? – прошепотів Чмих, витріщаючись на Ондатра.

– Хтозна, – пробурмотів Ондатр. – Всесвіт такий великий, а Земля така неймовірно крихітна і мізерна.

– Я гадаю, нам усім час уже спати! – спохопилася Мама. – Не годиться посеред ночі розповідати страшні історії.

За якусь мить світло всюди погасло, будинок заснув. Але вітер та злива шаленіли до ранку.

Наступного дня було хмарно. Мумі-троль прокинувся і вийшов у мокрий тихий сад.

Буря пішла собі далі, дощ ущух. Але довкілля було не впізнати.

Мумі-троль довго стояв, оглядався і принюхувався, доки врешті збагнув, що саме його непокоїло. Усе навколо посіріло! Не лише небо та річка, але й дерева, земля, хатина! Усеньке стало сірим, наче життя висоталося з навколишнього світу, – жах!

– Яке жахіття! – промовив стиха Мумі-троль. – Яке жахіття!

Ондатр вийшов із будиночка і почалапав до Татового гамака. Гамак також посірів. Ондатр вмостився у ньому, позираючи на сірі яблуньки.

– Поглянь! – гукнув Мумі-троль. – Що трапилося? Чому все стало сірим?

– Не заважай! – відбуркнув Ондатр. – Бався! Бався, доки можна! Ми не можемо змінити стан речей, тому треба дивитися на це по-філософському!

– Яких речей?! – скрикнув Мумі-троль.

– Загибелі Землі, ясна річ, – спокійно пояснив Ондатр.

Мумі-троль кинувся на кухню, де Мама саме заварювала ранкову каву.

– Мамо! – закричав він. – Усе надворі посіріло, а Ондатр каже, що Земля загине! Вийди надвір, поглянь сама!

Мама поставила кавник на вогонь і вийшла з синочком у сад.

– Ой, як сіро! – мовила Мама. – Звідки взялася ця жахлива пилюка?

Вона провела лапою по листочку, лапа теж стала сірою і ледь липкою.

– Він казав, що дощ неприродний! – не вгавав Мумі-троль. – Він казав, що у повітрі пахне чимось незвичним, що у нього чухається потилиця і що Земля надто мала…

– Ондатр був трохи схвильований, – пояснювала Мама. – Так завжди буває з тими, хто втратив дах над головою і має розлад шлунка. Після кави я спробую постирати згрубша пил. Заспокойся і не лякай надаремно Чмиха.

Мумі-мама повернулася до будинку, до Мумі-тата.

– Ти бачив, що відбувається надворі? – запитала вона.

– Звичайно, – Тато виявив неабияке зацікавлення. – Я відчув запах, пахне фосфором! Дуже незвичайний і цікавий феномен!

– Однак його бояться діти, – зауважила Мама. – А Ондатр лякає їх іще дужче. Може, попроси його розмовляти про приємніші речі, а ще ліпше – помовчати?

– Спробую, – пообіцяв Мумі-тато. – Тільки боюся, що він надто довго жив самітником і звик говорити вголос про все, що думає.

Тато мав рацію.

За ранковою кавою Ондатр вибудував на ґанковому столі цілий Всесвіт.

– Ось Сонце, – розтлумачував він, показуючи на цукерничку. – Сухарики – це зірки. Ось ця окрушина – Земля. Бачите, яка крихітна! А Всесвіт такий велетенський, що не має кінця й краю. І чорний як ніч. Угорі, в темряві, нипають небесні чудовиська: Скорпіон, Ведмедиця, Овен…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Країна Мумі-тролів. Книга перша”
Туве Янссон
Переклад – Наталі Іваничук
Видавництво: “Видавництво Старого Лева”
м. Львів, 2014 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: