ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Конвалія

Казки Ірини Прокопенко

На узліссі стояла самотня хата. Жив у ній старий лісник з онукою Лесею. Не мала з ким товаришувати лісникова онука. Дідусь цілісінький день на  роботі, ходить лісом, наглядає, як дерева ростуть, чи хто не кривдить їх, а Леся сама-самісінька. Єдиними друзями в неї були квіти. Прибіжить Леся до них на галяву, сяде на траву, віночок плете, пісеньку співає. І квіти полюбили веселу співачку — так і тягнуться до неї.
А в лісі росла Конвалія. Любила вона лісову тишу, глибокий затінок і вранішню прохолоду. Конвалія теж хотіла мати друзів.
—    Давай приятелювати,— запропонувала вона Ромашці.— Будемо рости отут у затінку під великими деревами й насолоджуватись ранковим туманом.
—    Ото ще,— труснула білими пелюстками Ромашка.—Що є гарного в тумані? Ні, на сонячному узліссі краще.— І втекла.
—    Може, ти приятелюватимеш зі мною? — з надією звернулася Конвалія до Дзвіночка.— Поглянь, як гарно в лісі і яка тут тиша.
—    Не люблю я тиші,— забринів Дзвіночок, утікаючи туди, звідки чувся Лесин голосок,
—    Ніхто не хоче зі мною дружити,— поскаржилася Конвалія Гвоздиці.— Невже я така погана?
—    Ти гарна, біленька й ніжна, але ж там веселіше. Бач, скільки квітів,— показала Гвоздика на узлісся, де навколо Лесі кружляли в танку квіти Ромашки, юрмилися Дзвіночки, їжилися Кульбаби.
—    Ходімо до них,— покликала Гвоздика і, не дочекавшись відповіді, сказала:
—    Товаришуй з Фіалкою, вона теж самотність любить.
—    Ой справді,— зраділа Конвалія,— Фіалка теж любить ліс, вона не втече від мене на узлісся.
Стали товаришувати Конвалія з Фіалкою. Були вони скромними лісовики квітами, обидві любили свій ліс, і ранковий туман, і дрімучу тишу.
Та невдовзі Конвалія стала помічати, що її подруга позирає на той бік, де майорять інші квіти і Леся виспівує своїх пісень. А якось вона почула, як Фіалка, зіп’явшись навшпиньки і витягуючи шию, прошепотіла:
—    Які ж вони ошатні та веселі! От би мені туди.
Образилась Конвалія, почувши ці слова. Образилась, і пішла в самісіньку хащу, і стала там жити сама.
Одного разу Леся й каже дідусеві:
—    Поглянь, яка розкіш мої квіти! Ось Ромашка, у неї золота голівка у білому брилику. А оце Дзвіночки: здається, зараз вони забринять. А Гвоздика яка вродлива, яка гаряча!
—    Дуже гарні квіти,— погодився старий лісник.— Та росте в лісовій хащі самотня Конвалія. Вона не яскрава, не впадає в очі, але така ніжна й запашна, що тільки на неї й дивився б та тішився.
—    Дідусю, а чому Конвалія в хащі живе? Хай до нас іде — у нас весело.
—    Смирна вона, весь час у тінь ховається.
—    То й нехай собі ховається,— розсердилася внучка,— обійдемось і без неї.

Минув якийсь час — засумувала Леся:
—    Що мені робити, квіточки: дідунь мій занедужав, на серце нарікає.
Мовчать квіти. Похилила Ромашка золотаву голівку в білому брилику, загойдалися Дзвіночки, ще дужче почервоніла Гвоздика. Дивляться на Лесю, а чим допомогти, не знають. Заплакала дівчинка, пішла в глиб лісу.
—    Скажіть, дерева, як мені дідуся вилікувати? Він вас ростив і беріг, допоможіть і ви йому.
Змахнула Ялина волохатими лапами, сумно зітхнула Сосна: чим допомогти старому лісникові— не знають. Ще тяжче заплакала Леся і пішла далі. Йде — за сльозами дороги не бачить. І зайшла вона в самісіньку хащу. Нараз — чи то їй почулося, чи й справді хтось запитав:
—    Чого ти плачеш, дівчинко? Чи не можу я тобі чимось допомогти?
Витерла очі лісникова внучка — аж перед нею квітка біла. Спочатку, здається, непоказна, а придивишся — й очей не одведеш. Ніколи ще Леся не бачила такої чудової квітки. «Так ось яка вона, Конвалія,— подумала дівчинка, стаючи навколішки і простягаючи до квітки руки.— Це про неї мені дідусь розповідав».
—    Нічим ти мені, Конваліє, не допоможеш. Мої друзі, квітки польові, не помогли, дерева лісові не помогли…
І вона заридала так гірко, що Конвалія, дивлячись на неї, заплакала теж. її прозорі духмяні сльози закрапали просто на простягнуті Лесині долоні. Обережно зібрала їх Леся і понесла додому.
—    Дідуню, дідуню, глянь, що я тобі принесла: це сльози Конвалії.
Подивився лісник на прозорі краплі, вдихнув їх чудові пахощі, і його хворе серце заспокоїлось. Одужав дідусь, а Леся зрозуміла, що справжній друг той, котрий біді зарадить. Ну, а Конвалія так і живе сама в лісовій хащі. Людям вона допомагає — дає своїх крапель, а на квіти гнівається, як і раніше: коли поставити в букет з Конвалій інші квіти, вони пов’януть.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.1 / 5. Оцінили: 9

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Пригоди на землі та під водою”

Ірина Прокопенко

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: