Коник – музикант

В густій лісній траві жив-був Коник. Добре жив, привільно. Всього вдосталь мав: і хату, і їжу, і сонце над головою. Одного йому не вистачало: не вмів Коник співати. А співати йому дуже хотілось. Всі навкруги співають: і солов’ї, і вівчарики, і жаби в сусідньому болоті. Ну як можна жити в лісі й не співати?
Вирішив Коник повчитися у Солов’я, примостився під кущем, де співав той, і почав тихесенько підтягувати. Йому здалося, що гарно виходить, і він співав би ще, та раптом побачив, як Ромашки від сміху пригнули голівки, а Дзвіночки заливалися, закинувши голівки догори. Замовкнув Коник.
—    Де вже мені з Солов’єм змагатися, повчусь ще в.кого-небудь. Спробую як Зозуля. Адже це зовсім легко, всього дві ноти: ку-ку, ку-ку.т
—    Чого це ти, любий, так бухикаєш? Застудився, чи що? —запитала синя Бабка, покружлявши над ним.
Нічого не відповів Коник, а мерщій застрибав до болота, звідки неслися звуки жаб’ячого концерту. І він почав наслідувати болотних співух, стараючись зо всіх сил та позираючи на Очеретину—чи не сподобається хоч їй його спів. Похитала головою Очеретинка — ні, не подобається.
—    Нічого в мене не виходить. Мабуть, я вже такий нездара,— гірко зітхнув Коник.
І заклопотано потер крильце об крильце, І враз застрекотала, заспівала малесенька скрипка, затремтіло, забриніло літнє повітря. Завмерли лісові квіти, заслухались, і навіть Соловейко прислухався, який же це майстер так самозабутньо грає? А щасливий Коник сюрчав без упину і думав, що не там він шукав свій талант, не в голосі, а в крильцях заховано його музичний інструмент—маленьку скрипку: на лівому верхньому крильці — смичок, а на правому — струна.