TOU

Король Данило і його блазень Олелько

Легенди Львова

ОСТАННЯ ВИТІВКА БЛАЗНЯ
Після смерті короля Данила сів на престол молодий король Лев. Олелько на ту пору вже зістарився і для нього настали тяжкі часи. Жив він з жінкою
бідно, а піти знову до королівського двору блазнювати в поважному віці вже не випадало.

Одного ранку сиділи вони з жінкою біля печі та й журилися, а в хаті – ні рісочки, ні пляшечки.

– А тоді ж на нашім весіллі сам король гуляв! – зітхала його жінка.

– І лилось вино рікою! І аж два бики було запечено! – облизався Олелько.

– Ледве ще перед смертю колись так добре наїмося.

Згадка про смерть війнула метеликом в Олельковій голові і закружляла вихором.

– Є! – ляснув себе долонею по чолі.

– Що є? – здивувалася жінка.– Є спосіб, як дістати гроші! Піду до короля і скажу, що ти померла, а грошей на похорон катма. Хай мені дасть сотню талярів. Що ти на це?

– Ну коли іншої ради нема, то нехай і така буде. Тільки ж ти плач і побивайся, а то не повірять тобі.

– От лихо! Чого-чого, а плакати я не вмію. Усе життя тільки те й робив, що когось смішив. – Зараз навчишся, – сказала жінка і несподівано сипонула попелом чоловікові в очі.

Олелько зойкнув та кинувся до води. Коли врешті промив очі, вони були червоні, як буряки і сльозилися.

– Ну, тепер мені й самій плакати хочеться, як на тебе погляну, – сказала жінка, і старий блазень поплентався до королівського замку.

Всю дорогу тер сльози і шморгав носом. Коли він врешті з’явився перед королем, який саме оглядав жеребців на конюшні, вигляд у нього був просто
жалюгідний.

– О, хто до нас прийшов! – вигукнув король. – А чого ти такий зарюмсаний? Яке в тебе горе?

– Ой, ясний королю! Таке горе! Таке горе! Жінка моя, царство їй небесне, померла, а я не маю за що її поховати і поминки справити.

– Що ти кажеш? – похитав головою король. – Горе в тебе і справді велике.

Самим співчуттям я тобі не поможу, зате грошей дам. Сто талярів тобі вистачить?

– Ой вистачить, пануньцю, вистачить.

Узяв Олелько гроші, прийшов до хати, а жінка й каже:

– Слухай, старий. Коли тобі вдалося, то мусить і мені вдатися. Піду я до королеви Констанції та скажу, що ти помер, мусить і вона зласкавитися.

Олелькові це припало до вподоби, і він погодився. Жінка прийшла до королівського двору, рвучи на собі волосся і ридаючи так, аж усі пси на
обійсті скавуліли.

Констанція підрізала в салу троянди. Вона не знала Олелькової жінки, але служниці їй пояснили хто це така. Вона співчутливо вислухала історію
Олелькової смерті й сама просльозилася.

– Чи вистачить вам сотні талярів? – несміливо спитала королева.

– Вистачить, ясна пані, хай Бог вас тримає в своїй опіці! Повернулася блазнева жінка з грошима додому, і заходились вони готувати обід, бо ще до
її приходу Олелько накупив і м’яса, і ярини, і доброго пива та вина. Настала обідня пора і в королівському замку. Щойно зібралася за столом уся родина,
король важко зітхнув і сказав:

– Бідний Олелько! Таку має страту – померла йому жінка.

– Що ви кажете! – сплеснула долонями королева. – Та ж я недавно її бачила!

Прийшла до мене, бо якраз помер Олелько.

– Це неможливе! – заперечив король. – Олелько не вмер, це його жінка померла!

– Ви щось наплутали. Жінка його жива, а от Олелько якраз і помер! – стояла на свому королева.

– Та я його вранці бачив! Мав спухлі червоні очі і шморгав носом! Те саме робила і його жінка.

Врешті король послав когось із своєї челяді переконатися, яка в тім правда. – Ясний королю, – виголосив посланець, коли повернувся. – Олелько сидить
на порозі і гірко плаче, а його жінка лежить на столі.

– Ну, певно, то твій челядник, от він і свідчить на твою користь, – сказала королева і послала натомість свою служницю.

Та небавом повернулася і каже:

– Моя пані! Я бачила згорьовану Олелькову жінку коло його тіла на столі. Бідний Олелько вмер вранці.

І ото вже було занадто. Король і королева перервали обід і обоє подалися до Олелькової хати. Коли увійшли всередину, то побачили на столі обох:
Олелька і його жінку. Обоє виглядали на таких мертвих, що мертвіш і не буває.

– Дам п’ятсот талярів тому, хто мені скаже правду! – вигукнув король Лев. І тої ж миті Олелько зірвався, мов ошпарений:

– Слава найяснішому королеві! Ваші слова і мертвого на ноги поставлять. Дайте ті гроші мені, бо лише я один знаю всю правду, а ніхто інший тих
грошей не потребує так сильно, як я і моя жінка!

– Бігме правду каже, – підтвердила його жінка і теж встала зі столу. Король якусь хвилю дивився на них грізними очима і вже здавалося, що ось-ось
гримне грім, але коли першою розсміялася королева, то й він не стримався.

Заплатив Олелькові п’ятсот талярів і призначив до кінця віку для нього утримання.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Легенди Львова ”
Юрій Винничук
Видавництво : “ Піраміда ”
м. Львів, 2002 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: