TOU

Король

Максим Рильський

Максим Тадейович Рильський глибоко знав і захоплювався красою народної пісні, народного поетичного слова. Він також дуже любив і українські народні казки. За їхніми зразками він створив, зокрема, казку “Король”, яка у традиційній народнопоетичній формі відтворює гуманістичні ідеали письменника.

Казка «Король» вперше надрукована в журналі «Українська хата» (1911.—№ 10).
Подається за вид.: Рильський М – Зібрання творів.: У 20-ти т.— К., 1983.— Т. 1.

Де я чув цю казку, цю легенду?

Не знаю. її образи, її думки довго не давали мені спокою. Я не хотів її нікому розказувати, але вона так довго мене мучила, слідкувала за мною, що я нарешті зважився дати її на суд людський. Я добре знаю, що читачі тепер занадто тверезі, позитивні, аби слухати наївну казку. Але в мене є надія, що, може, чиємусь молодому, недавно розбудженому і тому не забрудненому тверезим розумом серцеві вона щось і промовить. Така, власне, надія і є причиною того, що я пускаю в світ своє писання.

…Це було в якійсь країні з пишними лугами і деревами, золотоверхими горами, блакитними озерами та розкішними полями. Але хоч край був такий чарівний і багатий — люди були в йому нещасливі. Вони завше жили під гнітом королів і їх помічників, вони не могли милуватися блакиттю озер, бо мусили вічно працювати, аби мати хоч шматок черствого хліба. Але все-таки люди тоді були щасливіші, як тепер, бо у їх серцях ще жила віра.

Між ними завше жевріли іскри надії і ждали тільки хвилини щоб спалахнуть величним багаттям. Так, вони завше надіялись, що по смерті старого короля новий подарує їм хоч трошки волі і дозволить працівникам користуватися зі своєї праці.

Вони надіялись…

Але королі що далі, то більше робилися жорстокими, і нарешті на трон вступив король, що його народ назвав Чорним Звіром — такий він був жорстокий і несправедливий. Потоки крові і сліз тепер зробилися морем, а голод і смерть вільно гуляли по всій країні. Але віра людей не кидала, у короля був син, а на устах того сина така добра усмішка, що його всі назвали Син Надії.

Нарешті, утомлений власною жорстокістю, король умер. Звідси й починається казка, що маю вам розказати.

І

…Світло-зелена долина. Дерева обсипані білим і рожевим цвітом. Квітки і святочно вдягнені люди, що, чекаючи чогось, ходять і неголосно балакають — ніби плеще вдалині якесь море. А на узгір’ї стоїть храм, сіяючи білим мармуром, золотими й срібними візерунками, променистими самоцвітами і світло-кришталевими вікнами. У храмі вінчається новий король — Син Надії з королівною з сусідньої землі. Вони полюбилися, як тільки можуть полюбитися
пташки, що вирвалися на вольну волю з тісних кліток, де нічого не бачили. І це знають, здається, навіть дзвони, що особливо радісно бринять у храмі.

Їх звуки поволі пливуть, підхоплюють на своїх хвилях народ, будять святкові передчування. Коли б у той момент можна було глянути у серця людей, то виявилось би, що там сіяють якісь нові і незнані зорі і нагадують про щастя.

Люди снують гуртами і все оповідають, хто що знає про молодого короля. Забули всі, що він син Чорного Звіра; пам’ятають лише, що він Син Надії.

— Тихше, тихше… вони їдуть! — прокотилось раптом по юрбі.

І розмахи ущухли, і урочиста тиша, як птах, розставила над долиною свої недвижні крила.

Справді, з храму між войовниками, жрецями, королівськими слугами їхала колісниця, вкрита зеленим гіллям. В колісниці стояв король у сяйві такої краси, якої ще ніколи не бачив народ, а до його схилялась голівка королеви… Ах, про її красу нічого не можу сказати, бо чи ж може сова змалювати велич і сяєво сонця? І народ, засліплений промінням тих очей, як одна людина, впав, і пролунали, несучись під небо, гучні слова:

— Слава молодому королеві і прекрасній дружині його!

А коли крик змовк, в далеких горах, що тонули в блакитнозолотій імлі, луна одмовила:

— Слава!

І виступив найстарший жрець з бородою, білою як сніг, і почав промову. Хвала молодим розносилась скрізь по морю народному. Народ забув, що недавно ще той самий жрець однімав од його останні шматки хліба, і, занімівши, слухав слова його. А як жрець кінчив, до королеви підійшли молоді дівчата в білих убраннях і у вінцях із фіалок і молодими, дзвінкими голосами проспівали їй пісню:

Із-за гір золотоверхих
Сходить сонце, цар землі,
Шле проміння у долини,
Що втопали в темній млі.
Із країни із чужої
Друге сонечко встає,—
Королева молодая
Світ надій навколо ллє.
Слава ж сонечку ясному,
Королеві молодій —
Хай чоло її вінчає
Промінь щастя золотий.

Королева в подяку обсипала дівчат дарунками, коштовними самоцвітами й шовками барвистими. І вийшли до короля запальні озброєні юнаки й заспівали:

Тремтіть, ховайтесь, вороги,
Шумлять скрізь прапори шовкові,
За короля проллємо ми
Останні краплі крові!
Йому під ноги покладем
Ми королівства всі чужії,
Хай знають ąci, що наш король —
Великий Син Надії!
А в ріднім краї спокій, мир,
І щастя хай цвіте довіку,
І в щасті всі благословлять
Хвилину цю велику.
Народне море плеще скрізь,
І радість, наче хвиля, грає —
Хвала і слава королю
Луна по всьому краю.

Король обдарував парубків пишно цяцькованою, хитро мережаною зброєю. І знов прокотилося по юрбі:

— Слава великому королеві і дружині прекрасній його!

І в далеких горах, що тонули в блакитно-золотій імлі, луна одмовила:

— Слава!

II

У великім королівськім саду щоранку співали пташки про кохання, пурхаючи між зеленими вітами. А тепер до них приєднались король і королева. Спершу пташки дивились на їх з цікавістю й острахом, одна одну питаючи:

— Може, це вороги наші? Може, не варто співати перед ними?

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: