<

Король

Казка Максима Рильського. Читати українською онлайн.

Максим Тадейович Рильський глибоко знав і захоплювався красою народної пісні, народного поетичного слова. Він також дуже любив і українські народні казки. За їхніми зразками він створив, зокрема, казку “Король”, яка у традиційній народнопоетичній формі відтворює гуманістичні ідеали письменника.

Казка «Король» вперше надрукована в журналі «Українська хата» (1911.—№ 10).
Подається за вид.: Рильський М – Зібрання творів.: У 20-ти т.— К., 1983.— Т. 1.

Де я чув цю казку, цю легенду?

Не знаю. її образи, її думки довго не давали мені спокою. Я не хотів її нікому розказувати, але вона так довго мене мучила, слідкувала за мною, що я нарешті зважився дати її на суд людський. Я добре знаю, що читачі тепер занадто тверезі, позитивні, аби слухати наївну казку. Але в мене є надія, що, може, чиємусь молодому, недавно розбудженому і тому не забрудненому тверезим розумом серцеві вона щось і промовить. Така, власне, надія і є причиною того, що я пускаю в світ своє писання.

…Це було в якійсь країні з пишними лугами і деревами, золотоверхими горами, блакитними озерами та розкішними полями. Але хоч край був такий чарівний і багатий — люди були в йому нещасливі. Вони завше жили під гнітом королів і їх помічників, вони не могли милуватися блакиттю озер, бо мусили вічно працювати, аби мати хоч шматок черствого хліба. Але все-таки люди тоді були щасливіші, як тепер, бо у їх серцях ще жила віра.

Між ними завше жевріли іскри надії і ждали тільки хвилини щоб спалахнуть величним багаттям. Так, вони завше надіялись, що по смерті старого короля новий подарує їм хоч трошки волі і дозволить працівникам користуватися зі своєї праці.

Вони надіялись…

Але королі що далі, то більше робилися жорстокими, і нарешті на трон вступив король, що його народ назвав Чорним Звіром — такий він був жорстокий і несправедливий. Потоки крові і сліз тепер зробилися морем, а голод і смерть вільно гуляли по всій країні. Але віра людей не кидала, у короля був син, а на устах того сина така добра усмішка, що його всі назвали Син Надії.

Нарешті, утомлений власною жорстокістю, король умер. Звідси й починається казка, що маю вам розказати.

І

…Світло-зелена долина. Дерева обсипані білим і рожевим цвітом. Квітки і святочно вдягнені люди, що, чекаючи чогось, ходять і неголосно балакають — ніби плеще вдалині якесь море. А на узгір’ї стоїть храм, сіяючи білим мармуром, золотими й срібними візерунками, променистими самоцвітами і світло-кришталевими вікнами. У храмі вінчається новий король — Син Надії з королівною з сусідньої землі. Вони полюбилися, як тільки можуть полюбитися
пташки, що вирвалися на вольну волю з тісних кліток, де нічого не бачили. І це знають, здається, навіть дзвони, що особливо радісно бринять у храмі.

Їх звуки поволі пливуть, підхоплюють на своїх хвилях народ, будять святкові передчування. Коли б у той момент можна було глянути у серця людей, то виявилось би, що там сіяють якісь нові і незнані зорі і нагадують про щастя.

Люди снують гуртами і все оповідають, хто що знає про молодого короля. Забули всі, що він син Чорного Звіра; пам’ятають лише, що він Син Надії.

— Тихше, тихше… вони їдуть! — прокотилось раптом по юрбі.

І розмахи ущухли, і урочиста тиша, як птах, розставила над долиною свої недвижні крила.

Справді, з храму між войовниками, жрецями, королівськими слугами їхала колісниця, вкрита зеленим гіллям. В колісниці стояв король у сяйві такої краси, якої ще ніколи не бачив народ, а до його схилялась голівка королеви… Ах, про її красу нічого не можу сказати, бо чи ж може сова змалювати велич і сяєво сонця? І народ, засліплений промінням тих очей, як одна людина, впав, і пролунали, несучись під небо, гучні слова:

— Слава молодому королеві і прекрасній дружині його!

А коли крик змовк, в далеких горах, що тонули в блакитнозолотій імлі, луна одмовила:

— Слава!

І виступив найстарший жрець з бородою, білою як сніг, і почав промову. Хвала молодим розносилась скрізь по морю народному. Народ забув, що недавно ще той самий жрець однімав од його останні шматки хліба, і, занімівши, слухав слова його. А як жрець кінчив, до королеви підійшли молоді дівчата в білих убраннях і у вінцях із фіалок і молодими, дзвінкими голосами проспівали їй пісню:

Із-за гір золотоверхих
Сходить сонце, цар землі,
Шле проміння у долини,
Що втопали в темній млі.
Із країни із чужої
Друге сонечко встає,—
Королева молодая
Світ надій навколо ллє.
Слава ж сонечку ясному,
Королеві молодій —
Хай чоло її вінчає
Промінь щастя золотий.

Королева в подяку обсипала дівчат дарунками, коштовними самоцвітами й шовками барвистими. І вийшли до короля запальні озброєні юнаки й заспівали:

Тремтіть, ховайтесь, вороги,
Шумлять скрізь прапори шовкові,
За короля проллємо ми
Останні краплі крові!
Йому під ноги покладем
Ми королівства всі чужії,
Хай знають ąci, що наш король —
Великий Син Надії!
А в ріднім краї спокій, мир,
І щастя хай цвіте довіку,
І в щасті всі благословлять
Хвилину цю велику.
Народне море плеще скрізь,
І радість, наче хвиля, грає —
Хвала і слава королю
Луна по всьому краю.

Король обдарував парубків пишно цяцькованою, хитро мережаною зброєю. І знов прокотилося по юрбі:

— Слава великому королеві і дружині прекрасній його!

І в далеких горах, що тонули в блакитно-золотій імлі, луна одмовила:

— Слава!

II

У великім королівськім саду щоранку співали пташки про кохання, пурхаючи між зеленими вітами. А тепер до них приєднались король і королева. Спершу пташки дивились на їх з цікавістю й острахом, одна одну питаючи:

— Може, це вороги наші? Може, не варто співати перед ними?

Але коли вони почули, як задзвенів над озером перший шовково-ніжний звук поцілунку, то разом защебетали:

— Ах, будем співать якнайкраще! Це — теж пташки, вони теж любляться…

Ще ніхто ніколи не чув, щоб хор пташиний так дзвінко й радісно співав, як того дня; ще ніхто не бачив, щоб лебеді так довго бавились на озері, розсипаючи водоспади крапель-самоцвітів, ще ніхто не чув, щоб так розкішно пахли фіалки,— їх запах ніби казав одно слово: «кохання»!

Вітер тихим притоком цілував кучері закоханих, мліючи від щастя, засипав у пелюстках квітів.

…А королеві слуги й жреці того ж дня одібрали од бідних працівників землю, щоб там посадить виноградники для себе.

— Король не знає,— казала більшість із покривджених, і це було для їх утіхою.

— Але коли ж він знатиме? — з журбою питали другі.

— А може, й знає?.. Він же син Чорного Звіра! — казали треті, але таких було мало.

Правду казали перші, бо він справді думав, що його підданці живуть щасливо,— адже ж у день його вінчання вони були такі щасливі, сяючи барвистими убраннями.

…І він впивався музикою поцілунків, він не міг намилуватись зорінням милих очей. Коли шовк її хвилястих кіс ніжно лоскотав його — він про все забував. Фіалки, пташки, озеро, дерево, лебеді, трави — усе німіло в захопленні перед тією любов’ю. Тільки іноді по зеленій траві пробігали якісь тіні. Але їх ніхто не бачив, і вони швидко й соромливо ховалися в темних кутках.

Коли ж по землі тихо пропливали хвилі нічної імли — закохані в солодкій знемозі слухали спів солов’я, і якісь крила їх підхоплювали і несли туди, де спліталось тремтяче проміння зірок.

III

Чимало часу пролинуло, чимало сліз народних пролилось у бездонне море вічності — а їх ще й досі не бачив король. Але якось королева стала помічати, що часом він кудись щезає і не такий ласкавий і ніжний з нею, як перш. Вона сумувала, не спала вночі, але нічого не казала королеві: не хотіла тривожить його.

Якби зелені кущі у королівській пущі уміли балакать, то вони б і розказали своїй королеві, що король одного разу на ловах зустрів бідну дівчину — Дівчину з Долин, що ходила, сумно співала й шукала чогось; що очі її сіяли, як небо, а волосся хвилями своїми нагадувало море; про те, що вона, побачивши Сина Надії, затремтіла, і то не було тремтіння страху…

…На другий день король знову поїхав на полювання і знову зустрів Дівчину з Долин. Вона плакала. Король зблід і вдарив коня, щоб їхати далі.

Раптом став і підійшов до Дівчини.

— …Ти гарна, як зірка. Але чого ж ти так сумно співаєш, чого ти плачеш? Чого ти ходиш сама у темнім лісі?..

— Ах, я дочка бідаря, що не має чого їсти. Я шукаю слабому батькові ягід. Мій Пане, ти, я бачу, добрий. Значить, ти не знаєш, що творять твої слуги. Значить, ти не знаєш, що твій народ безсило стогне під їх гнітом, ти не чуєш ридань голодних дітей, не бачиш марно пролитої народної крові.

— Мій Пане! Тебе народ зове Сином Надії. Він думав, що ти будеш не такий, як інші королі; що ти даси йому хоч краплю й щастя й волі за все те, що він дав тобі, слугам і жрецям твоїм. І це правда — ти не такий, як інші королі, але народові нема ні крихти полегкості. Тебе усі обманюють — ти їм віриш. Ти ж виріс серед пишності королівського саду, ти чув лише дзюрчання водограїв і співи пташок; ти не знаєш, що значить брехня і омана.

— Я знаю, я — дочка бідного народу, що працює для інших, для інших живе і навіть для інших умирає…

З блідим лицем, мовчки слухав король. І мовив:

— Чекай… Скоро не буде ридань… Жди мене тут взавтра, щоб рознести радісну вістку всім людям. Але тим часом не кажи нікому нічого…

І поїхав, схиляючись під наметом зелених дерев.

А Дівчина з осяяним лицем, з радісно-променистими очима, на яких уже більше не дрижали прозорі сльози, пішла з лісу. Вона не бачила, що на високому дубові сидів Ворон — чорний, зловісний Ворон — і насмішкувато, неймовірно кричав.

…Вона нікому нічого не сказала. А тим часом народ хвилювався, іскрами вибухав гнів народний, вона цього не знала. Вона не знала, куди уночі ходить її брат — гірний мисливець, які таємні розмови веде він з товаришами…

IV

Дівчина з Долин ждала короля і плела для його вінок з лісових білих квіток, пишних нарцисів. Довго його не було. Нарешті почу¬
лось тупотіння кінських копит.

Так, то був Син Надії. Але на лиці не було радості, а в очах світився німий одчай.

— …Нічого…— промовив він і замовк, опустивши голову. Потім підняв її і мовив: — Мої помічники й жреці сказали, що, коли я захочу зробить те, про що мріяв, а що обіцяв тобі,— вони мене уб’ють, по моїй смерті ще гірше гнітитимуть народ… Моя жінка… ні, ні, і він закрив лице руками, — я не люблю її більше… Вона сказала:

«Що з того, милий,—аби нам було гарно…» Дівчино! Я тебе люблю, я з тобою втечу з пишного палацу в долину. Я разом з тобою, разом з народом литиму кривавий піт і сльози і буду щасливіший, як на троні.

Обняв дівчину, і тихий поцілунок пробудив фіалки й нарциси, що спали в траві; вони тихенько забриніли якусь пісню. Король їхав лісом у долини, де жила його Дівчина. Була ніч. Він утік із світлиці і не знав, що королева уже прокинулась і з сльозами шукає його. Йому було жаль кидати королеву, але він почував, що інакше не може зробити.

І, заглушаючи сум, у голові снували якісь мрії світлі, як блакить ясного дня. В небі прозоре проміння місяця й зірок спліталося в дивні візерунки й шепотіло про щось вічне й велике заслуханому серцеві…

…Раптом продзвеніла стріла, і страшні, озброєні люди підбігли з-за кущів до короля, що упав з коня; з грудей його ключем била гаряча кров.

— Це — за народні кривди й сльози,— промовив високий мисливець з луком в руках.

То був брат Дівчини з Долин.

Зорі злякано тремтіли…

Сподобалось? Поділіться з друзями!
Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар