Королева і садові ротики

Гроздана Олуїч

У ті часи, коли річки ще текли в небо і перетворювалися там у веселку, королева Синього королівства вважала себе за найщасливішу на світі. Мабуть, вона залишалася б при цій думці до кінця своїх днів,
якби не її непереборне бажання бачити своє зображення скрізь, куди б вона не перевела погляд. Від пустелі
Калахарі до Полярного кола, від Синього королівства до Сьомого небесного вінка не було художника, який би не знав про цю її пристрасть.

У Синьому королівстві не було стіни, з якої не усміхалося б щасливе обличчя королеви. А художники змагалися в тому, хто вправніше відобразить її на полотні.

Настав час, коли ні в королівському палаці, ні в королівстві не залишилося й вершка вільної площі, проте художники не припиняли роботи. Їхній ентузіазм не піддавався ніякому описові, і з кожним новим поколінням художників королева на портретах ставала дедалі молодша і чарівніша. Той, хто
не знав, кого зображує картина, міг подумати, що перед ним донька чи внучка королеви, але сама королева була задоволена. Щастю її заважали тільки дзеркала.

— Що це за баба? — запитала якось королева, понуро глянувши на своє відображення в дзеркалі.— Невже в моєму палаці є й такі? Виженіть її, нема чого псувати повітря нашого щасливого королівства…— додала вона.

Міністри й радники розгублено перезирнулися, але вже назавтра з палацу й щасливого Синього королівства всі дзеркала зникли. Королева знову могла спокійно прогулюватися коридорами свого палацу й вулицями міста, а художники, як і раніше, відображали на картинах її усмішку.

В королівстві тепер не було жодного художника, який хоча б раз не намалював королеву, але й королева виказувала великодушність: отримавши свій портрет, вона люб’язно дозволяла їм малювати все
що захочеться — від полиску сонця на воді до гри хмар у небі! Зрозуміло, метелики й квіти теж тішать погляд, хоч їх не порівняєш з величним обличчям ясновельможної королеви. Усі підданці і всі художники добре це затямили й ніколи не забували. Аж ось з’явився художник, про якого всі казали, що він неперевершений майстер.

— Ану покажи, що ти вмієш! — сказала королева, зручно вмостившись у кріслі.

Художник натягнув полотно й зробив пензлем перший мазок. Придворні дивилися на нього, широко розплющивши очі. Вигуки подиву вирвалися з їхніх грудей, коли птах, намальований на картині, повернув зненацька голову, змахнув крильми й полетів.

«Мене не обманули! — подумала королева.— І справді, те, що намальовано на картинах цього художника, оживає і живе, навіть тоді, коли намальований давно вже лежить у землі…»

Зрозумівши це, королева всміхнулась: її життя і влада стануть вічними. Тому вона подарувала художникові
наймилостивішу свою усмішку й мовила:

— Намалюй мене!

— Не можу, ваша величність! — Художник уклонився королеві.— Дар, який я отримав при народженні, даний мені за однієї умови: я маю право малювати лише хмари, квіти й птахів. Поки є на світі квіти, той, кого я намалюю, помре або перетвориться на квітку!

Художник іще раз мовчки вклонився королеві. Та замислилася: усе виявилося складнішим, ніж можна було собі уявити, а художник виказав зухвальство, і для науки іншим його треба було б укоротити на цілу голову. Проте цим королева і себе позбавила б вічного життя. Спохнурніла королева, вчулося їй, як за спиною
мчить старість зі смертю. Ні, з художником нічого не повинно статися, аж поки він намалює її портрет.

Дивний талант художника відібрав у королеви спокій. Вона вже не могла ні їсти, ні пити. «Поки є на світі квіти, той, кого я намалюю, помре або перетвориться на квітку!» — сказав він. «Поки є на світі квіти… То їх більше не буде!»

Королева Синього королівства сплеснула в долоні й наказала своїм міністрам:

— Даю вам три дні, і щоб за цей час у моєму щасливомукоролівстві були знищені всі квіти. Всі до одної — від троянди до кульбаби!

— Це неможливо, ясновельможна королево! — прошепотіводин з королівських міністрів.— Навіть якщо ми за три дні винищимо всі квіти в нашому Небесному королівстві, вони знову проникнуть до нас із сусідніх держав! Якийсь підземний корінь, довга лозина, крилате насіннячко…

— Якщо так, обгородіть королівство! З корінням вирвіть кожну квітку, стеблину й кожну травиночку, яка може зацвісти… Спаліть коріння і насіння! Віднині й на віки вічні я не хочу бачити в своєму щасливому королівстві квітів, хоч якого б вигляду й кольору вони були! — Королева розгнівано пішла в свої пишні покої, а молодого художника наказала замкнути в найвищу й найнеприступнішу вежу.

Вийде він з неї лише тоді, коли в королівстві не залишиться жодної квітки, аби спокійно, не боячись грізних пророкувань, намалювати світле обличчя королеви. А поки, мовляв, нехай відпочиває і набирається сили.

Усмішка королеви на портреті має бути такою чарівною, щоб сотні майбутніх поколінь, глянувши на її портрет, не могли стримати захоплення.

Навколо королівства почала рости висока прямовисна стіна, об яку розбивалися навіть вітри. Але робота посувалася повільно, і королеві здавалося, що смерть наближається до неї швидше, ніж росте стіна. Вона наказала будівничим прискорити роботу. Проте наглядач за роботами послав королеві звіт про те, що муляри й без того вибиваються з сил.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: