Королівський маршал та його вухо

Жив один раз король. І був він такий багатий, що чай пив із устрицями, а своїх поросят щодня годував справжніми перлинами. Коли він проїжджав повз на чорній кареті з золотими колесами, всі люди мали низько кланятися в хмарі дорожнього пилу.
Іноді якась дитина говорила своїй мамі:
— Але ж обличчя в нього дуже неприємне, мамо.
А мама тоді дуже лякалася і пошепки суворо наказувала своєму малюкові:
– Т-с-с, не можна так говорити.
– Але чому? — дивувалась дитина. — Адже король нас не чує?
– Ні, – погоджувалась мама. — Але у короля є маршал, а в нього особливе вухо, що підслуховує.
Це й справді було так. У короля був маршал, який умів відкручувати своє ліве вухо. Коли ніхто не бачив, він непомітно підкладав вухо в кущі або високу траву в когось під вікнами. Сам йшов, а вухо залишалося лежати.
За кілька днів він забирав своє вухо, прикручував його до голови і слухав.
— Ось ваша величність, — говорив він, і очі в нього так і сяяли. — У цьому будинку про вас говорили гидоти.
— І що саме казали? – цікавився король.
— Що ви негідник, ваша величність.
— Повісити їх усіх! — волав король, і людей із цього будинку негайно заарештовували і вішали у вишневому саду за королівським палацом. Скелети висіли на пишно квітучих деревах і гриміли кістками на вітрі. Їх ставало дедалі більше, бо маршальське вухо чуло всі розмови, і король відразу дізнавався, хто саме говорив про нього погані речі. А таких людей було багато, ой як багато, повірте.

Одного разу цим жахливим вишневим садом вирушила прогулятися юна принцеса і повернулася додому прямо-таки бліда як смерть, бо ніколи раніше такого не бачила. Король одразу зрозумів, у чому справа, і спробував заспокоїти доньку:
– Ось тобі чайний сервіз, моя дитинко, – сказав він. — Він виготовлений із чистого срібла. Бався ним і радуйся.

Але принцеса ніяк не могла радіти. З кожним днем ​​вона ставала все сумнішою і сумнішою, все тихішою і тихішою, бо весь час згадувала ті жахливі скелети у вишневому саду. Зрештою, вона зовсім розучилася сміятися, і король занепокоївся.
— Покликати сюди дресирувальника! – Звелів він. — Нехай його ведмідь скаче на канаті.
Того ж вечора до палацу доставили дресирувальника з ведмедем, який умів танцювати на канаті. Усі придворні зібралися подивитись на нього. Високо під стелею між двома колонами у тронному залі натягнули канат. Ведмідь, танцюючи, йшов канатом і тримав жердину передніми лапами. Це було так кумедно, що всі верещали і ляскали в долоні, навіть принцеса, яка вперше за довгий час щиро реготала.
Коли вистава добігла кінця, дресирувальник опустився перед принцесою на коліна і підніс їй білого голуба. Принцеса зашарілася, взяла голуба і поцілувала дресирувальника в чоло. Він їй дуже сподобався.
Коли це побачив король, він страшенно розлютився і зашипів своєму маршалу:
— Сьогодні вночі підклади вухо цьому ведмежатнику!
Він сказав це дуже тихо, але принцеса все одно почула його, і коли пішла спати, то ніяк не могла заплющити очей і весь час думала: «Як же мені врятувати дресирувальника?»

А дресирувальник тим часом вирушив на заїжджий двір, де він завжди ночував. Він йшов вузькими темними вуличками, а за ним по п’ятах крадучись йшов маршал. І коли дресирувальник, як завжди, ліг спати в стайні заїжджого двору, поклавши голову на м’яке волохатий ведмеже пузо, маршал у цей момент відкрутив своє вухо і поклав його підслуховувати прямо під вікно стайні, у високу траву під кущами.
А дресирувальник тим часом розмовляв зі своїм ведмедем:
– Дорогий мій ведмедю, – казав він. — Я закохався в цю прекрасну принцесу і хочу одружитися з нею. Але цього ніколи не станеться, бо її батько — просто жахлива людина! Тиран, чудовисько і мерзотник!
Вухо за віконцем уважно слухало. Маршал уже повернувся до палацу, де його чекав король, стоячи на сходах із золотим канделябром у руках.
– Ну що? – запитав він.
– Я залишив вухо підслуховувати, – доповів маршал. – Прямо в нього під віконцем. Завтра я його заберу і дізнаюся, що він там наговорив, ваша величність.
– Чудово, – сказав король. — І якщо він скаже про мене щось гидке, ми повісимо його на тринадцятій вишні ліворуч.

І хоча король з маршалом розмовляли пошепки, принцеса все одно їх чула, бо ховалась у своїй мереживній нічній сорочці у темному куточку сходів. Вона тихенько пройшла до себе в кімнату, погладила свого білого голуба, написала записку на крихітному аркушику паперу і причепила її до голубиної лапки. А потім випустила птаха з вікна.
Голуб полетів прямо на заїжджий двір. Дресирувальник прокинувся, коли заляскали його крила; він прочитав записку і страшенно злякався, бо принцеса написала йому, що десь поруч із ним лежить і підслуховує маршальське вухо.
Він схопився на ноги і вийшов на вулицю разом із ведмедем, якого вів на ланцюгу.
– Мій милий ведмедю, – зашепотів він. — Швидше, знайди це вухо, воно десь тут, під кущами, шукай його!
Ведмідь став принюхуватись і пішов навколо будинку.
Він йшов туди, куди вів його гострий ведмежий нюх, поки не підійшов до вікна стайні. Там він зупинився, глянув на господаря і люто загарчав.
– Воно там? — запитав дресирувальник. – Ага, бачу, ось воно, велике рожеве вухо… Люди, люди, я знайшов маршальське вухо!
Від його криків усі прокинулися, люди вибігли з будинків і всі стали дивитись на вухо, яке маршал підкладав підслуховувати.
— Усі бачили? — спитав дресирувальник. — Ну, тоді давай, дій, ведмедику!

Ведмідь роззявив свою величезну пащу і в одну мить проковтнув маршальське вухо. Всі люди стали кричати від радості, посадили дресирувальника на плечі та понесли його містом. Натовп ставав дедалі більше, і з ведмедем на чолі вони вирушили до палацу, де король цієї ранньої ранкової години саме сидів біля вікна і пив свій чай з устрицями. Поруч із ним сидів маршал і прислухався своїм правим вухом, єдиним, що в нього залишалося.
Раптом він став страшенно блідим.
— Ви чуєте, що там кричать, ваша величність?
— Ні, – відповів король. — І що ж вони кричать?
— Вони кричать: «Ура! Ведмідь з’їв маршальське вухо!
— Ой ой ой! – вигукнув король. — Значить, зараз вони увірвуться прямо сюди з списами, ножами та вилами! І, чого доброго, піднімуть повстання! Біжимо звідси! Поки не пізно!
І король з маршалом кинулися бігти через чорний хід королівського палацу і помчали прямо через вишневий сад з скелетами.
Коли дресирувальник із ведмедем і всі мешканці увірвалися до палацу, там була лише одна принцеса, і вона посміхалася дресирувальнику своєю найпрекраснішою посмішкою!

Дресирувальник одружився з принцесою і став королем. Вишневий сад вирубали, а всі кістяки акуратно поховали. Для ведмедя у королівській спальні поставили власне ліжко. Він страшенно хропів, але молодий король і його королева від цього лише усміхалися уві сні.