Королівський мудрець

У сиву давнину один юнак вирушив подорожувати навколишніми селами. В одному із них він оженився і залишився там жити. Дівчині, з якою він одружився, юнак здався дуже мудрим: у його зовнішності їй ввижалося щось незвичайне, і вона дуже його шанувала. А в дійсності цей мудрець навіть грамоті не був навчений.
Після весілля юнак оселився у будинку батьків своєї дружини. Ніяким ділом він не займався, і особливих знань у нього не було. Цілий день тільки їв та спав. Тесть та теща почали сумніватися, в мудрості свого зятя.
Якось батьки дружини вирішили перевірити, чи дійсно, що їхній зять такий мудрий. Піднялися рано-вранці і стали смажити коржики на олії. Зять їх уже прокинувся і з своєї кімнати почав слухати, як шипить масло. Коли коржик кидали в олію, долинало особливо гучне шипіння. Щоразу, як з кухні чулося таке шипіння, зять у своїй кімнаті надламував довгу лозину, яку він витяг зі стіни. Потім усе в кухні затихло, і зять підрахував, скільки разів зламано лозину, — виявилося, дванадцять.

Коли сонце було вже високо, зять підвівся з ліжка.
— А ми насмажили коржиків, — сказала йому теща. — Штук шість чи сім вийшло. Давайте поїмо, поки теплі.
— Добре, — відповів зять. — Хай спершу тесть із тещею поїдять. Беріть собі по три коржики і доньці своїй, моїй дружині, стільки ж дайте, а ті що залишилися, будуть мені. А я піду вмиватися.
Він пішов до горщика з водою, а тесть, теща і дружина так і залишилися стояти з відкритими від подиву ротами. Адже він спав, як убитий у своїй кімнаті, і нічого не міг бачити! А тут так точно вгадав, що коржів було дванадцять! Значить, він і справді мудрець і ясновидець. Всі вони зраділи цьому, а теща, якій дуже хотілося похвалитися, одразу ж побігла до сусідів і почала розповідати їм про те, який у неї мудрий зять.
Від одного до іншого ця новина поширилася по всьому селу. Незабаром вже всі мешканці знали, що юнак, який прийшов до їхнього села і одружився з їхньою односельчанкою, — великий мудрець і ясновидець.

Якось прийшла до нього сусідка. На голові її була чаша з квітами. Поставила вона квіти перед молодим мудрецем і шанобливо звернулася до нього з проханням. Вже два дні, сказала вона, як пропала моя корова. Вона просить мудреця пожаліти її та сказати, де її корова.
«Це справа нелегка! – подумав юнак. — Що б тут вигадати?»
Від страху вся кров вдарила йому в лице, і, щоб хоч трохи віддалити свою ганьбу, він сказав жінці:
— Побудь тут. Я зараз повернусь.

Він вискочив з дому без жодної мети — просто куди ноги несли — і побіг в ліс. І раптом біля краю дороги, в кущах під великим деревом, він побачив корову. Її мотузка і роги заплуталися в заростях, і вона застрягла в кущах, ніби хтось її навмисне прив’язав там.
Хлопець побіг додому і розповів жінці, де її корова і що її ніхто не вкрав, а вона сама заплуталася в заростях і не може повернутися додому. Сусідка шанобливо вклонилася мудрецю і пішла. Вона покликала односельців, і вони разом пішли до того місця, яке вказав ясновидець. Всі переконалися, що мудрець сказав все правильно до найменших подробиць.
Після цього слава про ясновидця поширилася ще далі. Дійшла вона і до вух короля. А незадовго перед тим у королеви, старшої жінки короля, поки вона купалася в річці, пропало дороге намисто. Король послав придворних доставити ясновидця до палацу.
Придворні з’явилися в село мудреця і повідомили йому королівський наказ: негайно вирушати до палацу. Його жінці придворні залишили на прожиття мішок монет.

Ясновидцю зовсім не хотілося йти до палацу. Адже він знав, що ніяких надприродних здібностей він не має. Та не наважився ослухатися королівського наказу і з страхом пішов за придворними.

Король наказав привести ясновидця до своїх покоїв, і, коли той з’явився, король вигукнув:
— О, мудрий ясновидець! Моя старша королівна нещодавно залишила на березі під час купання дорогоцінне намисто. Коли вона вийшла з води, то побачила, що одяг її та прикраси залишилися на місці, немає лише дорогоцінного намиста. Ти повинен сказати, хто вкрав дороге намисто королеви. Де зараз злодій? Як повернути намисто? Якщо ти повернеш королеві її намисто – я нагороджу тебе. Якщо ні – тебе чекає кара.
Самозваний ясновидець від страху вкрився холодним потом. Він подумав, що треба бігти якнайшвидше. Тільки так можна врятуватися.
Вголос він шанобливо відповів королю:
– Я твій слуга, великий пане! Мені знадобиться три дні, щоб дізнатися, де знаходиться намисто королеви. Тож відпусти мене з палацу на три дні.
— Добре, ясновидцю, — погодився король. – Хай буде так, як ти кажеш.
Ясновидець покинув палац і побіг у ліс: тільки там він сподівався заховатися і врятувати своє життя.
Швидко він втомився від бігу і, щоб хоч трохи перепочити, перейшов на швидкий крок. Через деякий час уже й швидкий крок став йому не під силу, і він поплентався ледь-ледь. Потім зовсім вибився з сил і впав на землю під великим деревом.

Сталося так, що саме під цим деревом злодій закопував дороге намисто, яке вкрав у королеви. Тільки він перестав копати, як здалеку помітив людину, що наближалася. Злодій злякався, швидко заліз на дерево і причаївся там. Зі свого укриття він бачив, як до дерева притулився чоловік і впав на землю.
А невдаха-ясновидець, трохи перевівши дух, заговорив сам із собою, лежачи під деревом:
– Від короля все одно не втечеш! Лише втомишся даремно, а смерть так чи інакше приймеш, якщо вже король вирішить тебе стратити. Як не ховайся, а порятунку не буде.

Злодій, що сидів на дереві і чув усе це, подумав, що йдеться про нього, і злякався.
«Мабуть, король вирішив стратити мене за крадіжку намиста королеви! – подумав він. — Мабуть, ця людина, що сидить під деревом, уже зрозуміла, що я ховаюся на цьому дереві, тому так каже, щоб я знав: чинити опір марно. Зараз, за ним з’являться стражники короля. Краще вже я сам спущусь униз, у всьому зізнаюся і покаюсь».
І злодій потихеньку сповз із верхівки дерева і почав благати:
– Шановний! Даруй мені життя! Я все скажу: намисто королеви закопане в землі прямо перед тобою, на відстані в два лани.
“Не час ще мені вмирати!” — майнуло в голові у мудреця, і він відповів:
— Ну, злодію, якщо не хочеш померти, втікай куди очі бачать. А решта —моя справа.

Коли злодій втік, ясновидець-ошуканець розкопав землю під деревом і знайшов там намисто королеви. Взяв його і подався до палацу.
Наступного дня, коли король приймав придворних, ясновидець вийшов уперед і простягнув королю зникле намисто.
— Великий пане! – звернувся він до короля. — Я відібрав у злодія намисто королеви. Але дозволь мені не називати ім’я злодія – такий вже звичай у нас, ясновидців.
– Ти великий ясновидець! — похвалив його король, обдарував багатьма цінними дарами і призначив головним королівським мудрецем.

Незабаром слава про великого мудреця дійшла короля сусідньої країни, який у всьому суперничав з сусідом. І ось від цього короля прибув гонець з посланням. А в ньому говорилося:
«Шляхетний брат і великий государ! Чи не бажає наш гідний брат влаштувати змагання наших придворних мудреців, щоб показали вони, хто з них уміє краще передбачувати речі та події. Ми відправляємо свого мудреця та сім кораблів, кожен з яких до половини навантажений коштовностями. Якщо у змаганні переможуть мудрець нашого благородного брата, то всі сім кораблів із коштовностями дістануться йому. Якщо ж він зазнає поразки, то нехай наш брат повністю наповнить коштовностями всі надіслані кораблі і відправить назад».
Король закликав свого придворного мудреця і показав йому це послання.
– Ну як? – спитав він.
«Потім щось придумаю!» — вирішив придворний мудрець подумки, а королю відповів:
— Будьте спокійні, ваша величносте! Через сім днів я гідно відповім мудрецю сусідньої країни.
Король був дуже радий, що осоромить свого суперника, і нагородив придворного мудреця багатими дарами.

А головний придворний мудрець поспішив до себе додому і ще з порога закричав:
– Жінко королівського мудреця! Твоєму чоловікові потрібно терміново виїхати у важливій справі. Повернуся за день. Ні про що не турбуйся!
Він одягнув свій старий убогий одяг і вибіг з дому. А на бігу думав: «На цей раз справа скінчиться для мене ганьбою. Та й короля підведу. А якщо мене не буде, то змагання просто не відбудеться. Жінці ж турбуватися нема про що: їй до кінця днів вистачить того, що подарував мені король».

У розпачі королівський мудрець біг не розбираючи дороги. Стемніло, і він не помітив, як ноги принесли його до високої кручі. З розбігу кинувся він у море, хвилі підхопили і понесли його.
Прокинувся він на якомусь човні, а поряд з ним стояв чоловік поважної зовнішності та матроси. Побачивши, що він отямився, поважний чоловік привітно запитав:
— Як чуєшся?
Потім, помовчавши, він додав:
– Як ти опинився у воді?
— Я був у розпачі, — відповів королівський мудрець, — і кинувся в море.
— Хіба такі бідні, як ти, кидаються з відчаю в море? – спокійно заперечив співрозмовник. — Це для тих, хто обдарований милостями, і чекає на кару та ганьбу.
Кому дійсно треба впасти у розпач, так це королівському мудрецю в тому місті, де ми пристанемо завтра вранці. Чому? Та тому, що йому нізащо не розгадати загадки, яку ми приготували для нього.

Наш королівський мудрець, який уже остаточно прийшов до тями, відразу збагнув: «Це, напевно, і є той самий великий мудрець із сусідньої країни! Мене він через мій жебрацький одяг прийняв, за бідняка. А що, коли запитати в нього, яку загадку він приготував? І він шанобливо звернувся до великого мудреця:
– О шановний! Що це за загадка, яка зведе в могилу королівського мудреця?
– Це не кожному зрозуміти! — поважно відповів мудрець із сусідньої країни. — Втім, так тому і бути, — розповім. Я візьму стогранний рубін і покладу його в золоту скриньку, а цю золоту скриньку покладу в срібну. Срібну скриньку обгорну в сім шарів оксамиту. Навіть якщо він зможе відгадати, яка скриньки знаходяться під оксамитом, він все одно не зможе сказати, що в останній скриньці, бо в його країні не має стогранних рубінів — ніхто там про них і не чув.
Наш мудрець добре запам’ятав усе, що почув. Була вже темна ніч, і мудрець із сусідньої країни, побажавши врятованому доброї ночі, пішов спати.
На світанку, судно причалило до пристані. Королівський мудрець в бідному одязі подякував своїм рятівникам, зійшов на берег і повернувся до себе додому.

Настав день змагання у мудрості. Вранці всі зібралися у королівській альтанці. Тут були міністри, радники, воєначальники, придворні. Прибули посли та гості з інших країн.
Королівський мудрець переодягнувся так, щоб його не можна було відразу впізнати, і вийшов до тих, хто зібрався. Він узяв у руки щось загорнуте в червоний оксамит і спитав мудреця із сусідньої країни:
– Що тут усередині?
Мудрець сусідньої країни закликав усі свої здібності ясновидця і, помовчавши, відповів:
— Під червоним оксамитом є якийсь плід. Коли він дозріває, його м’якоть стає червоною. А крім нього, під оксамитом нічого немає.
Але мудрець не міг сказати, якого кольору цей плід зовні. Не знав він і назви цього плоду, бо в оксамит був загорнутий кавун, а кавуни не росли в його країні, і ніхто з мешканців країни їх не бачив.

Тоді показав свій пакунок червоного оксамиту мудрець сусідньої країни. Його суперник пригадав усе, що чув від нього самого на кораблі, і повторив усе слово в слово:
— Тут, у золотій скриньці, лежить стогранний рубін. Золота скринька поміщена в срібну, а срібна обгорнута сімома шарами оксамиту, яку всі бачать.
— Ти сильніший за мене! — визнав свою поразку мудрець із сусідньої країни. – Твоя перемога!
Король забрав собі коштовності із семи кораблів і ті з них, що були на двох човнах, подарував своєму придворному мудрецю.
З того часу король наказав називати ясновидця до кінця його днів королівським мудрецем.