Кошеня Фіалка, або коробка з сюрпризом

Вебб Голлі

Розділ перший

Коли машина рушила, Люсі притулилася лицем до автомобільного скла, сумно дивлячись назад, на свій будинок. Хоча він вже не був її будинком. Через кілька годин сюди приїде інша родина та інша вантажівка з речами, така сама, як та, що зараз гуркотіла дорогою перед машиною її батьків.

Витерши сльози, вона глянула на Морквинку і Лисичку, двох доброзичливих кішечок із сусіднього будинку, які спочатку сховалися, налякані метушнею і шумом, піднятим вантажниками, а тепер повернулися на своє звичне місце на стіні між її та сусідським садом.

Вони любили грітися на сонечку, лежачи на теплій цеглині, а Люсі любила гладити їх і грати з ними, уявляючи, що це її власні кішки. Вона мріяла, щоб у неї була своя кішка і багато разів просила про це батьків, але ті завжди відповідали, що треба почекати, поки вона підросте.

Кішки, проводжали машину цікавими поглядами. Люсі опустила вікно і помахала їм. Морквинка нявкнула, зістрибнула зі стіни і вийшла на вулицю. Люсі сумно шморгнула носом. Їй досі не вірилося, що вона ніколи більше їх не побачить. А за кілька секунд машина повернула за ріг, і Люсі вже не бачила ні кішок, ні свого будинку.

– А скільки нам їхати? – запитав Кіран, старший брат Люсі, вийнявши навушник з вуха.

– Кілька годин, – відповіла мама. – До обіду ми будемо на місці!

– Ну хіба це не чудово – ми їдемо до нашого нового будинку! – захоплено підхопив тато.

Люсі знову шморгнула носом і промовчала, тільки ще дужче стиснула Смугастика, свого старого іграшкового кота. Їх будинок залишився там, позаду. Зараз вони їдуть туди, де будуть стіни і дах, але справжнім домом це місце не стане ніколи.

За всю поїздку Люсі не промовила жодного слова. Вона просто дивилася у вікно та переживала. Новий будинок. Нова школа. Жодного знайомого! Вона вже шалено сумувала за своєю найкращою подругою Еллі. У тої зараз мав розпочатися урок фізкультури. «Цікаво, а вона сумує за мною?» – подумала Люсі.

– Ми вже майже приїхали! – радісно вигукнула мама, і Люсі прийшла отямилася: вона замріялася, уявляючи, як вони разом з Еллі грають у футбол. – Дивись, Люсі, це наша вулиця. Ну, хіба тут не чудово!

Люсі промимрила собі щось під ніс. Тут справді було гарно. Красиві сади та затишні будиночки. Але це був не їхній будинок.

– Чудово, вантажники вже приїхали! Тоді давайте розвантажуватись! Напевно, ви хочете побачити свої нові кімнати? – Схоже, тато радів ще більше за маму, хоча, здавалося, радіти сильніше вже неможливо.

Нова кімната Люсі була величезною, набагато більшою за її стару кімнату, і мама із задоволенням це підкреслила.

– А ще ми пофарбуємо стіни у будь-який колір, який захочеш! – Пообіцяла вона, ставлячи на підлогу коробку з іграшками. – У світло фіолетовий, наприклад. Хочеш бузкову кімнату?

Люсі сіла на ліжко – вантажники поставили його в кутку – і озирнулася довкола, притискаючи до себе Смугастика. Вона намагалася радіти тому, що відбувається, але тут все було таким чужим.

* * *

Вихідні пролетіли в метушні та плутанині, всі розпаковували речі. Люсі почувала себе покинутою: мама та тато були щиро раді переїзду, і навіть Кірану новий будинок дуже сподобався. Схоже, по старому будинку сумувала лише вона.

І ось настав час, якого вона боялася найбільше: перший день у новій школі. Люсі була впевнена, що дитина, яка щойно переїхала, повинна відпочити від школи хоча б тиждень, а не одну-єдину п’ятницю, яка майже вся пішла на дорогу. Навіть Кіран плакав і скаржився, що нечесно ось так одразу змушувати їх йти до школи.

Люсі повільно пленталася за мамою через пустий ігровий майданчик – вони йшли до учительської.

– Дивись, шкільний сад! – весело сказала мама. – А тут ще й табличка, що вони мають ботанічний гурток. Тобі сподобається, вирощуватимете різні рослини!

– Мабуть, – пробурмотіла Люсі. Вона помітила оголошення футбольного клубу, хоча навряд чи їй вдасться потрапити до команди тепер, у середині навчального року. «Всі діти вже мають друзів, – сумно подумала вона. – А я, мабуть, так і залишусь сама».

Завуч зустріла їх і повела до нового класу Люсі. Щиро кажучи, нова школа була набагато кращою, ніж та, в яку Люсі ходила ще три дні тому, – але як було б добре опинитися у своїй старенькій обшарпаній школі! Дівчинка тихо йшла поруч, поки мама та завуч обговорювали новий комп’ютерний клас, а коли вони зупинилися біля дверей з табличкою «Клас місіс Вокер» і завуч запросила її зайти всередину, Люсі зовсім знітилася.

Вчителька, місіс Вокер, лагідно посміхнулася новенькій, а потім звернулася до класу:

– Діти, познайомтеся з Люсі. Вона днями переїхала до нашого району, і я сподіваюся, що ви з нею потоваришуєте.

Люсі почервоніла, не знаючи, куди очі подіти. Їй не сподобалося, що всі дивляться на неї. Місіс Вокер, бажаючи підбадьорити Люсі, сказала, що в класі на неї всі чекали і напевно їй тут дуже сподобається, як тільки вона освоїться на новому місці.

Люсі не мала жодного поняття про те, як освоїтися на новому місці, – досі їй не доводилося робити нічого подібного. Вона пішла в колишню школу прямо з дитячого садочку і знала там усіх і кожного.

– Сідай тут, Люсі. Орла та Кеті тобі допоможуть. – Місіс Вокер звернулася до дівчаток: – Дівчатка, ви ж покажете Люсі, де в нас тут що є?

Орла та Кеті кивнули і посміхнулися.

– Привіт, Люсі! – Сказали вони в один голос.

– Привіт, – пробурмотіла Люсі і поспішила якнайшвидше сісти за парту.

Орла і Кеті намагалися щосили, але Люсі надто соромилася і на всі розпитування дівчат відповідала тільки «так» і «ні». Зрештою, вони перестали намагатися її розговорити, хоч і сиділи поряд з нею до самого обіду. «Я їм не подобаюсь, – засмучено подумала Люсі, слухаючи, як Орла з захопленням розповідає Кеті про свої уроки балету. – Ніхто зі мною навіть не розмовляє».

Насправді в класі зібралися дуже доброзичливі діти, але вони нічого не могли зробити –Люсі замкнулася в собі, вона була така засмучена, що їй навіть не спадало на думку зробити крок їм назустріч. Після уроків у роздягальні Люсі майже одягла пальто, щоб піти додому, як раптом почула чиюсь розмову і зрозуміла, що говорять про неї. Дівчинка застигла на місці за вішаком, і чула абсолютно все.

– Ця новенька якась дивна, – сказав хтось, хихикнувши.

– За весь день жодного слова не сказала. – Люсі впізнала голос Орлі, дівчинки, якій доручили їй допомагати. – Сподіваюся, місіс Вокер не змусить нас і завтра скакати навколо неї.

— Може, вона думає, що крутіше за нас? – припустив хтось. – Добре, що мені не довелося з нею возитися.

– Так, якась вона надута, – погодилася Орлі.

Ще одна дівчинка з класу Люсі, яка опинилася по той самий бік вішалки, що й вона, стурбовано глянула на Люсі і голосно кашлянула. Всі раптом замовкли, а потім, розсунувши пальто й куртки, виглянула Орлі, і її очі від здивування стали круглими. Вона одразу кинулася назад до подруг, і звідти пролунав вибух незграбного сміху.

Люсі вийшла з роздягальні, витираючи сльози. Та й що, вона їм не подобається? Взагалі, вони їй теж! Вона чула, як дівчата почали схвильовано перешіптуватись, гадаючи, чи не розповість вона все місіс Вокер. «Я ненавиджу цю школу»,— подумала Люсі і сердито провела рукавом по обличчю, намагаючись переконати себе та всіх інших, що вона навіть не думає плакати.

– Як пройшов перший день? Тобі сподобалося? – Мама, яка зустріла Люсі біля шкільних воріт, відразу засипала її питаннями.

– Ні. Я хочу назад додому.

– Ой, Люсі, як шкода, що так сталося, – мама стривожено подивилася на неї. – Але скоро все налагодиться, от побачиш. Просто потрібно ще кілька днів, щоб ти до всього звикла. – Вона зітхнула, а потім бадьоро продовжила: – Давай пройдемось пішки? Тут недалеко. Кіран сказав, що добереться до будинку сам, тож ми з тобою можемо подивитися, чи немає тут по дорозі якихось гарних парків.

– Я не про цей дім! Я хочу назад до нашого старого будинку та до моєї улюбленої школи! Мені тут погано! І мене усі ненавидять! – Закричала Люсі. – Я сумую за Еллі та за своїми друзями!

Мама зітхнула:

– Люсі, ми з татом тобі вже все пояснювали. Нам довелося переїхати, бо тепер тато працює тут, і якби ми залишились у нашому старому будинку, він витрачав би багато часу, щоб дістатися роботи. Його б ніколи не було вдома. Тобі б це подобалося?

Люсі замотала головою і шморгнула носом, намагаючись не розплакатися на очах у перехожих.

– Я знаю, – прошепотіла вона. – Але мені тут справді дуже погано.

– Люба, я розумію, що тобі доводиться нелегко. – Мама поклала руку їй на плече. – Але все владнається, я обіцяю. А ми вже постараємось якось тебе розвеселити.

Люсі витерла очі рукавом. Одна думка про те, що завтра знову доведеться повертатися сюди , наводила її на жах.

Розділ другий

Люсі сиділа в класі і дивилася у вікно, намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядом. Вона ходила до нової школи вже майже тиждень, але так і не освоїлася. До того ж не могла забути образливі слова Орлі.

Найжахливіше, що Люсі розуміла: з боку вона справді могла здатися нетовариською і зарозумілою, і Орлі була по-своєму права. Але ж це несправедливо! Хіба вони не розуміють, як їй самотньо? Вони не бачать, як важко бути новенькою в класі? “Добре, що завтра вихідні”, – подумала Люсі.

– Гей! Гей!..

Люсі здригнулася, відчувши, як щось тихенько кольнуло її в руку. Вона розгублено підвела голову. Симпатична руда дівчинка, яка сіла навпроти Люсі під час уроку математики, доторкнулася її олівцем.

– Місіс Вокер на тебе дивиться, – прошепотіла руда дівчинка. – Якби ти не була новенькою, вона б уже зробила тобі зауваження. Ти вже цілу вічність дивишся у вікно, а нам дали завдання намалювати шестикутник. У тебе не виходить? Може, гумка потрібна?

Люсі похитала головою і несміливо посміхнулася.

– У мене все добре, але все одно дякую, – прошепотіла вона, озираючись на місіс Вокер. Вчителька справді дивилася на неї. Люсі схилилася над підручником, їй стало веселіше: і не було вже так погано. Може, в цьому класі можна буде з кимось спілкуватися.

Потім продзвенів дзвінок на перерву, і Люсі провела поглядом руду дівчинку: та вийшла з класу зі зграйкою інших дівчат, всі вони жваво балакали. Може, варто з нею заговорити? Але ж тоді доведеться підійти до неї на очах усього класу… Потрібно придумати щось цікаве, щоб привернути її увагу, або просто крутитися поблизу, поки вона не підійде сама. Але Люсі просто не могла наважитися на таке. А раптом вони вдадуть, що не помічають її? Люсі здригнулася і завмерла на місці. Краще сходити до шкільної бібліотеки. Як вчора. І позавчора. І весь цей тиждень…

* * *

Наступного ранку Люсі лежала в ліжку обіймаючи Смугастика і раділа, що їй не треба вибиратися з ліжка і збиратися до школи. Вона намагалася знову заснути, але нічого не вийшло. Люсі зітхнула і оглянула кімнату. Вона так і не розпакувала свої коробки – все ще сподівалася, що раптом щось зміниться і вони повернуться назад у свій старий будинок. Але ця надія танула з кожним днем.

Від Кірана теж не дочекатися допомоги. Йому подобалася нова школа, а минулого вечора за вечерею він, як заведений, говорив про те, як гратиме у футбол зі своїми новими класними друзями, якими він вже встиг обзавестися. Мама із задоволенням обставляла і прикрашала кімнати, а тато з головою пішов у нову роботу… Тільки Люсі, як і раніше, дуже хотіла повернутися до старого будинку.

– Гей, Люсі! – Кіран постукав у двері її кімнати.

Люсі нічого не відповіла, але він не заспокоївся.

– Люсі! Вставай, соня! – Він трошки прочинив двері і заглянув усередину.

Люсі сіла на ліжку:

– Киш звідси! Тобі не можна заходити до моєї кімнати!

– Ну добре. Добре! Тільки вставай. У мами з татом для тебе сюрприз, вони чекають на кухні. Тобі напевно сподобається! – крикнув Кіран і з тупотінням побіг униз сходами.

Сюрприз! У Люсі всередині все стиснулося. Вони поїдуть назад додому! Вона вистрибнула з ліжка і побігла за Кіраном.

– Ми поїдемо додому? – Схвильовано видихнула вона, наздогнавши брата в самому низу сходів.

Кіран подивився на неї з подивом:

– Звичайно, ні, дурненька, ми вже вдома!

Люсі згорбилася і понуро попленталася слідом за Кіраном на кухню.

– Люсі! – Батьки радісно посміхалися їй, і від цього Люсі відчула себе зовсім самотньою.

– Зайчику мій, у нас для тебе сюрприз. Пам’ятаєш, ми казали, що як тільки сюди переїдемо, ти отримаєш подарунок? – І мама показала на велику коробку, що стояла на кухонному столі.

Люсі здивовано дивилася на коробку. Коли батьки говорили їм про переїзд, вони пообіцяли Кірану планшет і заразом натякнули, що Люсі теж буде мати особливий подарунок. Але вона так сумувала за домом, що зовсім забула про цю розмову.

Дівчинка дивилася на коробку і їй стало цікаво. Що б це могло бути? І тут коробка раптом запищала.

Люсі підійшла ближче. Вона зняла кришку і зазирнула всередину.

Усередині сиділо саме чудове творіння на світі. Кошеня з м’якою шерстю кремового кольору, величезними блакитними очима, шоколадно-коричневим носом і чудовими величезними вухами того ж кольору.

Люсі ойкнула. Кошеня!

Кошеня стурбовано глянуло нагору і нявкнуло. Звук вийшов досить дивний, схожий на дитячий плач, і Люсі захотілося взяти малюка на руки та погладити. І схоже, йому ця ідея теж була до душі. Кошеня встало, спираючись передніми лапами на стінку коробки, і сором’язливо висунуло голову назовні, дивлячись на Люсі своїми приголомшливо блакитними очима.

– Няв? – Благально промовив малюк. – Няв!

Люсі вийняла кошеня з коробки, воно притулилося до її піжами і замуркотіло.

– Привіт– тихо сказала дівчинка.

– Я ж казав, що воно їй сподобається, – весело сказав тато мамі. – Люсі, її звуть Фіалка. Це сіамська кішка. Ми знали, що ти давно мрієш про кошеня, і вирішили, що ти вже досить доросла, щоб дбати про нього.

– Все правильно, – підтвердила мама. – Ми розуміємо, що тебе дуже засмутив наш переїзд у Ферфорд. Але тепер, коли ти можеш бавитися з такою чудовою кішечкою, ти не сумуватимеш, правда?

Люсі дивилася на них. Звичайно, подарунок був приголомшливий, але схоже, батьки вирішили, що варто їм завести кошеня – і все відразу стане на свої місця: дочка забуде про Еллі та всіх своїх друзів, про свою стару школу, свою улюблену тісну кімнатку і буде щаслива. Від злості та розчарування у Люсі на очах виступили сльози.

Вона обережно відчепила маленькі, але дуже гострі кігтики від своєї піжами і посадила Фіалку назад у коробку. А потім вибігла із кухні.

– Люсі! – Крикнула їй услід мама. Вона явно була вражена вчинком дочки.

– Гей, Люсі, ти чого? – покликав її Кіран. – Мам, тату, можна я візьму її на руки? Вона така симпатяга і так жалібно нявкає.

Тато відповів, і в його голосі лунала тривога:

– Так, звичайно, погладь її, Кіран. Я піду поговорю з Люсі і з’ясую, що не так. Я нічого не розумію, я був абсолютно впевнений, що вона зрадіє.

Розділ третій

Тато забрав кошеня. Досі Фіалка покидала будинок тільки для відвідування ветеринарної клініки, і щоразу після поїздки її повертали додому, у знайомий великий кошик, де вона жила з мамою, братами та сестрами. А сьогодні Фіалці довелося цілу вічність просидіти у темній коробці зовсім одній, і їй було дуже сумно. Вона хотіла повернутися додому і притиснутись до мами, щоб та вмила її язиком і втішила.

Куди вона потрапила? Тут пахло не так, як у клініці, а й будинком тут теж не пахло. І поблизу не було жодної кішки, інакше Фіалка б почула. Вона почала проситися додому, назад до мами, і тут коробку хтось відкрив.

Фіалка позадкувала і забилася в кут, злякано дивлячись вгору. Що це за дівчинка? Вона ніколи не бачила її раніше. Але ця дівчинка взяла її на руки, і Фіалка трохи заспокоїлася. Вона бачила, що очі Люсі горять радістю, чула її трохи пришвидшене дихання і відчувала, як у неї сильніше забилося серце, коли вона притиснула кішечку до грудей. Фіалка затишно згорнулася клубочком у неї на руках і вдячно замуркотіла. Їй сподобалася ця дівчинка. Люсі гладила і ніжно чухала під підборіддям. Але раптом рішуче опустила її назад у темну коробку.

Фіалка нічого не розуміла. Вона бачила, що дівчинка була щасливою, тримаючи її на руках. То чому ж Люсі так раптово передумала? Добра, ласкава дівчинка раптом стала холодною та чужою, і Фіалка не знала, що сталося.

Зараз вона сиділа у великому затишному кошику в кутку кухні, поряд із кошиком стояли дві миски: одна з котячим кормом друга з водою. Неподалік стояв невеликий лоток. Здавалося, у Фіалки є все, що потрібно, але поруч нікого не було, і їй стало дуже самотньо. Що вона зробила неправильно? Коли Люсі вибігла з кухні, хлопчик кілька разів погладив кішечку, але потім усі пішли, і кухня спорожніла.

Фіалка не звикла залишатися сама. До цього часу вона жила в будинку, де було безліч кішок: її мама, і сестри її мами, і їхні кошенята, і її брати і сестри. Уся кімната була обставлена коробками та завалена іграшками. Більшу частину свого часу Фіалка проводила поряд з мамою, згорнувшись клубочком у кошику, але їй подобалося, коли люди гладили її.

Фіалка легше пережила б розлучення з сім’єю, якби Люсі була з нею і продовжувала пестити її, але зараз вона залишилася сама і відчайдушно хотіла повернутися додому. Вона застогнала – голосно, пронизливо, як це вміють тільки сіамські кішки: вона просила, щоб хтось прийшов і втішив її.

Голос Фіалки долинав і до кімнати Люсі, дівчинка чула його, і від сумного нявкання кошеня їй самій захотілося плакати. Вона чудово розуміла, що відчувала Фіалка тут, далеко від рідного дому, віднесена кудись у чуже та незнайоме місце. Люсі хотілося спуститися і приголубити її, але вона просто не могла змусити себе це зробити.

Люсі чула, як батьки піднімаються сходами, тихо й стривожено перемовляючись, і розуміла: треба пояснити, що з нею відбувається. Ось тільки біда в тому, що Люсі зовсім не була впевнена, що це вийде. Може, краще просто сказати, що вона передумала і вже не хоче кошеня?

Батьки увійшли до кімнати і сіли біля неї на ліжку. Мама спробувала її обійняти, але Люсі залишилася такою ж напруженою і жорсткою.

– Вибачте, я передумала, я більше не хочу кошеняти, – втомлено сказала вона, коли тато спитав, що сталося.

Батьки обмінялися здивованими поглядами.

– Але, Люсі, ти ж багато років просила, щоб ми завели кішку! – нагадала мама. – Ти просила кошеня на кожен день народження і на Різдво. Тепер ми нарешті переїхали до досить великого будинку, живемо на тихій вулиці – і ти передумала?

– Так, я передумала, – повторила Люсі.

– Ми були впевнені, що вона тобі сподобається, – промовив тато, хитаючи головою. – Я нічого не розумію. Ти ж весь час грала з сусідськими кішками, Морквинкою та Лисичкою. Місіс Джонс навіть жартувала, що вони тебе вважають своєю господинею, а не її.

При думці про Морквинку та Лисичку на очі знову набігли сльози. Вона так сильно за ними сумувала.

Знизу знову пролунало сумне нявкання.

– Бідолашна кішечка, – сказала мама. – Вона не розуміє, що відбувається. Потрібно піти вниз, бо вона там зовсім одна. Люсі, я знаю, що ти сумуєш за нашим старим будинком, але ми дуже сподівалися, що з Фіалкою тобі не буде так сумно. Їй дуже потрібний хтось, хто дбатиме про неї.

Люсі не відповіла, вона вперто дивилася в підлогу. Вона чудово це знала! Їй відчайдушно хотілося піти погладити Фіалку і сказати, що все буде добре. Але насправді нічого хорошого не було, і Люсі не бачила сенсу вдавати.

Коли мама та тато зачинили за собою двері, Люсі підвела голову. Як тільки вона переконалася, що батьки пішли і спускаються сходами, вона зарилася обличчям у подушку і гірко-гірко заплакала. Кошеня! Нарешті! А вона не може його навіть погладити!

Нарешті Люсі змусила себе підвестися з ліжка. Їй хотілося з кимось поговорити, їй потрібна була Еллі! Люсі дістала ручку і свій улюблений папір, розмальований кішками, і почала писати подрузі листа про все, що з нею сталося.

Привіт, Еллі!

Мама і тато щойно подарували мені чудове сіамського кошеня. Воно таке миле, і таке м’якеньке, і в нього величезні блакитні очі –ти таких ніколи не бачила? Напевно, я маю радіти, але проблема в тому, що я не можу її залишити! Вони думають, що якщо у мене буде кошеня, то це мене розвеселить, я перестану нудьгувати за домом, за тобою та за всіма моїми друзями, – мама сама так сказала! У них нічого не вийде.

Люсі знову розплакалася, і від її сліз чорнило на папері розпливлося. Дівчинка зім’яла недописаний аркуш і кинула його в кошик для сміття. Це просто несправедливо! Чудове кошеня, саме таке, яке вона хотіла, а виявляється, батьки подарували його тільки для того, щоб змусити її забути про свій справжній будинок.

– А я візьму і не забуду! – люто прошепотіла Люсі, ковтаючи клубок, що підступив до горла. – Вони мене не змусять! І ніяке кошеня їм не допоможе…

Люсі плакала так довго і відчайдушно, що тепер їй дуже захотілося пити, і ще в неї дуже боліла голова. Вона швидко одяглася і тихо відчинила двері своєї кімнати. Кіран пішов на вулицю грати у футбол, а мама і тато були в саду – оглядали старий похилений сарайчик. Так що Люсі цілком могла прокрастися на кухню, швиденько випити склянку соку і ні з ким не зустрітися.

Там, нагорі, у своїй кімнаті, їй було дуже важко переконати себе, що вона не хоче кошеняти. Тут, на кухні, побачивши Фіалку, що дивилася на дівчинку величезними блакитними очима, в яких проглядали розгубленість і смуток, це стало нездійсненним завданням.

Спочатку Люсі стримувалась: вона підійшла до холодильника, налила соку і жадібно випила кілька ковтків. Але Фіалка, що розгублено сиділа у своєму занадто просторому кошику, притягувала Люсі до себе як магніт. Дівчинка поставила склянку на стіл і присіла навколішки поряд із Фіалкою.

– Ти не розумієш, що відбувається, так? – м’яко спитала Люсі. – Вибач, я зовсім не хотіла тебе образити, правда, – зітхнула вона.

Фіалці дуже хотілося, щоб із нею хтось пограв. Вона встала, потяглася і поклала лапку на коліно Люсі. А потім подивилася на дівчинку, запитально схиливши голову.

– Ня – яв? – Благаюче простягла вона. Мама Люсі залишила в кошику котячу іграшку – маленький м’ячик на гумці з прикріпленими до нього стрічками, і Фіалка помацала його лапкою.

Люсі посміхнулася і кивнула:

– Гаразд. Я гратиму з тобою, поки ми вдвох. Але в інший час мені доведеться удавати, що ти мені не потрібна, домовилися? Я не зможу грати з тобою, коли поряд буде мама або тато.

Дівчинка подивилася на Фіалку: звісно, якою б кумедною кішечка не здавалася, вона її не зрозуміє.

Фіалка знову підштовхнула м’ячик. Досить розмовляти! Я хочу грати!

Люсі смикнула за гумку, м’ячик застрибав вгору-вниз, і стрічки затанцювали, дражнячи кошеня. Фіалка як божевільна стрибала за ними по всій кухні. Це було так весело! Люсі познайомилася з Лисичкою і Морквинкою, коли ті були вже дорослими кішками, і дівчинка навіть уявити не могла, яким грайливим може бути маленьке кошеня, особливо в порівнянні з її старими знайомими – літніми і досить-таки вгодованими кішками. Фіалка підскакувала, стрибала, знову й знову здіймалася вгору, люто нападаючи на стрічки.

– Ой, Фіалко! – засміялася Люсі.

А потім вона почула голоси, що долинали з садової доріжки. Батьки! Люсі швидко піднялася з підлоги і кинула м’ячик назад у котячий кошик. Фіалка здивовано подивилася на неї. Це що така нова гра? Може, треба стрибнути в кошик і дістати звідти м’ячик?

Кішечка стрибнула до кошика і висунулася з нього, тримаючи в зубах купу стрічок. Але Люсі вже відвернулася. Дівчинка стояла біля столу та пила сік. Фіалка чекала. Може, треба непомітно підкрастись до Люсі, а потім стрибнути на неї? Точно!

Граємо в мисливця та здобич! Фіалка відпустила стрічки, і м’ячик упав. Потім кішечка крадькома вислизнула з кошика і проповзла через всю кухню – розпластавшись по підлозі, вуха тремтять від передчуття, – повільно, обережно … А тепер – схопити дівчинку за ногу!

І тут у кухню увійшли батьки Люсі. Вони побачили Фіалку. Стоячи на задніх лапах і зачіпившись передніми за джинси Люсі, кішечка благально дивилася на дівчинку. Однак Люсі зовсім не звертала уваги на кошеня, навіть не дивилася на нього.

Мама зітхнула і підійшла, щоб взяти Фіалку на руки та погладити її. Фіалка коротко муркнула – їй подобалося, коли її гладили, – але, як і раніше, не зводила очей з Люсі. Вона була зовсім спантеличена. Чому дівчинка не хоче більше грати? Що трапилося? Люсі ніби раптом стала іншою людиною. Причому не надто доброзичливою.

Розділ четвертий

До понеділка Фіалка остаточно припинила розуміти, що відбувається. Коли вони з Люсі залишалися одні, дівчинка постійно її гладила і вони чудово грали разом, але варто було комусь увійти на кухню, як Люсі вдавала, що навіть не помічає кошеня.

Це було жахливо. Фіалка ніяк не могла зрозуміти, що вона робить не так, і відчайдушно намагалася все виправити. Мама Люсі збиралася тримати її на кухні, поки Фіалка не освоїться, але у кошеня на цей рахунок була своя думка. Вона хотіла завжди і всюди бути з Люсі, тому вперто ходила за дівчинкою по п’ятах по всьому будинку і щоразу, варто було Люсі сісти, намагалася забратися до неї на коліна.

Саме зараз Люсі сиділа за столом і снідала, і Фіалка знову взялася за своє. Але дівчинка, кинувши на неї один короткий сумний погляд, зіпхнула кошеня з колін. Фіалка залізла назад у свій кошик, її вуса похмуро звисали. Кіран невдоволено пирхнув у бік сестри, схоже, він вважав, що вона поводиться по-дурному.

– Фіалко, іди сюди, – покликав він, простягнувши до неї руку. – Киць-киць-киць!

Фіалка ввічливо обнюхала його пальці, але все одно їй хотілося до Люсі. І все-таки кішечка понявкала Кірану, коли той почухав її за вухом. Потім Фіалка ще раз з надією подивилася на Люсі, але та дивилася в миску з пластівцями і не бачила нічого навколо.

Мама спостерігала за ними, намазуючи канапки.

– Сьогодні привезуть нову диван. Потрібно простежити, щоб Фіалка не вискочила надвір, вона ще надто маленька.

Люсі тільки знизала плечима і тут помітила, що мама стурбовано на неї дивиться – вона напевно думала, що дочка так і не змінила своєї думки щодо кошеняти. Дівчинка дивилася на свої пластівці, хоча їсти вже не хотілося. Все йшло саме так, як вона задумала, але ще ніколи вона не почувала себе такою нещасною.

* * *

Понеділок у школі був найважчим днем. Під час уроків Люсі кілька разів намагалася зловити погляд рудої дівчинки, сподіваючись, що та кивне у відповідь, але нічого не вийшло. Ось було б чудово, якби Люсі могла хоч з кимось поговорити, а руденька дівчинка – якщо Люсі вірно зрозуміла, її звали Ізі – здавалася доброзичливою.

Дорогою додому Люсі тихо і сумно пленталася вслід за мамою.

– Ти сьогодні з кимось познайомилася? – підбадьорливо запитала мама.

– Ні, – зітхнула Люсі. – Там нема з ким знайомитися.

– Хіба? – Мама була явно засмучена цією відповіддю, і Люсі відчула провину.

Коли вони підійшли до будинку, Люсі глянула у величезне вікно вітальні і мимохіть посміхнулася. Фіалка сиділа на спинці нового дивана, як на сідалі, і дивилася на вулицю. Поки мама шукала у сумці ключі, Люсі непомітно послала кошеняті повітряний поцілунок, і Фіалка одним стрибком злетіла з дивана. Як тільки відчинилися двері, кішечка кулею вилетіла назовні!

– Лови її, Люсі! Не можна, щоби вона вибігла на дорогу!

Люсі спробувала зловити кошеня, але Фіалка була надто химерною і спритною. Вона промчала через весь сад, насолоджуючись грою в доганялки. Сьогодні Люсі зовсім не звертала на неї уваги, а тепер так охоче грає з нею! Фіалка сховалася за великим жмутом трави, схвильовано поводячи хвостом з боку на бік і чекаючи відповідного моменту, щоб вискочити.

– Фіалка! Киць-киць- киць, іди сюди! – Люсі обережно підкрадалася ближче, сподіваючись застати кішечку зненацька і зловити її. Вона бачила вуса, що стирчать. Люсі блискавкою стрибнула в траву, але руки вхопили порожнечу: Фіалка вже дерлася по паркану.

– Піду принесу якісь ласощі, – сказала мама. – Люсі, тільки постарайся не випустити її з саду, я тебе дуже прошу!

– Послухай, Фіалко, – прошепотіла Люсі, коли мама пішла до будинку. – Я знаю, я поводилася з тобою по-свинськи, але будь ласка, не тікай… Іди до мене…

Кішечка потяглася вперед, щоб обнюхати пальці Люсі, а та потихеньку присунулася ближче. В очах Люсі блищали сльози, вона була дуже засмучена. Фіалка потерла головою об руку, сподіваючись підбадьорити Люсі, і дівчинка посміхнулася.

– Ти така гарна, – прошепотіла Люсі, обережно знімаючи кішечку із паркану. Вона притулилася щокою до голови кошеня, і Фіалка замуркотіла у відповідь.

Люсі розгублено подивилася на вулицю і завмерла від несподіванки. Вона побачила Ізі! Та саме з’явилася з-за рогу в компанії іншої дівчинки, трохи старшої і теж рудої. Вони були такі схожі, що не залишалося сумнівів – це сестри. Виходить, Ізі живе десь поруч?

Люсі з надією дивилася на дівчат, що йшли вздовж дороги по протилежному боці вулиці. Вони зупинилися біля будинку майже навпроти будинку Люсі, і тут Ізі раптом обернулася і зустрілася з нею поглядом. Люсі почервоніла, їй стало ніяково, що вона так нахабно дивилася на сестер.

Ізі усміхнулася і махнула Люсі рукою – схоже, вона теж трохи засоромилася. А потім пішла за сестрою доріжкою до будинку.

Люсі притиснула Фіалку до грудей: вона раптом уявила, як було б чудово, якби у неї з’явилася подруга, яка мешкає в сусідньому будинку. Вони могли б ходити разом до школи. І, можливо, навіть іноді ночувати один у одного.

У стару школу її завжди відвозили машиною, і ніхто з друзів не жив поблизу, навіть Еллі. Люсі машинально почухала Фіалку за вушком, та блаженно прикрила очі і замуркотіла.

– Ти її все-таки спіймала! – Мама, посміхаючись, стояла прямо перед нею, тримаючи в руках пакетик з котячим печивом.

Люсі здивовано подивилася на неї – вона продовжувала мріяти наяву. А потім все згадала. Це Еллі, Еллі була її подругою, а зовсім не Ізі. І Люсі не хотіла, щоб кошеня змусило її забути про подругу. І взагалі вона не хоче жодного кошеня. Адже вона вже говорила про це батькам … Дівчинка незграбно запхала Фіалку до маминих рук і побігла до будинку.

Вона чула благальне нявкання Фіалки, і їй дуже хотілося повернутися і погладити кошеня.

Розділ п’ятий

Люсі похмуро дивилася на паростки фасолі в шкільному саду, розмірковуючи про себе, навіщо вирощувати фасолю, якщо її все одно ніхто не любить. Раптом хтось торкнув її за плече, і Люсі здригнулася від несподіванки.

Ізі усміхнулася:

– Вибач, я тебе налякала? Напевно, ти не чула, як я підійшла.

– Ні… – пробурмотіла Люсі.

– Мене звуть Ізі. А ти мешкаєш на нашій вулиці Хейзел-Клоуз? Я бачила тебе вчора по дорозі зі школи додому, – Ізі допитливо дивилася на Люсі.

Та кивнула і тихо сказала:

– Так, ми зовсім недавно туди переїхали.

– Ось чудово! На нашій вулиці більше немає нікого мого віку … Ну, крім Шона Пітерса, але на мене, то краще б його там зовсім не було. Я дуже рада, що в мене з’явиться подруга по сусідству.

Люсі посміхнулася. Їй було так приємно усвідомлювати, що хтось радий її появі!

– А це чудове кошеня, воно твоє? Це ж сіамська кішка, так? Вона в тебе давно? Ти така щаслива, у тебе є кошеня!

Люсі нічого не відповіла. Вона не знала, що сказати. Так, Фіалка була її кошеням, але Люсі ніби не збиралася залишати її у себе … Дівчинка дивилася в землю. Зависла пауза, і Ізі повернулася, щоб піти.

– Орлі казала мені, що ти задавака, – кинула вона. – Я намагалася переконати її, що ти, напевно, просто соромишся, але, видно, вона мала рацію. — Ізі знизала плечима і пішла геть із саду.

Люсі дивилася їй услід, і у голові у неї все перемішалося. Ізі була дуже милою дівчинкою, і, схоже, вона щиро хотіла потоваришувати з Люсі. А тепер вона думає, що Люсі задавака. Коли Ізі відкрила садову хвіртку, Люсі кинулася за нею навздогін, наступаючи на бігу на паростки моркви. Вона спіймала Ізі за рукав.

– Вибач будь ласка! Я не задавака, чесно! Я просто не знала, що сказати! – Люсі важко зітхнула.

Ізі мовчки подивилася на неї. Не надто обнадійлива реакція, але Люсі, набравши в груди більше повітря, все-таки вирішила пояснити:

– Послухай, я дуже не хотіла сюди переїжджати. Нам довелося це зробити через татову роботу. Я весь час сподівалася і продовжую сподіватися, що батьки передумають і ми повернемося назад. Але це зовсім не тому, що мені не подобається Хейзел-Клоуз, – швидко додала вона, щоб не образити Ізі, адже та тут жила. – Я згодна, у вас взагалі непогана школа, але я сумую за своєю, а тут все зовсім по-іншому…

Люсі замовкла, переводячи подих. Ізі, схоже, зацікавилася, і Люсі продовжила:

– Батьки все роблять для того, щоб мені сподобалося. У суботу вони подарували мені це кошеня, Фіалку, щоб я легше пережила переїзд. Мама так і сказала! – На очі Люсі набігли сльози. – Вона сподівається, що так я швидше забуду про стару хату, про друзів та про все…

– Нічого собі, – пробурмотіла Ізі. – Думаю, мені теж не дуже сподобалося, якби мене взяли і перевезли в зовсім незнайоме місце.

Люсі кивнула головою.

– Але в тебе тепер є Фіалка. Вона така класна! – Ізі усміхнулася.

– Так, вона справді класна, – погодилася Люсі. – Ось тільки ти зараз подумаєш, що я геть дурна. Загалом… я вдаю, що вона мені не подобається. Тому я і не знала, що тобі відповісти, коли ти запитала, чи моя Фіалка чи ні.

Ізі була явно спантеличена:

– А навіщо ти це робиш?

– Якщо батьки побачать, що я полюбила Фіалку, вони подумають, що я вже не сумую за домом і не проти залишитися тут, – пояснила Люсі і почервоніла.

– Ну, мабуть, у цьому є якийсь сенс… – невпевнено простягла Ізі. – То твої мама та тато думають, що вона тобі не подобається?

– Я ніколи не граю з Фіалкою, якщо вони поряд, і навіть не дивлюся на неї, – пояснила Люсі.

Ізі розуміючи кивнула:

– Але… чого ти хочеш цим досягти? Якщо батьки вирішать, що вона не потрібна, вони можуть віддати її назад. І ти не будеш проти?

– Ні. Тобто я думала, що не буду… Я так сильно сумую за домом… – Люсі присіла на лавку біля воріт і важко зітхнула. – Ось тільки тепер я вже ні в чому не впевнена!

– Хм-м… – Ізі присіла поруч. – Не розумію, як можна її віддати. Вона ж така мила!

Люсі засяяла:

– Ага, вона просто чудова! – Потім поклала підборіддя на складені руки і знову зітхнула: – Але ж я не можу просто взяти та передумати…

– Може вийти так, що ти все одно залишишся тут, але вже без кошеня! – попередила її Ізі.

– Я знаю, – похмуро відповіла Люсі.

* * *

Увечері Люсі зачекала на момент, коли батьки пішли у вітальню, і тихенько вийшла зі своєї кімнати. Крадучись спустилася сходами, щоб Кіран її теж не помітив, і прослизнула коридором на кухню.

Коли Люсі відчинила двері, Фіалка з надією подивилася на неї. Цього вечора дівчинка встигла всього кілька разів швидко, поки ніхто не бачив, погладити її. Фіалці дуже хотілося, щоб Люсі завжди була з нею такою ж ласкавою, і зараз вона тривожно чекала: а раптом дівчинка знову не звертатиме на неї ніякої уваги?

Люсі підійшла, сіла поруч із її кошиком і ласкаво погладила Фіалку по шовковистій голівці.

— Ізі думає, що безглуздо приховувати від батьків, як ти мені подобаєшся, — сказала вона кошеняті. – Сказала, що не розуміє, як я взагалі можу вдавати, – і додала з гіркотою: – Чесно кажучи, я теж не розумію.

Фіалка вибралася зі свого кошика, видерлася до Люсі на коліна, потяглася і тицьнулася головою в її підборіддя. Вона хотіла якось втішити дівчинку. Для певності вона лизнула Люсі язичком. Ось так.

Дівчинка засміялася:

– Ой, Фіалко, який у тебе шорсткий язик!

Почувши сміх Люсі, Фіалка замуркотіла. Вийшло! Люсі знову змінилася! Спочатку вона була дуже сумною, а тепер знову добра та ласкава. Фіалка затишно згорнулася клубочком на колінах у дівчинки, позіхнула і заснула.

Розділ шостий

Фіалка прокинулася і, позіхнувши, солодко потяглася. Але раптом вона згадала, де знаходиться, і її очі широко розплющилися. Це будинок Люсі! При думці про Люсі Фіалка присіла. Люсі! Де вона? Вчора ввечері дівчинка гладила її, і вона заснула в неї на колінах, але зараз кішечка лежала у своєму кошику. Фіалка вилізла і почала обнюхувати кухонні двері, а потім задумливо подивилася на ручку дверей. Її мама вміла відчиняти двері, стрибаючи на дверні ручки, але Фіалка була ще дуже маленька. Вона почала неспокійно нишпорити по кухні – може, Люсі скоро спуститься і тоді буде з ким погратися?

Коли мама Люсі спустилася на кухню, Фіалка почала звиватися навколо її ніг, не даючи буквально кроку ступити, але та тільки засміялася.

– Зголодніла, Фіалка? Бідолашна кицька! Ось тримай.

Вона поставила на підлогу миску, наповнену котячим кормом. Фіалка влаштувалася поряд і взялася за їжу, час від часу дивлячись на двері.

Коли Люсі нарешті зайшла на кухню, Фіалка захоплено кинулася їй назустріч.

– Де ти була? Я чекаю на тебе весь ранок! Погладь мене! – Промовила вона.

Люсі кинула один-єдиний швидкий погляд на Фіалку – вуса тремтять від щасливого передчуття, хвостик стирчить, як знак оклику, – а потім змусила себе відвести очі. Але це було так несправедливо по відношенню до кошеняти! Фіалка не розуміла, чому Люсі може грати з нею лише тоді, коли нікого немає поряд. “Так вона дуже скоро в мені розчарується …” – сумно подумала Люсі.

Батьки бачили, як кішечка нетерпляче чіпає лапкою ноги Люсі, а та, як і раніше, не звертає на неї жодної уваги. Тато серйозно глянув на маму і похитав головою.

Фіалка не відводила очей від Люсі. Вона була впевнена, що після вчорашнього Люсі більше не стане від неї відвертатися… Опустивши хвіст, кішечка сумно вляглася назад у свій кошик, залишивши корм недоїденим.

Люсі теж не торкнулася сніданку.

* * *

– Ого, та ти зголодніла, – помітила Ізі на перерві, дивлячись, як Люсі люто вгризається в яблуко.

– Умгм! – кивнула Люсі, ковтаючи. – Я не встигла поснідати.

– Знаєш, у нас зараз буде фізкультура, тож тобі краще як слід підкріпитись. – Ізі порилася в портфелі і вивудила звідти батончик з мюслі.

Люсі з подякою подивилася на неї.

– Хіба ти не хочеш?

– Не-а. Мама весь час мені їх дає, а я їх ненавиджу. Тож не соромся, – посміхнулася Ізі.

Як тільки Люсі прийшла до школи, вона одразу почала шукати Ізі, сподіваючись, що та вже тут. Вона була дуже рада, коли Ізі помітила її і відразу кинулася їй назустріч.

Коли вони зайшли до класу, Ізі запитала, чи не хоче Люсі сісти поряд з нею – там було вільно, і додала, що місіс Вокер не проти. Орлі і Кеті були здивовані, але нічого не сказали.

– Привіт! – зніяковіло пробурмотіла Люсі, проходячи повз них. Це був перший раз, коли вона до них звернулася (не рахуючи першого дня в школі), і дівчатка трохи зніяковіли.

Просто разюче, наскільки змінилася школа, коли в Люсі з’явилася подруга! Люсі раптом усвідомила, що отримує величезне задоволення від уроку фізкультури, на якому вони грали у футбол. Ізі грала жахливо, але її це тільки тішило, так що вона просто закочувала очі і сміялася щоразу, коли їй доводилося бігти за м’ячем через все поле. Люсі була досить спортивною дівчинкою, і містер Джексон пообіцяв подумати про те, щоб взяти її до шкільної команди. Люсі не могла стримати захоплення.

Коли мама прийшла забрати Люсі зі школи, вона була вражена, побачивши, що та весело біжить їй назустріч, а не плететься, як завжди, позаду всіх. Дочка йшла поряд із симпатичною рудою дівчинкою, на обличчі якої грала широка посмішка. Руда дівчинка обняла високу рудоволосу жінку –це була її мама, – а потім підбігла до Люсі.

– Ти вже спитала? – схвильовано запитала Іззі.

Люсі похитала головою і звернулася до мами.

– Мам, можна, я піду до Ізі у гості? Вона живе у сусідньому будинку через дорогу від нас. Можна, ну будь ласка?

– Ой, Люсі, це, звичайно, чудово, але, може, краще не сьогодні? – Розгубилася мама. – Ми ж не попередили батьків Ізі, – вона з усмішкою глянула на рудоволосу жінку.

– Чесно кажучи, якщо ви не проти, то і я не заперечуватиму, – відповіла мама Ізі. – Ізі вчора ввечері розповіла мені, що познайомилася з Люсі і хоче запросити її в гості. Добре, що сьогодні середа, у її сестри Ембер якраз заняття в хорі, так що Ізі забираю я. А так зазвичай дівчатка ходять додому разом. Ви ж зовсім недавно переїхали до нас, якщо я не помиляюся?

Мама Ізі була дуже привітна, і поки вони вчотирьох йшли вулицею, вона розповідала мамі Люсі про всіх, хто живе по сусідству, і де тут поблизу найкращі магазини.

Мама Ізі приготувала гору спагетті, а потім дівчата втекли до кімнати Ізі. Ліжко Ізі розкладалося в двоспальне, і Ізі пообіцяла, що попросить батьків, щоб Люсі якось залишилася у них ночувати.

– Ембер має планшет, вона напевно погодиться дати його нам на одну ніч – додала Іззі.

А ще вона мала секретний запас шоколаду, прихованого від дня народження. Люсі радісно наминала шоколад, говорячи з Ізі про те, кого з вчителів та вважає найгіршим, і в якийсь момент зовсім забула, що вона хоче виїхати з Фейрфорда. Здавалося, що часу минуло всього нічого, але мама Ізі вже піднімалася сходами, щоб сказати дівчаткам, що за Люсі прийшов тато і хоче забрати її додому.

– Побачимося завтра! – Ізі помахала рукою на прощання, коли Люсі переходила дорогу. – І не забудь спитати маму, може, вона дозволить тобі ходити до школи зі мною та Ембер!

Люсі кивнула і помахала у відповідь:

– Звичайно, не забуду!

* * *

Усміхаючись своїм думкам, Люсі увійшла на кухню і зупинилася. Мама та тато дуже серйозно дивилися на неї.

– Що трапилося? – занепокоїлась Люсі.

– Люсі, ми тут з мамою поговорили про Фіалку… – Тато сумно кивнув на котячий кошик. Фіалка дрімала, згорнувшись клубочком, і була просто чарівна. – Ми дуже сподівалися, що, якщо у тебе буде кошеня, ти зможеш з ним грати і доглядати за ним і тобі буде легше звикнути до нового будинку. Адже ми розуміємо, що ти сумуєш за Еллі та рештою… – Тато зітхнув. – І все-таки я впевнений, що через деякий час ти тут освоїшся. Ізі дуже славна дівчинка, і я радий, що ви з нею потоваришували.

«До чого він хилить?» – Люсі уважно дивилася на батьків.

– Проте, схоже, ми дарма взяли Фіалку. Спершу треба було поговорити з тобою, а ми просто принесли її додому.

Люсі зморгнула, вона нічого не розуміла. Вона бачила, що тато намагається донести до неї якусь важливу думку, але ніяк не могла збагнути, про що йдеться. Даремно взяли Фіалку? Люсі раптом стало страшно. Вона подивилася на кішечку, яка, як і раніше, спала у своєму кошику, правда тепер перевернулася і лежала на спинці, піднявши лапи догори. Вона була немов іграшкова.

Тато сумно посміхнувся, почувши, як Фіалка тихо нявкнула уві сні.

– На щастя, продавець, у якого ми взяли Фіалку, поставився до нас із розумінням. Завтра ввечері мама відвезе її назад.

Розділ сьомий

У Люсі завмерло серце. Ось і сталося те, про що говорила Ізі. “Може вийти так, що ти все одно залишишся тут, але вже без кошеняти”.

– Люсі, не треба так засмучуватися! – Мама підійшла до дівчинки і обійняла її. – Ми зовсім на тебе не сердимося, це наша вина, що ми прийняли рішення, не порадившись із тобою.

Ні, ви нічого не розумієте! – Люсі хотілося кричати. – Не віддавайте її! Я хочу, щоб вона залишилася! Але слова ніби застрягли у неї в горлі.

Мама сумно погладила Люсі по голові:

– Фіалка заслуговує на дім, де її по-справжньому любитимуть. Вона таке товариське доброзичливе кошеня – їй потрібен хтось, хто відповідатиме їй теплом за тепло.

Люсі вже зовсім зібралася з силами, щоб усе пояснити, але слова мами змусили її передумати. Мама була абсолютно права. Фіалці потрібен дім, де її по-справжньому любили. І Люсі з жахом розуміла, що вона не дала Фіалці такого дому. Вона поводилася з кішечкою просто жахливо, Фіалка навіть не знала, як Люсі насправді до неї ставиться, любить її чи ні. «Можливо, я просто не заслуговую на кошеня», – подумала Люсі.

Але попрощатися з Фіалкою вона все одно повинна. І нічого, що кошеня не зрозуміє, що відбувається.

Трохи згодом, коли батьки були у вітальні, Люсі тихенько спустилася вниз. Як завжди вечорами, Фіалка була замкнена на кухні, і Люсі обережно причинила двері.

Фіалка побачила її з кошика, злегка притиснула вушка і дивилася, як Люсі підходить ближче, освітлена слабким променем світла, що просочувався в щілину дверей з передпокою.

Дівчинка присіла навпочіпки поруч із кошиком.

– Вони мають рацію, – прошепотіла вона кошеняті, тихенько гладячи Фіалку по спині одним пальцем. – Ти заслуговуєш на краще. Я прийшла попрощатися, – тихо промовила вона зі сльозами на очах. Сльозинка впала Фіалці на ніс, і кішечка підстрибнула.

– Мрняу! – обурено нявкала вона, і Люсі засміялася крізь сльози, але тут же придушила сміх, щоб не почули батьки. У кошеняти була така кумедна мордочка.

– Тс-с, Фіалка! – Люсі взяла кошеня на руки. – Ходімо, – прошепотіла вона. Дівчинка відчинила двері кухні, швидко озирнулася на всі боки і побігла вгору сходами до себе в кімнату.

Фіалка припала до Люсі і весь час, поки вони йшли, з цікавістю озиралася на всі боки. Вона ніколи тут не була – хтось завжди ловив її і повертав на кухню, перш ніж їй вдавалося здолати хоча б три-чотири сходинки.

Куди вони йдуть? Коли Люсі відчинила двері в свою кімнату і дбайливо поставила кошеня на підлогу, Фіалка захоплено замуркотіла.

Люсі залізла під ковдру і звідти спостерігала, як кішечка досліджує її кімнату, ретельно обнюхуючи на своєму шляху всі коробки. Тепер, коли Фіалка була в її кімнаті, у дівчинки раптом виникло почуття, що кішечка має бути саме тут. Люсі з легкістю уявила, як вона сидить і робить свою домашню роботу, а Фіалка на підвіконні спостерігає за пташками або спить у неї на подушці. Кішечка тим часом залізла до Люсі на ліжко і ніжно промуркотіла їй у вухо.

– Що ж робити, Фіалко? – сонно пробурмотіла Люсі, гладячи кошеня. На неї раптом навалилася втома.

– Якби ти могла порадити мені, що робити…

* * *

Люсі прокинулася через те, що Фіалка вилизувала її обличчя своїм маленьким жорстким язичком.

– Фіалка… А мені подобається, коли мене так будять, – сонно промовила дівчинка. – Ти, мабуть, зголодніла? – спитала вона, побачивши, що Фіалка зістрибнула з ліжка і почала дряпати кігтиками двері кімнати.

Люсі одягнула халат і спустилася з Фіалкою вниз сходами. Коли вони дійшли до кухні, кішечка м’яко зістрибнула в неї з рук і вибагливо подивилася на свою миску.

– Мрняв! – Упевнено заявила вона.

Люсі дістала з шафи пакет із котячою їжею. Вона насипала трохи корму в миску Фіалки, а потім дістала із холодильника сік для себе. Дивлячись на те, як кошеня жадібно їсть, Люсі гадала, як же вона буде далі без Фіалки. Та була просто чарівна! Можливо, якщо Люсі скаже батькам, що передумала, вони дозволять залишити кошеня.

За кілька хвилин на кухню увійшла мама.

– Ти нагодувала Фіалку! – здивовано вигукнула вона. Потім поглянула на пакет із кормом, який Люсі залишила на столі. – Мабуть, заберу його з собою, коли поїду до продавця. Вони зможуть використати його самі чи подарувати комусь. Мабуть, з кошиком та рештою речей треба зробити так само… – Мама зітхнула.

Люсі швидко вийшла з кухні, щоб не розплакатися. У Фіалки буде новий господар! Господар, який по-справжньому любитиме її… Все так заплуталося, Люсі вже сама не знала, чого вона насправді хоче.

Задзвенів дзвінок вхідних дверей. Це Ізі та Ембер прийшли за Люсі, щоб усім разом піти до школи, як вони домовилися вчора ввечері. Фіалка крутилася біля вхідних дверей, і Ізі легенько штовхнула Ембер у бік:

– Ну, хіба вона не лапочка! Пощастило ж Люсі!

Ембер посміхнулася:

– Ой, вона така крихітна! Люсі, ти справді щаслива!

Люсі не хотілося нічого пояснювати, боялася знову розплакатися.

– Ну-у … – Видавила вона нарешті з засмученою усмішкою.

Як тільки Ембер залишила дівчаток удвох і попрямувала до воріт школи, Люсі випалила:

– Батьки хочуть віддати Фіалку назад!

– Що?! – Вигукнула Ізі. – Коли?

– Сьогодні… – відповіла Люсі нещасним голосом. – Вони сказали мені про це вчора ввечері, коли я прийшла додому, що дарма взяли Фіалку, і що продавець згоден забрати її назад. На щастя … – Вона схлипнула.

Іззі з жахом дивилася на неї:

– І ти що, просто даси їм це зробити?

Люсі опустила голову і помітила, що до її шкільної спідниці пристали світлі волосинки.

– Думаю, так, – прошепотіла вона. Вона знову заплакала.

– Так не можна! – Заявила Ізі. – Таке чудове кошеня, найкращий подарунок, який тільки можна собі уявити, – і ти дозволиш відібрати його у тебе?!

Очі Іззі сяяли, інші діти оберталися на дівчат, що йшли коридором до свого класу.

– Ти нічого не розумієш! – Простогнала Люсі.

– Так, не розумію! – Ізі шпурнула сумку на парту.

– Учора ввечері я збиралася сказати їм, що передумала щодо Фіалки і хочу, щоб вона залишилася у нас, – почала пояснювати Люсі. – Я весь час про це думала, поки була в тебе. Але коли прийшла додому, батьки сказали, що хочуть віддати Фіалку, бо їй потрібен дім, де її по-справжньому любитимуть. І вони мають рацію! Я ж весь час тільки ображала її … – Дівчинка схлипнула.

Ізі видала вигук здивування і міцно обняла Люсі:

– Послухай, але вона ж зовсім не виглядала скривдженою, коли ти гладила її в саду! Вона була щаслива!

Люсі з надією подивилася на Ізі:

– Ти так вважаєш?

Перш ніж відповісти, Ізі трохи подумала.

– А тобі не здається, що ти так довго засмучувалась через переїзд, що тепер все бачиш у чорних кольорах? – Запитала вона.

Люсі була вражена. Це прозвучало так, ніби Ізі приймала її за повну дурепу.

– Я не хотіла тебе образити! – квапливо додала Ізі. – Просто мені здалося, що останнім часом тобі тут почало подобатися. Тут не так уже й погано, хіба ні?

Люсі повільно похитала головою.

– Ні, – тихо простягла вона. Вона подивилася на Ізі, відчуваючи, що зовсім заплуталася. Вона так довго й уперто твердила собі, що ненавидить Фейрфорд, що тепер їй було дуже складно зізнатися будь-кому, що тут насправді не так уже й погано.

– Ні. З того часу, як я з тобою потоваришувала, мені тут добре, – з усмішкою призналася Люсі. Вона обережно присіла на краєчок парти і почала міркувати вголос: – А якщо я зможу залишити Фіалку у себе і мені не доведеться більше вдавати, що вона мені не подобається, то стане ще краще. – Люсі зніяковіло подивилася на свою подругу – Ізі і справді вже була її подругою. – Тепер мені просто потрібно розповісти про все батькам, і все буде ОК.

* * *

Мама Люсі стояла вдома в передпокої, збираючись піти на закупи, і намагалася знайти ключі. У неї залишалося трохи часу до повернення дітей зі школи. Вона дістала своє пальто з шафи під сходами.

– Куди ж я їх поклала, а кицю? – жартома запитала вона Фіалку. — А ось вони, весь цей час лежали у мене в кишені! – Вона зітхнула і подивилася на Фіалку. Очі кошеня горіли цікавістю. – Я буду сумувати за тобою. Але, мабуть, так буде найкраще для всіх. Скоро побачимося, мале.

Залишившись сама, Фіалка дивилася зі спинки дивана, як мама Люсі йде стежкою. Потім вона трохи погуляла будинком, розмірковуючи, чим би зайнятися. Вона почула, що на кухні шумить пральна машина. Там все крутиться і крутиться! Їй подобалося дивитися на білизну в машині, і Фіалка штовхнула двері, щоб відчинити її.

Вдень Фіалка зазвичай не лежала в кошику – вона любила спати на дивані, тому мама прибрала кошик разом з мискою і пакетом котячого корму. Все це лежало на столику в сумці, підготовленому до вечірнього від’їзду. Фіалка забула про пральну машину і незрозуміло дивилася на те місце, де мав стояти її кошик. Що відбувається? Де її миска, її кошик, її їжа? Їм що, кошеня більше не потрібне?

Але їй тут так подобалося, і вона була впевнена, що Люсі теж полюбила її. Фіалка впевнено вийшла із кухні. Її будинок був тут, тут, разом із Люсі!

Зосередившись на пошуку ключів, мама Люсі забула добре прикрити дверцята шафи під сходами. Фіалка ще ніколи не бачила їх навіть трохи відчиненими і тепер штовхнула їх носом, щоб відчинити ширше.

Шафа була повна: там лежали черевики, кросівки, велосипедні шоломи, висіли пальта – у ньому було темно, і кошеняті стало цікаво. Фіалка заскочила в щілинку і почала прокладати собі шлях між взуттям, щоб пробратися далі вглиб. Біля самої стіни стояв великий плетений кошик, повний шарфів і шапок. Фіалка застрибнула в нього і залізла в пухнасту рожеву шапочку Люсі. От і славно. А тепер вона сидітиме тут, поки вони не передумають.

Розділ восьмий

Люсі та Ізі домовилися, що після школи побіжать додому якнайшвидше. Коли вони прибігли на свою вулицю, Люсі побачила на дорозі маму: вона несла щось велике, і, схоже, це була та сама коробка, в якій привезли Фіалку.

Люсі похолола від жаху: а раптом мама забрала Фіалку раніше? Раптом кошеняти вже немає в хаті?

Дівчинка обігнала Ембер та Іззі і вихором промчала через ворота. Мама поставила коробку на доріжку, щоби закрити гараж. Коробка було порожня.

Люсі присіла навколішки і зазирнула всередину, заздалегідь знаючи, що це безглуздо, але все-таки сподіваючись, що Фіалка опиниться там, треба просто подивитися уважніше. Але кошеня не було. Люсі запізнилася. Дівчинка вчепилася в коробку і гірко розплакалася.

– Люсі! – Мама злякано дивилася на неї. – Люсі, що трапилося? Що з тобою?

Люсі плакала так відчайдушно, що не могла вимовити жодного слова. Тут підбігли Іззі та Ембер. Ізі зазирнула в коробку:

– Немає! Її що, вже забрали?

Люсі кивнула, її плечі тремтіли.

– Дівчатка, що відбувається? – Занепокоїлася мама.

Ізі подивилася на неї:

– Люсі збиралася сказати вам, що насправді не хоче, щоб ви віддавали Фіалку назад.

– Люсі, це правда? – запитала мама.

Вона нахилилася, допомогла дочці підвестися і міцно обійняла її. Дівчинка, тихо схлипуючи, притулилася до неї.

– Так! – Видавила вона. – Вибач!

– Але чому ти нічого не сказала? – здивовано спитала мама.

Люсі важко зітхнула:

– Тому що думала, що ви подарували мені Фіалку тільки для того, щоб я забула стару хату, а я не хочу забувати своїх друзів!

– Але ж ми подарували її зовсім не тому! – Судячи з голосу, мама дуже засмутилася. – Хоча… Мабуть, я розумію, чому ти так вирішила. Ой, моя маленька …

– А тепер уже все одно надто пізно, – схлипнула Люсі.

Мама посміхнулася:

– Насправді ще ні.

У погляді Люсі спалахнула іскорка надії.

– Ми зможемо взяти Фіалку назад?

– Нам не доведеться цього робити. Я лише дістала коробку з гаража, щоб приготуватися до поїздки. Фіалка десь у будинку. Правда, я не знаю де.

Мама посміхнулася, побачивши, як Люсі, Іззі та Ембер кинулися до вхідних дверей.

– Може, все-таки зачекайте, доки я відчиню?

Як тільки вона відчинила двері, дівчатка вихором увірвалися до будинку, кличучи Фіалку. Вони думали, що вона одразу вибіжить їм назустріч.

Люсі вже передчувала, як буде добре не вдавати, що її улюблена Фіалка їй зовсім не потрібна. Її кошеня! Фіалка нарешті справді стала її кошеням!

* * *

– Ви її знайшли? – Запитала мама, з’являючись у дверях. Вона трохи затрималася, забираючи коробку.

– Я поки зателефоную і скажу, що ми не повертатимемо Фіалку.

Але Люсі, Іззі та Ембер спускалися сходами з стривоженими обличчями.

Що трапилося? – Запитала мама, вішаючи в шафу своє пальто.

– Її ніде немає, – схвильовано сказала Люсі. – Мам, але ж вона не могла втекти на вулицю, правда? А тут ми скрізь подивилися. Вона просто зникла.

Мама зачинила дверцята шафи.

– Навряд чи вона змогла вибратися з дому. Коли я йшла, Фіалка точно була всередині – сиділа на спинці дивана. Так, давайте ще раз як слід пошукаємо. Вона, напевно, десь ховається, просто грається з нами.

І вони шукали знову і знову, потім прийшов Кіран і теж приєднався до пошуків, а трохи згодом і тато. Через деякий час Ембер майже насильно забрала Ізі додому – час було вечеряти, – а Фіалку вони так і не знайшли. Вона зникла без сліду.

* * *

Фіалка у своєму теплому гніздечку, чудово чула, що всі шукають її. Вона вже хотіла вийти, але потім подумала: а раптом вони хочуть знайти її тільки для того, щоб забрати звідси? Голоси, що кликали її, звучали злякано і сумно. Кішечка подумала, що Люсі, мабуть, плаче, і теж засмутилася. Можливо, треба все-таки вийти та втішити дівчинку? Іноді так складно зрозуміти, як правильно вчинити.

Фіалка хотіла, щоб її кошик повернули назад на кухню. Мабуть, треба почекати, поки всі ляжуть спати, а потім піти перевірити, чи він стоїть на колишньому місці. Так, вона і зробить. Але кішечка була дуже голодна, а чекати треба довго.

Щоб влаштуватися зручніше, Фіалка ще глибше заховалася в теплий шарф. У шафі було холодно і дуже самотньо… Вона так хотіла, щоб Люсі знайшла її – мила Люсі, яка так ніжно її гладила і так ласкаво розмовляла з нею, яка вона гарна. Ні, Люсі ніколи не дозволила б, щоб Фіалку кудись відвезли!

* * *

– Люсі, я знаю, що ти хочеш продовжити пошуки, але вже пізно. Потрібно лягати спати – тобі завтра до школи. З ранку ми почнемо шукати на вулиці, хоча я, як і раніше, не розумію, як вона змогла вибратися з дому. – Мама Люсі з тривогою вдивлялася у темряву за вікном.

Люсі теж подивилася у вікно і здригнулася – там було так темно та холодно! Досі Фіалка лише один раз була на вулиці: того дня, коли вона вискочила з дверей. Дівчинка просто не могла собі уявити, як нещасній Фіалці там зараз, зовсім одній. Мабуть, вона ховається десь під кущем, замерзла й перелякана.

Люсі сумно обняла маму, а потім повільно піднялася сходами до своєї кімнати. Сьогодні вранці вона прокинулась через те, що Фіалка лизнула її в ніс, але здавалося, що з того часу минула ціла вічність… Якби тільки вона раніше розповіла батькам всю правду! Може, тоді нічого не сталося б…

* * *

Фіалка твердо вирішила чекати, доки всі ляжуть спати, і тільки потім вилізти з шафи. Тоді вона піде і подивиться, чи поклали вони на місце її речі. Якщо ні… Значить, вона просто повернеться назад у шафу і сидітиме там доти, доки вони цього не зроблять! Але спочатку треба знайти щось поїсти.

Коли всі звуки в хаті затихли, Фіалка обережно вибралася зі свого вовняного гнізда і завмерла, спираючись лапами на край кошика і напружено прислухаючись. Вже можна вибратися назовні та озирнутися? Її ніхто не побачить? А раптом їй вдасться навіть видертися по сходах і відвідати Люсі? Вона так за нею скучила!

Фіалка акуратно пробиралася по шафі. Обійшовши купу парасольок і натрапивши на обляпані болотом футбольні бутси Кірана, вона пирхнула від огиди. А ось і вихід: вона побачила тонкий промінець світла, що пробивається в щілину.

Але раніше промінь був набагато ширшим!

Фіалка дуже злякалася, коли зрозуміла, що шафа замкнена. Не знаючи, як бути, вона почала відчайдушно шкрябати кігтиками по дверцятах, сподіваючись її відчинити. Адже була вона відчинена раніше! Чому тепер її замкнули? Фіалка нявкнула від роздратування і гніву, її крихітні кігтики залишали на фарбі тонкі подряпини.

Зрештою шалене нявкання кошеня перейшло в перелякані крики. Вона була у пастці! Вона не могла вибратися! А раптом вона назавжди залишиться тут?

– Люсі! Сюди! Знайди мене! Будь ласка! – нявкала Фіалка.

Але, втомившись від пошуків, сліз та хвилювань, у хаті всі спали, і ніхто її не почув.

Нарешті, втомившись, Фіалка залізла назад у своє тепле гніздечко. Вона забилася під шапку Люсі і заснула

* * *

Люсі прокинулася і підскочила на ліжку. Вона продовжувала хвилюватись навіть уві сні.

А якщо Фіалка не просто вискочила з дому? Раптом вона навмисне втекла?

Люсі знала, що з боку її поведінка могла здатися дивною: вона то гралася з кошеням, то навіть не помічала його. Може, Фіалці все це набридло? Зрештою, її теж забрали з дому, від мами, і їй теж все мало здаватися чужим і страшним, як це було з Люсі.

“Я відштовхнула її”, – сумно подумала Люсі. Тепер вона вже була переконана, що так усе було насправді. Вона рвучко відкинула ковдру.

– Я її проганяла, і тепер саме я маю знайти і повернути її, – пробурмотіла дівчинка. – Не можна допустити, щоб вона так і залишилася на вулиці, думаючи, що її не люблю. Це я у всьому винна.

Було вже за північ, і Люсі не сумнівалася, що у хаті всі сплять. Вона схопила ліхтарик (на щастя, він лежав на одній із ще не розпакованих коробок) і тихо спустилася сходами. Вона не збиралася витрачати час на те, щоб як слід одягнутися: її піжамка була досить теплою. Вона просто накине зверху пальто і одягне свою пухнасту шапку і шарф. Люсі знала, що мама вже дістала їх і поклала в шафу під сходами.

…Фіалка лежала в шафі неспокійно дрімаючи. Дверцята раптово відчинилися, і стовп світла розрізав темряву. На мить кішечка навіть перестала бачити. То була Люсі! Фіалка вже хотіла підбігти до неї, але потім згадала про кошик і миску на столі в кухні. Чи дійсно Люсі хоче залишити її у себе? Вона обережно визирнула з-під шапочки, у її великих круглих очах світилася надія.

– Це я винна, – прошепотіла Люсі. – Бідолашна Фіалка! Все тому, що я була такою впертою.

Фіалка почула сумний голос Люсі, який промовив її ім’я. Але що це могло б означати?

Люсі побачила кошик і висвітлила його ліхтариком, щоб швидше знайти шапку і шарф. На вулиці напевно холодно, а шукати Фіалку, можливо, доведеться довго. Дівчинка не збиралася повертатися додому без кошеняти!

І раптом у Люсі перехопило подих – з-під шапки виглядала крихітна пухнаста голівка кремового кольору. Величезні блакитні очі запитливо дивилися на неї.

– Фіалка! – Видихнула дівчинка. – Так ось ти де! Ти все-таки не втекла на вулицю! А ми тебе весь вечір шукали!

Люсі опустилася навколішки поруч із кошиком і уважно подивилася на кошеня.

– З тобою все гаразд? Ти не можеш вибратися? Чому ти нас не покликала?

Фіалка в сум’ятті дивилася на неї. У голосі дівчинки звучала ніжність, але були й нотки смутку.

«Будь ласка, не віддавай мене… – нявкнула вона. – Я хочу залишитися тут!

– Може, ти ховалась? – повільно промовила Люсі. – Ховалася, бо не могла зрозуміти, що відбувається? Фіалка, вибач мені, це я винна…

Вона обережно простягла руку і почухала кошеня під підборіддям. – Обіцяю, тепер все буде гаразд. Я більше не вдаватиму, що ти мені не подобаєшся, адже насправді я дуже-дуже тебе люблю. Це правда! Виходь, будь ласка.

Фіалка невпевнено потопталася на горі шапок та шарфів і знову нявкнула.

– Я дуже хочу їсти! – сказала вона.

– Напевно, ти вмираєш з голоду, – здогадалася Люсі. Вона дбайливо взяла Фіалку на руки і притиснула до грудей.

Поки Люсі несла кішечку на кухню, та прислухалася до биття її серця. Воно билося часто й схвильовано, як і в самої Фіалки. Де зараз її кошик? Люсі відчинила двері кухні і ввімкнула світло, і Фіалка насторожено завмерла у неї на руках. А потім злякано нявкнула. Кошик, як і раніше, лежав на столику, упакований разом з його мискою та пакетом корму. Значить, вони не передумали віддавати її!

– Гей-ей, Фіалко, що трапилося? – насторожилася Люсі. – А! Твій кошик? Тобі не подобається, що він не на місці? Не хвилюйся все в порядку. Ось, дивись, – ласкаво шепочучи, Люсі взяла кошеня однією рукою, а іншою дістала з кошика іграшки Фіалки і поклала їх назад у теплий кут біля батареї. Фіалка замовкла і звисала з руки Люсі. Начебто все гаразд. Ну добре. А тепер нехай дівчинка дістане її миску з їжею.

– Люсі! – Мама стояла в отворі кухонних дверей у поспіхом накинутому халаті. – Що ти робиш? – Запитала вона. – Ой, ти знайшла її! Де вона була? – Вона обернулася до тата, який спускався за нею сходами. – Люсі знайшла Фіалку!

Люсі простягла Фіалку мамі, щоб та могла її погладити:

– Вона була у шафі під сходами. Схоже, сиділа там увесь цей час! – Люсі серйозно подивилася на батьків. – Мабуть, вона ховалася, бо думала, що ми хочемо її віддати, – тихо додала вона. – Але ж ми її не віддамо, правда?

– Не хвилюйся, Фіалко, сніданок буде вже зовсім скоро! – засміялася Люсі. Вона подивилася на маму з татом. – А можна Фіалка спатиме зі мною? – Запитала вона.

Мама кивнула:

– Так, але тільки якщо ти в цю ж хвилину підеш назад у ліжко. Ми всі повинні негайно йти спати!

Коли Люсі несла Фіалку вгору сходами, кішечка терлася головою об її підборіддя. Вона відчувала, що господиня переповнена щастям.

Як тільки Люсі залізла під свою теплу ковдру, Фіалка згорнулася клубочком поряд з нею на подушці і голосно замуркотіла. Вони обидві не проміняли б це місце ні на яке інше! Люсі і Фіалка нарешті були вдома.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Котёнок Фиалка, или коробка с сюрпризом”
Голлі Вебб
Видавництво:”ЭКСМО”
2015 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: