Кошеня Ґудзик, або Хоробрість у нагороду

Вебб Голлі

Розділ перший

– Ось, заверни як слід, – попросила Кейт, поклавши на коліна кращої подруги шматок целофану з пухирцями.

Медді кивнула, розправила целофан і поклала на нього перше фото у рамці.

– Бен тут добре вийшов, – сказала вона з легким тремтінням у голосі.

– Він взагалі гарний, – кивнула Кейт. – Але тут він просто чарівний, правда. Моє улюблене фото.

Медді розглядала фото. Його зробили на пікніку минулого літа. Вони тут із Кейт, а між ними, на пледі, великий чорний кіт Бен. Він майже одного зросту з дівчатами, що присіли поруч.

Медді здивовано посміхнулася, коли в руку їй тицьнулася велика волохата голова. Це Бен прийшов подивитися, чим вона займається, і заліз до неї на коліна. Він дрімав на ліжку Кейт, але потім, подумав, що без нього тут відбувається щось цікаве. Це був найцікавіший кіт у світі.

– Як він поставиться до переїзду? – Зітхнула Медді, дивлячись, як Кейт складає у велику картонну коробку книги і акуратно загорнуті дрібнички.

– Не знаю, – знизала плечима Кейт. – У нашому новому будинку великий сад, але йому дуже подобалося жити тут. Мені теж, – з тяжким зітханням додала дівчинка. – Я весь час сподівалася, що тато зайде і скаже: «Не треба їхати до Йоркширу на нову роботу. Сталася помилка”. Але зараз уже пізно сподіватись. Завтра ми їдемо.

Вона шморгнула носом і присіла поряд з Медді та Беном на ліжко.

Медді обняла її, а Бен застрибнув до Кейт на коліна, став на задні лапи і передніми обхопив її за шию. Це був його коронний номер. Кейт усім розповідала, що її кіт вміє обійматися, але сторонніх Бен рідко обіймав, переважно господиню або Медді, особливо якщо та приносила йому щось смачненьке. Якось кіт навіть обійняв батька Медді, коли він заїхав за дочкою і затримався випити чаю. Тато тоді страшенно здивувався, але Медді з того часу помітила, що він завжди, коли заходив до Кейт, очима шукав Бена. Наче сподівався, що Бен знову його обійме.

Медді вже цілу вічність умовляла батьків дозволити їй завести кошеня. Вона була впевнена, що Бен зі своїм коронним номером розтопив татове серце. Залишилося тільки маму переконати.

Кейт знову шморгнула носом.

– А якщо Бену не сподобається новий будинок? – Зі сльозами в голосі запитала вона. – Він втече від нас і повернеться сюди. Я читала, що кішки вміють долати великі відстані.

– Йоркшир бозна-де! Нікуди він не побіжить! – Заперечила Медді. Вона хотіла втішити подругу, але це вийшло не дуже добре. Їй не хотілося навіть думати, що Кейт тепер буде так далеко. Там вона піде до нової школи. Медді уявити собі не могла, як би вона пережила подібне.

– Сподіваюся, місцевих котів там небагато, – спохмурніла Кейт. – Тут Бен найшановніший кіт, і ніхто в наш садок навіть лапою не ступить. А раптом наш новий сад – це територія іншого кота?

Медді подивилася на Бена, який затишно влаштувався у Кейт на колінах. Він позіхнув і потягнувся, а потім глянув на них величезними зеленими очима. Він був зовсім спокійний.

– Навіть якщо новий сад належить іншому коту, це ненадовго, – посміхнулася Медді, погладжуючи Бена.

– Сподіваюся, – кивнула Кейт і засміялася. – Бен не вплутується в бійки, йому достатньо застрибнути на супротивника, і той від його ваги не зможе рухатися. – Вона зітхнула. – Гаразд, треба складати речі. Мама казала, що я мала закінчити з цим ще вчора.

Вона акуратно зняла Бена з колін, і він зник десь серед коробок.

Медді загорнула рамку з фото у целофан. Вона дуже сильно сумуватиме за своєю подругою. Кейт, мабуть, теж сумуватиме за нею. Втім, вони з Беном дуже схожі – Кейт така ж сильна, ніколи не сумує, впевнена в собі. Вона швидко обзаведеться новими друзями, яким розповідатиме, що в неї є кіт, який вміє обійматися.

– Передай мені скотч, будь ласка. Хочу заклеїти цю коробку.

Медді передала їй скотч і загорнула в целофан ще одну рамку.

– Куди, цікаво, подівся Бен? – Запитала Медді через пару хвилин.

– Під ліжком? – Кейт туди зазирнула. – Немає. Бене!

І раптом – бабах і приглушене няв.

– Ти його заклеїла! – засміялася Медді.

Кейт подивилася на велику коробку перед собою.

– Не може бути… – пробурмотіла вона невпевнено. Зірвала скотч, відкрила коробку, і звідти висунулась чорна голова із зеленими, блискучими сердитими очима. Бен роздратовано зашипів і вибрався на волю.

А не треба було туди лізти! – Розреготалася Кейт. – Бачиш, до чого цікавість доводить!

Медді теж засміялася. Але крізь сміх вона подумала, як сильно вона сумуватиме за ними обома.

Кейт з мамою проводили Медді додому, хоча жила вона лише за п’ять хвилин ходу. На вулиці було тепло та сонячно – найкраща погода для великодніх канікул. Якби Кейт не виїжджала, вони би завтра цілий день гуляли парком, або поїхали куди-небудь.

– Коти твоїх сусідів такі ж великі, як Бен, – помітила мама Кейт, коли вони підійшли до садочку Медді.

– Вони знову посідали на мамині нарциси! – розсердилася Медді і поспішила до будинку, щоб зігнати двох здоровенних рудих котів. Вони сиділи прямо на квітах у кам’яному горщику в саду. Ці Тайгер і Том чомусь вирішили, що тут найкраще місце для відпочинку, і тепер квіти були поламані.

Мама Медді відчинила вхідні двері.

– Я почула ваші голоси. О, ні, знову ці жахливі коти!

Тайгер сердито зашипів на Медді, коли вона спробувала їх прогнати, і завив. Як же він не схожий на чарівного та добродушного Бена! Нарешті Тайгер зістрибнув униз, і руда парочка пішла геть, сердито озираючись на Медді.

Поки мами балакали, Кейт обняла подругу.

– Обіцяй, що дзвонитимеш щодня і розповідатимеш усі шкільні новини.

Медді кивнула:

– Ти все одно ще приїдеш на канікули.

– Нам час, – поквапила дівчаток мама Кейт. – Завтра довгий день. І речі ще не зібрані.

От і все. Кейт з мамою пішли додому, помахавши їм на прощання, і Медді залишилася сама.

****

– Дякую, я більше не хочу, – сказала Медді, відсуваючи тарілку, не подужавши і половини. Мама приготувала її улюблені макарони з сиром, але Медді зовсім не хотілося їсти.

Батько поклав їй руку на плече.

– Може, розповімо Медді про подарунок, щоб підняти їй настрій? – Запропонував він мамі, і та кивнула.

– Який подарунок? – шморгнула носом Медді.

– Пам’ятаєш, я розповідала, що у моєї подруги Донни пару місяців назад кішка народила кошенят? – Запитала мама.

– Пам’ятаю. Ти мені показувала фото у телефоні. Вони такі гарні. Там навіть є черепахові – я їх обожнюю!

– Чудово. Одне із цих кошенят стане твоїм.

Медді, ще нічого не розуміючи, дивилася на маму.

– Ви хочете подарувати мені кошеня?

– Ти можеш вибрати будь-якого, який тобі сподобається. Донна шукає для них новий дім, і ми вирішили, що буде чудово, якщо в тебе з’явиться кошеня, адже ти так давно про нього мріяла. Ти сильно сумуєш за Кейтом, а з таким подарунком тобі буде веселіше. – Мама з тривогою подивилася на дочку. – Ми не хочемо, щоб ти забула Кейт. Просто це дуже сумно, коли найкраща подруга їде до іншого міста.

– Здається, саме зараз, час завести кошеня – сказав тато.

Медді кивнула і пошепки відповіла:

– Це точно.

Медді нічого з собою не могла вдіяти. Вона дуже сумувала за Кейт, але в той же час серце у неї стрибало і кричало від радості: «Кошеня! Кошеня! У мене буде кошеня!»

Розділ другий

Мама показала Медді фото кошенят, але розглянути їх як слід на маленькому екрані телефону було важко. Троє з них були руденькі, інші два – черепахові, дуже гарного чорно-біло-рудого кольору. Вони всі лежали, тісно притулившись один до одного, поряд з мамою, такою ж чорною, як Бен. Медді більше подобалися черепахові. Тайгер з Томом назавжди вселили їй неприязнь до рудих котів.

– А коли на них можна буде подивитися? – Запитала Медді наступного ранку за сніданком.

Мама посміхнулася:

– Я вже домовилася. На нас чекають сьогодні. Якщо ти вибереш кошеня, можеш одразу забрати його додому. Дорогою до Донни заїдемо в магазин і купимо для кошеняти все необхідне.

Виявилося, що кошеняті потрібно дуже і дуже багато. Спальне місце та миски для їжі та води – це і так зрозуміло. Але Медді не припускала, що знадобиться ще ціла купа речей. Нашийник. Щітка для розчісування. Корм. Спеціальні ласощі, які допомагають кішці чистити зуби. Іграшки…

Вони вже хотіли йти на касу, як раптом мати зупинилася.

– Я забула, що Донна просила ще привезти кошик для перенесення кошенят.

«Додому!» – Усміхнулася Медді. Їй дуже подобалося думати, що тепер у їхньому домі житиме пухнастий малюк.

– Якщо ми ще щось купимо, в нашу машину не влізе кошеня, – тихо сказав тато, але Медді зрозуміла, що він жартує.

– Ну що, їдемо? – Запитала вона з надією, коли все було складено в багажник.

Мама кивнула і обійняла її.

– Я так хвилююся!

Медді теж обняла маму за шию.

– А мені здається, я хвилююсь ще більше, ніж ти.

Тато сів за кермо і посигналив їм.

– Їдемо! Я вже сам хочу подивитись на цих ваших кошенят.

– Ви тільки погляньте на них! – Видихнула Медді, зупинившись біля входу в кухню і не зводячи з кошенят очей. Вони спали у великій лежанці в кутку біля обігрівача, а підлога довкола була застелена Ґазетами.

– Вони вже майже навчилися ходити в лоток. А газету ми підстелили на випадок, якщо вони промахнуться, – пояснила Донна. – Весь цей час вони жили на кухні, але цього тижня постійно намагаються кудись втекти!

– Скільки їм? – Запитала Медді.

Кошенята були зовсім крихітні. Навіть не віриться, що одного із них можна забрати від мами.

– Учора виповнилося десять тижнів. Я купила книгу про кошенят, коли ми зрозуміли, що Діллі вагітна. Там написано що кошенята мають бути з мамою до десяти тижнів, інакше вона не встигне їх усьому навчити. Крім того, їм потрібно більше часу проводити з братами та сестрами, щоб навчитися жити в колективі.

– Ви хотіли, щоб у неї з’явилися кошенята? – поцікавився тато Медді.

– Ні, – зітхнула Донна. – Це було для нас цілковитою несподіванкою. Ми думали її стерилізувати, але не склалося. Як тільки вона одужає від пологів, відвезу до ветеринара. Я дуже люблю кошенят, але цього разу мені вистачило!

– Ви жодного собі не залишите? – Запитала Медді, сідаючи на диван. – Як же ви будете без них, вони всі такі гарні!

– Не те слово, – кивнула Донна. – Я б залишила собі парочку, та й Діллі буде за ними сумувати, але ми не збираємось розводити кішок! Поживемо побачимо. Дуже багато хто захотів взяти кошеня. – Донна посміхнулася Медді. – У тебе право вибрати першою. Твоя мама попросила кошеня ще кілька місяців тому!

Медді подивилася на маму з вдячністю.

– Дякую, матусю!

– Ми вирішили, що це чудова нагода. Ти вже доросла і зможеш сама доглядати кошеня.

– У мене вийде, обіцяю, – кивнула Медді. – Щодня митиму за ним лоток.

«Теж мені проблема», – подумала вона про себе, милуючись малюками. Кошенята почули голоси і прокинулися. Діллі насторожено глянула на Медді, побоюючись дітей.

Руде кошеня підняло голову і глянуло на Медді, широко розплющивши очі. Дівчинка засміялася, і очі його розкрилися ще ширше, а сам він притулився до матері.

– Ой пробач! – прошепотіла вона. – Не хотіла тебе лякати.

Тепер уже всі кошенята прокинулись і дивилися на неї великими блакитними очима.

– Кого ж із вас мені вибрати? – тихо зітхнула Медді. Вона не збиралася брати руде кошеня, але вони виявилися такими гарненькими: рожеві носики в помаранчевому пуху.

Черепахове кошеня поставило лапи на борт лежанки і тицьнулося носом у руку Медді. Ніс у нього був прохолодний і такий лоскітний, що Медді ледве стримала сміх, щоб не злякати малюка.

– Це хлопчик? – Пошепки запитала вона у Донни.

Медді подумала, що руді, напевно, дівчатка, а черепахові – хлопчики, але раптом все навпаки?

– Так, це чудовий хлопчик. Дуже доброзичливий, йому подобається, коли його чухають за вушком.

Кошеня глянуло на Медді з надією, і дівчинка ніжно почухала його за вушком.

Бену це також завжди дуже подобалося. Кошеня забурчало, закрутило головою з боку в бік, пестячись об руку Медді.

– Яка краса, – прошепотіла мама.

– Може, його візьмемо? – Видихнула Медді, дивлячись, як кошеня бурчить і торкається головою її руки. Воно був дуже крихітним і дуже гарним. Медді дуже хотіла взяти його на руки, але не знала, чи можна.

Кошеня саме вирішило проблему і полізло до дівчинки. Бортики котячого ліжечка були м’які і легко гнулися, але такі високі, що це було схоже на штурм іграшкового замку. Дряпаючись і чіпляючись щосили, кошеня нарешті вибралося звідти, впало на підлогу з дуже гордим виглядом і відразу полізло на коліна до дівчинки.

– Лапка-дряпка, – усміхнулася Медді, акуратно беручи кошеня під животик і піднімаючи його. Кошеня, втомившись від довгої подорожі, задоволено забурчало, коли Медді його погладила.

– Схоже, цей хлопчик сам до нас проситься, – сказав тато, почухавши кошеня за вушками. – Як ми його назвемо?

Медді подивилася на маленьку грудочку, що влаштувалась на її колінах.

– Дивіться, у нього на спинці руда цятка, кругла, як ґудзик. Може, так його і назвемо?

– Як? Ґудзик? – засміялася мама. – Дуже миле ім’я для кота. І справді у нього на спинці ніби маленький гудзик на тлі білої вовни. Ґудзик!

– Точно. Чудове ім’я! – кивнула Медді. – Йому підходить.

*****

У Медді були цілі великодні канікули попереду, щоб познайомитися з Ґудзиком і натішитися ним. Мама і тато мали рацію. Як тільки у Медді з’явилося кошеня, вона менше почала переживати, що доведеться вчитися без Кейт.

А ще Медді почала багато читати. У магазині для домашніх тварин їй купили книжку про те, як доглядати кошенят, і ще декілька вона взяла в бібліотеці.

– Донна возила кошенят на перше щеплення? – Запитала Медді у мами за сніданком.

Ґудзик сидів у неї на руках і з надією дивився в тарілку господині. Пластівці були дуже схожі на котячу їжу, хіба що пахли по-іншому. Він витягав шию і принюхувався. Ні, точно не корм, але запах приємний. Ґудзик поставив передні лапки на край столу і швидко малиновим язичком злизав молоко, яке капнуло на стіл.

Воно було холодним і солодким, і Ґудзик здригнувся від задоволення. Медді читала книжку про кішок і не помітила, що Ґудзик подався ще трохи вперед, висунув язичок і лизнув залишки пластівців з її тарілки.

Ґудзик уже встиг підібрати все, що залишалося на дні тарілки, коли Медді нарешті, помітила, що відбувається.

– Ґудзик! Не можна це їсти! Мамо, дивись, у нього всі вуса в молоці!

Ґудзик повернувся на коліна Медді, задоволено облизуючись. Котячий корм, звичайно, набагато смачніший, але було дуже цікаво спробувати нову їжу.

– Він зовсім трохи випив, Медді. Нічого страшного. Ти ж більше не будеш, Ґудзичку? До речі, Донна віддала нам сертифікат щеплення. – Мама зазирнула в папку, що лежала на столі. – Щеплення кошенятам зробили три тижні тому.

Медді знову подивилась у книжку.

– Тоді його скоро знову везти на щеплення! Друга вакцинація через три тижні після першої. А потім, ще за три тижні, і можна буде випускати на вулицю.

– Так, Донна мені це говорила. Вона каже, що під час другої вакцинації можна поставити Ґудзичку мікрочіп.

Медді кивнула головою. У її книзі також про це написано. Під шкіру на шиї ставлять мікрочіп зі спеціальним номером, за яким будь-який ветеринар зможе знайти господаря, якщо раптом кошеня загубиться.

– Зателефоную ветеринару завтра. У неділю все зачинено.

Медді погодилася і раптом згадала.

– Можна я подзвоню Кейт ? Хочу розповісти їй про Ґудзика!

На щастя, у ветеринара в понеділок якраз знайшовся час – хтось скасував прийом. Медді дуже хотіла якнайшвидше зробити всі щеплення Ґудзику, щоб його можна було випустити пограти в саду.

Дівчинка бачила, що кошеня дуже хоче надвір. У будинку воно завжди шукала пригод і залазило, куди тільки можна, і ще дуже полюбило по-пластунськи проповзати під ковдрою Медді і вискакувати звідти їй назустріч.

Збираючись до ветеринара, Медді поставила кошик поруч із собою на задньому сидінні, і Ґудзик з занепокоєнням подивився на господиню. У цьому кошику він лише вдруге, вперше його відвезли від мами до Медді додому. А зараз що везуть назад? Воно, звичайно, трохи сумувало за веселими іграм із братами та сестрами, але з Медді йому теж було весело, до того ж дівчинка не застрибувала до нього на спину і не жувала вуха, як це любив робити його старший рудий брат. Загалом, Ґудзику набагато більше подобалося у Медді, і він жалібно занявчав, коли кошик винесли з машини. Але пізніше Ґудзик зрозумів, що його привезли в інше місце.

Тут дуже дивно і різко пахло, надто різко для його чутливого носа. У той же час цей запах був знайомий. Здається, він тут вже був?

Медді поставила кошик на підлогу, і Ґудзик підозріло принюхався. Тут було багато інших запахів, наприклад, один дивний, сильний і страшний. Так пахне собака. До їхнього будинку одного разу приходив собака, і Ґудзику він не сподобався. Кошеня насторожилося. Собака все ближче!

Ґудзик від жаху пискнув, коли побачив біля дверей страшну кудлату морду. Цуценя зазирнуло до нього з великою цікавістю і тицьнулося носом у гратчасті дверцята.

Шерсть на загривку Ґудзика відразу встала дибки, а хвіст вдвічі збільшився. Він люто зашипів на собаку. Це його кошик! Кошеня вдарило цуценя по носі лапою з випущеними кігтями, але удар прийшовся на грати і не зачепив цуценяти.

– Барні, фу! – крикнула господиня цуценяти. – Вибачте, сподіваюся, він не надто налякав ваше кошеня.

Мама Медді засміялася.

– Воно у нас хоробре. Як бачите, не дає себе образити!

Медді про всяк випадок зазирнула до кошика.

– Ти в порядку? Пробач, Ґудзику, я допомагала мамі заповнити документи і не помітила цуценяти.

Дівчинка полегшено зітхнула. Ґудзик сидів у кошику, прикривши лапи хвостом, і, здається, зовсім не злякався цього дурного собаки.

Розділ третій

– Поки я в школі, воно нудьгуватиме за мною, – турбувалася Медді. Вона стояла біля вхідних дверей, одягнена, з наплічником за спиною і коробкою з ланчем у руках, а Ґудзик сидів на її плечі, принюхуючись до наплічника.

– Я сьогодні вперше йду на весь день. З ким воно гратиме?

– Нічого, я ж удома, – відповіла мама. Вона працювала на півставки в іншій школі, тому щопонеділка і п’ятниці залишалася вдома. – Я пограю з ним, обіцяю. А завтра тато працює вдома. Ґудзик поступово звикне залишатися сам. Все буде добре.

Медді неохоче кивнула. Всі канікули вона гралася і бігала з Ґудзиком, і зараз просто не уявляла, як весь день буде в школі без кошеняти. І без Кейт.

– Ходімо, Медді. Нам вже час.

Медді зітхнула, обережно відчепила кігтики Ґудзика від куртки, опустила кошеня на підлогу і ніжно почухала за вушками.

– Поводься добре, – сказала вона їй. – Я скоро повернусь.

Ґудзик, не відриваючись, дивився на господиню. Він не розумів, що відбувається, але за голосом Медді відчував, що господиня дуже засмучена. Ґудзик невпевнено нявкнув і акуратно торкнув лапкою дівчинку за ногу, ніби просив знову взяти його на руки.

– Медді, швидше, – твердо сказала мама, побачивши, що Медді ось-ось розплачеться. Вони пішли, залишивши Ґудзика одного в цілому будинку.

Ґудзик посидів біля вхідних дверей, сподіваючись, що зараз вони повернуться, але жодних кроків по дорозі до будинку він так і не почув. Кошеня було зовсім спантеличене і не розуміло, що відбувається. Чому Медді пішла? Не дочекавшись нікого, Ґудзик вирушив на кухню. Іноді Медді та її батьки виходили з дому через задні двері, але його туди не пускали. Може, зараз вони зайдуть через задні двері?

Ґудзик чекав, як йому здалося, дуже довго, але й у ці двері ніхто не ввійшов. Він походив по хаті, раз у раз нявкаючи. Куди ж усі пішли? А раптом вони взагалі не повернуться? Кошеня довго дивилося на сходи, але поки що в нього жодного разу не виходило залізти нагору. Медді відносила його на руках на другий поверх кілька разів, але самостійно воно цілу вічність залазить тільки на одну сходинку.

Ґудзик сумно поплентався у вітальню і, чіпляючись пазурами, заліз на фіолетове покривало, яким мама накрила диван. На дивані вже було повно маленьких зачіпок від кігтів, бо Ґудзик дуже швидко зрозумів, як цікаво дивитися у віконце.

Ось і зараз він вмостився на спинці дивана і глянув у вікно, сподіваючись побачити Медді на доріжці до будинку.

Але замість дівчинки він побачив велику руду морду. На нього дивився, не відриваючись, величезний кіт.

Від здивування та жаху Ґудзик голосно нявкнув, підстрибнув і впав на сидіння дивана.

Що це було? Чужий кіт? У його саду? Ґудзик поки що там жодного разу не гуляв, але цей сад – його, він був в цьому абсолютно впевнений. Тремтячи, він встав, не наважуючись знову залізти на спинку і визирнути у вікно. Цей чужий кіт набагато більший за нього. А якщо він досі там? Нарешті Ґудзик набрався сміливості, заліз нагору і глянув зі спинки дивана у вікно.

Великий рудий кіт зник.

Ґудзик відчув таке полегшення, що відразу згорнувся на спинці дивана і заснув.

– З ним все Ґаразд, Медді! – Розповідала мама, коли вони поверталися додому зі школи. – Я спочатку відвела тебе, потім у магазин пішла, а коли повернулася, Ґудзик спав на спинці дивана. А потім я з ним була весь день, гладила його, і він був в гарному настрої.

– Чому воно заснуло на спинці дивана? Може, нас чекало?

– Можливо, – усміхнулася мама. – Але швидше за все воно просто дуже цікаве і любить дивитися на перехожих. Ти краще розповідай, як школа.

Медді почула, що мама переживає, хоч і намагається говорити спокійно, і знизала плечима.

– Нормально.

– З ким ти сиділа?

– З Люсі. І Романією.

– Все було добре?

– Угу.

Медді не хотіла говорити мамі, що їй було сумно і самотньо весь цей день і що Люсі та Романія поводилися ввічливо, але майже не розмовляли з нею. Це були подруги Кейт, а не її, і вони не хотіли з нею спілкуватися. На щастя, під час обідньої перерви у неї було тренування з нетболу, тому їй не довелося на самоті тинятися майданчиком. Але тренування не кожного дня. Тому вона відчайдушно поспішала зі школи додому, щоб побачити Ґудзика.

– Дивись, він чекає на нас! – Вигукнула мама, і Медді засяяла. Вона підбігла до будинку і побачила, як Ґудзик зістрибнув зі спинки дивана вниз, почулося відчайдушне дряпання, а потім так само відчайдушне «няв» біля вхідних дверей. Як тільки мама відчинила двері, Медді підхопила кошеня на руки і притиснула до себе.

Наступного дня справи в школі йшли а нітрохи не краще, і через день все повторилася, але на втіху Медді вдома на неї чекав Ґудзик. А ще дівчинка з нетерпінням чекала суботи. Ветеринар дозволив Ґудзику погуляти в суботу в саду, незважаючи на те, що три тижні після другого щеплення ще не пройшли. Лікар сказав, що в цьому немає нічого страшного, головне, щоб поряд не було чужих котів.

У суботу Медді не стала надто ситно годувати Ґудзик на сніданок. На випадок, якщо кошеня вирішить втекти подалі, Медді запаслася цілим пакетом різних смаколиків.

Ґудзик з підозрою дивився на миску, розмірковуючи, чому сьогодні сніданок закінчився так швидко, але тут він помітив, що двері в сад відчинені. Кошеня, звичайно, бачило їх відчиненими вже декілька разів, але Ґудзика при цьому міцно тримали на руках і завжди встигали зачинити двері, перш ніж він встигав вивернутися з рук і вибігти на вулицю. Припавши до підлоги, Ґудзик крався до дверей, кожну секунду очікуючи, що Медді або мама підхоплять його на руки.

Але Медді вже на вулиці! Стоїть біля дверей і чекає на нього! Ґудзик похапцем кинувся до неї і впав з сходинки. Підвівся, сердито озирнувся і побіг доріжкою до Медді.

Скільки тут було запахів! Ґудзик з цікавістю принюхувався до трави і рухав її лапкою. Трава була прохолодною, вологою і здавалася кошеняті дуже високою.

– Ти ласощі взяла? – Запитала мама, вийшовши на ганок. – На випадок, якщо Ґудзик надумає втекти. Він легко пролізе до сусідів під огорожею.

Медді помахала пакунком із фольги.

– Так, взяла! Дивись, мамо! Він побачив метелика!

Біля самого носа Ґудзика безтурботно пурхав помаранчевий метелик. Кошеня дивилося на нього з здивуванням. Медді грала з Ґудзиком папірцем на ниточці і ще у неї були різні іграшки з пір’їнок, але щоб таке! Кошеня змахнуло лапкою, намагаючись схопити метелика, але не спіймало, потім змахнуло другою, але метелик залетів йому за спину, і Ґудзик ледь не впав, побігши за ним.

– Ти його не спіймаєш, Ґудзику, – розреготалася Медді. – До того ж кошенята метеликів не їдять. У метеликів тільки ніжки та крильця, і вони зовсім не смачні.

Ґудзик дивився вслід метеликові. Той вже пурхав над парканом сусідського саду. Брехня це все. Метелик дуже смачний, шкода, до високого паркану не дострибнути.

Розділ четвертий

Цілими днями Медді з Ґудзиком пропадали в саду, і ось одного разу в п’ятницю ввечері батько повернувся додому з великою коробкою. З сяючим виглядом він поставив її перед кошиком Ґудзика.

– Що це таке? – Запитала Медді, з цікавістю розглядаючи коробку з усіх боків у пошуках етикетки.

Ґудзик, сонно кліпаючи, теж глянув на коробку. Він дуже втомився на прогулянці з Медді після її уроків у школі і задрімав.

– Ух ти, котячі дверцята! Дякую тату!

– Ми їх завтра поставимо. Три тижні вже минуло з останнього щеплення, тож кошеня може йти гуляти саме.

– Так, – кивнула Медді. – Гуляти йому можна, але йому поки що немає трьох з половиною місяців. Він ще маленький.

– Зате дуже цікавий, – зауважив батько. – Він зможе залазити на дерева і бігати за метеликами.

Ґудзик раптом пожвавішав, сів у кошику і настовбурчивши вушка, дивився на батька.

– Ось бачиш, – засміявся тато.

Медді хвилювалася, що для Ґудзичка дверцята виявляться надто важкими або що вони йому не сподобаються. Кейт розповідала, що Бен довго відмовлявся виходити через котячі дверцята і любив, коли йому відчиняли великі двері. Але Ґудзик, здогадавшись, як дверцята влаштовані, відразу почав ними користуватися. Всю суботу він вискакував з будинку і повертався назад, раз у раз забігаючи на кухню перевірити, чи не пішла кудись Медді.

Медді хвилювалася, що Ґудзик може втекти до сусідського саду, але він тільки принюхувався до дірок під парканом і не наважувався туди залізти. Тут, у саду Медді, і так було багато цікавого.

У суботу вранці Медді сиділа за кухонним столом і робила домашнє завдання, а на її колінах спав Ґудзик. Завдання з фізики було нескінченним. Мабуть, тому, що вона раз у раз згадувала, як пройшов у п’ятницю урок з фізики. Медді довелося працювати в парі з Сарою, яку вона недолюблювала, а Сара весь урок відпускала дрібні шпильки на її адресу. І тепер, намагаючись зосередитися на різниці між рідинами та твердими тілами, Медді раз у раз поверталася думками до Кейт. Як було добре вчитися, сидячи за однією партою з нею! Кейт, напевно, сказала б щось дуже смішне про Сару.

Розвеселила її тільки Беккі, дівчинка, яка сиділа за ними. Вона корчила пики Сарі, закочувала очі, тим самим кажучи Медді: «Не хвилюйся!» – І Медді їй у відповідь посміхалася.

Ґудзик позіхнув, ліниво зістрибнув з колін дівчинки і попрямував до дверцят. Йому набридло сидіти на одному місці, а Медді, здається, не збирається грати з ним. Ґудзик хотів поганяти різнокольорові олівці по столу, але господиня відклала їх убік, щоб спокійно доробити уроки.

А в саду було повно всяких цікавих запахів, навколо лавандового куща дзижчали бджоли, і Ґудзик, ледве смикаючи кінчиком хвоста, так заворожено на них дивився, що не помітив, як з-під паркану в сад залізли Тайгер і Том. Тільки коли два великі руді коти опинилися прямо в нього за спиною, він відчув небезпеку і обернувся. Одного з котів Ґудзик одразу впізнав, це він заглядав у вікно.

Коти наближалися до нього притиснувши вуха. Ґудзик відступив у лавандовий кущ. Він не знав, що відбувається, але розумів, що з цими котами жарти погані. Кошеня розпушила хвіст і кинуло нервовий погляд на свої дверцята. Може, ризикнути? Але рудий з порваним вухом стояв якраз у нього на шляху і з усієї сили бив хвостом.

Тайгер, кіт з темними смужками, підійшов до Ґудзика майже ніс до носа і зашипів, не зводячи з нього очей.

Кошеняті відступати було нікуди – позаду лавандовий кущ.

Тайгер відважив йому ляпас величезною лапою, Ґудзик покотився по землі і завив. Що робити? Навіщо вони напали на нього?

А Медді тим часом сиділа за столом і похмуро дивилася на завдання з фізики. У кухню зайшла мама, вигляд у неї був спантеличений.

– Медді, ти не чуєш дивних звуків? Наче дитина плаче? Навіть не плаче, а виє.

Медді скрикнула, схопилася, впустивши стілець, і кинулася до дверей у сад. Вона не звертала уваги на це виття, але тепер раптом зрозуміла, що це Ґудзик.

Дівчинка відчинила двері, і Том, побачивши її, підстрибнув і зашипів, але ТайҐер і Ґудзик не звернули на Медді уваги. Вони перейшли на середину лужка, і Тайгер, розпушивши шерсть, став втричі більшим за Ґудзика. Обидва вони вили й ходили кругами одне навколо одного. І поки Медді думала, що робити, кіт стрибнув на кошеня, і вони, зчепившись у клубок, покотилися по землі.

– Досить! – Закричала Медді.

Вона підскочила до них і, не звертаючи уваги на шипіння Тайгера та його кігті, схопила Ґудзика на руки, та так шикнула на рудих котів, що вони втекли під паркан.

– Медді, все добре? – До неї вибігла мати. – Я не встигла зрозуміти, що діється. Ґудзик цілий?

– Так, але він сильно наляканий.

І Медді забрала кошеня до будинку.

– Які моторошні коти!

– Мабуть, вони часто гуляють у нашому саду і вирішили, ніби Ґудзик зайшов на їхню територію, – зітхнула мама.

– Але ж це не так! – крикнула Медді. – Це наш сад, а Ґудзик – наш кіт!

– Ми це розуміємо, а ось коти – ні. Дай Ґудзика мені і промий руки під теплою водою. Як же сильно вони тебе подряпали!

Дівчинка знехотя віддала кошеня мамі.

– Воно дуже налякане, – сказала Медді тремтячим голосом, підставляючи руки під воду. – Тайгер такий великий. Він міг сильно його поранити. До речі, – раптом усміхнулася вона. – Ґудзик встиг ударити його по носі, перш ніж він втік.

– А куди вони втекли? Під паркан? – Запитала мама. – Може, там є дірка, яку можна закласти?

Медді висушила роздерті руки рушником і підійшла до дверей.

– Зараз подивлюся.

Ґудзик неспокійно нявкнув, коли побачив, що двері знову відчиняються, але Медді зупинилася і погладила його.

– Не хвилюйся. Я не дозволю цим рудим нахабам до тебе наближатися.

І дівчинка побігла до огорожі. Там було багато місця, щоб два великі коти легко могли пролізти до них. Перешкодити їм ходити до саду буде дуже складно. Та й сам паркан невисокий, Тайгер і Том без проблем залізуть на нього і зістрибнуть униз.

– Що ти тут виглядаєш? – раптом пролунав глузливий голос.

Медді випросталася. Це її сусід, Джош, господар Тайгера та Тома. Він був на кілька років старший і навчався у середній школі. Зазвичай Медді соромилася з ним розмовляти, але не сьогодні.

– Я дивлюся на паркан! Твої коти пролізли під ним у мій сад і напали на моє кошеня! – Голосно заявила вона.

– Буває, – знизав плечима Джош, – всі коти б’ються. На те вони й коти.

– Ти що не розумієш? Воно ж злякалося!

– А що ти з цим зробиш? Коти часто ганяються один за одним і б’ються. Тут скрізь повно котів. Твоє кошеня теж підросте і буде з ними битися. А ти поводишся як маленька.

– Ось як! – Розсердилася Медді і пішла в будинок.

Ґудзик ніколи не буде битися! А Медді ніколи не дасть в образу чужим котам своє маленьке кошеня! Навіть якщо його знову подряпають!

Дівчинка грюкнула дверима так, що котячі дверцята застрибали туди-сюди. І тут Медді з жахом завмерла від нової думки: сьогодні вона Гудзика захистила, але що буде завтра, коли вона піде до школи?

– Рано ми поставили котячі дверцята, – сказала Медді.

Батько почухав потилицю. Коли Ґудзик побився з рудими котами, він виходив на пробіжку і все пропустив.

– Я не можу поставити назад випиляний із дверей шматок. Крім того, Ґудзик росте з кожним днем і скоро дасть відсіч цим котам.

– Ґудзик ніколи не стане таким же великим, як вони, – заперечила Медді. – А гуляти йому треба. Йому подобається виходити до саду! Принаймні подобалося, – сумно додала дівчинка.

Тому, що Ґудзик після бійки більше не виходив у сад і ховався в їдальні. Крізь засклені двері сюди потрапляли сонячні промені, і Ґудзик відчував, як шерсть зігрівається під ніжним і теплим світлом. Йому стало краще, він більше нічого не боявся і не хотів нікуди тікати.

Маленьке кошеня ліниво розляглося на килимі і подивилось у велике вікно, примружившись: раптом повз нього пролетить метелик?

Але замість метелика воно побачило Тайгера та Тома. Знову вони у його саду! І дивляться крізь вікна на нього.

Ґудзик миттєво розпушив хвіст і зашипів від страху. На мить він забув, що у вікні скло і тут його не дістануть. Він був впевнений, що Тайгер ось-ось накинеться на нього, і побіг на кухню до Ґосподині, відчайдушно нявкаючи.

– Вони знову у саду! – Вигукнула Медді, взяла Ґудзика на руки і почала гладити.

Батько схопив склянку біля раковини, налив туди води з-під крана і вийшов у сад, але швидко повернувся, хитаючи головою.

– Хотів облити їх водою, бо коти води не люблять, але вони вже втекли.

– Якщо вони тут продовжать гуляти, то Ґудзик перелякається остаточно, – засумувала Медді. – Це не справедливо!

Медді не могла заспокоїтися до самого вечора, потім настав час лягати спати. Ґудзик заснув у кошику, і Медді, йдучи, насипала йому у миску улюбленого корму зі смаком курки, якщо раптом серед ночі кошеня захоче перекусити.

Цілу вічність Медді не могла заснути. Вона крутилася в ліжку, думала то про Тайгера і Тома, то про завтрашні уроки, то про свою самотність у школі. Всі думки у неї в голові перемішалися, сплелися в один сон, і вона бачила, як сидить за партою, вирішує приклади з математики, а з обох боків сидять Том і Тайгер у шкільній формі. Тайгер каже, що вона дурна і множить неправильно, а Том виє їй у вухо. Медді закрутилася і прокинулася. Це не сон! Хтось справді виє внизу!

Медді схопилася і кинулася вниз. Виття наростало. Воно лунало із кухні, причому вив не один кіт. Як таке може бути? Кому там бути, крім Ґудзика? Медді відчинила двері і побачила, що біля миски Ґудзика сидять Тайгер і Том і уплітають його корм з куркою.

– Ану пішли звідси! – Закричала Медді. – Пішли геть! Бридкі!

Тайгер і Том зашипіли, але в туж мить кинулися до котячих дверцят. Точно, дверцята! Ось як вони потрапили на кухню!

– Що тут відбувається?..

У дверях стояв заспаний тато.

– Знову ці коти! Вони влізли через котячі дверцята! І їли з миски Ґудзика!

Медді присіла біля кошика. Ґудзик був наляканий до смерті, і коли господиня взяла його на руки, кошеня стиснулося, як пружинка від напруги, ніби було готове будь-якої миті вивернутися з рук і втекти. Воно смикало вусами, а злякані очі на крихітній мордочці здавались просто величезними.

Взагалі мама не дозволяла Медді брати кошеня до себе в кімнату, але зараз дівчинка не уявляла собі, як залишити любимчика тут.

– Тату, будь ласка, можна я візьму Ґудзичка до себе? – Запитала Медді благаюче. – Мама казала, що Ґудзик має жити на кухні, але мені так за нього страшно.

Батько зітхнув.

— Наша Ґудзичок вже навчився поводитися в будинку акуратно, — відповів він. – Він вже вміє спускатися сходами і зможе сам піти в туалет. Перед котячими дверцятами я поставлю стілець, щоб Том і Тайгер не змогли повернутися.

Медді кивнула головою. Ґудзик у неї на руках зовсім розслабився, тільки нервово поглядав на всі сторони. Медді поспішила нагору і швидко спорудила з ковдри затишне гніздечко для кошеняти. Собі вона залишила зовсім трохи, тільки щоб сховатися.

Ґудзик обережно ступив на теплу ковдру і торкнувся лапкою. Якщо поряд буде Медді, він у безпеці. Тайгер і Том сюди не заберуться, це точно. Але навіть якщо раптом у них вийде, господиня їх прожене.

Медді лягла в ліжко. Дівчинка мріяла спати поряд з Ґудзиком з того дня, як кошеня з’явилося в їхньому будинку. Жаль тільки, що ця мрія збулася за таких сумних обставин.

Медді вже засинала, коли відчула, що маленькі лапки пробігли її животом, а по щоці ковзнула м’яка шерстка, – це Ґудзик зкрутився клубочком поруч із господинею на подушці. Дівчинка посміхнулася. Хвостик Ґудзик поклав їй на шию. Делікатно.

– Ми проженемо цих жахливих котів, – сонним голосом пообіцяла Медді. – Все буде добре.

Розділ п’ятий

– Час вставати! – Мама розсунула фіранки.

– Так, мамо, – сонно пробурмотіла Медді і раптом згадала, що Ґудзик заснув з нею, але зараз на подушці було пусто.

– Батько сказав, що вночі дозволив тобі принести Ґудзика до спальні. В принципі нічого страшного, тільки не зачиняй дверей, коли він в тебе. Не дай боже зробить калюжу на килимі! – Мама озирнулася. – А де він? Вже внизу?

Медді сіла в ліжку.

– Він спав поряд зі мною.

– Ось він! – Сказала мама, зазирнувши під ліжко. – Все гаразд, Гудзику, не бійся, це я. Боже мій, Медді, він до смерті наляканий.

– Може, вирішив, що це не ти прийшла, а Тайгер та Том?

Медді зістрибнула з ліжка і зазирнула вниз.

Ґудзик забився в найдальший кут, до стіни, і вуса в нього тремтіли.

– Ґудзик! Заспокойся все добре.

Дуже повільно Ґудзик вибрався назовні і дозволив Медді взяти себе на руки, але як тільки мама простягла до нього руку, Ґудзик знову затремтів.

– Він ніколи мене не боявся, – засмутилася мама. – Може, йому стане легше після сніданку?

– Сподіваюся.

Медді одяглася і віднесла Ґудзик донизу. По дорозі кошеня сильно стиснулося і щосили чіплялося за одяг господині. Їжа його зовсім не зацікавила.

– Не хвилюйся, я подивлюся за ним, поки ти вчишся, – заспокоїла Медді мама. – До речі, як справи у школі?

Дівчинка знизала плечима.

– Я знаю, що ти сумуєш за Кейт, але в класі багато інших дітей, з якими ти могла б потоваришувати, я впевнена, – сказала мама.

«Ніхто з них не схожий на Кейт, – подумала Медді. – І ніхто з них не хоче зі мною розмовляти. Якби все було так просто».

– До спортивного свята залишився місяць, – оголосила місіс Меллінг після того, як вивела весь клас на шкільне поле. – А значить, займатимемося легкою атлетикою, бігом із перешкодами, влаштуємо естафету.

Хтось тяжко зітхнув, але Медді посміхнулася. Вона дуже любила бігати, і в неї це непогано виходило. Сонце припікало, дівчинка відчувала його лише на відкритих руках. Весь ранок Медді боялася за Ґудзика, незважаючи на те, що тато зачинив котячі дверцята і Тайгер з Томом не могли залізти в будинок. Тепер Ґудзик у безпеці, але все одно Медді турбувалася за своє кошеня. Може хоча б пробіжка трохи заспокоїть її, і можна буде забути про все погане.

Шкільне поле було великим овалом з доріжками, намальованими на траві, і після розминки місіс Меллінг розділила дітей на групи для забігу на коротку дистанцію. Медді легко виграла перший забіг – решта не надто й намагалася. А в наступному забігу вона, на свій подив, обійшла двох хлопчаків. Хтось із дівчаток навіть почав кричати на її підтримку.

– Молодець! Як ти швидко бігаєш! – Сказала Беккі після забігу.

Вона підійшла до неї і поплескала по плечу, а Медді розсміялася у відповідь, правда трохи напружено. Беккі їй дуже подобалася, але ж вона в класі дуже популярна, і у неї багато друзів. Беккі завжди була привітна з Медді, але близько вони ніколи не спілкувалися.

– Зараз останній забіг, постарайся обійти Джо! – Попросила Беккі. – Він такий самовпевнений, дивитись гидко!

Джо розмовляв з іншими хлопчиками та картинно розминався. У своїй перемозі він був впевнений.

– Добре, – посміхнулася Медді. Вона зовсім не втомилася. Стоячи на стартовій лінії, вона підстрибувала від нетерпіння та дивилася на фініш. Місіс МеллінҐ дмухнула в свисток, дівчинка кулею зірвалася з місця і перетнула фініш на міліметр раніше за Джо.

– Ура! Медді виграла! – Почула вона вигук Беккі в хорі інших. Медді була на сьомому небі від щастя.

Всі дівчата, і Беккі в тому числі, кинулися до неї, обійняли, назвали її зіркою, а коли Джо пробурчав, що дівчата завжди шахраюють, Медді разом з усіма весело засміялася.

На граматиці після фізкультури Беккі, що сиділа просто позаду неї, усміхалася щоразу, коли Медді оберталася. Це був самий чудовий день за останню чверть. Їй не терпілося поділитися цим з мамою та татом. Вони постійно питають, як у неї справи в школі. Ось буде чудово, якщо вона розповість про цей день.

– Як Ґудзик? – З надією запитала Медді, підбігаючи до мами після школи.

– Подер диван! – скривилася мама. – Довелося вигнати його з вітальні.

– Ой…

Медді засмутилася. Ґудзик такого собі ще не дозволяв. Аби мама на нього не надто розлютилася.

Повернувшись додому, Медді кинула шкільну сумку на підлогу і чекала, що кошеня підбіжить до неї, як завжди, щоб пограти. Але ніхто до неї не прийшов.

– Ґудзик! – Медді озирнулася.

– Подивися нагорі, – запропонувала мама. – Тепер йому там більше подобається.

Медді побігла до своєї кімнати. Вона не побачила Гудзика, але раптом, на свій жах, зрозуміла, де шукати кошеня. Вона нахилилася, зазирнула під ліжко і зітхнула. Точно. Ґудзик забився в кут і дивився на неї величезними зляканими очима.

– Ґудзик… – прошепотіла Медді. – Все добре, мій маленький, йди сюди.

– Не можна замикати котячі дверцята, – сказав батько, задумливо дивлячись на морозиво. – Ґудзику треба гуляти, хоча б зрідка.

– Не хоче він гуляти, – пояснила Медді. – Він всього боїться.

– Не можна йому весь час сидіти вдома, треба точити пазурі об дерева, а не об диван, – зітхнула мама. – І туалет прибирати за ним мені зовсім не хочеться.

– Я робитиму це! – Швидко сказала Медді. – Мені не важко. Він просто дуже боїться виходити до саду.

Медді облизала ложку з морозивом, але їсти їй зовсім не хотілося. Вона відчула погляди батьків. Вона розуміла, що мама з татом її не підтримують і вважають, ніби вона забагато носиться із цим кошеням.

– Мені здається, що Ґудзику треба бути сильним, – м’яко сказав тато.

– До того ж він росте не щодня, а що години, – зауважила мама. – Скоро стане дорослим, як Тайгер і Том.

– Таким великим, як вони, він не буде, – заперечила Медді. – Їх двоє, Ґудзик – один. А Тайгер та Том весь час разом, мамо! Вони – банда.

Мама насупилася і виразно подивилася на батька. Медді знала, що означав цей погляд. Батьки вирішили, ніби Медді так опікується Ґудзиком через проблеми у школі. Це вона, Медді, нервує і не знаходить собі місця, так само, як і Ґудзик. Це їй, Медді, треба бути сильною та завести друзів.

– Я піду пошукаю в Інтернеті, що у таких випадках треба робити, – випалила Медді і встала з-за столу, щоб її не встигли запитати про школу і запропонували запросити когось у гості. “А може, Беккі покликати?” – подумала вона, але відразу рішуче викинула цю ідею з голови. Беккі дуже популярна, щоб витрачати свій час на Медді.

Після чаю вона сіла за комп’ютер і відкрила улюблений сайт про домашніх тварин, де був розділ із порадами, як їх доглядати. У пошті на неї чекав лист від Кейт. Медді написала їй кілька днів тому і спитала, як бути. Як з’ясувалося, Кейт давно читала, що можна влаштовувати чергування, і їй ця думка сподобалася.

Медді глибоко зітхнула. Їй не хотілося говорити з Джошем. Вічно вона почувається дурненькою поряд із ним. І все-таки поговорити треба.

– Я пропоную тобі подумати про чергування. Ґудзик дуже нервовий, всього боїться. Я ж не прошу тебе надовго їх замикати. Може, хоч би на годину на день? Поки він не підросте і не навчиться бодай якось захищатися?

Джош знизав плечима.

– А як я буду їх вдома замикати? Тайгер і Том виходять через котячі дверцята і можуть вибратися на вулицю у будь-який час.

– Але ж ти міг би… – почала Медді.

– Мені на футбол час, я запізнююся, – перебив її Джош і пішов у будинок, а Медді дивилася йому вслід.

А яка добра думка була про чергування. Ось тільки спробуй про щось домовитись із цим Джошем!

Вона попленталась назад до кухні. Ґудзик сидів на стільці, дивлячись на дверцята. Медді, йдучи, залишила їх відчиненими, щоб кошеня могло вийти.

– Треба придумати щось інше, – сказала вона Ґудзику, чухаючи його під підборіддям.

Ґудзик потерся головою об руку господині і забурчав. «Він мені по-справжньому довіряє, – подумала Медді. – Я мушу якось вирішити цю проблему».

Розділ шостий

Весь тиждень Ґудзик не виходив надвір. Медді виносила його на руках. Дівчинка була впевнена, що Тайгер і Том не скривдять кошеня, якщо господиня буде поряд. Але варто було їй поставити кошеня на землю, воно стрімголов мчало назад у будинок. У будинку воно цілими днями ховалася під ліжком Медді і навіть кілька разів напісяло на підлогу, чим сильно розлютило маму.

– Я знаю, що воно не винне, Медді, – сказала мама в п’ятницю вранці, витираючи килим на сходах. – Але мені тільки цих турбот не вистачало!

– Ти ж не хочеш повернути Ґудзик Донні? – Розхвилювалася Медді.

Мама похитала Ґоловою.

– Ні… Але треба щось робити. Гаразд, збирайся, до школи час.

Ґудзик сидів у ванній і дивився на них з-під вішака для рушників. У ванній йому теж подобалося, тут темно і тепло, немає вікон, і жоден кіт не зазирне. Сьогодні він навіть не спускався на кухню поснідати. Для цього треба набратися сміливості. А якщо Тайгер та Том знову прийдуть на кухню?

Коли за Медді зачинилися вхідні двері, Ґудзик вибрався на сходи. Він так сильно зголоднів, що був готовий ризикнути і піти на кухню. Кошеня спустилося сходами і визирнуло за двері. Жахливих котів ніде не видно. Зрадівши, воно поспішило до миски і почало заковтувати їжу, зупиняючись через кожні кілька секунд і неспокійно оглядаючись.

З’ївши половину миски, Ґудзик майже розслабився і почав їсти повільніше, насолоджуючись обідом. І раптом вхідні двері грюкнули. Ґудзик від жаху відскочив від миски. Невже це знову Тайгер та Том? Він кинувся у куток, щоб сховатися. Від переляку кошеня не стрималося і напісяло на підлогу.

– О, ні, Ґудзику! – Розсердилася мама, побачивши калюжу. – Знову калюжа! Це ж лише я!

Вона дістала з-під раковини аерозоль і ганчірку.

– Йди, йди, мені треба витерти підлогу.

І махнула на Ґудзика ганчіркою.

Від помаху білої ганчірки кошеня кинулася назовні через котячі дверцята. Мама тим часом пішла за шваброю і не помітила, що кошеня втекло.

Ґудзик сидів на сходах ґанку і дивився в сад. Він цілий тиждень не виходив з дому, а довкола було так багато спокусливих запахів. У лавандових кущах літали бджоли. І метелики… Ґудзик обережно пішов по галявині, жмурячись і гріючись під сонячним промінням.

Кошеня обернулося і побачило Тайгера тільки в ту секунду, коли він вистрибнув з-під паркану і зашипів. Ґудзик кинувся назад до дверцят, але кіт біг поруч, бив його лапою і подряпав вухо. Кошеня злякалася, раптом зараз на нього накинеться ще й Том, але Тайгер був один – трохи легше. Тайгер вдвічі більше і дуже злий. Коли він знову вдарив його, Ґудзик занявкав від страху. Втекти від нього він не зможе. Тільки якщо… кошеня випустило гострі кігтики та вдарило його. Тайгер відступив і зашипів. Ґудзик виграв час, щоб подумати.

Якщо він бігає швидше, то, можливо, вдасться перемогти його на паркані? Треба спробувати. Ґудзик знову стрибнув на Тайгера, вдарив його пазурами, а потім кинувся прямо до паркану. Щосили чіпляючись за дошки, він насилу заліз на паркан. Погойдуючись з боку вбік, Ґудзик дивився зверху вниз на Тайгера, а той не зводив очей з нього.

Ґудзик нявкнув від страху і зістрибнув у сусідський сад.

– Мамо, а де Ґудзик? Під ліжком у моїй кімнаті немає, я його ніде не можу знайти. Скрізь шукала.

– Я його теж сьогодні не бачила, – насупилась мама. – Вранці він напісяв на кухні … А після цього – здається, я його не бачила. Спочатку до магазину поїхала, звідти до школи по тебе.

Медді подивилася на кошик Ґудзика, , потім кинула погляд на котячі дверцята.

– Ой, ти відсунула стілець!

– А як же? – похмуро відповіла мама. – Я калюжу за ним витирала. Хочеш сказати, він на вулицю втік? Але це добре, Медді! Ми ж хотіли, щоб він не боявся гуляти сам.

– Там ці руді бандити, – тихо сказала Медді. – Піду подивлюсь, де він.

На подвір’ї Ґудзика не було й сліду, і в саду теж, і на поклик Медді він не прибіг.

– Ти його бачиш? – Запитала мама, вийшовши на поріг і оглядаючись навколо з занепокоєнням.

– Ні. Дивно, ми зазвичай годуємо його в цей час.

– Я ще нагорі подивлюся, може, його десь закрили, – припустила мама.

Медді вже перевірила, але все одно кивнула.

– Ґудзик! Ґудзик! – Покликала вона ще раз.

– Ти що, своє кошеня загубила?

Медді мало не підстрибнула. Вона не знала, що Джош у саду.

– Так. Ти його бачив?

– Ні.

Дівчинка зітхнула.

– Може, подивишся у себе?

– Добре.

“Не надто співчутливо він це сказав”, – подумала Медді і повернулася до будинку.

– Може, підемо і разом шукаємо? – Запропонувала вона мамі. – Ой, ні, разом не можна.

– Чому? – здивовано спитала мама.

– Коли кішка загубилася, хтось повинен залишитися вдома, щоб зустріти її, інакше вона не зайде до хати. Так у книзі написано.

– Треба ж. Добре. Тоді чекаємо на тата, а потім, якщо він не повернеться, підемо шукати його разом.

До приходу тата залишалася ціла година, і тягнулася вона нескінченно довго. Медді по шостому разу переглядала кожен закуток у пошуках Ґудзика, раптом вона його не помітила в попередні п’ять.

Побачивши біля воріт батька, Медді побігла йому на зустріч.

– Ґудзик пропав! Ми всюди його шукали! Ти посидь поки що вдома, – закричала вона на бігу.

Тато, нічого не розуміючи, Глянув спочатку на неї, потім на маму, яка теж вибігла йому назустріч.

– Я обіцяла Медді, що ми разом підемо шукати Ґудзика, – пояснила мама схвильовано. – Він не міг далеко піти.

Медді вибігла надвір, заглядаючи під припарковані машини.

– Мамо, йдемо! – крикнула вона.

Ґудзик у розпачі розглядав незнайомий сад. Стрибаючи з паркану, він озирнувся назад і невдало приземлився. Тепер боліла передня лапка і нили подряпини. Але Ґудзик все одно побіг вперед, щоб бути якнайдалі від Тайгера. Кошеня пробиралася під парканами і зупинилася тільки тоді, коли відчуло себе у відносній безпеці. Дорогою воно чуло запах інших котів і навіть когось із них бачило, але ніхто за ним не погнався.

Біля якогось сараю Ґудзик зупинився відпочити. Іти ще кудись більше не було сил, до того ж боліла лапа.

Згорнувшись біля сараю, він провів там весь залишок дня. Що робити далі він не знав. Іти додому не можна, там Тайгер. Прийдеться чекати, коли зі школи повернеться Медді, тільки тоді він буде в безпеці.

Вони шукали кошеня нескінченно довго. Медді дивилася на дорогу, боячись навіть уявити, що Ґудзик з переляку міг вискочити під машину. «Треба було більше піклуватися про нього. Треба було змусити Джоша щось зробити з Тайгером і Томом, – повторювала вона собі. – Коли я знайду Ґудзика я все йому скажу!

Вони з мамою пройшли майже всю сусідню вулицю і зупинилися поряд із чиїмось садом. Медді вдивлялася у високі квіти і раптом почула здивований голос:

– Привіт, що ти тут робиш?

Медді ледь не підстрибнула від несподіванки. За спиною стояла Беккі, а трохи далі – її мати закривала машину. На Беккі була балетна пачка і кофта зверху, разом із Медді однокласниця теж зазирнула через паркан.

– Ой, Беккі, привіт! Я шукаю своє кошеня. – Вона запнулася і проковтнула сльози. – Він загубився!

Як жахливо звучать ці слова!

– О ні, те чарівне черепахове кошеня? Я бачила його фото у твоїй шкільній шафці.

Медді кивнула головою. Треба ж, Беккі помітила це фото.

– Давай я допоможу тобі його шукати. Мам, можна? У мене сьогодні балет, і ми щойно повернулися, – пояснила Беккі. – А це наш дім. Я не знала, що ти живеш поряд.

Медді почервоніла.

– Вибачте, що я розглядала ваш сад, – сказала вона мамі Беккі.

– Все гаразд, – відповіла та з усмішкою. – І справді, Беккі, допоможи Медді з пошуками кошеняти. Але незабаром стемніє, так що у вас не більше півгодини.

Медді зі страхом дивилася на всі боки. Ґудзик ніколи в житті не був уночі на вулиці! Страшно подумати, що він залишиться сам у повній темряві.

Дівчата йшли дорогою і кликали Ґудзичок, а мама Беккі допомагала їм: питала у сусідів, чи не бачив хто кошеняти. Ні, ніхто не бачив.

— Настав час розходитися по домівках, — сказала мама Медді. – Вже темно.

– Давайте ще трохи, – попросила Медді.

– Завтра продовжимо. Я прийду до тебе з ранку, і ми підемо шукати далі. – Беккі обняла Медді. – Не хвилюйся, ми його знайдемо.

З настанням темряви Ґудзик вирішила вийти з укриття. Медді, мабуть, уже прийшла додому. Якщо вийде проскочити через котячі дверцята, поки не бачить Тайгер, він буде у безпеці.

Ґудзик виглянув зі свого притулку за сараєм і здригнувся, наступивши на хвору лапу. Кульгаючи, він пройшов через сад, проліз під парканом і прямо перед собою побачив два величезні янтарних ока. Вони дивилися на нього з куща. Ґудзик з жахом відсахнувся. Тайгер! Ні, запах зовсім інший, дивний, сильний і гострий. Та й сам звір був занадто великим для кота.

Лисиця кинулася на кошеня, клацнувши великими, жовтими зубами

І Ґудзик з усіх ніг кинувся тікати. Він не знав, куди, головне – як подалі і якнайшвидше. У провулок під ворота, на тротуар. Нарешті кошеня зупинилося і озирнулось. Лисиця більше не переслідувала його. Але де воно опинилося? Лапа після панічного бігу боліла ще сильніше. Ґудзик, кульгаючи, пішов далі по краю тротуару.

Треба б десь сховатися. З іншого боку дороги він побачив зарослий сад, у якому можна було сховатися. Над його низеньким парканом нависали давно не стрижені кущі. Ґудзик пішов прямо через дорогу, не звертаючи уваги на гудіння машини, що виїхала з повороту.

Небезпеку він помітив лише на середині дороги. Величезна машина завбільшки з будинок з’явилася прямо перед ним і засліпила фарами. Водій різко загальмував, шини завищали по асфальту. Ґудзик завив і рвонув уперед. На хвору лапу зовсім не можна було наступити, і її довелося тягнути. Кошеня пролізло під брамою саду і, задихаючись від жаху, забилося під кущі. Воно страшенно втомилося, і всі його м’язи боліли.

Ґудзик лежав під кущем, вдивляючись у темряву. Він і гадки не мав, де опинився. Що тепер робити? Як повернутися до Медді?

Розділ сьомий

У суботу зранку до Медді прийшла Беккі.

– Я не надто рано? – Запитала Беккі. – Мама переживала, що я вас розбуджу, але я подумала, що ти навряд чи спиш і, напевно, хочеш далі шукати.

Медді слабо посміхнулася.

– Я вже давно встала. Просто чекаю на тата. Дякую, що прийшла.

Беккі похитала Ґоловою.

— Ну, я ж обіцяла, — сказала вона. – Треба допомогти тобі знайти Ґудзика.

Підійшов батько Медді.

– Ви готові, дівчата?

Як тільки вони вийшли за ворота, відразу побачили Тайгера та Тома. Коти застрибнули на паркан і дивилися на них своїми великими зеленими очима.

– Які ж вони гидкі! – Розсердилася Медді стискаючи кулаки.

– Це вони налякали Ґудзика? – Запитала Беккі. Медді вже розповіла їй, яким наляканим був Ґудзик останнім часом.

– Так, справжні бандити, – кивнула Медді.

Беккі відчинила хвіртку до будинку Джоша, злісно дивлячись на рудих котів.

– А тобі не здається, що Джош має допомогти шукати Ґудзика?

– Здається, – нерішуче відповіла Медді.

– Тоді йдемо, – сказав тато Медді.

Медді підійшла до будинку і зателефонувала у двері. Коли батько Джоша відчинив їй двері, Медді знітилася. Вона чекала побачити Джоша.

– Е-е… Ми хотіли запитати…

– Ваші коти прогнали її кошеня, – почала Беккі з-за плеча Медді.

– Так, наше кошеня зникло, – кивнув батько Медді. – Не можемо знайти його з учорашнього дня.

– Так, – стурбувався батько Джоша. – Джош мені розповів, що Тайгер і Том побилися з сусідським котом.

– А потім вони ще раз побилися, – кивнула Медді. – І в результаті наше кошеня втекло.

–У Джош зараз футбольний матч, але після занять він до вас обов’язково приєднається і допоможе в пошуках.

– Дякую, – відповіла Медді, і дівчатка вирушили на пошуки.

Ґудзик засмикався і прокинувся. Його шерсть стояла дибки. Кошеня озирнулося – навколо густі чагарники. Раптом дивний звір, що вчора за ним гнався, десь поряд? Він навіть більший за Тайгера і Тома! Але під гіллям було темно і порожньо, крім нього та жуків – нікого не було. Цей звір йому наснився.

Він глянув з-під гілок на зарослий сад, і вуса в нього затремтіли.

Будинок був закинутий, сад весь заріс бур’янами та ожиною. Від прохолодного ранкового вітерця Ґудзик здригнувся. Вперше у житті він спав на вулиці. Потрібно повертатися до Медді. Там його нагодують. Ґудзик був такий голодний, що йому здавалося, ніби востаннє він їв цілу вічність назад.

Він підвівся, щоб вибратися з укриття, але одразу нявкнув від болю – лапка за ніч ніби стала вдвічі більшою. Він зовсім про неї забув! Ґудзик спробував йти, наступаючи тільки на другу лапу, але це виявилося дуже важко.

Хвора лапка тягнулася по мокрій жорсткій траві, через кожні два-три кроки кошеня зупинялося відпочити, але лапа боліла все сильніше. Нарешті Ґудзик впав на край зарослої травою доріжки. Кошеняті було холодно, шерсть стала мокрою від роси, все тіло боліло.

Як дістатися додому?

– Якщо не знайдемо його, можна буде скрізь розвісити оголошення, – запропонувала Беккі.

Вони в черговий раз пройшлися вулицею, де жила Медді, обійшли весь парк, зазирнули в усі провулки від парку до школи і зараз шукали Ґудзика на вулиці, де жила Беккі.

– Так, можна, – ковтаючи сльози, прошепотіла Медді.

А чи справді допоможе? Вони так довго його шукають. Але вішати оголошення – це визнати те, що Ґудзик дійсно зник. Медді завжди засмучувалася, побачивши якесь оголошення про зникнення кішки. Страшно уявити, що фото Ґудзика з’явиться на стовпі в такому ж оголошенні.

– Давай ще пошукаємо, – прошепотіла вона, витерла від сліз очі і закричала: – Ґудзик! Ґудзик!

Ґудзик, згорнувшись на доріжці в саду, здригнувся і прокинувся від дрімоти. Медді! З останніх сил Ґудзик спробував встати, але не зміг спертися на хвору лапу. А раптом Медді його не побачить? Сад сильно заросший! Ґудзик у розпачі видав довге, пронизливе «няв!».

Медді різко зупинилася з іншого боку вулиці і мало не штовхнула Беккі.

– Ти це чула?

– Так! Думаєш, це Ґудзик?

До них підбіг батько Медді.

– Здається, я чув…

– Ми також чули. Біжимо!

Схопивши Беккі за руку, Медді побігла через дорогу.

— Мабуть, Ґудзик заліз у той зарослий сад!

– Ти маєш рацію, – кивнула Беккі. – Там ніхто не живе, тихо весь час. І страшно. Не люблю проходити повз це місце. Але переляканому кошеняті там є де сховатися.

Ґудзик чув, що Медді підходить все ближче, і знову занявкав. З останніх сил він поповз назустріч Медді, тягнучи хвору лапку.

– Ось він! – Медді відчинила хвіртку. – Ґудзик! У тебе лапка болить! Тату, він не може йти!

– Може, його машина збила? – З хвилюванням запитала Беккі.

Медді обережно підняла Ґудзика.

– Не знаю. Лапка бовтається і викривлена трохи, але крові немає. Зате вся мордочка подряпана, вуха та ніс. За ним точно гналися ці Тайгер та Том!

– Треба відвезти його до ветеринара, – вирішив тато і набрав номер на мобільному.

Ґудзик лежав на руках у Медді і ледь чутно бурчав. Медді його знайшла! Ґудзик ніжно потерся головою об хазяйчин светр. Вони більше ніколи не розлучатимуться!

Розділ восьмий

– З ним все буде добре? – Запитала Медді, обмінявшись тривожними поглядами з Беккі. Однокласниця впросила взяти її з собою до ветеринара, вона турбувалася, чи видужає Ґудзик.

Ветеринар неквапливо відповів:

– Розрив м’яза. Напевно, невдало зістрибнув з висоти. Лапі просто потрібний спокій. Я промию йому подряпини, зроблю укол антибіотиків про всяк випадок. Ви казали, йому докучають сусідські коти? Нелегко йому довелося, правда?

Медді кивнула головою.

– Ґудзик навіть на вулицю боявся виходити. Ці коти одного разу вночі залізли до нас у хату. Він тоді страшенно перелякався і з того часу навіть у будинку не почувався в безпеці.

Ветеринар глянув на комп’ютерний монітор.

– У нього стоїть мікрочіп?

– Так, ми поставили його, коли робили щеплення, – відповів тато. – А що?

– Зараз випускають нові дверцята. Вони трохи дорожчі за звичайні, зате по мікрочіпу в будинок пустять тільки вашого кота.

Медді з надією подивилася на батька.

– А можна мені такі дверцята на день народження, але тільки трохи раніше, будь ласка!

Тато посміхнувся.

– Трохи раніше? На два місяці? Так тому і бути, подаруємо.

– Ви можете встановити спеціальну програму, і дверцята не випустять Ґудзичка вночі, – додав лікар.

– Можна домовитися з Джошем і його батьком і запрограмувати дверцята так, щоб випускати Ґудзика тільки на час, коли Тайгер і Том сидітимуть вдома, – сказала Медді.

– Це ті самі коти, що на нього напали? – Запитав ветеринар. – Вони не кастровані? Самці бувають дуже агресивними, якщо їм не робити цю операцію. Можете запропонувати їхнім господарям цей варіант. Дам вам спеціальний буклет.

– Ми поговоримо з Джошем та його батьком, – пообіцяв тато.

Дорогою додому Медді тримала Ґудзика на колінах. Вони так поспіхом поїхали до ветеринара, що вона не встигла взяти кошика.

— Дівчатка, я вас висаджу, а сам поїду до зоомагазину і дізнаюся, чи є у них такі дверцята, — сказав батько, під’їжджаючи до будинку.

– Дивіться, там Джош із батьком! – Вигукнула Медді, виходячи з машини з Ґудзиком на руках.

– Ви його знайшли! – Зрадів батько Джоша. – З ним все добре?

– Він пошкодив лапку, і ми возили його до ветеринара, – пояснила Медді.

– Він весь подряпаний… – протягнув батько Джоша, дивлячись на носик кошеняти. – І це також наші влаштували?

– Мабуть, – кивнула Медді. – Скажіть, а Том та Тайгер кастровані? Ветеринар сказав, що операція допомагає проти сильної агресії. Він нам буклет дав.

Беккі подала батькові Джоша буклет.

– Не знаю, мабуть, не кастровані, – відповів той. – Нам, принаймні нічого про це не відомо. Ми підібрали їх на вулиці. Років зо три тому вони з’явилися біля моєї роботи. І я приніс їх додому. Вони були зовсім маленькими кошенятами, не більшими за ваше.

– Ого…

Медді, дізнавшись про те, що Тайгер і Том були бездомними кошенятами, майже перестала на них гніватися. А заразом на Джоша та його батька. Вони пошкодували бездомних кошенят, просто не знали, як це важливо – вчасно каструвати тварин.

— Закриємо їх у будинку, якщо треба, — раптом вставив Джош.

– Було б чудово! – з вдячністю сказала Медді. Вона навіть трохи почервоніла і сховала обличчя в пухнастій м’якій голівці Ґудзика.

Здається, все налагоджується … “Треба подзвонити Кейт і розповісти їй про це”, – раптом подумала вона з усмішкою. Це була приємна думка, і плакати від неї зовсім не хотілося, не те що кілька днів тому. Вона досі сумує за Кейтом. Але їй уже не так важко.

– Мені час, – зітхнула Беккі, коли вони підійшли до будинку Медді.

– А може, твоя мати дозволить ще трохи побути в мене? – з надією запитала Медді. – Мамо, можна запросити Беккі? – Запитала вона у своєї мами, яка підійшла до хвіртки і дивилася з тривогою на Ґудзика. – Все добре, мам. Лікар сказав, що він просто м’яз порвав.

– Так, звичайно, адже Беккі нам стільки допомагала. Тільки подзвони мамі, Беккі. З Ґудзиком все гаразд?

І вона ніжно погладила його.

– Ух ти, бурчить.

– Так! – Засяяла Медді. – Значить, йому краще, він вдома.

– Медді!

Медді озирнулася. Через майданчик до неї бігла Беккі.

– Як Ґудзик?

– Набагато краще, – посміхнулася Медді. – Він вже майже не кульгає, тільки зовсім трошки. Скоро видужає.

– Ти, мабуть, не відходиш від нього ні на крок, – засміялася Беккі.

– Мені подобається його балувати, – зізналася Медді і сором’язливо подивилася на Беккі. – Мама дозволила мені запросити тебе в гості, щоб ти відвідала Ґудзик.

Беккі засяяла.

– Серйозно? Я з радістю! Можна сьогодні? Я б заскочила до тебе після школи.

– Давай!

– Як ти думаєш, місіс МеллінҐ дозволить нам сісти разом, коли Кейт перевелася в іншу школу? – Замислено запитала Беккі. – Є місце поруч зі мною, Ларою та Керрі.

– Давай спитаємо, – відповіла Медді, остаточно зніяковівши.

– Домовилися!

Беккі повела її до зграйки дівчаток, з якими вона до цього розмовляла.

– У тебе є з собою фото Ґудзики?

– Він так змінився, – задумливо сказала Беккі, коли після школи вони сиділи на кухні у Медді і дивилися, як Ґудзик спить у кошику.

– Подряпини гояться? – припустила Медді.

– Не тільки. Він виглядає щасливим.

Беккі подивилася на вхідні двері.

– Твій тато поставив нові дверцята?

– Так. А ще він сходив до сусідів і домовився, коли Ґудзика можна буде випускати на прогулянку. Батько Джоша сказав, що він уже дзвонив ветеринару і записав Тайгера та Тома на прийом. Лікар пообіцяв, що після операції вони поводитимуться спокійніше.

– Чудово, – посміхнулася Беккі. – Ти рада, що я змусила тебе зайти до них та поговорити? Ой, дивись, Ґудзик прокинувся!

Ґудзик розплющив очі і позіхнув, показавши всім рожевий язичок. Потім він з ніжністю подивився на Медді, виліз з кошика, застрибнув до господині на коліна і з цікавістю подивився на Беккі.

– Чи можна його погладити?

Медді кивнула Ґоловою.

– Ґудзик став набагато спокійнішим. Але це не через нові дверцята, на вулицю він поки що не виходив.

– Він заспокоївся, бо повернувся додому, – сказала Беккі.

Медді з усмішкою подивилася на Ґудзика. Здається, він знову захотів спати, тільки цього разу на теплих і затишних колінах господині.

Ґудзик зарився глибше в шкільний светер Медді і ніжно забурчав. Нарешті він у безпеці. І всі його страхи відійшли назавжди.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Котёнок Пуговка, или Храбрость в награду”
Холли Вебб
Видавництво: “ЭКСМО”
2012 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: