Кошеня, що забуло, як просять їсти

Прокинулося якось вранці маленьке кошенятко і захоті­ло їсти. Побігло воно до гос­подині, аж раптом забуло, як їсти просять. Заплакало коше­ня та й вибігло на двір, і там побачило гнідого коня.

—Чого ти плачеш? — пи­тає його кінь.

—Я плачу, бо дуже хочу їсти, — відказує кошеня,—Ду­же хочу їсти, але забуло, як треба попросити.

—Тільки й усього? —каже кінь. —То я тебе навчу, як це робити. Гукни: Іго-го-го!„ — і тобі відразу ж покладуть їсти.

—Та що ти! Кошенята не іржуть! — ще гіркіше заплака­ло кошеня і побігло з двору.

На вигоні воно зустріло ря­бу корову.

—Чого ти так гірко пла­чеш?— питає корова.

Плачу, бо забуло, як просити їсти, а я дуже голод­не.

—Подумаєш! — каже коро­ва.—І варто через це плака­ти? Погукай: „Му-у-у!“ —і то­бі відразу винесуть їсти.

—Ой ні! Кошенята не му­кають! Вони говорять інакше.

І кошеня побігло далі. Опи­нилося воно на полі та й зно­ву плаче. Почула вівця, за­питала:

—Чого плачеш, маленьке?

—Бо я голодне, а забуло, як просять їсти, — схлипнуло кошеня.

—Ой лихо! — каже вівця.— Ходи, я тебе навчу. Ти тіль­ки вимови: „Бе-е-е!“— і тобі відразу ж дадуть їсти.

—Ой ні! — скрикнуло ко­шеня.— Так тільки вівці ка­жуть. А кошенята — інакше.

І воно побігло додому.

Біля смітника кублилася бі­ла курка

—Чого ти плачеш? — запи­тала вона в кошеняти.

—Бо хочу їсти і не вмію попросити,—поскаржилося во­но.

—Бідолашка! — поспівчува­ла курка. — А ти роззяв рота і зроби, як я: „Куд-ку-дак!„ — і тобі відразу ж сипнуть їсти.

—Та що ти! Кошенята не кудкудачуть!— залилося слізь­ми кошеня.—А як вони роблять, я забуло.

І воно побігло.

Аж тут із хати вийшов чор­ний кіт і каже:

—Тільки я тобі можу ска­зати, як треба голодному ко­шеняті просити їсти. Треба піти на кухню до господині, коли вона молоко цідить у глечики, і сказати їй: „Няв!..“

—Ой! —зраділо кошеня,— І справді, так просять їсти!

—І воно побігло на кухню, жалібно нявкаючи:—Няв! Няв!