TOU

Кошеня Стенлі, або справжній скарб

Голлі Веб

Тато задумливо озирнувся. Х’юго був дуже слухняним псом і завжди прибігав на поклик господаря, але через свої великі розміри міг ненароком налякати випадкового перехожого.

– Ніби нікого немає поблизу… – пробурмотів тато. – Гаразд, нехай побігає тільки недовго. Без повідця веселіше грати у лісі.

Х’юго помчав у зарості папороті, а тато з Лілі повільно пішли за ним, обговорюючи плани на літо. На попередніх канікулах вони провели вихідні у чудовому аквапарку, тож на літо не збиралися нікуди їхати.

– Я хочу прибрати в сараї в саду, – сказав тато. – Там повно сміття, до газонокосарки не дістанешся.

– Як нудно! – зі сміхом вигукнула Лілі. – Ти там обережніший, тату, у нас у сараї павуки розміром з мою долоню! Я вчора заходила туди за водяними пістолетами і бачила одного!

Тато скривився.

Хм… Мабуть, одягну рукавички. Гаразд, ми вже давно гуляємо, а треба повернутись до обіду. Х’юго! До мене!

Пес не рухався. Він з цікавістю обнюхував зарості папороті, виляючи хвостом.

– Може, помітив іншого собаку? – тато поспішив до нього. – Ой! Нічого собі! Який жах!

– Що там таке?

– Хтось викинув у лісі старий мотлох, замість того щоб віднести його на звалище. – Тато показав пальцем на гору меблів: старий диван, холодильник, кухонні прилади. – Ось негідники! Як прийдемо додому, зателефоную до міської ради та попрошу, щоб вони все це прибрали. Декілька будинків межує з лісом. Напевно, це мотлох із одного з них. Бачиш, там паркан зламаний? Мабуть, через нього все витягли.

– Як сумно, – промовила Лілі і насупилась. – Гей, Х’юго! Ти що робиш, дурню? На дивані сидіти не можна!

Х’юго забороняли сидіти на меблях, але він не міг позбутися цієї поганої звички. Коли тато сідав на дивані, Х’юго влаштовувався біля його ніг, опустивши голову на диван, а потім непомітно, потихеньку починав залазити нагору. Щоправда, його одразу відганяли, варто було йому покласти передні лапи на сидіння, але пес не здавався. Адже йому дуже хотілося полежати на затишному, м’якому дивані разом з іншими членами сім’ї!

– До мене, Х’юго! – крикнув тато. – Не можна!

Як не дивно, цього разу Х’юго його не послухався. Він все обнюхував диван, енергійно махаючи хвостом.

– Мабуть, їжею пахне, – припустив тато і зайшов у зарості папороті. – Дивись, як він зрадів. Мабуть, там якийсь приємний запах. Фу, Х’юго! Фу! Геть звідти!

Х’юго настовбурчив вуха, а потім раптово заскавчав і притулився носом до пошарпаної диванної подушки на сидінні.

Лілі поспішила за татом, петляючи серед кущів папороті. Між ними росла кропива, а дівчинка сьогодні одягла короткі шорти, але їй дуже хотілося подивитися, що привернуло увагу Х’юго.

Х’юго втупився мордою в проміжок між подушками на сидінні та спинкою дивана. Раптом він пирхнув і відстрибнув назад.

– В чому справа? – Здивувалася Лілі і підійшла до дивана. – Ой!

У поглибленні за подушками тулилися крихітні пухнасті кошенята!

Розділ другий

– Кошенята! – ахнула Лілі. – Ух ти! Виходить, Х’юго їх почув? Чи почув?

Малята вовтузилися за подушками на сидінні дивана, тихо попискуючи. Х’юго випадково відсунув подушку носом, коли обнюхував диван, і потривожив їхнє затишне темне кубельце. Тепер він з цікавістю дивився на кошенят, піднявши вуха, і тато про всяк випадок поклав йому руку на нашийник. Раз Х’юго недолюблює Феєчку, кошенята йому навряд чи сподобаються. Щоправда, вигляд у нього був не сердитий, а цілком доброзичливий.

Лілі опустилася навколішки поряд з Х’юго і дивилася на пухнасті грудочки. Кошенят було троє: двоє смугастих і один повністю білий. Шерсть у них була довга і пухнаста, зовсім не така, як у Феєчки. Напевно, це довгошерстна порода, на кшталт перської. Ось тільки у перських кішок носи ніби сплющені, а у цих кошенят – звичайні милі носики.

– Як дивно, – пробурмотіла Лілі. – Навіщо ховати кошенят у дивані? Краще б віднесли їх у притулок, а не викинули в лісі! Це жорстоко!

Батько кивнув.

– Так згоден. Хіба що… Так, цілком можливо, що їхня мама сама обрала саме це місце.

– Тобто вона народила кошенят тут, у лісі? – із сумнівом перепитала Лілі. – На цьому старому, брудному дивані?

– У кішок свої звички, часом досить дивні. Пам’ятаю, бабуся мені розповідала що її кішка народжувала у шафі для одягу в її кімнаті, коли вона була маленькою.

– Не могла ж мама-кішка віддати перевагу лісу над рідним домом? – відповіла Лілі. – Значить, у неї немає дому. Може вона вулична?

– Швидше за все, – погодився тато і озирнувся. – Цікаво, де вона? Вони ж зовсім крихітні, їх не можна залишати надовго самих.

Лілі зворушено подивилася на біле кошеня. Воно визирнуло з під подушки і тихо нявкнуло. Дівчинка засміялася. Маля виглядало чарівно: мініатюрний рожевий носик, блакитні оченята.

Очі в нього вже були розплющені, але погляд не міг ні на чому зупинитися, і кошеня, здавалося, не бачило Лілі. Воно повело головою, нюхаючи повітря. Може, почуло запах Х’юго? Чи було засмучене через те, що мама пішла, а їхнє кубельце потривожили?

– Значить, їм більше тижня, коли очі в них вже відкрилися, – задумливо промовила Лілі. Вона читала, що кошенята народжуються із заплющеними очима.

– Так-а, – невпевнено простяг тато. – Напевно. Тільки без мами їм все одно не вижити. Самі вони ходити не вміють і ледве повзають. – Він знову озирнувся. – Не схоже, щоб кішка була поряд. Як думаєш, що нам краще зробити?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Котенок Стенли или Настоящий клад“
Холли Вебб
Видавництво: “ЭКСМО”
2018 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: