TOU

Кошеня Стенлі, або справжній скарб

Голлі Веб

– Гаразд, – погодився тато. – Я написав мамі, що ми ще трохи тут посидимо.

– Як думаєш, що трапилося з їхньою мамою? – Запитала Лілі. – Боюся, вона не повернеться. Чому вона покинула своїх дітей?

Тато зітхнув.

– Не знаю. Коли я говорив по телефону з працівницею притулку, вона сказала, що молоді кішки часто кидають своїх кошенят, бо їм не вистачає молока чи сил доглядати дітей. Тим більше, якщо кішка вулична і їй доводиться полювати, щоб вижити, або красти їжу зі сміттєвих баків.

– Як сумно, – прошепотіла Лілі, згадуючи пухку, відгодовану Феєчку.

– А може, кішка не вулична а тільки народила в лісі, а тепер господарі не відпускають її гуляти, бо бояться, щоб вона знову піде надовго.

– Але ж кошенята без неї не виживуть! – обурилася Лілі. – Не може бути, щоб господарі були такими жорстокими!

Батько кивнув.

– Ти права. Звичайно, вони б забрали кошенят до себе. Але господарі могли й не здогадуватися про те, що кішка була вагітна… – Тато задумливо глянув на паркан та доріжку, що вела до будинків за лісом. – Сонечко, я не хочу тебе засмучувати, але в мене з’явилося ще одне припущення. Неподалік проходить дорога, і там дуже жвавий рух. Мама-кішка могла потрапити під машину.

Лілі проковтнула клубок в горлі.

– Знаю, – відповіла вона тремтячим голосом. – Я також про це подумала. Ми ходимо вздовж цієї дороги до школи, і я бачила, як там швидко гасають автомобілі. Думаєш, мама-кішка намагалася її перейти?

– Ми ніколи не дізнаємося, якщо вона не повернеться, – сказав тато і обійняв Лілі за плечі. – Але не можна виключати такої можливості.

– Бідолаха, – прошепотіла Лілі. – І кошенят шкода…

– Зате ми їх знайшли завдяки Х’юго.

– Наш герой!

Лілі погладила Х’юго по оксамитовому носі і помітила, що він дивиться на стежку. Лілі обернулася.

– Тат, до нас хтось іде. Ой, це мама! І Карлі! Тату, але ж я сказала, що не хочу додому!

– Привіт! – Крикнула мама Лілі і встала навшпиньки, виглядаючи кошенят на дивані. – Ми ось вирішили вас провідати і принести вам перекусити. Вони там?

– Чи можна на них глянути? – Запитала Карлі.

– Тільки одним оком, – сказав тато. – Ми чекаємо, коли повернеться їхня мама, і не хочемо її злякати.

Мама з Карлі поспішили до дивана дивитися на кошенят, а Х’юго підвівся і тихо заскавчав.

– Тихше, приятелю. – Тато підбадьорливо поплескав його по спині.

– Вони дуже милі, – прошепотіла мама, коли вони з Карлі повернулися до поваленого дерева. – І зовсім крихітні! Напевно, їх скоро час годувати?

Батько кивнув.

– Мабуть. Але робітниця притулку порадила їх не чіпати до вечора. Тільки дивитися та чекати.

– Лілі, люба, ти точно не хочеш повернутися з нами додому? – Запитала мама. – Ви вже давно тут сидите.

Лілі похитала головою.

– Мам, можна я залишусь? Будь ласка. Я так за них хвилююся… І за кішку теж. Тато думає, що її збила машина.

– О, Лілі!

Мама міцно її обійняла.

– Добре, що Х’юго їх знайшов, – сумно додала Лілі.

– Я збиралася забрати його з собою, – задумливо промовила мама. – Але навряд чи він погодиться. Бачу, Х’юго очей не зводить із цього дивана. Може, він вважає себе відповідальним за кошенят, якщо саме він їх знайшов, – з усмішкою додала вона.

Лілі кивнула.

– Німецькі вівчарки – сторожові собаки? Ось Х’юго і охороняє кошенят.

Розділ четвертий

Лілі помітила білу пляму біля дивана і з надією подалася вперед. Невже мати нарешті повернулася? Напевно, у неї біла шерстка. Вона навіть вигукнула: “Тату!” – Але пляма, яку вона прийняла за кішку, виявилася поліетиленовим пакетом.

Лілі зіщулилася. Сонце пекло, але в тіні дерев було досить прохолодно, особливо ближче до вечора. Вона насупилась і подивилася на диван. Цікаво, кошенята теж мерзнуть? Вони з татом засунули диванну подушку, і в затишному гніздечку їм мало бути тепліше, але Лілі не могла не хвилюватися.

Біле кошеня притискалося до сестричок у марній спробі зігрітися. Раніше вони лежали разом із мамою, а без її тепла малюкам було холодно. Температура все знижувалася і знижувалася, і кожен рух давався важко.

Він знову покликав маму слабеньким писком, сподіваючись, що вона повернеться і дасть їм поїсти. Втомлений і голодний, він спробував забратися вглиб дивана.

Лілі зручніше влаштувалася зручніше на поваленому дереві. Тіло поколювало від того, що вона довго сиділа без руху. Вона глянула на годинник.

– Тату, вже шоста вечора, – пробурмотіла Лілі, витягаючи перед собою ноги.

– Так знаю. Мабуть, я знову зателефоную до притулку. Сім годин минуло.

Тато дістав телефон із кишені, і Лілі затамувала подих.

– Доброго дня. Так, я вам дзвонив з приводу кошенят, яких наш пес знайшов у лісі біля Амбердейла. Ні, на жаль, їхньої мами ніде не видно. Ви за ними приїдете?

Якийсь час він мовчав і слухав, що йому говорять на тому кінці дроту, і Лілі помітила, що тато стривожено наморщив чоло.

– О… Ні, не треба. Давайте допоможемо. Знаєте, я вам зараз передзвоню. Треба обговорити це з дружиною. Так-так… – тато кивнув і знову замовк. Лілі посунулася до нього.

– Тату, ну що там? – Запитала вона, як тільки він відключив телефон.

– У притулку зовсім немає місця. Вони спробують когось знайти, але нічого не обіцяють. Мабуть, зараз найкотячиший сезон. – Тато нервово хмикнув.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Котенок Стенли или Настоящий клад“
Холли Вебб
Видавництво: “ЭКСМО”
2018 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: