Кошеня Стенлі, або справжній скарб

Вебб Голлі

Розділ перший

– Лілі, ти впевнена, що хочеш піти зі мною, Лілі, ти чуєш? – спитав тато, піднявши брови з награним здивуванням, і широко посміхнувся.

– Я б з радістю погуляла в лісі з тобою та Х’юго. Там гарно та прохолодно. До того ж… – Лілі скривилася. – Я не проти з вами погуляти, просто мені не подобається, що ви надто швидко ходите, – пояснила вона. – У вас обох дуже довгі ноги. – Лілі нахилилася і погладила кремово-білі вуха пса. – Скажи? У тебе великі лапи! – Вона знову підняла очі на тата і з підозрою уточнила: – Сподіваюся, ти не збираєшся пробігти п’ять миль, як завжди?
Тато засміявся.

– Ні, не в таку погоду. Нині занадто спекотно для довгих прогулянок. Та й ми з Х’юго вже виходили на ранкову пробіжку.

Лілі кивнула. З Хьюго потрібно було гуляти якнайчастіше. Вранці та ввечері тато виводив його на тривалі прогулянки, а під час обіду, коли мама робила перерву в роботі, вони втрьох ненадовго заглядали до парку подихати свіжим повітрям.

У вихідні тато відвозив Х’юго на машині до пагорбів за містом і бігав з ним по зелених схилах. Старша сестра Лілі, Карлі, часто до них приєднувалася, тоді як Лілі зазвичай відмовлялася. Чомусь щоразу, коли вона погоджувалася поїхати з татом і Х’юго на недільну прогулянку, на небі з’являлися хмари і починав накрапувати дощ.

Х’юго був поміссю – німецької вівчарки з невідомо ким. Карлі розповідала, що спочатку німецьких вівчарок вивели, щоб охороняти отари овець від вовків і ведмедів, і вони це робили дуже старанно. Тато мріяв про бадьорого, енергійного пса, і Х’юго відразу йому сподобався, коли вони прийшли шукати вихованця в притулок. Особливо їх вразила шерсть незвичайного білого кольору. Працівники притулку сказали, що літньому власнику Х’юго не вистачало сил вигулювати пса і як слід за ним доглядати, а на той момент він був ще цуценям!

Мама і тато пояснили донькам, що з Х’юго треба поводитися обережніше, бо він пережив розлуку з господарем, а німецькі вівчарки чутливі й нервові. Для тих, хто весь день проводить на роботі поза домом, вони не підходять.

Якщо німецьку вівчарку залишити одну, вона погризе всі меблі та влаштує справжній бедлам від горя та самотності! На щастя, мама була художницею і працювала вдома, і Х’юго майже ніколи не залишався один.

– Карлі з нами? – Запитав тато. – Покличеш її, Лілі?

– Ні, вони з мамою збираються до Мейзі. У неї в саду величезний надувний басейн, – Лілі заздрісно зітхнула. Ішов перший тиждень літніх канікул, і на вулиці вже стояла спека.

Правда, Хьюго хотів гуляти, незважаючи на пекуче сонце. Він стояв біля дверей і з надією дивився на тата та Лілі блискучими синіми очима. Однокласник Карлі якось сказав, що Х’юго – моторошний напіввовк, і це ясно з його білої вовни та синіх очей, а потім Карлі лаяли за те, що вона ганяла цього хлопця по дитячому майданчику, розмахуючи кулаками. Вона любила Х’юго навіть більше, ніж тато, і Х’юго відповідав їй взаємністю.

Тато почепив повідець до нашийника і відчинив вхідні двері. Х’юго відразу помчав по доріжці до воріт. Лілі спішно взула кросівки і побігла за ними, крикнувши:

– Бувай, мам! Бувай, Карлі!

Коли вони вийшли за ворота, Х’юго несподівано настовбурчив вуха і завиляв хвостом.

Тато озирнувся.

– У чому справа, Х’юго? Ага, розумію! Ні, на кішок не можна полювати.

– Там Феєчка? – Лілі підбігла до паркану. – Привіт, моя хороша!

Феєчкою звали чарівну сріблясту кішку з шерстю у темні та світлі смужки. Вона жила в їхньої сусідки Енн. Лілі подобалося грати з Феєчкою, а Карлі постійно її за це дражнила. Сестра і батьки Лілі любили собак, а Лілі котів, збирала плакати з кішками і книжки по догляду за ними … У неї навіть була піжама з кошенятами!

На щастя, Феєчка любила заглядати в садок сім’ї Лілі. Деколи вона перестрибувала з огорожі на дах гаража, а звідти забиралася у вікно її кімнати. Тоді дівчинка уявляла собі, ніби то її кішка. На жаль, мама завжди виганяла Феєчку пояснюючи, що Х’юго не сподобається котячий запах у будинку.

Зараз смугаста кішечка сиділа на паркані і підозріло дивилася на Х’юго, помахуючи хвостом.

Х’юго ніколи не гарчав на Феєчку, але Лілі підозрювала, що йому не особливо подобається, коли кицька гуляє його територією. Він сердито дивився на неї з вікна вітальні, притиснувши ніс до скла, і якщо Феєчка аж надто надовго затримувалась у них у саду, заходився голосно гавкати.

Феєчка потерлася головою об щоку Лілі, з недовірою зиркнула на Х’юго і зістрибнула з паркану на свою ділянку. Х’юго гавкнув і задерикувато замахав хвостом.

– Ходімо, друже, – ласкаво сказав тато. – Сьогодні ми гуляємо у лісі.

Х’юго обтрусився і побіг тротуаром, а тато з Лілі поспішили за ним. Ліс був зовсім недалеко від їхнього будинку, за пагорбом.

– Ой, як добре! – Лілі зітхнула з полегшенням, коли вони зайшли під дерева. Вона прибрала волосся з спітнілої від бігу і спеки шиї і додала: – Тут набагато прохолодніше. І Х’юго подобається. Йому, мабуть, дуже спекотно через його теплу шерсть.

Батько кивнув.

– Так, йому дуже подобається тут гуляти. У лісі багато цікавих запахів та білок.

– І паличок, – з усмішкою додала Лілі. Х’юго любив ганятися за паличками. – Ти спустиш його з поводу?

Тато задумливо озирнувся. Х’юго був дуже слухняним псом і завжди прибігав на поклик господаря, але через свої великі розміри міг ненароком налякати випадкового перехожого.

– Ніби нікого немає поблизу… – пробурмотів тато. – Гаразд, нехай побігає тільки недовго. Без повідця веселіше грати у лісі.

Х’юго помчав у зарості папороті, а тато з Лілі повільно пішли за ним, обговорюючи плани на літо. На попередніх канікулах вони провели вихідні у чудовому аквапарку, тож на літо не збиралися нікуди їхати.

– Я хочу прибрати в сараї в саду, – сказав тато. – Там повно сміття, до газонокосарки не дістанешся.

– Як нудно! – зі сміхом вигукнула Лілі. – Ти там обережніший, тату, у нас у сараї павуки розміром з мою долоню! Я вчора заходила туди за водяними пістолетами і бачила одного!

Тато скривився.

Хм… Мабуть, одягну рукавички. Гаразд, ми вже давно гуляємо, а треба повернутись до обіду. Х’юго! До мене!

Пес не рухався. Він з цікавістю обнюхував зарості папороті, виляючи хвостом.

– Може, помітив іншого собаку? – тато поспішив до нього. – Ой! Нічого собі! Який жах!

– Що там таке?

– Хтось викинув у лісі старий мотлох, замість того щоб віднести його на звалище. – Тато показав пальцем на гору меблів: старий диван, холодильник, кухонні прилади. – Ось негідники! Як прийдемо додому, зателефоную до міської ради та попрошу, щоб вони все це прибрали. Декілька будинків межує з лісом. Напевно, це мотлох із одного з них. Бачиш, там паркан зламаний? Мабуть, через нього все витягли.

– Як сумно, – промовила Лілі і насупилась. – Гей, Х’юго! Ти що робиш, дурню? На дивані сидіти не можна!

Х’юго забороняли сидіти на меблях, але він не міг позбутися цієї поганої звички. Коли тато сідав на дивані, Х’юго влаштовувався біля його ніг, опустивши голову на диван, а потім непомітно, потихеньку починав залазити нагору. Щоправда, його одразу відганяли, варто було йому покласти передні лапи на сидіння, але пес не здавався. Адже йому дуже хотілося полежати на затишному, м’якому дивані разом з іншими членами сім’ї!

– До мене, Х’юго! – крикнув тато. – Не можна!

Як не дивно, цього разу Х’юго його не послухався. Він все обнюхував диван, енергійно махаючи хвостом.

– Мабуть, їжею пахне, – припустив тато і зайшов у зарості папороті. – Дивись, як він зрадів. Мабуть, там якийсь приємний запах. Фу, Х’юго! Фу! Геть звідти!

Х’юго настовбурчив вуха, а потім раптово заскавчав і притулився носом до пошарпаної диванної подушки на сидінні.

Лілі поспішила за татом, петляючи серед кущів папороті. Між ними росла кропива, а дівчинка сьогодні одягла короткі шорти, але їй дуже хотілося подивитися, що привернуло увагу Х’юго.

Х’юго втупився мордою в проміжок між подушками на сидінні та спинкою дивана. Раптом він пирхнув і відстрибнув назад.

– В чому справа? – Здивувалася Лілі і підійшла до дивана. – Ой!

У поглибленні за подушками тулилися крихітні пухнасті кошенята!

Розділ другий

– Кошенята! – ахнула Лілі. – Ух ти! Виходить, Х’юго їх почув? Чи почув?

Малята вовтузилися за подушками на сидінні дивана, тихо попискуючи. Х’юго випадково відсунув подушку носом, коли обнюхував диван, і потривожив їхнє затишне темне кубельце. Тепер він з цікавістю дивився на кошенят, піднявши вуха, і тато про всяк випадок поклав йому руку на нашийник. Раз Х’юго недолюблює Феєчку, кошенята йому навряд чи сподобаються. Щоправда, вигляд у нього був не сердитий, а цілком доброзичливий.

Лілі опустилася навколішки поряд з Х’юго і дивилася на пухнасті грудочки. Кошенят було троє: двоє смугастих і один повністю білий. Шерсть у них була довга і пухнаста, зовсім не така, як у Феєчки. Напевно, це довгошерстна порода, на кшталт перської. Ось тільки у перських кішок носи ніби сплющені, а у цих кошенят – звичайні милі носики.

– Як дивно, – пробурмотіла Лілі. – Навіщо ховати кошенят у дивані? Краще б віднесли їх у притулок, а не викинули в лісі! Це жорстоко!

Батько кивнув.

– Так згоден. Хіба що… Так, цілком можливо, що їхня мама сама обрала саме це місце.

– Тобто вона народила кошенят тут, у лісі? – із сумнівом перепитала Лілі. – На цьому старому, брудному дивані?

– У кішок свої звички, часом досить дивні. Пам’ятаю, бабуся мені розповідала що її кішка народжувала у шафі для одягу в її кімнаті, коли вона була маленькою.

– Не могла ж мама-кішка віддати перевагу лісу над рідним домом? – відповіла Лілі. – Значить, у неї немає дому. Може вона вулична?

– Швидше за все, – погодився тато і озирнувся. – Цікаво, де вона? Вони ж зовсім крихітні, їх не можна залишати надовго самих.

Лілі зворушено подивилася на біле кошеня. Воно визирнуло з під подушки і тихо нявкнуло. Дівчинка засміялася. Маля виглядало чарівно: мініатюрний рожевий носик, блакитні оченята.

Очі в нього вже були розплющені, але погляд не міг ні на чому зупинитися, і кошеня, здавалося, не бачило Лілі. Воно повело головою, нюхаючи повітря. Може, почуло запах Х’юго? Чи було засмучене через те, що мама пішла, а їхнє кубельце потривожили?

– Значить, їм більше тижня, коли очі в них вже відкрилися, – задумливо промовила Лілі. Вона читала, що кошенята народжуються із заплющеними очима.

– Так-а, – невпевнено простяг тато. – Напевно. Тільки без мами їм все одно не вижити. Самі вони ходити не вміють і ледве повзають. – Він знову озирнувся. – Не схоже, щоб кішка була поряд. Як думаєш, що нам краще зробити?

– Тату, давай заберемо їх до додому! – благала Лілі. – Не можна ж залишити малюків самих. Вони самі себе не прогодують. Думаю, мама ще годує їх своїм молоком.

Тато похитав головою.

– А якщо мама пішла на полювання і скоро повернеться? Або вона тут, але боїться підійти до кошенят. Будь-яка кішка злякається Х’юго!

Х’юго тим часом дивився на кошенят так, ніби нічого прекраснішого в житті не бачив. Вони залазили один на одного і тихо пищали, а він обережно обнюхував їх.

– Здається, вони йому подобаються, – з усмішкою помітила Лілі, але її посмішка відразу згасла. – Як же бути, тату? Не можна їх тут кинути та сподіватися, що мама до них повернеться. А раптом вона більше не прийде? Що ж тоді з ними буде? За кошенятами треба доглядати…

Тато спохмурнів.

– Знаєш, я краще зателефоную до притулку, в якому ми взяли Х’юго. У мене в телефоні є їхній номер. Вони вже, напевно, знають, що робити.

Лілі кивнула. Ідея вдала, не посперечаєшся. У притулку знають, як бути із бездомними кошенятами. Вона мовчки слухала, як тато розповідає про кошенят:

– Ні, мама не з’являлася. Може, вона боїться виходити, поки ми поряд? Ні, навряд, якщо вона вулична… Так що скажете, лишити все як є?

– О ні… – прошепотіла Лілі і глянула на диван. Білого кошеня тепер було майже не видно за двома смугастими малюками. Лілі дуже хотілося взяти його на руки. Раптом йому там нема чим дихати?

Тут малюк видряпався з-під своїх сестричок і випадково торкнувся мордочкою носа Х’юго. Пес здивовано підняв голову, а Лілі засміялася.

– Тобі вони подобаються, Х’юго? – прошепотіла вона. Х’юго поклав голову на ручку дивана і з любов’ю глянув на кошенят.

Лілі повернулася до батька. Невже працівники притулку порадили йому кинути кошенят? Хіба можна залишити їх самих?

– Ми не знаємо, як давно пішла їхня мати, ось у чому проблема, – казав тато. – Так, це ліс біля Амбердейла. Хм-м. Так мабуть. А ввечері до вас можна буде додзвонитися? Добре тоді домовилися. Дякую.

– Ну, що тобі сказали? – не витримала Лілі.

– Швидше за все, мама ховається в кущах і чекає, поки ми підемо.

– О… – видихнула Лілі і окинула поглядом ліс, залитий золотавим сонячним світлом. У ньому панувала цілковита тиша. – А якщо вони помиляються? Раптом вона не повернеться?

– Що ж, у цьому й проблема. Без мами кошенята довго не протягнуть. Вони ще зовсім крихітні. Якщо мама не повернеться, їх доведеться віднести до притулку, а там кошенят вигодовуватимуть вручну, зі спеціальної пляшечки. Я обіцяв доглядати за ними здалеку і чекати на появу їхньої матері. Мені сказали, що треба почекати хоча б кілька годин, перш ніж забирати кошенят. А сидіти у лісі і нічого не робити досить нудно.

– Нічого страшного! Я їх не залишу! І Х’юго теж не хоче йти, подивися!

Батько кивнув.

– Бачу, він ними зачарований. Це досить дивно, враховуючи його неприязнь до Феєчки. Може, він не розуміє, що ці малюки виростуть у котів, і бачить у них просто милих дитинчат. – Він усміхнувся. – Не хвилюйся, сонечко, я впевнений, що мама з’явиться, як тільки ми відійдемо подалі. Х’юго, до мене! – Пес слухняно відійшов від дивана. Тато озирнувся і додав: – Треба знайти місце, де нам сховатися.

Лілі знехотя відвернулася від кошенят. Найбільше їй хотілося погладити білого малюка, який смішно крутив головою, та заспокоїти його, але вона знала, що не можна…

Біле кошеня відчайдушно нявкало, воно кликало маму. Йому хотілося пити, і він шукав молочко, але його ніде не було… У чому справа? Раніше мама завжди була поруч і напувала його молоком … А тепер вона кудись пішла і все не повертається, а животик з голоду зводить.

Він вчепився кігтиками в тканину дивана і підтягнувся. Малюк принюхався, шукаючи запах матері. Молоком не пахло, але воно відчуло дещо інше. Кошеня невпевнено нявкнуло і знову повело носиком. Приємний запах зник. Розгублене і втомлене, воно притулилося до своїх пухнастих сестричок і задрімало.

Розділ третій

– Лілі, ти впевнена, що не хочеш додому? Мама написала, що прийде забрати Х’юго. Ми вже годину тут сидимо. Ти, мабуть, зголодніла. Час обіду давно минув.

Лілі похитала головою:

– Ні, тату, не хочу. І я не проти пропустити обід.

Х’юго лежав на траві, а вони сиділи на дереві, що впало, і дивилися на диван крізь зарості папороті. Лілі намагалася поводитися якомога тихіше. Мабуть, вони відійшли досить далеко, щоби не лякати маму-кішку. Зрештою, диван стояв неподалік головної лісової стежки, і їй напевно частенько доводилося зустрічати перехожих із собаками.

– Тату, будь ласка, не відправляй мене додому з мамою! – благала Лілі. – Я хочу переконатися, що з кошенятами все гаразд. Хіба не дивно, що кішка ось уже цілу годину до них не виходить?

Батько кивнув.

– Правда, година – це досить багато, але я не знаю, як часто годують кошенят. А весь день ми з тобою тут не сидітимемо, Лілі. Можемо час від часу приходити, щоб їх провідати.

– Сюди часто приходять гуляти із собаками, – нагадала Лілі. – Х’юго малюки сподобалися, але раптом якийсь інший пес їх образить?

За той час, поки вони сиділи на дереві, повз пройшло декілька власників собак, але ніхто з них не помітив кошенят у дивані. Тато всіх питав, чи не бачили вони кішку, і всі відповідали, що ні, не бачили. Одна жінка запропонувала зателефонувати до притулку, але батько пояснив, що він уже це зробив.

– Гаразд, – погодився тато. – Я написав мамі, що ми ще трохи тут посидимо.

– Як думаєш, що трапилося з їхньою мамою? – Запитала Лілі. – Боюся, вона не повернеться. Чому вона покинула своїх дітей?

Тато зітхнув.

– Не знаю. Коли я говорив по телефону з працівницею притулку, вона сказала, що молоді кішки часто кидають своїх кошенят, бо їм не вистачає молока чи сил доглядати дітей. Тим більше, якщо кішка вулична і їй доводиться полювати, щоб вижити, або красти їжу зі сміттєвих баків.

– Як сумно, – прошепотіла Лілі, згадуючи пухку, відгодовану Феєчку.

– А може, кішка не вулична а тільки народила в лісі, а тепер господарі не відпускають її гуляти, бо бояться, щоб вона знову піде надовго.

– Але ж кошенята без неї не виживуть! – обурилася Лілі. – Не може бути, щоб господарі були такими жорстокими!

Батько кивнув.

– Ти права. Звичайно, вони б забрали кошенят до себе. Але господарі могли й не здогадуватися про те, що кішка була вагітна… – Тато задумливо глянув на паркан та доріжку, що вела до будинків за лісом. – Сонечко, я не хочу тебе засмучувати, але в мене з’явилося ще одне припущення. Неподалік проходить дорога, і там дуже жвавий рух. Мама-кішка могла потрапити під машину.

Лілі проковтнула клубок в горлі.

– Знаю, – відповіла вона тремтячим голосом. – Я також про це подумала. Ми ходимо вздовж цієї дороги до школи, і я бачила, як там швидко гасають автомобілі. Думаєш, мама-кішка намагалася її перейти?

– Ми ніколи не дізнаємося, якщо вона не повернеться, – сказав тато і обійняв Лілі за плечі. – Але не можна виключати такої можливості.

– Бідолаха, – прошепотіла Лілі. – І кошенят шкода…

– Зате ми їх знайшли завдяки Х’юго.

– Наш герой!

Лілі погладила Х’юго по оксамитовому носі і помітила, що він дивиться на стежку. Лілі обернулася.

– Тат, до нас хтось іде. Ой, це мама! І Карлі! Тату, але ж я сказала, що не хочу додому!

– Привіт! – Крикнула мама Лілі і встала навшпиньки, виглядаючи кошенят на дивані. – Ми ось вирішили вас провідати і принести вам перекусити. Вони там?

– Чи можна на них глянути? – Запитала Карлі.

– Тільки одним оком, – сказав тато. – Ми чекаємо, коли повернеться їхня мама, і не хочемо її злякати.

Мама з Карлі поспішили до дивана дивитися на кошенят, а Х’юго підвівся і тихо заскавчав.

– Тихше, приятелю. – Тато підбадьорливо поплескав його по спині.

– Вони дуже милі, – прошепотіла мама, коли вони з Карлі повернулися до поваленого дерева. – І зовсім крихітні! Напевно, їх скоро час годувати?

Батько кивнув.

– Мабуть. Але робітниця притулку порадила їх не чіпати до вечора. Тільки дивитися та чекати.

– Лілі, люба, ти точно не хочеш повернутися з нами додому? – Запитала мама. – Ви вже давно тут сидите.

Лілі похитала головою.

– Мам, можна я залишусь? Будь ласка. Я так за них хвилююся… І за кішку теж. Тато думає, що її збила машина.

– О, Лілі!

Мама міцно її обійняла.

– Добре, що Х’юго їх знайшов, – сумно додала Лілі.

– Я збиралася забрати його з собою, – задумливо промовила мама. – Але навряд чи він погодиться. Бачу, Х’юго очей не зводить із цього дивана. Може, він вважає себе відповідальним за кошенят, якщо саме він їх знайшов, – з усмішкою додала вона.

Лілі кивнула.

– Німецькі вівчарки – сторожові собаки? Ось Х’юго і охороняє кошенят.

Розділ четвертий

Лілі помітила білу пляму біля дивана і з надією подалася вперед. Невже мати нарешті повернулася? Напевно, у неї біла шерстка. Вона навіть вигукнула: “Тату!” – Але пляма, яку вона прийняла за кішку, виявилася поліетиленовим пакетом.

Лілі зіщулилася. Сонце пекло, але в тіні дерев було досить прохолодно, особливо ближче до вечора. Вона насупилась і подивилася на диван. Цікаво, кошенята теж мерзнуть? Вони з татом засунули диванну подушку, і в затишному гніздечку їм мало бути тепліше, але Лілі не могла не хвилюватися.

Біле кошеня притискалося до сестричок у марній спробі зігрітися. Раніше вони лежали разом із мамою, а без її тепла малюкам було холодно. Температура все знижувалася і знижувалася, і кожен рух давався важко.

Він знову покликав маму слабеньким писком, сподіваючись, що вона повернеться і дасть їм поїсти. Втомлений і голодний, він спробував забратися вглиб дивана.

Лілі зручніше влаштувалася зручніше на поваленому дереві. Тіло поколювало від того, що вона довго сиділа без руху. Вона глянула на годинник.

– Тату, вже шоста вечора, – пробурмотіла Лілі, витягаючи перед собою ноги.

– Так знаю. Мабуть, я знову зателефоную до притулку. Сім годин минуло.

Тато дістав телефон із кишені, і Лілі затамувала подих.

– Доброго дня. Так, я вам дзвонив з приводу кошенят, яких наш пес знайшов у лісі біля Амбердейла. Ні, на жаль, їхньої мами ніде не видно. Ви за ними приїдете?

Якийсь час він мовчав і слухав, що йому говорять на тому кінці дроту, і Лілі помітила, що тато стривожено наморщив чоло.

– О… Ні, не треба. Давайте допоможемо. Знаєте, я вам зараз передзвоню. Треба обговорити це з дружиною. Так-так… – тато кивнув і знову замовк. Лілі посунулася до нього.

– Тату, ну що там? – Запитала вона, як тільки він відключив телефон.

– У притулку зовсім немає місця. Вони спробують когось знайти, але нічого не обіцяють. Мабуть, зараз найкотячиший сезон. – Тато нервово хмикнув.

– Що ж із ними буде? – Запитала Лілі. – Їх не покинуть?

Тато замовк і погладив Х’юго по м’якій шерсті.

– Чесно кажучи, я відніс би їх до нас додому, Лілі. Поки їм не підшукають господарів, хоча б тимчасових.

– Що? – Перепитала Лілі і підстрибнула від несподіванки. – Ти не жартуєш? Ми можемо їх забрати?

– Почекай. Навіть якщо ми візьмемо кошенят, то лише на якийсь час. Тому що випадок екстрений. До того ж, я ще не поговорив з твоєю мамою. Можливо, вона не захоче.

– Добре, – пробурмотіла Лілі. От як би мама погодилася! Тоді вона зможе доглядати цих милих крихіток! Тато вже дзвонив мамі, і Лілі затамувала подих.

– Сара, привіт, це я. Так, до притулку я зателефонував, але він переповнений. У всіх знайомих, яким вони віддають тварин, вже є кішки чи кошенята. Дівчина, яка взяла слухавку вранці, про це не знала. Ні, звісно, ми їх не кинемо! Слухай, люба, давай візьмемо кошенят до себе? Я поговорив з керуючим притулком, і вона обіцяла відправити до нас співробітника, щоб допомогти перенести кошенят додому. Нам видадуть суміш для ручного вигодовування та пам’ятки з інформацією про те, як доглядати малюків, якщо ми погодимося їх забрати.

Він замовк, і Лілі подалася вперед, намагаючись розібрати, що каже мама. Жаль, що тато не ввімкнув гучний зв’язок!

– Так, знаю, керуюча мені про це сказала. Не те, щоб мені хотілося прокидатися посеред ночі, але ми їх знайшли, і ми за них відповідальні… Так, вони зовсім крихітні!

– Тату, в чому річ? – перебила його Лілі. – Що мама відповіла? Вона проти?

– Лілі, кошенята ще маленькі, і їх треба годувати зі спеціальної пляшечки, причому досить часто. Швидше за все, доведеться вставати вночі, щоб напоїти їх молочком. Мама переживає, що ми не впораємося.

Лілі стиснула татову руку.

– Я допоможу! Можна? Зараз саме літні канікули, мені не обов’язково висипатися ночами. Тату, будь ласка! Це ж доля – якби ми не знайшли кошенят, вони б тут загинули! Ми ж їх не покинемо?

Тато зітхнув і продовжив розмову з мамою:

– Чула? Так знаю. Мабуть, вона вже доросла. І Лілі обожнює кішок! Добре. – Тато посміхнувся. – Так, зараз я їм зателефоную.

Він закінчив розмову і засміявся.

– Нічого собі! Цього я точно не очікував від нашої ранкової прогулянки.

****

— Ми перенесемо їх у цьому, — сказала Емі, киваючи на картонну коробку, яку вона принесла з собою. Лілі вона здалася дуже доброзичливою.

– Я вже поклала туди пляшку з гарячою водою і загорнула її в рушники. Кошенята напевно замерзли, раз мама вже цілий день до них не приходить.

Діти не можуть самі підтримувати нормальну температуру – мами їх зігріває своїм теплом. Сьогодні сонечко пригріває, але якщо залишити кошенят на ніч без додаткового джерела, вони мажуть загинути від переохолодження.

– Скільки їм, як ви вважаєте? – Запитала Лілі, нахилившись до дивана. Вони так само крутилися за подушкою і тицялися один в одного носиками, але виглядали вже не такими бадьорими, як вранці.

– Точно не скажу. Тижнів два-три. Очі у них відкриті, але ходити вони поки що не можуть. Але вже повзають.

– З ранку вони веселіше виглядали, – вставив тато.

Лілі додала:

– Я теж помітила це. Невже ми надто довго чекали на їхню маму? І тепер уже пізно?

Емі похитала головою.

– Ні, не хвилюйся. Правда в тому, що краще за мами за кошенятами ніхто не догляне. Вона їх і годує, і вилизує, і зігріває.

З нами їм, зрозуміло, їм буде не так добре та комфортно. Так що краще було все ж таки дочекатися маму, якби вона повернулася.

– Тато сказав, що її могла збити машина, – сказала Лілі.

Емі кивнула головою.

– Так, цілком можливо. Або вона зрозуміла, що не зможе їх вигодувати. У будь-якому випадку мама-кішка навряд чи повернеться.

Вона відкрила картонну коробку і дбайливо взяла смугасте кошеня. Х’юго заскавчав, і Емі розсміялася.

– От розумниця! Охороняєш їх замість мами, Х’юго?

Вона обережно опустила кошеня на дно коробки, і Х’юго обнюхав картонні боки, перевіряючи, чи там затишно пухнастому малюку.

– Зазвичай ми не віддаємо кошенят у сім’ї із собаками, але це особливий випадок. Вибору не має. Якщо ви не проти, я зайду до вас додому і допоможу облаштувати для них затишний куточок, де вони будуть у безпеці.

Емі забрала другого смугастого малюка, біле кошеня слабо нявкало. Лілі стривожено подивилася на нього. Він залишився сам і майже не ворушився.

– Можна я його візьму? – прошепотіла Лілі.

– Звісно.

Лілі акуратно поклала кошеня на долоню – він саме на ній помістився – і обережно перенесла його в коробку. Малюк трохи посовався і знову тихо нявкнув, але як тільки його опустили до сестричок, він заспокоївся і притулився до теплої пляшки.

Лілі підняла на тата сяючі очі:

– Несемо їх додому!

Розділ п’ятий

Емі відвезла їх додому на машині та допомогла облаштувати містечко для кошенят. Вона забрала з багажника величезну коробку з пляшечками, молочною сумішшю та лотком.

– Кошенят треба годувати кожні чотири години, – пояснила вона. – Це нелегко і займає багато часу. – Емі окинула поглядом усю родину. – Ви впевнені, що впораєтеся?

Мама прочитала пам’ятку з порадами з догляду і спохмурніла:

– Боже мій, про стерилізацію я й не подумала! Втім, це все одно, що годувати дитину з пляшечки. У нас на горищі ще лежить старий стерилізатор?

Тато широко посміхнувся.

– Так. Добре, що я там так і не прибрався і не віддав наш старий мотлох у благодійну крамницю, а? Я біжу за стерилізатором. Їх же треба нагодувати якнайшвидше?

– Так, звичайно, – підтвердила Емі. – Добре, що у вас є стерилізатор! З ним буде набагато простіше. Ой!

Вона різко обернулася. Х’юго штовхнув носом двері кухні і впевнено потрусив по підлозі, викладеній плиткою. Мама похитала головою:

– Вибачте, зараз я його виведу. Х’юго, тобі сюди не можна! Тут кошенята. Важко буде йому забороняти заходити на кухню. У нього раніше тут були кошик та миски з їжею та водою.

– Мила, почекай, – перервав її тато. – Хоч ми й прибрали його кошик від батареї і поставили там коробку, він не проти, що його місце зайняли.

Емі кивнула головою.

– Так мабуть. А я хотіла пошукати вам спеціальну грілку для кошенят, але тепер думаю, що вона вам не знадобиться.

****

Кошенята тим часом лежали біля пляшки з гарячою водою. Х’юго ліг поряд з їхньою коробкою, і їм стало ще тепліше. Кошенята навіть підсунулися ближче до стіни, біля якої він лежав. Інстинкт підказував їм шукати джерело тепла.

– Х’юго вони дуже подобаються, – з усмішкою зауважила Лілі. Хто б міг подумати, що з нього вийде чудова нянька для кошенят?

– Гаразд, – продовжила Емі. – Я навчу вас розводити молочну суміш і годувати малюків із пляшечки. І ще десь тиждень, поки малюки не підростуть, вам доведеться допомагати їм пісяти та какати після їди.

– Фу, як бридко! – Вигукнула Карлі.

Емі засміялася.

– Знаю, звучить не дуже приємно. Справа в тому, що мама-кішка вилизує кошенят після того, як вони поп’ють молока, і для їхнього організму це свого роду сигнал, що настав час попісяти або покакати. При ручному вигодовуванні потрібно у всьому наслідувати маму-кішку. Зрозуміло, масажувати їм животики треба не язиком, а ваткою, змоченою у теплій воді! – Додала вона.

– Слава богу, – промимрив тато.

Біле кошеня прокинулося в темній кімнаті. Мама так і не повернулася, але йому було затишно та тепло. Здається, він і поїв, але встиг знову зголодніти. Малюк підвівся на тремтячих лапках і нявкнув – він кликав маму. Але замість пухнастої смугастої мордочки перед ним з’явився ніс когось великого та білого.

Кошеня розгублено його обнюхало і пчихнуло. Це не мама. Проте цей хтось – теплий і м’який. Малюк знову нявкнув, випрошуючи у пса молочко, і незабаром до нього приєдналися його смугасті сестрички. Їм теж хотілося їсти.

– Привіт, Х’юго! Вони тебе розбудили? – Над ними пролунав глибокий, глузливий голос.

Кошеня повернуло голову на звук і тихо пискнуло. Х’юго нахилився і дбайливо взяв його в зуби, як мама. Малюк злякався, коли його підняли в повітря, але незабаром він опинився між великими білими лапами, поряд із густою шерстю пса. Він затишно влаштувався і на якийсь час забув про голод. Кошеня притулилося ближче до Х’юго і задрімало.

****

Лілі ніяк не могла заснути. Вона лежала у себе в кімнаті і все думала про кошенят. Вони ледь чутно й жалібно нявкали на першому поверсі. Ой, звичайно! Вночі їх ще не годували!

Мама з татом вирішили, що ввечері востаннє їх краще годувати об одинадцятій годині, потім уночі о третій і ще раз перед сніданком. Тато сказав, що за тиждень кошенята трошки підростуть і зможуть витримувати більше чотирьох годин без їжі.

Лілі довго просила батьків дозволити їй годувати кошенят ночами, але тато з мамою не погодилися. Вони вважали, що о третій ночі Лілі з Карлі повинні спати, і не важливо, що зараз канікули.

Ось тільки чому кошенята пищать? Невже батьки про них забули? Вони так відчайдушно нявкають! Лілі села у ліжку. Вона вирішила спуститися на кухню та перевірити, чи все з ними гаразд. Особливо дівчинка переживала за біленького малюка. Він був таким крихітним! Здавалося, під шерсткою в нього одна шкіра та кістки.

Вона пройшла навшпиньки коридором і зазирнула на кухню. Мама з татом сиділи за столом у піжамах зі смугастими кошенятами на колінах. Малята захоплено смоктали суміш із пляшечок.

– Лілі! Чому ти не спиш? – обурився тато.

– Я прокинулася, бо вони нявкали, – пояснила дівчинка. – Що трапилося?

– Двох кошенят одній людині одночасно годувати не виходить, і ми вирішили спочатку напоїти сумішшю смугастих, поки білий спить, а тепер він прокинувся і дуже незадоволений, що його оминули, – сказала мама. – Думаю, він почув запах молочної суміші.

Лілі нахилилася над коробкою, але там було пусто. Раптом Х’юго голосно завив, і дівчинка помітила, що кошеня лежить у нього між лапами.

– О, Х’юго за ним наглядає!

– Він узяв його зубами за шкірку і витягнув із коробки, – розповів тато. – Я спочатку злякався, але все обійшлося. Кішки так роблять.

– Х’юго, тебе теж засмучує їх сумне “няв”? – Запитала Лілі, а потім повернулася до батьків. – Можна я його погодувати? Якщо я все одно прокинулася. Третя пляшечка у нас є, а Х’юго явно незадоволений. Йому не подобається, що Стенлі плаче.

– Стенлі? – Мама посміхнулася. – Коли ти встигла його назвати?

Лілі почервоніла.

– Просто він схожий на Стенлі. Дуже миле ім’я.

– Миле, – погодилася мама, передаючи Лілі пляшечку. – Тільки не забувай, що кошенята у нас не залишаться, Лілі. Як тільки у притулку знайдуть, куди їх віддати, нам доведеться з ними попрощатися.

– Я пам’ятаю. – Лілі обережно взяла в руки біле кошеня і віднесла до столу. Х’юго поспішив за нею і поклав голову дівчинці на коліна, коли вона сіла на стілець. Стенлі вже знав, що робити з пляшечкою, після перших двох годувань і почав жадібно смоктати суміш, смішно хлюпаючи.

– Нічого собі! Бачу, ти дуже зголоднів, – прошепотіла Лілі. – Мам, дивись, у нього животик роздувається!

Мама засміялася.

– Так, їдять вони з апетитом. Ой, Лілі! Чуєш?

– Ага… – прошепотіла Лілі. Стенлі муркотів.

Розділ шостий

– Який тобі найбільше подобається? – запитала Мері, милуючись кошенятами, що порались у невеликому манежі. Лілі написала подрузі про дивовижну знахідку Хьюго, і коли Мері повернулася з відпочинку в Іспанії, вона відразу поспішила в гості до Лілі подивитися на кошенят.

Їм було вже близько п’яти тижнів, і вони вже досить спритно рухалися майже як дорослі кішки. Голосно нявкали, шумно бавилися і раз у раз стрибали один на одного. Лілі вмовила батьків купити малечі іграшки в зоомагазині, і кошенятам вони дуже сподобалися. Вони захопилися паличкою з пір’ячками на кінці, і Лілі з задоволенням, але вже втомлено розмахувала нею над манежем.

Разом із стерилізатором тато знайшов на горищі великий пластмасовий контейнер і вирішив зробити з нього манеж. Він посадив туди кошенят, щоб вони не розповзалися по всій кухні. Щоправда, лише за кілька днів кошенята навчилися вилазити зі свого будиночка, але все одно поверталися туди, щоб подрімати.

– Стенлі – мій улюбленець, – зізналася Лілі. – Він схожий на пухнастий сніжок!

– Так, він милий, – погодилася Мері. – Але його смугасті сестрички теж чудові. Напевно, тяжко їх доглядати?

– Ні, вони вже перейшли на звичайний корм для кошенят, розведений сумішшю, якою ми напували їх до цього. Тепер ми їх годуємо пізно ввечері, а потім – рано-вранці. Нам більше не доводиться вставати ночами. – Лілі опустила руку в контейнер. Стенлі одразу поспішив до неї і лизнув її пальці.

– Вони всі чарівні. Я б не змогла з ними розлучитися, – пробурмотіла Мері, вкладаючи одну зі смугастих кішечок собі на коліна. Карлі назвала сестричок Белла та Тріксі. – Ти всі літні канікули їх доглядаєш, а залишити їх тобі не дають! Так не чесно.

– Згодна. – Лілі зітхнула. – Але ми з самого початку домовилися, що віддамо їх на утримання іншій родині, без собаки, як тільки з’явиться можливість. А потім Емі прийшла їх провідати і залишилася дуже задоволена тим, як ми їх доглядали. Вона запропонувала нам дбати про кошенят доти, поки їм не знайдуться господарі. Я така рада, що мама з татом погодилися! – Стенлі ткнувся мордочкою їй в руку і жалібно пискнув. Лілі посміхнулася. – Любий, ти ж нещодавно їв…

– Значить, у притулок їх не заберуть?

– Вони виклали фото на своєму сайті, але всіх направлятимуть одразу до нас. Тож кошенятам не доведеться переїжджати зайвий раз у нове місце.

Мері кивнула.

– Заодно можна переконатися, що вони потраплять у добрі руки.

Лілі кивнула. Їй не хотілося думати, що рано чи пізно у кошенят з’являться нові господарі. Особливо вона сумувала за Стенлі. При подрузі Лілі вдавала, що все добре, але насправді їй важко було уявити собі життя без кошенят… Хоча в них уже був Х’юго…

– Як думаєш, Х’юго за ними сумуватиме? – спитала Мері, коли почула, як пес шкребеться у двері кухні.

Лілі прочинила двері, і Х’юго одразу поспішив до манежу з кошенятами.

– Звісно. – Лілі погладила собаку по носі. – Він щоразу після прогулянки приходить на них глянути, перевіряє, чи все з ними гаразд. Так, Х’юго, не хвилюйся, я за ними наглядаю. Шукаєш Тріксі? Вона ось там.

Х’юго повернувся до сміттєвого кошика і помітив кішечку, що причаїлася за нею. Він одразу попрямував до неї і підштовхнув її носом до контейнера.

– Він не любить, коли вони вилазять із манежу, – пояснила Лілі. – Поводиться просто як вівчарка з чередою овець.

Вона з гордістю спостерігала за тим, як Х’юго бере в зуби смугасте кошеня і дбайливо опускає в контейнер.

– А я вже подумала, що він її вкусив! – вигукнула Мері.

– Ні-ні, він обережно їх бере, щоб їм не було боляче. Кішки так само носять своїх малюків. Ой, Х’юго, дивись! Стенлі вилазить!

Біле кошеня перелізло через край контейнера і незграбно зістрибнуло на підлогу. Дівчаткам навіть здалося, ніби Х’юго важко зітхнув. Він опустився на підлогу між Лілі та Мері, щоб Стенлі не поповз на іншу частину кухні.

Кошеня обнюхало собачий ніс. Стенлі обійшов пса і торкнувся лапкою його пухнастого хвоста. Х’юго легенько помахав хвостом, і кошеня грайливо накинулося на нього, грізно зашипівши.

Х’юго лагідно дивився на кошеня. Мабуть, йому подобалася ця гра. Коли малюк вчепився в його хвіст усіма чотирма лапками, Хьюго кілька разів змахнув хвостом, і кошеня проїхало кілька сантиметрів по підлозі слідом за ним. Дівчатка залилися сміхом.

– Вони чудово виглядають разом, – зауважила Мері. – Обидва білі та пухнасті.

– Знаю. – Лілі кивнула. Мері мала рацію. Якби лише батьки погодилися залишити Стенлі! Вони з Хьюго були б нерозлийвода!

Лілі з усмішкою спостерігала за тим, як Стенлі незграбно йде по її ліжку. Ходити по м’якій пуховій ковдрі не дуже зручно, і кошеня постійно завалювалося на бік. Воно зупинилося обнюхати плюшевого ведмедика, а потім стрибнуло на нього, як справжній мисливець, і встромило крихітні кігтики в бантик, пов’язаний на шиї іграшки.

Лілі так захопилася його грою, що не почула тихого шарудіння з боку вікна. Гучне шипіння застало її зненацька. Вона підстрибнула і озирнулася. Феєчка стояла на даху за відчиненим вікном, сердито здибивши шерсть на спині. Вона вже звикла вважати кімнату Лілі своєю територією і не хотіла нею ділитися з іншою кішкою.

– О ні, Феєчко! – ахнула Лілі. Їй не подобається Стенлі? З того часу, як вони забрали кошенят з лісу, Феєчка кілька разів заходила в гості, але тоді малюки були закриті на кухні, і Лілі не випускала Феєчку в коридор, тож зустрілися вони вперше.

Лілі розгубилася, не знаючи, як бути – підхопити Стенлі на руки чи прогнати Феєчку. Ось тільки вона боялася ненароком зіштовхнути кішку з даху. Раптом Феєчка послизнеться і впаде? Феєчка тим часом залізла на підвіконня і погрозливо зашипіла на Стенлі, здибивши шерсть і задерши хвіст трубою.

– Ні! – суворо гукнула Лілі. Стенлі притиснувся до плюшевого ведмедя, і шерсть у нього теж стала дибки.

– Фу, Феєчко! Геть! Ти не вдома! – Вона потяглася до кішки, щоб віднести її на перший поверх і випустити через вхідні двері на вулицю. – Знаю, ти звикла до мене приходити. Вибач, Феєчка. Ой!

Кішка подряпнула руку Лілі, залишивши дві яскраві смуги, знову грізно зашипіла на Стенлі, а потім розвернулась і втекла до себе на ділянку.

Лілі зачинила вікно. Вона все ще тремтіла від хвилювання. Феєчка ніколи її не дряпала! Дівчинка озирнулася на Стенлі. Він стиснувся в клубочок біля лапи ведмедя, тремтячи від страху.

– О, Стенлі, вибач, будь ласка. Все добре милий. Вона вже не повернеться. – Лілі дбайливо взяла кошеня на руки і притиснула до себе. – Не хвилюйся, я тебе захищу. Спокійно. Я поруч. Якби тільки я завжди була поряд… – сумно промовила дівчинка. Цього ранку мамі зателефонували з притулку і сказали, що одна дама побачила фотографію кошенят на сайті і зацікавилася смугастими малюками. Лілі розуміла, що рано чи пізно комусь сподобається і Стенлі.

Стенлі притискався до неї, і серце в нього стукало від страху. Він не розумів, що тільки-що сталося. Вони з Лілі весело грали вдвох, і сестрички їм не заважали. Йому подобалося, як Лілі його гладить, розважає, дозволяє спати в неї на колінах після особливо рухливих ігор. Раптом їх перервала величезна кішка, яку Стенлі ніколи не бачив, і почала на нього шипіти! Він до смерті злякався.

Х’юго штовхнув носом двері і зайшов до кімнати.

– Ти почув Феєчку? – прошепотіла Лілі. – Вона дуже розгнівалася. А зрозуміла! Ти почув її запах?

Х’юго обнюхав ковдру і притиснув вуха до голови. Потім він лагідно тицьнувся носом у кошеня. Стенлі потерся маківкою об його велику морду і здивовано пискнув, коли Х’юго лизнув його великим рожевим язиком.

Лілі засміялася.

– Х’юго! Ти його обслинив!

****

– Які ж вони гарненькі … Я б усіх взяла, але три кішки в будинку – це, мабуть, занадто багато. – Кендіс широко посміхнулася Лілі, Карлі та їх мамі. – Ви такі молодці, що вигодували їх. Вони виглядають ситими та здоровими. Приголомшливо!

Мама опустила долоню на Ліліне плече.

– Чесно кажучи, здебільшого це заслуга Лілі. Вона дуже старалася, навіть ночами вставала їх годувати. Дивно, як швидко вони виросли! Сім тижнів, хто міг би подумати? Час летить!

“Занадто швидко”, – подумала Лілі.

— Якби в них була мама, їх би не віддавали всього сім тижнів, — задумливо промовила Кендіс. – Нам пощастило знайти таких малюків. Ми вам дуже вдячні. Так, Джеку?

Її синочок мовчки кивнув. У нього на колінах лежала Белла, і він обережно, одним пальцем гладив її по шерсті від голови до хвоста. Бела терлася об його долоню і муркотіла, а у Джека був такий щасливий вираз обличчя, ніби щойно збулася його найзаповітніша мрія.

Лілі зовсім не хотілося розлучатися з кошенятами, але вона розуміла, що з Кендіс та Джеком вони будуть щасливі. Добре, що забирають поки що лише Беллу та Тріксі. Втім, Стенлі залишається зовсім один… Напевно, йому буде сумно без сестричок.

Стенлі з подивом спостерігав за тим, як Беллу з Тріксі садять у кошик якісь чужі, незнайомі люди. Його сестрички стривожено нявкнули, і кошеня пискнуло у відповідь. Куди їх забирають? І чому без нього?

Двері кухні відчинилися, і Кендіс з Джеком попрямували до виходу. Стенлі в паніці поспішив до стінки контейнера, насилу переліз через нього і плюхнувся на підлогу. Але не встиг він пробігти й півдороги, як двері зачинилися. Малюк стишився, заліз під стіл і сумно нявкнув.

Раптом двері знову відчинили, і на кухню зайшли Лілі та Хьюго. Пес підійшов до столу і нахилився до Стенлі. Він лагідно лизнув кошеня і ліг поруч з ним, опустивши голову на лапи.

Стенлі потерся об велику білу лапу пса, обережно її прикусив, а потім улаштувався між лапою і носом Х’юго, згорнувшись у маленький клубочок.

Лілі зазирнула до мами перед сном.

– На добраніч, мам. Ой як гарно! Нічого собі, він став таким пухнастим! – Дівчинка заглянула мамі через плече, щоб розглянути фото Стенлі, які вона відкрила на комп’ютері. – А навіщо ти скинула їх на комп’ютер? Хочеш відправити бабусі?

Бабуся Лілі теж любила котів. Вона жила в Шотландії і ще не бачила кошенят, але Лілі розповіла про них телефоном. Бабуся сказала, що дуже їй заздрить.

Мама обернулася.

– Ні, люба. Про це я не подумала. Ти маєш рацію, треба б відправити. А я вибираю фото для сайту притулку, мене Емі попросила. У них лише один знімок, де кошенята всі разом, а тепер його сестричок забрали, і потрібно помістити там фотографію самого Стенлі.

Лілі відсахнулася. Їй раптом стало важко дихати. Звісно, вона розуміла, що Стенлі рано чи пізно заберуть у нову родину. Але дівчинка ще не була готова до цього. Вона намагалася про це не думати. А тепер мама повернула її до реальності … На знімку, який мама хотіла відправити притулку, Стенлі виглядав чарівно. Він нявкав, і було видно його рожевий язичок. Для такого милого малюка відразу знайдеться господар, у цьому Лілі не сумнівалася. Ну кому може не сподобатися красиве біле кошеня?

– Ох, Лілі … – Мама розвернулась і потяглася обійняти доньку. – Знаю, ти до нього звикла…

– Мамо, давай залишимо його собі? – благала Лілі. – Для мене він особливий… –У неї з’явився клубок у горлі, і вона більше не могла видавити з себе жодного слова.

– Сонечко, ти ж пам’ятаєш, що ми брали їх тільки на якийсь час?

Лілі кивнула і, схлипнувши, вибігла з маминого кабінету і помчала сходами на другий поверх. Вона впала на ліжко у своїй кімнаті і заховалася у подушку, стримуючи сльози. Чому Стенлі не можна в них залишитися? Вони з Х’юго відмінно ладнають. Мері правильно сказала – вони друзі нерозлийвода. Після того, як Беллу з Тріксі забрали, Х’юго ні на крок не відходив від кошеняти. Якби Стенлі забрали в нову родину, Х’юго напевно б дуже засмутився!

Ось тільки як пояснити це все мамі з татом? Лілі витерла очі і спробувала заспокоїтись. Може, скласти список причин, через які Стенлі має залишитися у них удома? Просто, щоб самій їх не забути. А потім переконати батьків.

Лілі різко сіла у ліжку. Вона тільки що прокинулася, і серце билося в грудях як божевільне. У чому ж справа? Вночі кімната виглядала лякаюче і таємниче, але в ній панували спокій і тиша. Що її розбудило?

Дівчинка зібралася було знову лягати і вже влаштувалася зручніше на зім’ятому простирадлі, шкодуючи, що ніч видалася задушлива, як раптом з кухні пролунало несамовите виття. Х’юго сердито на когось гавкав. Лілі почула гучний дзвін.

Вона відкинула ковдру і поспішила до сходів. Мабуть, сталося щось жахливе. Мама і тато теж прокинулися – з їхньої кімнати долинали голоси. Карлі вийшла в коридор.

Спочатку Лілі здивувалася, коли побачила, що двері кухні відчинені, а потім згадала, що це мама з татом залишили її прочиненими, щоб на кухню потрапляло свіже повітря. Х’юго не став би виходити у вітальню – йому подобалося спати у своєму затишному кошику. А ось Стенлі міг втекти та загубитися. Може, він розбив щось у вітальні і тоді Лілі почула дзвін? Але чому тоді розсердився Х’юго? Він все ще гавкав, уже трохи тихіше, і грізно гарчав. Раніше він так себе не поводив.

– Стенлі? Х’юго? Що трапилось?

Лілі увімкнула світло на кухні і мимоволі ахнула. У кухні панував страшний безлад. Газети зі сміттєвого кошика були розкидані по підлозі. Ваза з квітами, що стояла на кухонному столі, перевернута, а вода з неї стікала на кахельну підлогу. Під раковиною лежав розбитий кухоль.

Х’юго сердито гарчав на вікно над раковиною. Лілі зіщулилася. Невже хтось заліз до них у сад? І Х’юго помітив грабіжника? І навмисно впустив сміттєвий кошик, вазу та кухоль, щоб розбудити родину? Зазвичай він досить обережний, хоча іноді так виляє хвостом, що може змахнути щось на підлогу.

– Все гаразд, Х’юго, тихіше, – прошепотіла Лілі. – Що трапилося? Де Стенлі?

Увечері, коли вона йшла спати, Стенлі лежав між лапами Х’юго в його кошику, і вони обоє мирно посапували. Тепер кошеня не було видно ні в кошику, ні в манежі.

– Стенлі? – стривожено покликала Лілі. Де він? Вона зазирнула під стіл і за кошик для сміття, але білого пухнастика ніде не було.

– Що тут відбувається? – Запитав тато, забігаючи на кухню. За ним поспішали мама та Карлі. – Ого, нічого собі! Що трапилося?

– Не знаю! Х’юго засмучений, а Стенлі зник. Я не можу його знайти.

Х’юго підійшов до тата і тицьнув мордою йому в руки. Тато ласкаво погладив його по вухах.

– Дивіться, у нього подряпина на носі, – зауважив тато. – Як так вийшло, друже?

– Х’юго, бідолаха! Ти подряпався об розбитий кухоль? – Запитала мама і схилилася над псом.

Х’юго повернувся до раковини, підвівся і поклав на неї передні лапи. Звичайно, зазвичай йому це забороняли, але зараз ніхто й не думав його зупиняти.

Раптом з-за фіранки з’явилася біла мордочка. Стенлі притискався до підвіконня, здибив шерстку і тремтів від страху.

– Знайшовся! – Зраділа Лілі. – Як ти туди заліз? – Вона обережно зняла кошеня з підвіконня і ніжно обняла. Стенлі не міг сам застрибнути на раковину. Мабуть, спочатку він заліз на стілець? – Тихіше, Стенлі, заспокойся. Що трапилося?

– Думаю, тут усе досить очевидно, – втрутився тато. – Вони посварилися. Сумніваюсь, що Х’юго порізався об кухоль. Хіба , як що він на нього впав. Це більше схоже на подряпину від котячих пазурів.

Лілі відчувала, як б’ється серце Стенлі. Малюк притиснув вуха до маківки. Х’юго опустив передні лапи на підлогу і глянув на кошеня.

– Не може бути. – Лілі похитала головою. – Стенлі обожнює Х’юго. Вони навіть разом заснули у його кошику! Х’юго нізащо б не образив Стенлі …

– Він і не образив, – сердито перебила її Карлі, опускаючись навколішки поряд з Х’юго. – Це Стенлі його поранив! Бідний Х’юго!

Мама зітхнула.

– Не знаю, хто з них першим розпочав, головне, що все обійшлося. Нам ще пощастило, що до цього вони ладнали. Дивно тільки, що це так несподівано сталося… Але тепер їх не можна тримати вдвох. Я зателефоную з ранку Емі. Стенлі вже досить дорослий і може зачекати на нових господарів у притулку. Сподіваюся, у них з’явилося для нього місце.

– Що? – ахнула Лілі. – Ні, мам, не треба! Ми ж обіцяли його доглядати! Не віддавай його до притулку!

– У нас немає вибору, сонечко, – м’яко заперечив тато. – Розумію, тобі сподобалося жити з кошенятами, і ти розумниця, добре про них дбала, але якщо Х’юго зі Стенлі знову поб’ються, якщо Стенлі його подряпає і Х’юго на нього огризнеться – раптом він випадково поранить малюка? Сумніваюся, що Х’юго став би навмисно його кусати, але ж будь-яке може статися. Він набагато більший за Стенлі і може не розрахувати силу. Це небезпечно.

– До того ж це будинок Х’юго, – вставила Карлі.

– Вона має рацію, Лілі, – підтакнув їй тато. – Ми ж не станемо відправляти Х’юго до притулку.

Лілі похитала головою. На очі набігли сльози. Стенлі повурухнувся у неї в руках і злизав солону краплю, що впала з носа дівчинки.

Лілі перевела погляд із батьків на Карлі і назад. Вона не могла повірити у те, що відбувається. Всі були такі впевнені, що Стенлі треба віддати… А ще недавно все було так добре! Завтра вона збиралася здійснити свій план і вмовити батьків залишити кошеня, а натомість він поїде до притулку!

– Так не можна, – прошепотіла вона. – Йому там не сподобається. Коли ми забирали Х’юго, я бачила котячі клітки. Вони дуже маленькі. А Стенлі звик до нашої просторої кухні та моєї спальні. І без нас йому буде самотньо.

Особливо без Х’юго. Лілі все не могла зрозуміти, як так сталося. Х’юго жодного разу не гавкнув на кошенят. Навіть коли побачив їх уперше у лісі. Він завжди був з ними лагідний і пускав Стенлі у свій кошик. Не може бути, щоб вони посварилися!

На жаль, дівчинку ніхто не слухав. Тато з мамою вирішували, хто відвезе Стенлі до притулку. Карлі гладила Х’юго і ображено дивилася на кошеня.

– А сьогодні як нам бути? – пробурмотів тато. – Звісно, удвох ми їх більше не залишимо.

– Я заберу Стенлі до себе в кімнату, – квапливо відповіла Лілі. Зрештою, це остання ніч, яку він проведе вдома. Більше вона не зможе ні погладити його, ні пограти з ним.

Мама кивнула.

– Добре мила. Тільки зачини двері.

– Я принесу контейнер. – Тато взяв пластмасовий контейнер та пішов за донькою на другий поверх.

Лілі крокувала сходами і тихенько плакала. Їй здавалося, що він ще зовсім маленький і йому рано їхати до притулку. Це майже як перший день у школі! Лілі сумно усміхнулася своїм думкам.

— Я нудьгуватиму за ним, — зізнався тато і погладив Стенлі під підборіддям, коли Лілі сіла з кошеням на ліжко. Вона дбайливо поклала малюка поруч із собою, і Стенлі пройшовся по ліжку, плутаючись у складках ковдри.

– Сонечко, не плач. – тато обійняв Лілі за плечі. – Для нього знайдуться чудові господарі. Він гарне кошеня, і довго не затримається у притулку!

– А я не хочу жодних чудових господарів, – схлипнула Лілі. – Хочу, щоб він лишився у нас!

Тато зітхнув.

– Знаю. Я теж про це думав, але … Лілі, люба, ти ж розумієш, що в першу чергу це будинок Х’юго.

— Але я все ще не можу повірити, що вони билися, — прошепотіла Лілі.

Стенлі спробував залізти до неї на коліна і заплутався у простирадлі. Тато засміявся і допоміг йому вибратися.

– Обережніше, малюче. На добраніч, Лілі. – Він підійшов до вікна. – Я зачиню його про всяк випадок, щоб Стенлі не втік. Сподіваюся, тобі не дуже душно? Не хвилюйся. Все буде добре, обіцяю.

Він погладив дочку по голові і вийшов із кімнати. Лілі провела його поглядом. Що може статися хорошого? Все погано…

Вона лягла, і Стенлі влаштувався на животі. Він накрив хвостиком мордочку і заплющив очі. Як приємно спати разом із Лілі! Видно, що вона чимось засмучена – дихання у неї уривчасте, не таке, як завжди. А ось йому так тепло і затишно … У ліжку Лілі навіть краще, ніж у кошику Х’юго!

Стенлі притиснув вушка до голови, згадуючи недавню подію, і жалібно пискнув. Він мирно спав у кошику, коли його розбудив гучний гавкіт. Він уперше побачив, як Х’юго сердиться. Х’юго захищав будинок і Стенлі, але кошеня все одно злякалося його гучного гавкання.

Воно заметалося по кухні, шукаючи безпечний куточок. Стенлі застрибнув на кухонний стіл, а з нього на раковину, мало не впав назад на підлогу. Допоміг собі кігтиками і заліз на кухонну тумбочку, а там сховався за фіранкою і згорнувся в клубочок, слухаючи грізний гавкіт і сердитий шипіння.

Стенлі підвівся і пройшовся по ліжку, намагаючись заспокоїтись. Лілі поворухнулася і сонно позіхнула. Кошеня знову лягло на живіт, і невдовзі вони обоє заснули.

****

– Як вважаєш, взяти його іграшки? – Запитала мама, розглядаючи мишку з відірваним хвостиком і дірочкою в боці.

– Це його улюблена мишка, – з гіркотою прошепотіла Лілі. – Візьми її обов’язково!

Вона відсунула від себе миску з пластівцями – все одно апетиту не було – і почала збирати з підлоги дзвінкі м’ячики, м’ячики з пір’ячками та інші іграшки. Щоправда, найбільше Стенлі любив грати з Х’юго. Ось і зараз вони разом лежали під столом. Мама з татом вирішили, що їм можна бути в одній кімнаті, але лише під наглядом.

Напевно, Х’юго заліз під стіл, сподіваючись, що Карлі поділиться з ним скоринкою підсмаженого хліба. А Стенлі прийшов пограти з його лапами. Він стрибав на них, як на здобич, і бив своїми крихітними лапками. Час від часу Х’юго позіхав і ворушив лапою, і Стенлі кидався на неї з новими силами і грізно гарчав.

Мама стояла за плитою і смажила бекон, але раз у раз оглядалася на Х’юго зі Стенлі, перевіряючи, чи не сваряться вони. Але ні, пес з кошеням поводилися дуже доброзичливо і безтурботно грали один з одним. Хто б міг подумати, що зовсім недавно Стенлі подряпав Х’юго ніс? Вночі Лілі застала Х’юго розгніваним, а Стенлі до смерті переляканим. Чому ж зараз вони поводилися так, наче нічого не сталося?

Раптом у двері зателефонували.

– Відкриєш, Лілі? – Запитала мама. – Я боюся, щоб бекон не підгорів. Швидше за все нам пошту принесли.

Лілі підвелася і пішла до дверей. Тато на той час спустився на перший поверх і підійшов до доньки. На порозі стояла їхня сусідка Енн, і вигляд у неї був стривожений.

– Привіт, Енн! – привітався тато. – Все в порядку?

– Сподіваюся. – Вона посміхнулася. – Але я про всяк випадок прийшла вибачитись…

– Добре, – розгублено пробурмотів тато. – Вип’єте чашку кави? Ми якраз снідаємо.

– Ой вибачте! Не хотіла вам заважати!

– Та що ви, дурниця.

– Від кави не відмовлюся, – з усмішкою зізналася Енн, і вони втрьох пішли на кухню. Мама саме розкладала по тарілках бекон.

– Щиро кажучи, мені дуже соромно, – продовжила сусідка. – Боюся, Феєчка знову до вас ходила. Близько півночі вона вбігла в будинок через свої дверцята, і вигляд у неї був пошарпаний. Вся мокра і шерсть на ній стирчала у всі боки. А ще я чула моторошний гавкіт. Напевно, Феєчка залізла у вікно Лілі і натрапила на Х’юго… Пам’ятаю, ви мені розповідали, що вона іноді приходить до Лілі у кімнату.

Енн підняла погляд. Уся сім’я уважно дивилася на неї.

– Мені дуже шкода, – додала вона. – Знаю, Феєчка жахливо поводиться. І інші мої сусіди вчора на неї нарікали. Вона залізла до них на кухню і злизала сметану зі шматка хліба … – Енн зам’ялася. — Що ж вона наробила?

– Це Феєчка! – Видихнула Лілі. Вікно у неї в кімнаті було відчинине! – Не Стенлі, а Феєчка! Це на неї Х’юго гавкав! Стенлі зовсім не треба віддавати в притулок! Мамо, скажи… – Лілі взяла маму за руку, але та слухала Енн і не звертала на доньку уваги.

– То я не помилилася? Ох, господи … – Енн озирнулася. – Сподіваюся, вона нічого не розбила?

Тато засміявся.

– Тільки кухоль, Енн. Не хвилюйтесь. Насправді ви нас порадували. Х’юго всіх перебудив гучним гавканням, і коли ми спустилися на кухню, там був справжній погром, а у Х’юго на носі красувалася велика подряпина. – На цих словах Енн ахнула і прикрила рота долонею, і тато поспішно додав: – Ні-ні, з ним все гаразд, нічого страшного. Просто ми подумали, що це Стенлі його подряпав, і вже збиралися віддавати малюка в притулок, поки не трапилося чогось гіршого. А тепер не доведеться!

– Феєчка його подряпала? – Енн винувато подивилася на Хьюго. – Бідолашний. Ну, вона і хуліганка!

– Але ви все одно її любите, – зі сміхом відповіла мама.

– Тепер я замикатиму котячі дверцята на ніч. – Енн зітхнула.

– Мам! – Лілі потягла маму за рукав. – Мам, послухай мене, будь ласка! Подзвони до притулку!

Мама нахилилася обійняти доньку.

– Звичайно, я й сама збиралася це зробити. Зараз ми їм зателефонуємо і скажемо, що все гаразд і Стенлі поки що залишиться у нас.

– Чому я тебе не послухав, коли ти сказала, що Хьюго не гавкав би на Стенлі? – покаявся тато. – Ну, ви на них тільки подивіться!

Усі зазирнули під стіл. Стенлі втомився грати і розлігся на величезних лапах пса. Він помітив, що на нього дивляться, і ліниво розплющив зелене око.

– Будь ласка… – прошепотіла Лілі. – Давайте його залишимо? Знаю, у нас уже є Х’юго, але він теж прив’язався до Стенлі!

Так, – погодилася Карлі. – Х’юго засмутиться, якщо Стенлі заберуть. Я за те, щоб він лишився!

– Ура! Дякую, Карлі! – Лілі міцно обійняла сестру.

Мама посміхнулася.

– Я піду зателефоную до притулку.

– І що ти їм скажеш? – Лілі напружено чекала на відповідь.

– Попрошу прибрати його фото із сайту. Стенлі вже знайшов сім’ю.

Лілі кинулася обіймати маму, потім тата і навіть Енн. Їй усіх хотілося обійняти! Вона опустилася навпочіпки поруч зі Стенлі та Хьюго.

– Ти залишаєшся з нами, – прошепотіла Лілі, погладжуючи Стенлі по пухнастому білому животику. – Тепер ти наше кошеня!

Стенлі розплющив очі і потягнувся, а потім перекотився на спинку і вдарив Х’юго лапою по носі. Х’юго пирхнув і ніжно лизнув кошеня.

Стенлі підвівся і знову потягнувся, вигнувши спину. Він солодко позіхнув і підійшов до Лілі. Малюк потерся об її ногу. Він заліз до дівчинки на коліна, штовхнув маківкою їй у підборіддя і голосно замуркотів. А потім спустився і обнюхав носа Х’юго.

– Вони так добре ладнають, – прошепотіла Лілі, нахиляючись погладити Х’юго. – Друзі нерозлийвода! Я така рада, що тепер вони завжди будуть разом!

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Котенок Стенли или Настоящий клад“
Холли Вебб
Видавництво: “ЭКСМО”
2018 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: