Котигорошко
Казки Анатолія Шияна
П’єса – казка на три дії, шість картин
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Котигорошко Іван — хлопчина років дванадцяти.
Степан— його батько.
Катерина— його мати.
Оленка— його сестра.
Вернидуб—
Вернигора —
Крутивус —
Їм – і – не – наїмся — його брати.
П’ю – і – е – нап’ я —
Біжу — й — не — набіжуся —
Дядько Максим — коваль.
Змій, він же Капшивий дід.
Водяник – смертоносець — його брат.
1-а Змієва сестра.
2-а Змієва сестра.
Бабуся.
Зміїв слуга
Гінці, сусіди Котигорошка, сільські діти, вартові, танцюристки, служки.
Той, що найбільше їсть.
Той, що найбільше п’є.
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
Зліва ліс, густий, дрімучий. Визирає з нього палац Змія. Праворуч — криниця з журавлем. Ростуть біля неї дивні квіти, незвичайні гриби. Стоять пеньки з густою травою, а в глибині сцени видніється надбережне каміння, і, скільки оком сягнеш, лягло море, широке, зеленувате, неспокійне… З палацу виходять Змієві сестри.
1-а с е с т р а. Я прокинулась сьогодні раненько, та вже нашого брата Змія не застала. Чи з лісу дрімучого його ждати? Чи з-за моря синього виглядати? А може, поплив він на кораблі, щоб зустрітися з Водяником-смертоносцем?
2-а с е с т р а (оглядаючи море). Ні. не бачу я на хвилях корабля. Тільки чайки літають над водою.
1-а сестра припадає вухом до каменя.
Що чуєш, сестро?
1-а с е с т р а. Чую, чую: стугонить земля.
2-а с е с т р а. Послухай, чи летить він, чи на коні скаче — на тім коні, що жар їсть, полум’я п’є, на двадцять верст під ним земля гуде, і листя з дерев осипається.
1-а с е с т р а. Не летить наш брат і на коні не скаче… А цить же, цить…
2-а с е с т р а. Що чуєш знову?
1-а с е с т р а. Чую, чую: стугонить земля, наче її на частки ножами розрізають.
2-а с е с т р а. Ой сестро, глянь! Що ж то він тягне на собі?
З’являється Змій, упряжений в шість плугів.
З м і й. Ху! Втомився. Нелегке діло землю орати. (Скидає з себе упряж).
1-а с е с т р а. Брате Змію, та нащо ж тобі орати? А чи в тебе нема чого їсти?
2-а с е с т р а. А чи в тебе нема чого пити?
З м і й. Є в мене що їсти, є в мене що пити, і маю я в чому походити. Та обіцяв сьогодні прибути до мене в гості наш брат Водяник-смертоносець. Це я для нього подарунок готую, теплою кров’ю його почастую.
1-а с е с т р а. З кого ж ти кров тую візьмеш?
2-а с е с т р а. Хіба мало в нас невільників? Змій. Наточите крові з дівчинки Оленки.
1-а с е с т р а. А хто ж вона? А чия ж вона?
2-а с е с т р а. Може, її сюди заманити?
З м і й. Не треба заманювати. Мусить сама прийти.
1-а с е с т р а. Як же вона прийде?
2-а с е с т р а. Як сюди потрапить?
З м і й. По моєму сліду, що я проклав оцими плугами.
1-а с е с т р а. Не розумію тебе, брате.
2-а с е с т р а. Не розумію і я тебе, брате.
З м і й. Слухайте ж. Багато я сіл облітав, багато я люду всякого видав, та ще ніде не зустрічалась мені така дівчинка, як Оленка. Очі в неї, мов зірки, світяться, щоки в неї рум’яні, мов ті яблука.
1-а с е с т р а. І ти вирішив її вкрасти?
З м і й. Ні, сама мусить сюди прийти.
1-а с е с т р а. Як же вона прийде? Не розумію тебе, брате.
З м і й. Непомітно я підкрався до її подвір’я, заховався в саду та й дивлюсь. Вийшли з хати її брати. Вийшла Оленка з матір’ю та батьком. Чую, брати кажуть: “Ми поїдемо в поле, а ти, Оленко, винесеш нам сніданок”. Вона й питає в них: “А де ж ви будете? Я не знаю, як до вас іти”.— “А ми,— каже брат,— протягнемо скибу від двору аж до тієї ниви, де будемо землю орати, то тією борозною і йди”. А я взяв тую скибу назад перекинув, а свою протягнув та й заворожив. Хто тільки ступить на неї ногою, буряний вітер одразу його прижене сюди.
1-а с е с т р а. Хитро придумав, брате.
2-а с е с т р а. Вона може скоро тут бути?
З м і й. Пильнуйте її, а я скоро повернуся.
2-а с е с т р а. А куди ж ти знову?
З м і й. Гляну — перевірю, як мої невільники працюють. Чи все зробили, що я їм загадав.
2-а с е с т р а. А може, поснідаєш? Є для тебе і печене, і варене.
З м і й. Виголодніюсь дужче, то більше з’їм. (Свистить).
Чути іржання й тупіт копит.
Бач, жде мене кінь. (Вийшов).
1-а с е с т р а. Як він посвист братів знає!
Чути дедалі стихаючий цокіт підків.
2-а с е с т р а. Помчав, мов вихор. А глянь-но, глянь. Якась дівчинка сюди наближається.
1-а с е с т р а. Може, це і е Оленка? Сховаймося!
Ховаються.
Входить Оленка. В руках у неї вузлик з сніданком. Вона оглядається назад.
О л е н к а. Що б це воно значило? Тільки стала я на борозну, як знявся раптом вітер, та такий же сильний, такий дужий, що ні звернути кудись, ані зупинитися. Підхопив мене, мов ту билиночку, і приніс аж сюди. (Озирається). Де ж те поле? І зовсім ніякого поля тут немає. (Дивиться на палац). Розпитаюся в добрих людей. Може, вони мені дорогу вкажуть.
З’являються Змієві сестри.
1-а с е с т р а. Здрастуй, дівонько, здрастуй, голубонько.
2-а с е с т р а. А куди це ти йдеш? Які гостинці несеш?
О л е н к а. Це не гостинці. Несу братам сніданок, та збилася з дороги. Може, ви мені стежку покажете, як на поле потрапити?
1-а с е с т р а. Покажемо. Зажди, відпочинь трохи. (Розглядає її). Як же тебе, дівонько-голубонько, звати?
О л е н к а. Та Оленкою.
1-а с е с т р а (глянула значуще на свою сестру). То заходь, Оленко, до нашої хати.
Джерело:
“Котигорошко”
Анатолій Шиян
Видавництво: “Молодь”
1945 р.