TOU

Коваль і його вірна дружина

Казахські народні казки

Це було дуже давно. Жив у одному місті умілий коваль. Руки його могли зробити все, що спроможний придумати людський розум, але прогодувати себе і дружину коваль не міг. Бідний був народ у тому місті, і коваль, безробітний, голодний, бідував чи не найбільше за всіх. Але ніколи він не тужив, завжди жартував з товаришами, співав пісень, але серце його почорніло від турбот, як вугілля. Сам він був готовий до всіляких злигоднів, та гірко йому було дивитись, як страждає молода дружина – така красуня, які народжуються лише раз у століття.

От і надумав коваль вирушити на заробітки в столицю до хана, де багатим людям, може, знадобляться його руки і вміння.

Прощаючись з дружиною, він сказав:

– Життя моє! На три роки я йду на чужину. Чи згадуватимеш мене? Чи будеш вірна мені в розлуці?

Нахилилася красуня до землі, зірвала блакитну квітку й віддала її чоловікові з такими словами:

– Любий мій! Візьми цю квіточку й бережи її так, як я берегтиму подружню честь. Де б ти не був, скільки б не мандрував, знай: поки не зів’яне квітка – не зів’яне моя любов до тебе…

Прийшовши до столиці, коваль завітав у чайхану, щоб випити з дороги чашку чаю. Тут серед безлічі відвідувачів побачив він трьох добре вдягнених чоловіків, котрі мовчки сиділи, не торкаючись ні до їжі, ні до напоїв, наче їх гнітило якесь горе.

Помітивши незнайомця, ці люди почали розглядати його так пильно, що ковалеві стало не по собі.

– Чого ви так дивитеся на мене, шановні? – запитав коваль.– Я бідний, але чесний чоловік. Прийшов до столиці у пошуках роботи. Я майстер, коваль, і той, хто доручить мені щось робити, ніколи не шкодуватиме.

Троє чоловіків перезирнулися, старший із них покликав коваля і мовив:

– Слухай, ковалю, уважно кожне моє слово. Ми – ханові візири. Про це не знає і не повинен знати хазяїн чайхани. Не марність і допитливість примушує нас ходити базарами, караван-сараями та іншими людними місцями. Хан наказав нам побудувати для нього палац із золота й срібла. Якщо бажання його здійсниться, він обіцяє нагороду. Якщо палац не буде побудовано в строк, він нас покарає. Ми не знаємо, що робити: час минає, а ми ніяк не можемо знайти майстра, який наважився б узятися за таку незвичну роботу. Чи не допоможеш ти нам, якщо не ділом, то хоча б порадою?

Коваль на радощах сказав:

– Мудрі візири, сама доля відчинила переді мною двері в цю чайхану. Дайте мені скільки треба золота й срібла, дайте сімдесят помічників, і я в строк побудую такий палац, якого ще не було в жодного хана.

Того ж дня коваль став до роботи. Запалали горна, задзвенів під молотом дорогоцінний метал, забігали туди-сюди меткі робітники, виконуючи розпорядження головного майстра.

У призначений день палац був готовий. І справді, ніколи ще жодну столицю не прикрашала схожа на нього будівля: золото й срібло, з яких були стіни й покрівля палацу, не мали ніякої ціни в порівнянні з красою цього витвору.

Коли хан побачив новий палац, він, мов дитина, зрадів і одразу ж утричі збільшив платню своїм візирам. Потім він сказав:

– Я хочу бачити майстра, що створив на землі це неземне диво!

Привели коваля. Хан обняв його ніжніше, ніж сина, і сказав слова, яких від нього ще ніхто не чув:

– Віднині ти будеш моїм найближчим другом і порадником. Я не хочу, щоб хтось з моїх підданих чи чужоземних володарів скористався б твоїм хистом і майстерністю. Тепер ти житимеш зі мною в цьому чудовому палаці й працюватимеш тільки на мене.

З цієї хвилини візири, хоч вони й були зобов’язані ковалеві життям і незліченним багатством, затаїли проти великого майстра заздрість і злість та стали думати про те, щоб якось звести його зі світу наклепом чи обмовою.

Коваль оселився в палаці. Щодня він підносив ханові якусь дивовижну річ, причому кожний новий подарунок затьмарював попередній витонченістю й красою. Хан дедалі більше схилявся душею до коваля, а візири все дужче й дужче його ненавиділи. Вони пильнували за кожним кроком простодушного майстра й незабаром помітили, що час від часу він виймає з-за пазухи блакитну квітку, довго дивиться на неї, ворушачи губами, ніжно цілує й знову бережно ховає її.

Якось візири доповіли ханові:

– Всесильний хане! Улюбленець твій, коваль,– звичайний чаклун. Він побудував палац і здобув твою прихильність за допомогою диявольської квітки, яку ховає від людських очей. Нам здається, що лиходій щось замислив проти тебе й твого священного життя.

Хан був помисливий і запальний. Він звелів покликати коваля і, коли той прийшов, гнівно вигукнув:

Яку ти квітку ховаєш у себе за пазухою? Зізнавайся, якщо хочеш пощади.

Коваль збагнув, хто виказав його таємницю, і, діставши нев’янучу квітку, щиросердно розповів ханові про свою красуню-дружину та про її напутні слова.

– Цей нахаба насмілюється казати неправду своєму повелителеві! – перебив коваля старший візир,– Нам добре відомо, що дружина давно його забула й рада б вийти заміж за першого, хто трапиться. Нема такої жінки, яка б не спокусилася на гроші та подарунки! Якщо великий хан дозволить, я доведу йому це.

Хан сказав:

– Гаразд.

А коваля, поки повернеться з доказами перший візир, з ханового наказу взяли під варту.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.6 / 5. Оцінили: 11

Поки немає оцінок...

 

Джерело:
“Казахські народні казки”
Упорядник  – О. Г. Петькун
Видавництво: “Веселка”
1992 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: