TOU

Коваль і його вірна дружина

Казахські народні казки

Поклонами і привітаннями зустріла жінка знатного гостя. І була вона така прекрасна, рухи її відзначалися таким достоїнством, а мова – таким розумом, що хан відразу полагіднішав серцем і милостиво прийняв частування з рук простої жінки. Сидячи з чашкою кумису на красивому килимі, хан сказав:

– Жінко, чи не приходили до тебе, коли не було вдома чоловіка, один за одним – три моїх візири?

– Тисяча років тобі життя, великий хане! Місце візирів біля свого повелителя. Що б могло їх заманити в хатину бідної і самотньої жінки?

Хан промовчав і, щоб сховати своє зніяковіння, почав дуже уважно розглядати химерний візерунок на килимі.

– Звідки, жінко, у тебе цей багатий килим?

– Великий хане, цей килим зіткали мої служники.

Хан насупив брови.

– Служники? Але твій чоловік казав мені, що залишив тебе дуже бідною. Де ж ти взяла гроші, щоб тримати служників?

– Мої служники не вимагають плати, вони виконують усе, що я їм накажу, за просяний коржик у день.

– Цьому неможливо повірити, – насупився хан.

– Володарю, зараз ти побачиш моїх служників на власні очі, і вони ствердять мої слова, – мовила жінка й зникла за дверима.

Випустивши з ями трьох візирів, вона сказала їм пошепки:

– Біда – повернувся мій чоловік! Що буде, як він вас побачить?!

– Я покарала вас за зухвалість, але не хочу вашої смерті. Ось вам бритва – зголіть якомога швидше вуса і бороди, ось вам мої старі плаття – переодягніться в них, і я виведу вас з будинку під виглядом своїх подруг.

Візири беззаперечно виконали все, що вимагала жінка. Тоді вона наказала їм узятися за руки і ввела їх у кімнату, де важно сидів хан, оточений охоронцями.

Побачивши перед собою свого грізного володаря, візири закам’яніли, а хан довго дивився на них спантеличено і нарешті сказав:

– Якісь вони дивні… Мені здається, ніби я їх десь бачив. Хто вони такі?

– Це ті, – сказав коваль за дружину, – що звели наклеп на мене і ганьбили мою вірну дружину. Така істина, мій хане/

Тут візири впали на коліна і покаялися в усіх своїх чорних ділах.

Гнівним був хан на початку їхньої сповіді, та коли візири почали розповідати про свої пригоди в будинку коваля, губи його затремтіли, плечі затряслись, і він так зареготав, що розхлюпав на свій шовковий халат весь кумис із піали. Насміявшись до сліз, хан набрав поважного вигляду і сказав:

– Давно у мене не було такого веселого дня! Хай же з цього часу три дурні, яких ошукала жінка і яких я раніше називав своїми візирами, служать при мені жалюгідними блазнями. Ти ж, мій славний майстре,– звернувся він до коваля, – разом із своєю вірною дружиною поїдеш у столицю як мій дорогий гість, і я нагороджу тебе по заслузі й достоїнству.

Минули роки і століття. Давно вже зотліли кістки хана, підступних візирів, що стали блазнями, коваля і його красуні-дружини. Але палац, побудований великим майстром, і досі стоїть на місці, сяючи дивовижною красою.

Все минає. Безсмертні на віки вічні лише думки та творіння рук людини!

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.6 / 5. Оцінили: 11

Поки немає оцінок...

 

Джерело:
“Казахські народні казки”
Упорядник  – О. Г. Петькун
Видавництво: “Веселка”
1992 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: