Коза і пастух

Пас якось пастух у горах кози свого
господаря. Гарно було навколо. Буяли зелені
трави, холодком віяло од кущів, червоніли
дикі ягоди між камінням.

Кози розбрелися по схилах, шукаючи
смачних пагонів, весело стрибали з каменя
на камінь, із скелі на скелю, сміливо
переплигували провалля, радіючи теплому
весняному дню.

А пастух милувався красою гір, збирав
квіти чи просто сидів, втупивши очі в
далечінь. Коли ж сонце торкнулося верхів’я
гір, зібрав стадо й вирушив додому. Але одна
біленька кізка натрапила на смачний
соковитий кущ і почала його обривати,
зовсім не кваплячися йти.

Пастух гукнув її, свиснув раз і вдруге, а
врешті погрозив, що покине в горах. Але
кізка й вухом не веде – одно шматує гілля,
наче вік не їла. [148]

Розсердився пастух, схопив камінь та як
жбурне в козу! Коли це – хрясь! Попав просто в
ріг та й перебив його надвоє.

Злякалася кізка, покинула кущ і побігла до
стада. А пастух, побачивши, що наробив,
забідкався:

– Ох, перепаде ж мені! Розгнівається
господар, нагримає.

Підійшов хлопець до кози й почав благати:

– Кізонько моя люба, не кажи господареві,
що я тобі ріг перебив. Я ж ненароком. Я кинув
камінь, аби ти тільки злякалася й вернула до
гурту, бо якби лишилася тут на ніч, тебе вовк
би з’їв. Тож не кажи господареві, уклінно
прошу.

– Дивак ти, хлопче! – відповідає коза.- Адже
мій перебитий ріг одразу впаде господареві
в око. Скажу я йому чи не скажу – байдуже, він
і так побачить. Хіба можна втаїти те, що
кожному видко з першого погляду?