TOU

Козак Мамарига

Українські народні казки

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу, куди очі світять. Іде він дорогою, іде, зустрічає парубка.
— Добридень, парубче! — каже.
— День добрий і вам! — відповідає той. — А хто ви такий є?
— Я козак Мамарига, служив в багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й іду, куди очі світять. А ти хто?
— А я, — каже парубок, — наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав та й утік.
— А де ж торбинка?
— Розбійники в лісі напали й відняли!
— Ну, ходімо разом, будеш мені за брата.
Пішли вони вдвох. Ідуть собі, йдуть, зустрічають другого парубка.
— Добридень, парубче! — кажуть.
— День добрий і вам, — відказує той. — А хто ви такі є?
— Я козак Мамарига, а це мій побратим. А ти хто?
— А я, — каже парубок, — наймитував в одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Та не став я того ждати, взяв та й утік.
— А де ж торбинка?
— Розбійники в лісі напали й відняли!
— Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата.
Пішли вони далі. Ідуть та й ідуть, зустрічають третього.
— Добридень, парубче!
— День добрий і вам. А хто ж ви такі?
— Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто?
— А я, — каже третій парубок, — наймитував в одного пана, та як пас коні, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався та й хотів мене бити, а чоботи відібрати, то я й утік.
— Де ж ті чоботи?
— Розбійники в лісі напали й відняли.
— Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата.
Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять, де на роботу за харчі стануть — так і йдуть. Дійшли якось до роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже:
— Тут, брати мої, треба нам різнитися. Є в мене три мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, то туди й ідіть. А мені яка дорога зостанеться, така й буде.
Дав він їм кожному по мідному грошу, попрощалися вони і розійшлися — той на ту дорогу, а той на ту… Пішов далі козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Ішов якось великим лісом, вийшов на широку галяву.
Коли дивиться — чотири чоловіки один з одним б’ються. Він до них:
— Добридень, — каже, — люди добрі, за що це ви б’єтесь?
А вони відповідають:
— Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кінь Гивер. Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що і я візьму те, ніяк не поділимось та й б’ємося.
«Еге, — думає козак Мамарига, — це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить:
— Чи згодні ви послухати мене, козака Мамаригу? Ніхто краще не поділить вас, як я.
— Згодні,— кажуть розбійники, — діли нас, козаче Мамариго!
— Отак зробіть, — каже він. — Покладіть отут біля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи і коня Гивера поставте, а самі йдіть на той кінець галявини. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бере, що найбільш до вподоби, потім другий — і собі візьме, далі й третій, а вже четвертому те, що зостанеться.
Побігли вони та той кінець галяви, а він не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечі, чоботи взув і на коня Гивера скочив.
— Гей, козаче, — каже кінь Гивер, — як тебе нести — чи поверх дерева, чи поверх комишу?
— Неси поверх дерева! — говорить козак Мамарига.
Як звився кінь понад деревами. Розбійники побачили, біжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати!
А козак Мамарига від’їхав далеко тим конем та й думає: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбійники відняли. Віддам їм торбинки, волосяну та дротяну, і чоботи, а вже кінь Гивер мені зостанеться». І поїхав по світу їх шукати.
Довго там чи хутко, а приїжджає він якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар і питає:
— А хто ти є та куди їдеш?
— Я, — каже, — козак Мамарига, їду шукати моїх побратимів.
Зрадів той чоловік, кинувся до нього:
— Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов і від пана втік!
— Отож я й привіз тобі твою торбинку-волосянку! — каже козак Мамарига.
Тут побратим бере його за руки, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дістає торбинку-волосянку та й дає йому.
— Ні,— побратим каже, — не візьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному достатку.
Погостював козак Мамарига в свого побратима днів зо три, а тоді попрощався з ним і далі поїхав — тих двох шукати.
Чи довго, чи хутко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар, — а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та від пана втік! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрів, а від торбинки-дротянки відмовився:
— Я, — каже, — з твого мідного гроша тоді забагатів і живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде.
Погостював козак Мамарига і в цього, поїхав третього шукати. їздив, їздив по світу та й приїхав до багатого двору, ще багатшого за ті двори. Вийшов назустріч господар — а то третій побратим! Прийняв і він козака Мамаригу з пошаною, а від чобіт відмовився.
— В мене, — каже, — від твого мідного гроша достаток пішов, то мені тепер ті чоботи непотрібні — нащо мені поверх води ходити? А тобі вони, може, в пригоді стануть.
Попрощався козак Мамарига і з цим побратимом та й поїхав собі далі по світу мандрувати, щастя-долі шукати. їздить та й їздить, поки втомиться, а тоді спиниться десь при дорозі і торбинку дротяну дістає:
— Торбиночко-дротяночко, став мені шатро!
Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самі знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тоді торбинку-волосянку розшморгує:
— Торбочко-волосяночко, дай мені їсти й пити!
Враз де не візьметься стіл, на столі наїдки, напитки різні,— їж, пий донесхочу. А тоді тільки скаже:
— Торбочко, уберись!
Все й прибереться знову в торбу, як і не було.
Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є в цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний. І оголосив король: хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства відпише і дочку свою заміж віддасть. Та тільки хто не брався — ніхто не може того дуба зрубати.
Почув про те козак Мамарига й каже:
— Що ж, спробуємо зрубати!
Поїхав він до королівського палацу та й оповістився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король.
— Хто такий? — питає.
— Я, — каже, — козак Мамарига, можу тобі скарб з-під дуба дістати.
— Ну, — король каже, — як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства відпишу і дочку мою, королівну, за тебе віддам. Та як не зробиш за ніч — твоя голова з пліч!
От настала ніч, козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку:
— Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба, коріння викорчуй, скарб дістань!
Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига ліг собі осторонь і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб витягнений. А слуги знов у торбинці поховалися.
Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвіта, вийшов на ганок та так і оторопів: нема в дворі дуба — вже зрубаний, а там, де він стояв, — тільки яма глибока, і стоять край тої ями великі скрині ковані, а в них золото, самоцвіти — скарб незліченний.
Прокидається тут козак Мамарига, підходить до ганку.
— Ось, — каже, — давно вже все зроблено!
— Справді, зроблено, — каже король. — Бери тепер за себе мою дочку!
А королівна вередує, не хоче:
— Чого це я маю за простого козака йти?
— Нічого не вдієш, — каже король, — треба йти.
Взялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король козакові Мамаризі півкоролівства. А козак Мамарига каже:
— Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу!
— Не хочеш, то твоя воля, — каже король, — а тільки другої половини я не дам!
Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку.
— Бувайте здорові,— каже. — Коли не хочете відписувати усього королівства, так я поїду з жінкою в іншу землю.
Сідає на коня і жінку саджає.
— Як тебе нести? — питає кінь Гивер.
— Неси поверх дерева!
Поніс кінь Гивер, тільки курява звилася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем — вже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось — камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Козак Мамарига здіймає з плеча торбу-волосянку.
— Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити!
Тут стіл враз де не взявся: наїдки, напитки на столі, що королівна й у свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися.
— Торбочко-волосяночко, уберись!
Все й прибралося вмить, не стало нічого. Полягали тоді вони на камені спати. Він заснув міцно, а вона тишком-нишком встала, торбинки обидві заховала та до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає:
— Куди тебе нести?
— Неси, — каже, — до мого батька!
І поніс її кінь — тільки й бачили!
Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться — нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать.
— Е, — каже він, — як чоботи тут, то ще козак Мамарига не загине!
Узув чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов, аж дві доби, перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить — стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига ягодку вирвав, кинув у рот — і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот — виріс другий ріг.
— Гай-гай, — каже він, — як же мені з такими рогами жити?!
Коли дивиться — стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно.
— А що, — каже, — може, й ці покуштувати? Вже ж гірше не буде.
Вирвав з того куща ягідку, з’їв — і спав один ріг. Вирвав другу, з’їв — другий ріг спав. Нарвав він тоді ягід із того й з того куща та й пішов у те королівство, де була його жінка.
Як став підходити, сяк-так перебрався, щоб не впізнали, й пішов до королівського ганку. Гукає:
— По ягоди!
Королівна почула, посилає служницю:
— Піди, — каже, — подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли.
Служниця вийшла, питає:
— Чи добрі ягоди та чи дорогі?
— Дорогі та добрі.
— Почому?
— По срібному карбованцю ягідка!
Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй карбованців півсотні.
— На, — каже, — купи мені тих ягід.
Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає в рот, та відразу й другу, теж в рот, — і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула — та як закричить з переляку! Збіглися слуги, прибіг король, жахнувся.
— Що це таке? Що ти їла?
А вона плаче й про ягоди розповідає.
— Не може того бути, — каже король, — щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди?
Взяв та й вкинув і собі в рот ягоди. Тут зразу й в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати, шукали, нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?!
Скликає король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поз’їжджалися лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились-подивились, нічого не зроблять, не спадають роги! Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому він усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі і з чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали — нічого не вдіють…
Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!»
От приходить козак Мамарига до короля.
— Добридень, — каже, — тестенько, може, я вам допоможу?
— Ой зятенько, допоможи! — каже король. — Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися!
— Гаразд! — каже козак Мамарига і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королівна плаче, благає:
— Чоловіче мій любий, дай же й мені!
— Ні,— він каже, — тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла?
— Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку!
— А торбинки, волосянка та дротянка, де?
— Цілі твої торбинки, в спальні на гвіздку висять. Порятуй мене!
— А не будеш більше мене кидати?
— Не буду до віку вічного!
Тут бере він ягідку і кидав їй у рот — враз один ріг спав. Вкинув другу — другий ріг спав. І стала королівна така, як і була.
— Ну, дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати!
Почали вони тут радіти… Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.2 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Українські народні казки”

Упорядник – Л. Ф. Дунаєвська

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1988 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: