Крабат ( Рік другий)

Отфрід Пройслер

Продовження Крабат ( Рік перший)

За приписами та звичаями Гільдії мірошників

Майстер десь пропадав і в наступні дні. Без мірошника млин не молов. Мірошниченки то валялися на тапчанах, то юрмилися коло теплої груби. їли мало, гомоніли також вряди-годи. Про Тонду не згадували. Ніби й не було старшого мірошниченка на ім’я Тонда в Козельбрусі.

Тепер на його тапчані в ногах лежали його ж таки речі, чисті, акуратно складені: штани, сорочка, куртка, пасок, фартух, зверху шапка. їх приніс Юро ввечері під Новий рік. Хлопці намагалися не дивитися на них.

Крабат сумував, почував себе самотнім, нещасним. Загибель Тонди не була випадковою, переконувався він дедалі більше, коли думав про це. Було щось таке, чого він не знав, що від нього приховували. Якась таємниця ? Чому Тонда не довірив її йому?

Запитання, запитання… Вони тиснули на нього, як нестерпна ноша. Хоч би чимось заклопотатися! Без діла Крабат геть розклеївся.

Один Юро в ці дні, був, як завжди, у клопотах. Топив піч і грубки, варив, дбав, щоб їжа на столі з’являлася вчасно. Хоча здебільшого її ніхто й не торкався.
Четвертого дня вранці Юро перестрів у коридорі Крабата й сказав:

— Зроби мені добре діло, Крабате. Заготуй трісок для розпалу!

— Гаразд! — зрадів Крабат і пішов за ним на кухню.

Оберемок соснової дровини для скіпання лежав коло плити. Юро пішов до мисника взяти ножа для Крабата. Але той сказав, що в нього є ніж.

— Тим краще! Починай, тільки не поріжся!

Крабат дістав ножа й заходився відколювати з полінця тріску. І тут йому здалося, ніби з Тондиного ножа струмує жива сила. Задумливо зважив його на руці. Вперше після новорічної ночі до нього повернулась рішучість, він відчув у собі нову впевненість.

Непомітно ззаду підійшов Юро й заглянув через плече.

— Гарний ніж, — сказав він, — не бачив, щоби ти його коли-небудь показував.

— Подарунок, — похвалився Крабат.

— Чи не від дівчини часом?

— Ні! Від мого друга. — Й по хвилі додав: — Такого друга вже не буде ніколи!

— Ти впевнений?

— Так, цілком упевнений!
Того ж ранку, коли поховали Тонду, мірошниченки одностайно обрали Ганца за старшого. Той погодився.

Майстер з’явився лиш увечері напередодні Свята трьох царів.

Хлопці вже вклалися спати, Крабат саме хотів задмухати ліхтар, і раптом двері спальні відчинилися. На порозі виріс Майстер, блідий, як крейда. Він пробіг гострим поглядом по тапчанах, наче не помітив відсутності Тонди. А може, не хотів помічати?

— Ану до роботи! — закричав він. Повернувся і знову зник. Його не бачили аж до решку.

Хлопці посхоплювалися, відкинувши покривала, і спішно вдягалися.

— Не гайтеся! — підганяв Ганцо. — Майстер не любить чекати, ви ж його знаєте!

Петар і Сташко побігли відкрити шлюз на ставку. Решта носили мішки з зерном, засипали у ківш. Запустили млин.
І враз загуркотіло, заторохтіло, скреготнули жорна — і хлопцям відлягло від душі.

«Млин меле!», — думав Крабат. — «Життя триває…»

З роботою впоралися близько опівночі. Повернувшись до спальні, хлопці побачили нового власника Тондиного тапчана. На ньому спав щуплявий, блідий, рудоволосий хлопчина. Вони оточили його й розбудили — як розбудили Крабата колись, рік тому. І як тоді їх злякався Крабат, так само тепер злякався рудий, поглянувши на одинадцять привидів біля свого ліжка.

— Не бійся! — заспокоїв його Міхал. — Ми — мірошниченки. Тобі нічого тремтіти перед нами! Як тебе звати?

— Вітко. А тебе?

— Міхал. А це — Ганцо, старший мірошниченко. А це мій двоюрідний брат Мертен, а це Юро…

Уранці, з’явившись на сніданок, Вітко був у Тондиному одязі. Одяг гарно лежав, наче на нього шитий. Кому він досі належав, хлопчина не запитував, та його це й не цікавило. Проте Крабатові від цього полегшало на душі.

Увечері — новий учень увесь день прибирав у борошенниці і тепер спав без задніх ніг — Майстер зібрав мірошниченків і Крабата теж у своїй кімнаті.

Одягнений у чорний плащ, він сидів у своєму кріслі: дві запалені свічки перед ним на столі, між свічками тесак — і його трикут, теж чорний.

— Я зібрав вас, — почав Майстер, — як вимагає статут Гільдії мірошників. Чи є учень між вами? Нехай виступить наперед!
Крабат відразу не зрозумів, що Майстер про нього говорить. Але штурханець Петара в спину змусив Крабата усвідомити це, і він ступив кілька кроків уперед.

— Назви своє ім’я!

— Крабат.

— Хто ручається за це?

— Я! — сказав Ганцо і став поряд із Крабатом. — Я ручаюся за цього хлопця і за його ім’я.

— Один не запустиш млина! — суворо сказав мірошник.

— І я! — впевнено промовив Міхал і також став біля Крабата з іншого боку. — Двоє — це пара. А свідчити в парі, цього достатньо. Я ручаюся за цього хлопця і за його ім’я.

Потім між Майстром і Крабатовими поручниками відбулася розмова згідно з приписами Гільдії мірошників. Майстер розпитав обох, де, коли і як учень Крабат вивчав млинарство. Відповідачі запевнили мірошника, що Крабат знає всі тонкощі млинарського ремесла.

— Ви можете ручитися за це?

— Ми ручаємося, — відповіли Ганцо й Міхал.

— Гаразд, тоді учня Крабата ми можемо перевести в мірошниченки, як того вимагають приписи і звичаї Гільдії мірошників.
Перевести? В мірошниченки? Крабат не повірив своїм вухам. Невже термін його навчання збіг — тепер, уже після першого року?

Майстер підвівся й надів трикута. Тоді взяв тесака і підступив до Крабата. Проводячи лезом спершу по Крабатовій голові, потім по його раменах, він голосно промовляв:

— Від імені Гільдії мірошників я, твій Учитель і Майстер, у присутності всіх мірошниченків оголошую: ти, Крабате, більше не учень. Віднині ти рівний серед рівних, і, будучи мірошниченком, ти мусиш дотримуватися звичаїв Гільдії мірошників!

Майстер вклав у руку Крабата тесак, щоби носив за поя¬ом, — привілей кожного, хто ставав мірошниченком — і відпустив його та всіх хлопців зі своєї кімнати.

Крабата ця подія просто приголомшила. Він останнім вийшов із кімнати й зачинив за собою двері.

У коридорі йому ні сіло ні впало натягнули на голову мішка, підхопили за руки, за ноги й понесли кудись.

— На перемел його! — упізнав він Андрушів голос.

Спробував випручатися — марно. Хлопці, галасуючи, регочучи, принесли його до млинової зали, поклали в борошенницю та давай качати, м’яти.

— Отак його, отакечки! — старався, мнучи хлопця, Андруш. — Шовковим будеш! Справжнім мірошниченком!

Крабата викачували, місили, як тісто в діжці, йому аж у голові запаморочилось. Насамкінець хтось добряче стусонув його в тім’я.

— Припини, Лишку! Нам його треба перемолоти, а не вколошкати! — накричав старший мірошниченко Ганцо.

Нарешті. Крабатові дали спокій. Він таки почувався, ніби його пропустили крізь жорна. Петар зняв з його голови мішка, Сташко ще висипав йому на голову пригорщу борошна.

— Братове, тепер він перемелений! — оголосив Андруш. — Тепер він таки справжній мірошниченко і не осоромить нас.

— Ура! — закричали Петар і Сташко. Вони з Андрушем керували цим ритуалом. — Качати його!

Знову вхопили Крабата за руки й за ноги, його тричі підкинули і тричі спіймали. Потім послали Юра принести з льоху вина. Крабат мусив цокнутися келихом із кожним.

— За твоє здоров’я, брате! Будь щасливий!

— Будь здоровий і щасливий, брате!

Мірошниченки продовжували бенкетувати, а Крабат сидів віддалі на купі порожніх мішків. Гула голова і не безпричинно: адже він стільки пережив за цей вечір. Згодом підійшов до нього Міхал і присів поруч.

— Бачу, ти не все збагнув, що відбувалося?

— Ні, не все. Як міг Майстер перевести мене в мірошниченки, якщо термін мого навчання ще не скінчився?

— Твій перший рік у млині зараховано за три, — пояснив Міхал. — Ти, Крабате, й сам не помітив, як подорослішав, відколи сюди прибув — рівно на три роки.

— Чи можливо таке?

— Можливо! Тут, у млині, відбуваються дивні речі. А втім, їх ти мусиш помічати.

М’яка зима.

Зима, яка почалася — сніжна, м’яка, така й лилася. З кригою перед шлюзом, на греблі й у ставку цьогоріч хлопці мали небагато клопоту. Вона незабарно танула, іноді три-чотири дні її взагалі не було. Зате снігу кидало пригорщами без упину — новачкові чиста біда, не міг дати йому ради.

Спостерігаючи, як худий, червононосий Вітко вовтузиться з розчищанням, Крабат ураз збагнув, що Міхал сказав правду про три роки, на які він подорослішав. Власне, він і сам мав би давно це помітити: з голосу, з тіла, з сили, так і з того, що на початку зими в нього під носом, на щоках, на підборідді зійшов легенький пушок, непримітний, але він відчув його, коли провів по ньому пальцями.

В останні тижні Крабат дедалі частіше думав про Тонду, йому бракувало товариша скрізь, страждав, що не може відвідати його могили. Вже двічі вирушав, але щоразу, ступивши сотню, дві кроків, провалювавсь у сніг. Цілі гори його лежали в Козельбрусі. Проте він вирішив скористатися першою нагодою і спробувати втретє. Але невдовзі йому приснився сон.

… Весна. Сніг розтав, вітер висушив калюжі. Крабат іде Козельбрухом, надворі і день, і ніч. Місяць на небі, і сонце сяє. Вже близько пустка. Раптом Крабат бачить у тумані постать. Вона йде назустріч. Ні, вона віддаляється. Він певен, що це Тонда.
«Тондо, — гукає він, — зупинись! Це я — Крабат!»
Йому здалося, що постать зупинилась. Крабат при-швидшує крок, постать іде далі.
«Зупинися, Тондо!»
Крабаш біжить. Щодуху біжить. Відстань скорочується.
«Тондо!»
Зупиняється — перед ним канава. Глибока й широка, без містка, і жодної дошки поблизу, щоби покласти на береги і перейти.
За канавою — Тонда. Він стоїть спиною до Крабата.
«Чому тікаєш від мене, Тондо?»
«Я не тікаю від тебе. Ти маєш знати, що я на іншому березі. Залишайся на своєму березі».
«Хоч обернися до мене обличчям!»
«Не можу, Крабате. Але я чую тебе і відповім тобі лишень на три запитання. Запитуй, що хочеш знати».
Що він хоче знати? Багато чого!
«Хто винен у твоїй смерті, Тондо?»
«Найбільше я сам».
«А ще хто?»
«Сам дізнаєшся, Крабате, якщо будеш пильний. І останнє запитання.»
Крабат гарячково думає. Ще стільки запитань у нього…
«Я дуже самотній. Відтоді, як ти пішов, у мене більше нема друга. Скажи, кому я можу довіритися?»
Tондо й тепер не дивиться на нього.
«Повертайся, Крабате. Довірся тому, хто перший покличе тебе на ймення. На нього ти можеш покластися. А наостанок скажу: не те важливо, що ти відвідаєш мою могилу. Я знаю, що ти думаєш про мене — і це важливіше».
Toнда поволі підводить руку, прощаючись. Він розчиня-ється в тумані — навіть голови не повернув, зник.
«Тондо! Тондо! — кричить Крабат. — Не покидай мене!»
Він кричить, благає… І ось він уже чує своє ім’я:
«Крабате, прокинься! Прокинься, Крабате!»

Біля його тапчана, схилившись, стояли Міхал з Юром. Крабат не відразу усвідомлює: він іще спить чи вже прокинувся?

— Хто мене кликав?

— Ми, — відповів Юро. — Ти так кричав уві сні!

— Я? — здивувався Крабат.

— Нам стало жаль тебе. — Міхал узяв його руку. — У тебе гарячка?

— Ні. Сон приснився… — І спитав: — Хто з вас перший почав мене гукати? Скажіть. Мені це треба знати!
Міхал і Юро переглянулися й пояснили, що не пам’ятають.

—Але наступного разу, — додав Юро, — кинемо жеребок, кому з нас першим тебе будити. То вже знатимемо, не сумніваючись.

Крабат був певен, що Міхал перший його покликав. Юро, звичайно, хлопець сумлінний, з добрим серцем, але дурник. Тонда, безперечно, мав на увазі Міхала. Відтоді Крабат звертався тільки до Міхала, коли хотів щось спитати чи порадитись.
І Міхал не розчарував його, з радістю відповідав на будь- яке запитання. Тільки раз він уникнув відповіді, коли Крабат заговорив про Тонду.

— Мертві не оживають, — сказав Міхал, — хоч би скільки ти про них говорив.

Міхал де в чому скидався на Тонду. Крабат уважав, що він потай підтримує новачка, не раз бачив його біля Вітка — постоїть, про щось погомонить. Так і Тонда минулої зими опікувався ним: підійде, поговорить, допоможе.

І Юро по-своєму допомагав новенькому, змушуючи його щоразу наїдатися досита.

— Їж, хлопчику, їж, — припрошував він, — швидко виростеш, будеш здоровим і сильним.

Серед тижня, після Стрітення, відновилися роботи в лісі. Шість хлопців, серед них і Крабат, мали перевезти до млина деревину, заготовлену минулої зими. Не легка це справа, коли лежить глибокий сніг.

Цілий тиждень розчищали дорогу до колод, хоч і дуже старалися всі, а надто Міхал із Мертеном.
Андруш, щоправда, не розумів їхнього завзяття. Він працював більше задля того, щоби зігрітися.

— Хто трудиться і мерзне, — віслюк, — пояснив він, — а хто потіє, — йолоп!

У лютневі дні почало пригрівати, у хлопців щодня промокали ноги. Ввечері вони довгенько вовтузилися коло своїх черевиків, змащували їх товстим шаром тлущу, потім старанно втирали її, щоби не зашкарубли, коли сушитимуться на гарячій грубці всю ніч.

Кожен виконував цю марудну роботу сам, окрім Лишка; він доручив її Віткові. Міхал, побачивши це, вишпетив його.
Але Лишко почав огризатись:

— Що я зробив такого? Мої черевики мокрі, а учень на те й учень, щоби працювати.

— Не на тебе! — спокійно сказав Міхал.

— Ах, так! — спалахнув Лишко. — Не сунь свого носа не в свої справи! Не ти тут старший!

— Не я, — погодився Міхал. — Але я певен, що й Ганцо тобі цього не подарує. Тож шмаруй свої черевики сам! Ато перепаде тобі на горіхи — і ніхто в світі не дорікне мені, що я тебе не попереджав!

Той, кому невдовзі перепало на горіхи, був, проте, не Лишко.

У п’ятницю ввечері мірошниченки в подобі воронів принишкло сиділи на жердині в Чорній кімнаті. Майстер повідомив:

— Я довідався, що один із вас потай допомагає новачкові, недозволеним способом полегшує йому роботу. За це йому буде кара. — І, звернувшись до Міхала, спитав:

— Хто тебе напоумив допомагати хлопцеві — відповідай?

— Я пожалів його. Ти, Майстре, доручаєш йому занадто тяжку роботу.

— Ти так уважаєш?

— Так!
— А тепер уважно вислухай мене!

Майстер підхопився з крісла і, впершись руками об Чаклунську книгу, подався грудьми вперед.

— Кому і що я доручаю, не твоє собаче діло! Забув, що Майстер — я? Мій наказ є мій наказ — і квит! А зараз я тобі прочитаю лекцію, яку ти пам’ятатимеш поки й віку! Киш звідси!

Він витурив мірошниченків із кімнати і залишився віч- на-віч із Міхалом.

У тривозі лягли хлопці спати. До опівночі чули вони моторошний крик, крякання, а потім до спальні, похиту-ючись, увійшов Міхал. Він був блідий і розгублений.

— Що такого він із тобою вчинив? — спитав Мертен.

Міхал знеможено похитав головою.

— Облиште мене!

Мірошниченки легко здогадалися, хто виказав Майстрові Міхала. Вранці у млиновій залі вони почали радитися, як відплатити Лишкові.

— Сьогодні вночі ми стягнемо його з тапчана й віддухопелимо, — запропонував Анд руш.

— Кожен своїм києм! — уточцив Мертен.

— Після цього його обстрижемо, а обличчя вишмаруємо! — промурмотів Ганцо.
Міхал мовчки сидів у кутку.

— І ти щось порадь! — гукнув до нього Сташко. — Це він тебе продав!

— Гаразд! Скажу!
Міхал почекав, поки мірошниченки вгамуються. Потім заговорив спокійно, розважливо, як зазвичай говорив Тонда.

— Лишко вчинив підло, це правда, — почав він. — Але те, що ви задумали, не краще. Я розумію, що в стані гніву
кожне слово не зважиш на золотих шальках! Ну, покри¬чали, погаласували — і годі! Забудьте про все це! Не змушуйте мене червоніти за вас.

Хай живе Август!

Лишка не побили — його уникали. З ним не розмовляли.

Юро приносив йому юшку і кашу в окремому посуді — хто ж стане їсти з однієї миски з викажчиком?
Крабат уважав, що хлопці чинять правильно. Хто виказує своїх товаришів, той заслуговує на зневагу.

Тільки-но на небі з’явився молодик, прибув незнайомець зі своїм мливом. Майстер підпрягся знову. Він дуже старався, ніби хотів показати мірошниченкам, як треба закидати собі на спину мішка. А може, хотів догодити своєму пану кумові?

Наприкінці зими Майстер дедалі частіше відлучався. То верхи, то саньми. Мірошниченків не цікавило те, куди й чому він їздив. А що їх не стосувалося, вважали вони, того знати їм не варто.

Це було ввечері під Йосипів день. Сніг уже розтанув, сипав сильний дощ, мірошниченки ниділи в наймитській, складаючи ціну негоді. І ось, як грім серед ясного дня, Майстер звелів подати бричку: у нього важлива і нагальна справа.

Крабат підсобив Петарові запрягти гнідих, і коли той побіг сказати, що бричка готова, Крабат тим часом виїхав нею до воріт. Він укрився попоною, ще дві попони він передбачливо прихопив для Майстра, адже бричка була легкою, безверхою.

Майстер прийшов у супроводі Петара з ліхтарем. Він був у просторому плащі й чорному трикуті. На його чоботах подзенькували шпори, а з-під довгого шалика виглядала шпага.

«Щось дуже нагальне в нього, — подумав Крабат, — якщо вирушає в негоду!».

Майстер умостився на козлах, обгорнувся попонами й кинув побіжно:

— Хочеш зі мною?

— Я? — здивувався Крабат.

— Тобі ж кортить знати, чому я їду!

Крабатова цікавість перемогла його страх перед дощем. Мить — і він уже в бричці поряд із мірошником.

— А ну покажи, чи вмієш правити баскими! — Майстер простягнув йому батога і віжки. — За годину ми маємо бути у Дрездені!

— У Дрездені? За годину?! — Крабатові здалося, що він не розчув.

— Авжеж! Та вже їдь!

Бричку підкидало на горбкуватій лісовій дорозі. Навкруги чорна пітьма, наче в димарі.

— Швидше! — прикрикнув на нього Майстер. — Можеш їхати швидше?

— Перекинемося!

— Дурниці! Давай віжки!

Решту дороги правив гнідими Майстер. То була дивовижна мандрівка! За мить вони вибралися з лісу, виїхавши на каменецьку дорогу! Крабат міцно вхопився руками за сидіння, а ногами вперся об стінку передка. Дощ бив йому в обличчя, вітер силкувався викинути його з брички.

Раптом перед ними виросла висока стіна. Вони пірнули у в’язку імлисту масу, але ненадовго. Ось уже Крабат бачить голови коней, потім спини, крижі. Гніді вихором несуть бричку далі.

Дощ ущух, засяяв місяць, сріблясто-білі пасма туману снуються над самісінькою землею. Навкруги — скільки око сягає — біла, наче вкрита снігом, рівнина. Напевне, вони мчать луками. Дивно, що не чути ні цокоту копит, ні скрипіння ресор. Не гойдає, не трясе. Крабатові здалося, що вони ідуть по товстому килиму.

Коні мчать пружно, плавко і величаво. Як добре їхати широкою рівниною, коли вгорі світить місяць!

Бричка несподівано підстрибнула, затріщала. Мабуть, вони наїхали на пеньок! А може, на валуна? Справи їхні кепські, якщо зламався дишель чи луснуло колесо!

— Подивлюся, що там!

Крабат став ногою на підніжку, але Майстер одразу вхопив його за комір й потягнув назад.

— Сиди! — Він показав пальцем униз.

Ураз туман розійшовся. Крабат очам не повірив: унизу дах, цвинтар: від хрестів і могил слалися тіні в місячнім світлі.

— Ми зачепилися за баню каменецької церкви. Стережися, бо випадеш! — Майстер рвонув на себе віжки, цьвохнув батогом. — Вйо!

Ще ривок — і бричка понеслася стрілою. Далі вони їхали без перепон, безшумно, по білястих хмарах, осяяних місяцем.
«А я гадав, що це туман!» — подумав Крабат.

Дзиґарі на кафедральному соборі пробили половину десятої, коли Майстер із Крабатом прибули до Дрездена.

Бричка, скрипнувши, плавно сіла на брук майдану перед замком. Тут же з’явився конюх і взяв у Майстра віжки.

— Пане мірошнику, як завжди?

— Безглузде запитання!

Майстер кинув конюхові монету, скочив із брички й наказав Крабатові йти слідом до замку.
Квапливо збігли сходами вгору до порталу.

Шлях їм перепинив офіцер. Довготелесий, із широкою стрічкою через рамено, з нагрудною бляхою, в якій відобразився місяць.

— Пароль?
Майстер, не відповівши, відіпхнув офіцера вбік. Той схопився за шпагу, та видобути її з піхов не зміг. Майстер клацнув пальцями і ніби пришив його до землі.

Мов статуя, стояв він, вилупивши очі й тримаючи правицю на руків’ї шпаги.

— Ходімо! Новачок, напевне! — кинув Майстер.

Вони поспіхом піднімалися мармуровими сходаминагору. Хутенько проминули коридори, зали із дзеркальними стінами й величенними вікнами з важкими, вишитими золотом портьєрами. Сторожа й лакеї, що траплялися на їхньому шляху, мабуть, знали Майстра. Ніхто їх не перейняв, не затримав. Усі мовчки відступали вбік, уклоняючись.

Крабатові було чудно, дивно, все наче уві сні. Замок своїми блиском і розкішшю заворожив його. Та враз згадав, що він у благенькій мірошницькій куртці.

«Лакеї, мабуть, глузливо посміхаються мені в спину, а сторожа морщить носа!», — подумав Крабат.

Його хода раптом стала невпевненою, він спіткнувся… З якого дива? Ах, йому поміж ноги враз потрапила шпага! Але чия, хай йому грець? Зиркнув на себе в дзеркало й отетерів: він був у чорному мундирі зі срібними ґудзиками й галунами, у високих чоботах, а при боці висіла у піхвах шпага. Невже в нього й на голові справжній трикут?! Відколи-то він почав носити напудрену перуку, з кісками?

«Майстре, — ледь не закричав він, — що все це означає?!»

Та не встиг, бо вже опинилися в освітленій свічками залі, в якій було повно військового та іншого люду: капітани, полковники, придворні чиновники, усі в ор¬денах і стрічках.

Назустріч Майстрові вже прямував камердинер.

— Нарешті ви прибули! Його світлість курфюрст чекає на вас! — І перевів на Крабата погляд: — Ви не самі?

— Мій юнкер. Він залишиться тут.

Камердинер махнув рукою одному з капітанів.

— Пане, будь ласка, розважте юнкера!

Капітан узяв Крабата під руку й новів до столика біля вікна.

— Вам вина чи шоколаду, мій любий?

Крабат попросив келих червоного вина. Коли вони з капітаном цокалися, бажаючи здоров’я один одному, Майстер уже перебував у палатах курфюрста.

— Сподіваюся, йому це під силу! — промовив капітан.

— Що — під силу?

— Ви, юнкере, мали би знати, що ваш пан ось уже майже місяць намагається переконати його світлість курфюрста в тому, що радники його світлості, які ратують за мир зі шведами, просто осли і їх треба гнати втришиї!

— Авжеж! Авжеж! — підтримав його Крабат, не відаючи, про що йдеться.

Пани полковники й капітани, що стояли неподалік, радісно посміхалися до нього, піднімаючи келихи.

— За війну зі шведами! — вигукнув котрийсь.

— За курфюрста Саксонії, за рішення його світлості продовжувати війну! — підтримав його інший.

— За перемогу чи поразку, тільки би продовжувати війну!

Майстер повернувся близько опівночі. Курфюрст провів його до порога зали.

— Ми дякуємо вам! — сказав він. — Ваша порада цінна й важлива для нас, це вам відомо! Ваші аргументи переконливі, і ми вирішили продовжувати війну!

Пани військовики дзенькнули шаблями, замахали кашкетами.

— Хай живе Август! Слава курфюрстові!

— Смерть шведам!

Курфюрст Саксонії, огрядний, кабанкуватий чоловік із бичачим карком і пудовими п’ястуками, подякував їм, помахавши рукою. Повернувши голову до Майстра, сказав йому кілька слів, яких через шум у залі ніхто не розібрав та й навряд чи вони були призначені для інших вух, і пішов до себе.

Коли пани придворні й військовики жваво обговорювали приємну для них новину, Крабат поспішав за Майстром. Вони полишали замок тим же шляхом, яким прийшли: повз величенні вікна й дзеркальні стіни, проминали зали й коридори, спустилися мармуровими сходами до порталу, де й досі стояв зачаклований довготелесий офіцер із вибалушеними очима, тримаючи правицю на руків’ї шпаги.

— Звільни його від чарів, Крабате!

Треба було лише клацнути пальцями — цього він у Чорній школі вже навчився.

— Вільно! — клацнувши пальцями, вигукнув Крабат. — Пра-во-руч! Кругом марш!

Офіцер вихопив шпагу, віддав їм нею честь і пішов геть.

На майдані перед замком на них чекала запряжена бричка. Конюх доповів, що гнідих напоїв і нагодував, як було велено.

— Ще б пак! Інакше ти запам’ятав би мене на все життя! — промурмотів Майстер.

Вони сіли на бричку. Тільки тепер Крабат помітив, що він у своєму звичайному вбранні. Ну й добре! А то що йому було б робити в млині в трикуті, мундирі та при шпазі?

Коні пронеслися кам’яним мостом через Ельбу. Тільки но вони залишили місто, Майстер звернув коней у чисте поле. Тут вони знову знялися в небо й полетіли над хмарами.

Місяць стояв доволі низько, збирався лягати спати за горою. Крабат мовчав, поринувши в роздуми. Внизу пропливали міста і села, поля й ліси, озера й ріки, болота з торфовищами й піщаними пагорбами… Мирна земля, тиха і темна.

— Про що думаєш? — поцікавився Майстер.

— Думаю про силу чорної магії. Адже їй підвладні навіть курфюрсти й королі.

У світлі великодньої свічки

Цьогорічний Великдень був пізній і припав на другу половину квітня. Страсної п’ятниці, увечері, Вітка приймали до Чорної школи. Такого худющого, кострубатого ворона Крабат ще ніколи не бачив. Його пір’я червонясто одсвічувало, а, може, це він уявляв собі.

Страсної суботи, вдень, мірошниченки спали, щоби набратися сил. Надвечір Юро почастував їх ситим обідом.

— Наїдайтеся досхочу, — попередив Ганцо. — ви знаєте, що знову за стіл сядемо не скоро.

Лишко знову їв разом з усіма зі спільної миски. Про всі чвари між мірошниченками треба було забути до початку Великодньої ночі — цього вимагав статут Гільдії мірошників.

З першими сутінками Майстер зібрав хлопців і звелів принести магічні знаки. Все відбувалося так, як і рік тому. Як тоді, він їх полічив, переділив, і вони парами залишали млин. Крабат ішов з Юром.

— Куди підемо? — спитав Юро, коли вони брали вовняні рядна.

— На місце Боймелової смерті, звісно, якщо ти не проти.

— Ні, якщо ти знаєш дорогу. На мене вночі не слід покладатися. Я радий, коли в темряві до хліва втрапляю.

— Гаразд, попереду йтиму я, а ти себе пильнуй, не загубися.

Крабат уже раз ішов цією дорогою з Тондою, тепер її треба пройти з Юром. Перетнути Козельбрух — завиграшки, нелегко знайти доріжину, що тягнеться уздовж Шварцкольма.

— Може, доведеться простувати полем, — попередив Крабат.

Їм пощастило: в темряві натрапили на путівець. Проминули зліва вогні села, вийшли на дорогу за Шварцкольмом, трималися неї до першого повороту.

— Десь тут неподалік, на узліссі, — сказав Крабат.

Далі рухалися навмання, обмацуючи руками кожну сосну. Крабат зрадів, відчувши під пальцями чотири-гранний стовп хреста.

— Сюди, Юра!

Юро миттю опинився біля напарника.

— І як ти його знайшов? Буцімто хтось показав тобі це місце.

Він дістав із кишені кремінь і кресало, викресав вогню, підпалив кілька хворостин. У відблисках вогника нашукали кори, сухих гілок.

— Розводити вогнище — моя справа, — сказав Юро. — У цьому я трохи тямлю!

Крабат обгорнув себе рядном, сів під хрестом, сперся спиною об нього й підібгав коліна. Саме так Тонда сидів тут рік тому.
Юро витрачав час на розповіді бувальщин. Крабат не дуже прислухався, лише зрідка вставляв: «Так.» або «Ох!» або «Он як!».

Але Юро був задоволений своїм слухачем та без утаву плів, що йому на думку спадало. Його нітрохи не обходило, що Крабат слухав вряди-годи.

Крабат думав про Тонду і водночас… про канторку. Вона сама прийшла в його думки. Він з радістю чекав миті, коли знову почує її спів, що злине над селом опівночі.

А якщо не почує її? Якщо інша дівчина заспівуватиме цього року?

Крабат спробував уявити голос канторки і… о диво! — не зміг: голос щез із його пам’яті, пропав, стерся… А, може, це йому здалося?

Але чому від цього він відчув щем? І щем цей якийсь особливий, невідомий: ніби вразив у місце, якого він досі не знав.
Він спробував узагалі позбутися цих думок. «Мене ніколи не цікавили дівчата!, — подумки сказав собі. — І не хочу, аби вони цікавили мене коли-небудь. Нічого доброго від них не жди. Одного дня вони принесуть тобі страждання, як уже колись принесли Тонді… «Ось я сиджу тут, — казав він тоді, — а серце моє обливається кров’ю. Вночі, споглядаючи залиті місячним сяйвом луки, я часом виходжу з себе і шукаю те місце, де лежить у землі та, якій я приніс нещастя…»

Крабат уже навчився виходити зі свого тіла й повертатися в нього. Пам’ятав Майстрове застереження: «… може легко статися так, що, залишивши своє тіло, більше не ввійдеш у нього!» А ще він попереджав, що виходити з себе можна лише після того, як стемніє, а входити — до світанку.

Якщо спізнишся — назад вороття ніколи не буде! Твоє тіло закриється і його поховають, як покійника, а ти неприкаянно блукатимеш між життям і смертю, не зможеш ані показати себе, ані заговорити. Хіба що, як той домовик, іноді постукаєш у двері чи заторохтиш глечиками на частоколі або пошпуриш поліном об стіну».

«Тож я, — подумав Крабат, — постійно пам’ятатиму про це, коли виходитиму з себе. Не зважатиму на будь-які спокуси!»
Юро замовк, непорушно, зіщулившись, сидів біля вогню. Крабат міг би подумати, що він спить, але той щоразу докидав у вогонь то хворостинку, то шматок кори.

Настала північ.

І ось знову задзвонили великодні дзвони, як і тоді, над Шварцкольмом полинув дівочий спів. Крабат знав цей голос, нетерпляче чекав на нього, відколи не зміг відтворити його у своїй пам’яті.
Незбагненно, як він міг забути цей голос! ?

«Христос
Воскрес!
Христос
Воскрес!
Алілуя,
Алілуя!»

Крабат, затамувавши подих, слухав. Спершу лунає голос канторки, потім його заступає хор. Хлопець із нетерпінням чекає, коли знову й знову задзвенить голос канторки.

«Цікаво, якого кольору в неї волосся? Каштанове, чорне, чи русяве? » — мимоволі подумав.

Крабат хоче це знати. Хоче побачити канторку. Її голос кличе його до неї.

«Може, вийти з себе? — думає він. — Усього на кілька хвилин! Подивитися і…»

А губи вже самі шепочуть слова закляття, він відчуває, як звільняється од свого тіла, як одним подихом вилітає у чорну ніч…
Ще подивися на вогнище, на зіщуленого Юра, який, здається, ось-ось засне, на самого себе — він рівно сидить, притулений спиною до хреста, ні живий ні мертвий… Усе, що означає Крабатове життя, тепер на волі, поза його тілом…

Крабат якусь мить іще вагається: не так-то легко залишати своє тіло. А може, він покидає його назавжди? Проте відвертає погляд від хлопця, що носить його ім’я, — і летить до села.

Ніхто Крабата не чує, ніхто його не може побачити. А він усе чує і бачить так добре, як зроду не чув і не бачив.

Вулицею йдуть дівчата, співаючи, в руках — ліхтарі й великодні свічки. Вони в усьому чорному, тільки білі стрічки в зачесаних на проділ косах.

Крабат поводиться, як поводився би звичайний Крабат. Він приєднався до одного з парубочих гуртів. Хлопці йдуть обабіч вулиці, супроводжуючи дівчат, жартують, глузують з них.

— Співаєте, наче цілий рік не їли! Зовсім не чути!

— Глядіть, щоби носи собі не підсмажили…

— Ви всі посиніли, як пуп. Гайда до нас, зігріємо!

Дівчата не зважають на парубочі жарти. Сьогодні їхня ніч, вони співають, співають…

Згодом дівчата заходять до хати погрітися. Парубки й собі за ними, господар проганяє їх. Ті кидаються під вікна, зазирають у кімнату.

Дівчата юрмляться коло грубки. Господиня частує їх святковими коржиками й пареним молоком. Та ось із хати виходить господар із довгою палицею.

— Киш! — замахується нею на парубків, — зараз полічу комусь ребра!

Парубки розбігаються, регочучи. Крабат із ними, хоча міг би й не тікати — ніхто ж його не бачить! Гурт зупиняється неподалік і дожидає, коли дівчата випурхнуть із хати й підуть далі.

Крабат уже знає, що в канторки біляве волосся. Вона — струнка, висока на зріст, із гордою поставою — як іде і як тримає голову. Що ж, Крабат задовольнив свою цікавість, можна повертатись до Юра, та й на часі.
Але ж то він бачив канторку на відстані, стоячи на хіднику. А йому хочеться подивитися їй в очі!

Крабат зливається з вогником свічки, яку несе перед собою канторка. Він тепер близенько від її обличчя — так близенько до дівчини він іще ніколи не був. Уважно розглядає її молоде личко, обрамлене білою стрічкою і чорним чепчиком. Очі в дівчини великі й спокійні, вони дивляться на нього, але не бачать його. Чи, може, бачать?

Він пам’ятає, що час, давно час повертатися до вогнища. Але очі дівчини, що сяють під віночками вій, тримають його міцно, він не в змозі відірватися від них. Спів канторки лине ніби здалеку, але тепер її голос йому не важливий, він дивиться в її очі.

Крабат бачить, що почало світати, але не може відірватися від дівочих очей. Він знає, що його життя ось-ось скінчиться, якщо він до світанку не з’єднається зі своїм тілом. Він добре це розуміє — і лишається.
І враз гострий біль, ніби вогняна стріла, пронизав його…

Коли Крабат отямився, він був біля Юра. На його руці жевріла скалка. Він ураз скинув її.

— Ох, Крабате, пробач мені, я ненароком! Ти видався мені якимсь дивним, і я вирішив зазирнути тобі в обличчя. Дістав із вогнища скалку, щоби присвітити собі. А вона візьми та й впади тобі на руку. Покажи-но, сильно обпекла?

— Нічого, стерпно, — Крабат поплював на обпечене місце.

Він був вдячний Юрові за його незграбність, але сказати йому про це не може. Якби не та скалка, він не сидів би тут. Завдяки цьому опікові Крабат зі швидкістю думки повернувся в своє тіло. Останньої миті.

— Світає! — Крабат поглянув на небокрай. Кожен відколов від хреста тріску, сунув у жар.

«Я мічу, тебе, брате, вуглиною від хреста —
Я мічу тебе, брате,
Знаком Таємного братства».

Повертаючись до млина, хлопці зустріли дівчат. Вони несли глеки з великодньою водою.

Якусь мить Крабат розмірковував, чи не порозмовляти йому з кантор кою. Але не зайняв її — адже поряд Юро! Та й дівчина могла злякатися, а їй не можна лякатися.

Історії про Капелюша

І знову волове ярмо над дверима, і знову ляпаси кожному і присягання коритися Майстрові.
Крабат сприймає все це, наче уві сні. Очі канторки… Вони переслідують його. Але ж ті очі дивилися на вогник свічки і не бачили його!

«Наступного разу таки покажусь їй, — вирішив він. — Нехай знає, що це вона на мене дивиться».
Ось і останні мірошниченки повернулися. І враз вода з шумом ринула лотоком, упала на лопаті колеса — і млин запрацював. Майстер погнав усіх дванадцятьох до млинової зали.

Крабат тягав на собі мішки з комори, висипав зерно у ківш (о, скільки того зерна в нього сьогодні висипалося!), і помалу вкривався потом. Його не полишало відчуття, що то не він, а хтось інший надсаджується. І окрики Майстра, які він чув ніби крізь стіну, його не діймали. Кілька разів він ненароком натикався на когось із товаришів — бо витав у думках десь далеко.

Раз перечепився на сходах, піднімаючись на поміст, забив коліно. Але болю майже не відчув, лише поправив на собі мішка.
Крабат працював, як віл. Ноги ставали йому дедалі важчими, піт збігав із нього струмками. Він стогнав, кректав під триклятими міхами і залишався байдужий до свого стану. Те, що відбувалось у млині цього ранку, стосувалося лише того

Крабата, який сидів під хрестом цілу ніч, і не мало ніякого зв’язку з іншим Крабатом, що був у Шварцкольмі. Інший почувався тут чужим, зовсім не розумів, що діється навколо.

Цього разу Вітко перший радо закричав, і це стало сигналом для загальних веселощів.

Крабат зупинився на мить, потім поплював на долоні й зібрався піддати собі на спину мішка. Але дістав від Юра стусана під бік.

— Кінчай, Крабате!

Удар був у ціль — Крабатові аж дух перехопило. Зате тепер обидва Крабати знову зійшлися в одному і вигук-нули одним здушеним голосом:

— Гей, Юру, хочеш, щоб я тобі здачі дав!

Мірошниченки веселилися. Пили, їли ситні, рум’яні великодні коржі — а потім співали і танцювали.

«За лісом ставочок,
Хороший млиночок.
Там мельник старенький,
Кривий ще й дурненький!
У місяці маї Там музика грає:
Взяв мельник старенький Жону молоденьку.
За лісом ставочок,
Хороший млиночок,
Там мельник старенький,
Кривий ще й дурненький!»

Танцювали і співали. Вітко дер горлянку, ніби хотів усіх перекричати своїм високим писклявим голосом.
Перегодя Сташко попросив Андруша розказати якусь бувальщину, може, про Капелюша.

— Гаразд! — погодився той. — Тільки налийте мені вина!

І, відсьорбнувши чималий ковток із келиха, почав:

— Так ось, одного дня Капелюш навідався в Шляйфе, до тамтешнього мірошника. А той, мабуть, ви чули, великий був скупердяга — світ пройдеш, а такого не знайдеш! Постривайте-но! Вітко, напевно, взагалі не знає, хто такий Капелюш…
Вітко, звісно, нічого про нього не знав, але, як з’ясувалося, і Крабат теж.

— Отож, я мушу цим хлопцям коротко розказати, хто і звідкіля він. Капелюш — із лужицьких мірошниченків, як ми з вами, родом, здається, з-під Шопли. Худий, довгий, і вже в літах, але скільки — ніхто цілком певно не скаже. А з вигляду — не більше сорока. У лівому вусі носить золоту сережку. Малесеньку, як горошину, відразу й не побачиш, хіба що коли вона несподівано на сонці зблисне. Одначе за три верстви було видно його капелюха з широкими крисами та високим гострим верхом. Тому й прозвали мірошниченка Капелюшом. З капелюха його пізнавали всюди, хоч не завжди, і про це ви зараз довідаєтеся. Тепер вам ясно, хто такий Капелюш?

Крабат і Вітко кивнули головами.

— Ага, вам треба знати ще дещо. Капелюш — чаклун, можливо, найбільший у Лужиці. А це вже про щось говорить. Куди нам до нього! Він знає Чаклунську книгу від палітурки до палітурки на зубок. Незважаючи на це, Капелюш як був, так і залишився простим мірошниченком. Стати Майстром — не мав охоти. Або, скажімо, суддею чи придворним радником, та й це йому було ні до чого. Просто не хотів — і край. А чому не хотів? Бо вважав себе вільною птахою і нею хотів лишитися. Влітку він мандрував од млина до млина. Якого уподобає, там і найметься. Тільки щоб нікого над ним і нікого під ним — це стало для нього правилом. Ще б пак! Знайти б собі таке місце, чорт забирай!

Мірошниченки схвально загули. Жити так, як Капелюш, закортіло кожному — сам собі пан, не танцюєш під чужу дудку! А вони ж сьогодні знову присяглися Майстрові, і це була присяга на цілий рік млинової неволі…

— Не зволікай, розповідай, Андруше! — вигукнув Ганцо.

— Ти маєш рацію, брате! Я й справді задовго мнуся. Та влийте-но мені ще трохи вина, і слухайте…

Як я вже казав, Капелюш тоді навідався у Шляйфе, до тамтешнього мірошника, а той був скнара несусвітній. Із хліба масло вичавлював, а із супу сіль випарював. Мірошниченків постійно лаяв, бо ті, бачте, в його млині довго не витримують. Та й як їм витримати було, коли роботи — не переробити, а харчу — на комариний скік. Хто ж стерпить?
І ось прийшов Капелюш до того мірошника найматися.

— Хоч зараз ставай до роботи! — зрадів той.

Звичайно, він мусив би помітити, хто перед ним, адже найманець був у гостроверхому капелюсі, а в лівому вусі мав золоту сережку.

Але в тому-то й річ, що Капелюша пізнавали не відразу— з першої зустрічі, а по якімсь часі. Не став винятком і мірошник із Шляйфе; він найняв Капелюша аж на три тижні.

На той час у млині служили два мірошниченки й учень. Усі троє були худі, як тріска, з набряклими ногами, бо пили забагато води. Мірошник не скупився на воду, її тут хоч залийся. Він над харчами трясся. Хліб їли мірошниченки зрідка, а кашу ще рідше, про м’ясо й сало годі було й казати. Інколи їм перепадало по грудочці сиру й півоселедця. Зате й працювали вони, як мокре горить. А піти від мірошника було їм ніяк: позичили в нього трохи грошей, давши боргову розписку.

Якийсь час Капелюш придивлявся до всього. Чув, як щовечора перед сном скиглить із голоду учень. Бачив присохлі до спини животи мірошниченків, коли ті вранці вмивалися біля колодязя.

Одного разу, коли всі сиділи за обіднім столом, а млин працював — хлопці щойно засипали у ківш пшеницю, до наймитської ввійшов мірошник. Наймити, нахнюпившись, сьорбали голу юшку, в якій плавали листочки кропиви та кілька зернин кмину. За такої нагоди Капелюш і вирішив провчити мірошника.

— Гей, майстре! Я тут уже два тижні наглядаю, як ти годуєш своїх людей. Жалюгідно! Скуштуй сам!

Мірошник удав, що не розчув. Показав пальцями на вуха, мовляв, шум заважає, похитав головою, посміхнувся глузливо.

Але йому той посміх ураз як вітром здуло. Капелюш із розмаху хряпнув долонею по столу — і млин зупинився. Ні шуму, ні гуркоту! Тільки дзюрчання води в лотоці поволі вщухало. Оговтавшись від наглого переляку, мірошник зарепетував:

— Мерщій! Ворушіться! — Ти, — він показав на учня, — закриєш шлюз. А ми всі гайда у млин! З’ясуємо, чому він став. Нумо, підводьтесь!

— Не гарячкуй! — дуже спокійно мовив Капелюш. Тепер на його обличчі з’явилася глузлива посмішка.

— Чому?

— Млин зупинив я.

— Ти-и-и…

— Я! Я — Капелюш!

Промінь сонця, мов навмисне, пробився крізь віконце наймитської, золота сережка зблиснула в його вусі.

— Ти — Капелюш?

Мірошникові враз підкосилися ноги. Він добре знав, як обходиться Капелюш із тими господарями, котрі морять своїх наймитів голодом. І як він, налихо, не розпізнав його, коли наймав? Наче він осліп на ці два тижні!
Капелюш звелів йому принести папір і чорнило. Повернувшись, мірошник почав записувати те, що диктував Капелюш:

«Кожному мірошниченкові й учневі видавати по фунту хліба щоденно. На сніданок — густа ситна каша, вівсяна, перлова або пшенична, зварена на молоці. У неділю й на свята — з цукром. Двічі на тиждень — обід з м’ясом і овочами, щоби кожен міг наїстися досхочу. В інші дні — горох чи боби з солониною, чи локшина підсмажена або якась інша страва, смачна, ситна, з приправами і вволю…»

Мірошник списав уже цілий аркуш, не випустив ані- найменшої дрібнички з майбутнього меню для своїх наймитів.

— А зараз підпиши! — наказав Капелюш, коли скупердяга підвів голову. — І присягайся, що виконуватимеш усе, що написав.
Мірошник розумів, що вибору в нього немає. Підписав і присягнувся.

Тільки після цього Капелюш, знову хряпнувши долонею по столу, зняв чари, і млин знову почав молоти. А списаного й підписаного аркуша він передав одному з наймитів, щоби той пильнував як ока в лобі. Потім звернувся з промовою до мірошника, яку той дуже добре чув, незважаючи на шум:

— Я сподіваюся, що ти зрозумів мене правильно. Ти присягнув. А присяга є присяга. Якщо ти хоч раз коли- небудь її зламаєш, то… — Капелюш грюкнув долонею по столу, і млин став. Мірошника знову пройняв страх. — … у тебе, вже безробітного, настане безперервне свято. І ніхто на світі ні за яку ціну не запустить твій млин. Затям собі це назавжди! — Після цих його слів млин запрацював, а Капелюш помандрував собі далі.

Подейкують, що нині мірошниченкам у Шляйфе живеться добре. Вони одержують усе, що їм було обіцяно, в них більше не пухнуть ноги, вони спокійно засинають, і їх не терзає голод.

Мірошниченки були в захопленні від Андрушевої оповіді.

— Ще! Ще! — загукали вони. — Розкажи ще щось про Капелюша! — Прополощи горло вином і далі розповідай!

Андруш підсунув до себе повний дзбан вина і далі заходився розповідати про Капелюша. Про те, як той провчив млинарів у Баутцені й Зорау, Румбурзі й Шлю- кенау. На радість і на користь тамтешнім мірошниченкам.

Крабат мимоволі подумав про Майстра. Йому сподо-балася подорож із ним до Дрездена і прийняття у курфюр¬ста. І він спитав себе: «А якби Капелюш завітав до них і йому довелося би помірятися силами з Майстром? Хто переміг би?»

Як коня продавали

Після Великодня мірошниченки почали лагодити у млині й поза ним усе, що зроблене з дерева. За бригадира Майстер призначив Сташка, який розумівся на цій справі найкраще. Його підручними — Кіто з Крабатом.

Хлопці передусім обстежили млинову залу й закінчили дахом. Десь підпора нахилились і могла невдовзі упасти, тут сходова дошка розхиталась, а там шашіль бруса геть поточив — пальцем ткнеш, дірку зробиш. В одному місці латали, в іншому заміняли, а десь підправляли. Коло ставка полагодили огорожу, свіжими дошками обшили греблю. А ще ж треба було змайструвати млинове колесо…

Як і належало справжнім мірошниченкам, Сташко і його підручні майже все робили лише тесаками. За пилку бралися в разі крайньої потреби, та й то неохоче.

Крабат із головою поринув у роботу. Радів, що ніколи думати про «інші речі» — про канторку. І все-таки вона досить часто з’являлася в його думках. Він навіть побоювався, щоб їх хтось не прочитав.

Лишко щось таки запідозрив і запитав, що з ним коїться.

— Зі мною? — здивувався Крабат. — Ти про що?

— Ти останнім часом зовсім не чуєш, коли до тебе звертаються. Я знав одного хлопця, який сохнув за дівчиною. Ти схожий на нього.

— А я також знав одного, — сказав Крабат спокійно й невимушено, як тільки міг. — Той хвалився, що чує, як трава росте. А це в його черепку солома потріскувала.

У Чорній школі Крабат старався, як тільки міг, і незабаром обігнав майже всіх хлопців. Тільки Ганцо й Мертен
трохи його випереджали, а надто Мертен — він швидко схоплював усе до дрібниць із чаклунської науки.

Майстер одразу помітив Крабатові старання, часто його хвалив і радив не розслаблятися.

— Бачу, ти в чаклунстві дечого досяг, — сказав він якось після занять увечері в п’ятницю наприкінці травня. — У тебе рідкісний дар до цієї науки. Тепер ти розумієш, чому я саме тебе взяв до курфюрста?

Крабат був гордий, що Майстер задоволений ним. Тільки жаль, що рідко трапляється йому нагода випробувати знання.
Майстер наче читав його думки.

— Цьому ми можемо зарадити, — сказав він. — Завтра ви з Юром підете до Вітіхенау на ярмарок, і ти продаси його як вороного коня за п’ятдесят гульденів. Тільки стережися, щоб цей бовдур не наробив тобі лиха!

Наступного дня вранці Крабат із Юром подалися до Вітіхенау. Крабат пригадав, як торік продавали рудого бика гендляреві з Каменця, й засміявся. Ох і весело було! Не менше втіхи їм буде й сьогодні. Але здивувався, помітивши, що Юро чимось стривожений, хмуриться.

— Що з тобою?

— А що!

— Вигляд у тебе, наче йдеш на шибеницю.

— Боюся, що в мене нічого не вийде… Я ще ні разу не обертався в коня.

— Гадаю, це не так складно. Я тобі допоможу.

— І що з того? — Юро зупинився й сумно подивися на Крабата. — Ми обернемо мене в коня, і ти продаси за п’ятдесят гульденів. Але ж на цьому ярмарок не скінчиться. Для тебе, Крабате, скінчиться, а для мене — ні! Як я вилізу з конячої шкури без твоєї допомоги? Я певен, що Майстер це навмисне затіяв, аби позбутися мене.

— Що ти мелеш?

— Я правду кажу. Сам я не впораюся. Занадто дурний для цього.

Він стояв понурий, і мав дуже-дуже нещасний вигляд.

— А що коли помінятися ролями? — запропонував Крабат. — Для Майстра головне — гроші. А хто кого продасть, йому байдуже.

Юро зрадів.

— Який же ти добрий до мене, брате!

— Пусте! Пообіцяй тільки, що не розкажеш про це нікому. А решту, гадаю, ми зробимо завиграшки.

Вони пішли далі, посвистуючи, аж поки не побачили дахи будинків Вітіхенау. Тоді звернули зі шляху й заховалися за клунею в полі.

— Місце безпечне, — сказав Крабат. — Тут нас не побачать, коли я обертатимуся в коня. Запам’ятай: дешевше, ніж за п’ятдесят гульденів, не продавай. Коли віддаватимеш мене покупцеві в руки, не забудь зняти вуздечку, бо зостануся конем до кінця своїх літ, а цього мені ніяк не хочеться!

— Не бійся, не забуду. Я хоч і дурний, та не настільки.

— Ну, гаразд. Тільки пам’ятай!

Крабат пробурмотів закляття й обернувся у вороного коня з дорогими сідлом і збруєю.

— Чорт забирай! Ну й кінь! Як для парадів!

Торгівці кіньми просто роти пороззявляли, побачивши породистого жеребця на ярмарку, і тиснулися до його господаря.

— Скільки просиш!

— П’ятдесят гульденів!

Для годиться трохи поторгувалися. Торгівець із Баутцена вже ладен був заплатити стільки, а Юро намірився вдарити по руках. Аж раптом у торг втрутився якийсь чужий пан. Він був у костюмі вершника зі срібною стрічкою, на голові — польська шапочка. Може, відставний полковник або якась інша персона.

— Ти, любий, здорово продешевив, — зауважив він скрипучим голосом. — Твій жеребець коштує значно більше, ніж п’ятдесят гульденів. Я даю сто!

Баутценський торгівець закипів від злості.

— Яке неподобство! — закричав він. — Як сміє цей божевільний чужинець ставати мені поперек дороги! А ще благородно одягнений, хто його тут знає?

Лише один Крабат знав його тут. Він одразу пізнав пана по пов’язці на лівому оці та скрипучому голосу. Вороний схарапудився, роздував ніздрі, гарцював. Як попередити Юра про небезпеку? Але Юро не помічав Крабатових тривожних жестів. Очевидно, він думав тільки про сто гульденів.

— Ну, чого вагаєшся? — наполягав чужинець. Він дістав гаманця й кинув хазяїнові.

Юро низько вклонився.

— Дуже дякую, пане!

Чужинець ураз вирвав у спантеличеного Юра повід, скочив у сідло й притис коня острогами так, що Крабат заіржав і звівся дибки.

— Хвилиночку, пане, не їдьте! — вигукнув Юро. — Вуздечка! Залиште мені вуздечку!

— Адзуськи! — І зареготав.

Лише тепер Юро впізнав «чужинця».

Майстер угрів Крабата нагаєм і крикнув:

— Вперед!

Навіть не глянувши на Юра, він вихором понісся через ярмарковий майдан.

Бідолашний Крабат! Майстер гнав його навмання, не вибираючи дороги, полями й пагорками, крізь болота й хащі, через загорожі й канави.

— Спершу подумаєш, перш ніж мені перечити!

Коли Крабат збавляв біг, мірошник сильно смикав за поводи, шмагав його нагаєм, штрикав острогами в боки, ніби розпеченими голками.

Крабат пробував скинути вершника, шарпався, хвицяв, здиблювався.

— Ставай гопки, скільки хочеш! — кричав Майстер. — А з сідла ти мене не скинеш!

Нагайка й остроги таки доконали Крабата. Він зробив останню спробу позбутися вершника, — марно. Крабат програв бій і змирився. З гриви градом котився піт, а з морди піна. Він весь парував, прискав, дрижав. Боки кровоточили, голова пашіла жаром.

— Ну, як? Ще?

Майстер погнав його чвалом. Ліворуч! Праворуч! Клуса! Знову чвалом! Потім трохи кроком — і зупинив!

— Ти ще дуже легко відбувся! — Мірошник сплигнув із коня, зняв вуздечку. — Можеш знову стати людиною!

Крабат обернувся на себе. Рани, синці, близни, рубці — всі на ньому лишилися.

— Це тобі кара за непослух! Якщо я тобі щось доручаю, виконуй! Це наказ! Запам’ятай: наступного разу тобі доведеться випити гірку чашу до дна! І наостанок, — він трохи притишив голос, — тобі ніхто не заважає бути безпощадним до Юра. На!

Він сунув хлопцеві в руку нагайку. Відійшов кілька кроків, перекинувся в яструба й шугнув у небо.

Крабат, шкутильгаючи, поплентався до млина. Раз у раз доводилося зупинятись, щоб перепочити. Ноги, голова — мов свинцем налиті. Тіло — суцільна рана.

Вийшовши на дорогу, що вела до Вітіхенау, звалився в затінку біля найближчого дерева. Добре, що канторка не побачить його в такому стані! І що би вона подумала, якби побачила?

За хвилину на дорозі з’явився Юро. З виразом провини й розпачу на обличчі.

— Гей, Юру!

Юро здригнувся, почувши Крабатів голос.

— Це ти?

— Я, Юру, я!
Побачивши нагайку, Юро позадкував, затулив обличчя рукою.

— Битимеш?

— Є за що! — кивнув головою Крабат. — Та й Майстер на це дуже сподівається!

— То вже починай, не барися! Я ж винний.

Крабат якусь мить пильно дивився на нього.

— Гадаєш, мої рани тоді швидше загояться?

— Але ж Майстер наказав!

— Нічого він мені не наказував, тільки радив. Підійди, Юру, до мене, сядь ось тут, на траві.

— Твоя воля! — Юро витяг із кишені трісочку, провів на піску довкола себе і Крабата коло, намалював у ньому три хрестики й пентаграму.

— Навіщо це? — здивувався Крабат.

— Ет, просто так. Від комарів і мух! Не можу стерпіти, коли вони дошкуляють… Покажи-но мені свою спину.

Крабат задер сорочку.

— Ой, ой, ой! Ну й віддухопелив він тебе! — Юро присвиснув і поліз рукою до кишені. — Тут у мене є мазь. Завжди ношу її з собою. Бабусин рецепт. Давай, змащу тобі рани!

— Якщо допоможе…

— Принаймні, не зашкодить.

Юро став обережно змащувати Крабата маззю. Вона приємно холодила тіло й швидко знімала біль. Крабат почував, ніби в нього виростає нова шкіра.

— Оце так мазь! — вигукнув Крабат.

— Моя бабуся, — сказав Юро, — була дуже мудра жінка. Всі в нашій сім’ї дуже мудрі, Крабате. Крім мене. Як уявлю собі, що ти через мою дурість міг назавжди залишитися в конячій шкурі… — Він стрепенувся й покрутив головою.

— Доволі! — зупинив його Крабат. — Ти ж бачиш, нам пощастило!

Обоє мирно помандрували додому. Та коли перетнули Козельбрух і попереду завиднів млин, Юро почав накульгувати.

— Кульгай і ти, Крабате!

— Навіщо?

— Щоби Майстер не здогадався про мазь! Ніхто не повинен про неї знати!

— А чому ж ти кульгаєш?

— Бо ти мене нагайкою відшмагав! Не забувай про це!

Вино і вода

У червні заходилися майструвати нове водяне колесо. Крабат допоміг Сташкові виміряти старе. У новому всі частини повинні мати ті самі розміри, оскільки його хотіли насадити на старий млиновий вал. Між клунею і повіткою просто неба облаштували майстерню. Тут хлопці днями витесували все, що було потрібне: рейки, спиці, деталі для обода, розпірки, лопаті.

— Пильнуйте, щоби розміри збігалися! — нагадував підручним Сташко. — Найменша помилка — і нас засміють!

Вечори були довгими і світлими. У сонячну погоду мірошниченки проводили їх на подвір’ї перед млином, Андруш грав на губній гармошці.

Такої пори Крабата тягло до Шварцкольма. Хоч би разок піти туди! Може, канторка сидітиме перед хатою й кивне йому головою, коли він вітатиметься, проходячи мимо. А може, вона з подругами знову співає пісень? Вечорами, коли вітер віяв із Шварцкольма, він сподівався почути її голос. Та марно, їх розділяла широка стіна лісу.

Якби він міг піти до села! Для цього треба мати якийсь привід або причину, але такі, що не викличуть ні в кого, передусім у Лишка, ніякого сумніву. А може, випаде щасна нагода — і ніхто його не візьме на підозру, і тоді жодна небезпека не загрожуватиме дівчині.

Насправді, він не так багато знав про неї. Лишень, — яка на вигляд, як ходить, як тримає голову, як звучить її
голос… Але, здається йому, він знав це завжди. А ще він твердо вірить, що канторка ніколи не зникне з його життя.
Хоча він навіть її імені не знав.

Якії звуть? Міленка… Радушка… Душенка. Яке наймення їй пасує найкраще? Добирав їй ім’я і почував радість на душі.
«І добре, що я не знаю її імені, — думав Крабат. — Якби знав, то міг би вибовкати його уві сні або й наяву. Тонда ж попереджав тієї передвеликодньої ночі, коли ми сиділи біля вогнища — він і я».

Тонда… Кілька тижнів тому він прокинувся на світанку. Крадучись, вийшов із млина й побіг до Козельбруха. Дорогою нарвав букетика перших лісових квітів. Досяг пустки, знайшов знайомий горбик, поклав квіти…

У млині ніби й не помітили, що Крабат відлучався. Але ввечері, коли він лишився віч-на-віч із Міхалом, той підійшов до нього і стиха мовив:

— Мертві завжди мертві. Я вже тобі казав і ще раз скажу: тих, хто помер у козельбруському млині, викреслюють із життя назавжди, ніби їхнє було. Викреслюють, щоби життя інших тривало. Ми мусимо жити. Обіцяй пам’ятати про це.

— Обіцяю, — прошепотів Крабат. Хоча добре знав, що ніколи не викреслить з свого життя Тонди.

Майстрували колесо аж три тижні. Припасовували кожну деталь, кріпили тільки чіпами, не забивши жодного цвяха. У воді чіпи розбухнуть, триматимуть повік.

Наостанок Сташко ще раз усе переміряв, аби переконатися, чи збігаються розміри, і доповів Майстрові, що колесо готове.
Спускати його на воду мірошник загадав на середу.

За звичаєм, на таку подію запрошували мірошників і мірошниченків з довколишніх млинів. Але козельбруський мірошник, що нехтував такими звичаями, а до того ж сусіди-мірошники були йому потрібні, як торішній сніг, сказав:

— Навіщо нам тут чужі люди? Самі впораємося!

До середи у Сташка, Крабата й Кіта ще лишилося чимало роботи. Під старе колесо з лотоком треба було підкласти міцних колод, зробити піднімач, коловорот, ноші, котки, важелі та ще припасти колодочок, клинів і клинців, линви.

У вівторок увечері мірошниченки позаплітали у спиці нового колеса ялинові гілки, а Сташко увіткнув іще кілька квіток. Він пишався своїм витвором і не приховував цього.

Середа почалася ситним сніданком. Юро напік пиріжків із м’ясом.

— Я так уважаю: коли животові добре, то й руки слухняніші, — сказав він. — Тож їжте, наїдайтеся, але, звісно, помірно.
Поснідавши, всі пішли до нового колеса, де їх уже чекав Майстер. За командою Сташка підважили колесо, підклали ноші, стали по троє з обох боків.

— Взялися? — запитав Сташко.

— Так! — відповіли Майстер з мірошниченками.

— Раз, два, підняли! Несемо!

Донесли колесо до ставка й опустили на березі біля свіжого настилу.

— Обережно! — застеріг Сташко. — Щоби не розійшлось у пазах!

Міхал із Мертеном залізли на настил і за допомоги коловорота і линв підвісили вал позаду старого колеса на поперечний трям. Кілька хлопців брусками й жердинами скинули колесо з вала на лотік і перенесли на берег.

Потім підняли нове колесо, поставили на лотік і заходилися надягати його на вал. Сташко аж змокрів, так хвилювався. Вони з Андрушем стояли на лотоці й керували хлопцями.

— Трохи лівіше, так, так, поволі, а зараз правіше, трішечки опустіть! Не нахиляйте, тримайте рівно! Будьте уважні!

Все йшло як слід. Та раптом Андруш звів руки над головою і сплеснув у долоні.

— Поглянь-но, — гукнув він до Сташка, — як ти заміряв! Хіба це робота! — І показав на отвір у колесі. — Та він такий, що навіть палиця від мітли не ввійде, не те що вал!

Сташко в розпачі, аж вуха почервоніли. Він же так ретельно міряв і не раз! Навіть Юро помітив би цей ґандж.

— Навіть не можу пояснити, як це сталося, — промурмотів Сташко.

— Не можеш? — перепитав Андруш.

— Не можу.

— А я можу! — лукаво всміхнувся Андруш.

Усі давно вже помітили, що він розігрував Сташка. Андруш клацнув пальцями — і отвір ступиці став, як був. Колесо надягли на вал — сиділо як улите.

Сташко не образився. Він радів, що найважчу роботу вже зроблено. Те, що залишилося, — дитяча гра. Вони опустили вал із новим колесом на його попереднє місце, прибрали піднімач і коловорот. Потім колесо закріпили на валу.

Мірошник працював з усіма. А коли настала хвилина випробовувати нове колесо, він забрався на настилі звелів Юрові принести всім вина. Стоячи на лотоці, підняв келиха з вином, надпив, а решту вилив на колесо, прикрашене ялиновими гілками.

— Спершу — вино, потім — вода! — вигукнув він. — Пускайте!

Ганцо відкрив шлюз. Під радісні вигуки мірошниченків нове млинове колесо закрутилося.

На подвір’я з наймитської винесли довгого стола, лави. Лишко з Вітком притарабанили крісло Майстра й поставили на чільному місці — в кінці стола.

Хлопці помились у млиновому ставку. Потім одягли чисті сорочки й піджаки. Тим часом Юро на кухні готував частування.

Смаженина й вино незабаром стояли на столі просто неба. Мірошниченки бенкетували до пізнього вечора. Майстер був у доброму гуморі, балакучий. Спершу він похвалив Сташка і його підручних за роботу, навіть дурному Юрові вділив кілька теплих слів — за вечерю й вино. Разом з усіма співав, жартував, примушував хлопців пити і сам пив дуже багато.

— Веселіться, хлопці! Веселіться! Вам можна позаздрити!

— Нам? — здивувався Андруш і обхопив руками голову. — Чуєте, братове, Майстер нам заздрить!

— Тому, що ви молоді!

Майстер ураз спохмурнів, але не надовго. Потім почав розповідати про часи, коли сам був мірошниченком, а віком, може, як Крабат.

— Був у мене добрий друг. Іржиком звався. Разом училися у млині в Комерау. Потім разом мандрували Верхніми й Нижніми Лужицями, Сілезією та Богемією. Прийшовши до млина, питалися роботи для двох. Не хотіли розлучатися, хотіли працювати разом, удвох краще й веселіше, Іржик був веселий, смішив часто. А працював за трьох. Не повірите, але від дівчат нам не було відгону!

Майстер захопився спогадами. Переривався, щоби відпити трохи вина, й далі розповідав. Одного дня вони з Іржиком потрапили до школи чаклунства. Стали учнями, сім років навчалися, а потім знову подались у мандри по країні.

— Ми працювали у млині неподалік Косвіга. Одного разу мимо проїжджав курфюрст із товаришами-мисливцями. На березі річки, в затінку дерев вони стали на обідній перепочинок.

Ми, мірошниченки, заховавшись за кущами, спостерігали за ними. Слуги розстелили на траві скатертину й почали розставляти срібний посуд, вишукані страви й вина. Ці припаси вони діставали з величенних коробів, якими були нав’ючені пара коней. Небавом курфюрст із друзями-мисливцями, придворними панями й панами стали обідати.

По обіді курфюрст, людина ще молода, оголосив, що він вельми наївся і відчуває в собі таку силу, як дюжина буйволів.

Помітивши нас, він звелів принести йому підкову, та негайно, бо дуже йому закортіло засвідчити свою силу. Ми здогадалися, що курфюрст хоче зігнути підкову. Іржик майнув до конюшні й відразу повернувся з підковою.
«Ось, ваша світлість!» — і подав її високому гостеві.

Курфюрст узяв підкову за два кінці. Його єгері, що стояли поодаль з кіньми та собаками, підійшли ближче. Вони голосно засурмили в ріжки, коли курфюрст підняв угору дві половинки підкови. А той ще спитав, чи бажає котрийсь із панів його супроводу випробувати свою силу.

Всі рішуче відмовились. А нашому Іржикові руки так і сверблять. Підійшов до курфюрста й каже:

«З вашого дозволу, зроблю дещо незвичайне — з’єднаю ці половинки».

«Це зможе будь-який коваль!» — відповів курфюрст.

«У кузні — так. За допомоги міхів, молота й ковадла. Але не голіруч».

Не чекаючи відповіді, взяв обидві половинки, прилаштував одна до одної, пробурмотів закляття.

«Ось ваша милість!»

Курфюрст вихопив у нього з рук підкову, оглянув з усіх боків. Цілесенька, неушкоджена.

«Послухай-но, хлопче, не замилюй нам очі! Вона не триматиметься ».

І спробував знову розламати підкову. Бо думав, що зробити це йому буде завиграшки. Адзуськи! Тужився, кректав, спершу почервонів, як буряк, потім посинів, як пуп. Скаженіючи, пошпурив підкову, — і, вже побілівши від гніву, закричав:

«Коня! їдьмо!»

Він ледве видерся на коня — так ослабли у його світлості ноги. Відтоді він обминав млин у Косвігу десятою дорогою.

Майстер дудлив вино і все розповідав про свої юнацькі роки. Щоправда, здебільшого про Іржика, поки Міхал не спитав його, що сталося з Іржиком потім.

Пора була пізня, на небі висіялися зорі, над стайнею завис місяць.

— З Іржиком? — Майстер обхопив руками дзбан вина. — Я вкоротив йому життя!

Мірошниченки заніміли від подиву.

— Так! — повторив Майстер. — Я вкоротив йому життя. Якось розкажу вам про це. А тепер — пиймо!

Більше він не сказав ні слова. Пив, доки п’яний, як чіп, не зігнувся у кріслі.

Його вигляд викликав у мірошниченків непереборну відразу. Вони дружно підвелися й пішли, залишивши Майстра надворі. Лише вранці, прокинувшись, він шугнув до спальні.

Півнячий бій

Деколи до млина в Козельбрусі завертали ман-дрівні мірошниченки і за мірошницьким звичаєм просили нічлігу й харчу на дорогу. Та не щастило їм у млині біля Чорної води. За приписами Гільдії мірошників Майстер був зобов’язаний прийняти їх на одну ніч і дати харчів на один день, але він свого обов’язку не виконував і випихав прохачів дуже грубо. При цьому лаявся, кричав, що знатися не хоче з приблудами та крадіями, що нема в нього ні хліба, ні каші для всіляких пройдисвітів, і якщо вони негайно не заберуться геть, то спустить собак, а ті шматуватимуть їх аж до Шварцкольма.

Ось так тут позбувалися непроханих гостей, а якщо котрийсь із них намагався перечити, то Майстер робив так, що тому бідоласі здавалося, наче на нього напали собаки, і він, одбиваючись од них палицею, тікав світ за очі.

— Нам тут радників не треба, — заявляв Майстер, — і зайвих ротів також!

Розпал літа. Спекотливий день. Гаряча мла висить над Козельбрухом. Повітря густе, дихати важко. З болота повіває різким запахом водоростей і мулу — на грозу.

Після обіду Крабат зручно простягся в затінку верболозу на березі ставка: руки під головою, в зубах травинка. Його геть розморило, очі злипалися.

У напівсні почув, що хтось, голосно насвистуючи, йде дорогою. Розплющив очі: перед ним незнайомець. Довгов’язий, худий, смаглявий, немолодий парубійко На голові — високий крислатий капелюх, у лівому вусі — маленька золота сережка. А загалом одягнений був, як усі мандрівні мірошниченки, — полотняні штани, тесак за поясом, торба, перевішана через ліве рамено.

— Добридень, брате! — вигукнув він.

— Добридень, брате! — відгукнувся, позіхаючи, Крабат. — Звідкіль і куди?

— Звідтіль і туди! Відведи мене до твого мірошника!

— Він у себе в кімнаті, — мляво відповів Крабат. — Коридором прямо, перші двері ліворуч. Не заблудиш!

Незнайомець з іронічною посмішкою дивився на Крабата

— Роби, що кажу, брате! Відведи мене!
Крабат ураз відчув силу, що її випромінював незнайомець. Вона й змусила його встати й робити те, що велить мандрівник.

Мірошник сидів у своїй кімнаті край стола. Він знехотя зиркнув на незнайомця, але той не збентежився.

— Мир домові твоєму! — вигукнув він, знявши капелюха. — Я вітаю тебе, Майстре, і вимагаю, за мірошницьким звичаєм, харчу на дорогу й даху на одну ніч.

Але Майстер грубо показав прохачеві на двері. Незнайомець лишився непорушно стояти.

— Собаками ти мене не злякаєш. Я знаю, що їх у тебе нема. Гадаю, дозволиш мені сісти!

Він спокійно умостився в кріслі на протилежному краю стола. І відтоді Крабат перестав розуміти, що відбувалося далі. Як Майстер дозволив оте зухвальство? Він мав би схопитись і витурити у тришия нетягу! Чому він цього не зробив?..

Незнайомець і Майстер безмовно сиділи обабіч стола й свердлили очима один одного, наливаючись люттю.
Загримів перший грім, далеко-далеко, ледве чутно.

У дверях з’явилися спершу Ганцо, потім Міхал із Мертеном. А згодом і всі решта. Перегодом вони розкажуть один одному, як раптом захотілося побачити Майстра, того й посходилися сюди.

Гроза наближалася. Зірвався вітер, задереньчали шиби, спалахнула блискавка. Незнайомець витягнув губи і… плюнув на стіл. На тому місці, куди він плюнув, з’явилася червона миша.

— Ну, а ти, мірошнику, покажи себе!

Майстер виплюнув на стіл чорну мишу, однооку, як він сам. Миші відразу забігали по колу, наздоганяючи одна одну, щоби вкусити за хвіст: червона — чорну, чорна — червону. Здавалося, що чорна ось-ось відкусить хвоста червоній, але тут незнайомець клацнув пальцями.

Червоної миші не стало, натомість з’явився червоний кіт і намірився стрибнути. Тієї ж миті чорна миша обернулася в кота, чорного, одноокого. Обоє наїжачились, засичали, зчепилися. Кусали, дряпали один одного…

Червоний кіт намагався видряпати єдине око свого супротивника, ще трохи часу — і це сталося б.

Та цього разу вже Майстер клацнув пальцями. На місці чорного кота враз виріс чорний півень. Він розпустив крила, вигнув шию і кинувся на червоного кота. Той злякався пазуристого, дзьобатого півня, позадкував і враз зупинився, бо незнайомець знову клацнув пальцями.

Два півні, чорний і червоний, настовбурчивши пір’я, з набучавілими гребенями, стояли один проти одного, готові битися.

За вікном казилася гроза. Але мірошниченки не звертали на неї ніякої уваги. Між півнями спалахнув запеклий бій. Лопочучи крилами, вони щоразу налітали один на одного, кусалися дзьобами, дряпалися пазурами, билися шпорами. По кімнаті летіло пір’я, півнячі пронизливі крики дедалі дужчали.

Нарешті червоний спромігся вискочити на чорного. Він уп’явся пазурами йому в спину й почав бити дзьобом.
Чорному непереливки, він кидається навтьоки, червоний переслідує його, женеться за ним через подвір’я, а потім дорогою до Козельбруха…

Знову спалахнула блискавка над млином, дрібним градом розсипався по небу грім. І враз настала тиша. Чулося лишень шамотіння дощу за вікном.

— Мірошнику біля Чорної води, ти програв двобій! — вигукнув незнайомець. — Мерщій неси сюди їжу, і вина не забудь! Я голодний.

Майстер, блідий, як крейда, підвівся з крісла і вийшов. Сам приніс хліб, окіст, корейку, сир, квашені огірки, мариновану цибулю. І з льоху дзбан червоного вина.

— Кислувате! — надпивши, сказав незнайомець. — Налий мені з того барильця, що стоїть у правому кутку льоха. Ти бережеш його для особливих оказій. Сьогодні саме така!

Майстер, скреготнувши зубами, підкорився. Він програв двобій, тож мусить слухатися переможця.

Незнайомець спокійно їв і пив, пив і їв. Майстер і мірошниченки мовчки спостерігали за ним. Вони наче заклякли на місці, не могли відірвати від нього погляду.

Нарешті, незнайомець відсунув тарілку і витер рукавом губи.

— Смачненьке частування. І вволю! — Він підняв келиха з вином, підморгнувши мірошниченкам. — За ваше здоров’я, брати! А ти, — звернувся до Майстра, — затям собі назавжди: перш ніж когось проганяти, придивися до нього! Це кажу тобі я, Капелюш!

Він підвівся, застромив тесака за пояс, перевісив через рамено торбу й вийшов. Крабат із хлопцями потовпилися за ним.

Тільки Майстер залишився стояти неначе прикипів.

Гроза вщухла. Над імлистим Козельбрухом засяяло сонце. Повітря було свіже, чисте, як вода в колодязі.

Капелюш ішов своєю дорогою, не оглядаючись. Насвистуючи, прямував мокрими луками до лісу. Кілька разів зблиснула на сонці його золота сережка.

— Розповідав же я вам, — озвався Андруш, — що за птиця цей Капелюш! Він би нічого злого не вчиняв, якби його пізнавали спершу, а не після всього…

Три дні і три ночі Майстер не полишав Чорної кімнати. Мірошниченки ходили навшпиньках. Вони були свідками його ганебної поразки і передчували недобрі часи для себе.

Четвертого дня надвечір, тільки-но вони сіли вечеряти, Майстер з’явився у наймитській.

— До роботи!

Здається, був нетверезий — від нього тхнуло вином. Змарнілий, блідий, зарослий, він стояв у дверях.

— Досить висиджуватися? Запускайте млин! Насипайте зерно в ковші! Молотимемо на всіх посадах! Ну, ворушіться, бо нагаїв скуштуєте!

Мірошниченки гарували цілу ніч. Майстер безперестану квапив їх, кричав, сварив, підстьобував лайкою, прокльонами, погрожував карою, не дав жодної перерви, ні миті, щоби перевести подих.

Коли, нарешті, почало світати, хлопці вже з ніг падали. Невдовзі Майстер відіслав їх спати і цілий день не турбував.
Та звечора все почалося спочатку. Майстер знову погнав їх на роботу, кричав, лаявся, і так до світанку. І все це повторювалося щоночі.

Не працювали лише вночі проти суботи. Вечорами по п’ятницях у них відбувалися заняття. Зібравшись у Чорній кімнаті та обернувшись у воронів, вони, знесилені, ледве трималися на жердині, декотрі від виснаження навіть засинали.

Майстра це не обходило. Що й скільки вони вивчать — їхня справа! Тільки раз, коли сонний Вітко упав із жердини додолу, Майстер безжально напустився на нього.

Віткові було найважче. Він іще ріс, набирався сили. Нічна праця виснажувала його більше, ніж інших. Міхал із Мертеном взялися навіть опікати його, а Ганцо, Крабат і Сташко, де тільки могли, кидалися йому на підміну. Але невдовзі з’являвся Майстер, і виручити товариша ставало неможливо.

Про Капелюша мови не заводили. Всі знали, що Майстер помститься їм, очевидцям його ганьби.

Настав вересень. У ніч молодика, як звичайно, прибув незнайомець із півнячим пером. Мірошниченки відразу стали до роботи. Майстер скочив на козли і, вхопивши батога, заходився цьвохкати ним у повітрі, а мірошниченки мовчки носили на спині мішки від фургона до млина, висипали те, що в них було, у ківш до мертвих жорен. Усе йшло, як завжди. Тільки Вітко десь перед другими півнями не витерпів, заточився під ношею, упав на півдороги між возом і млином. Часто дихаючи, він лежав долілиць у траві. Міхал перевернув його горілиць, розірвав на грудях сорочку.

Що трапилося? — підстрибнув на козлах Майстер.

— Ти ще питаєш? — заговорив Міхал, порушивши обітницю мовчати, коли приїздить незнайомець. — Шість тижнів щоночі гаруємо! Хіба хлопчина таке може витримати?

— Геть! — закричав Майстер і люто замахнувся батогом. Кінець його обкрутився навколо шиї Міхала.

— Облиш його!

Крабат уперше почув голос незнайомця. У тому голосі палахкотів жар і тріщав мороз. Хлопець відчув, як холод і полум’я пронизали його водночас.

Прибулець подав знак Міхалові віднести Вітка вбік, потім вихопив у Майстра батіг і зіпхнув його з козлів.

Решту ночі Майстер працював замість Вітка. Міхал відніс хлопчину на тапчан.

Кінець року

Нарешті минули тяжкі, виснажливі ночі. Тільки близна від батога на шиї Міхала нагадувала хлопцям про Майстрову розправу.

Мірошниченки знову працювали лише вдень, а денна робота забирала менше сил. Вечори тепер були їхніми, кожен віддавався улюбленому заняттю: той грав на губній гармошці, той розповідав бувальщини, той вирізав ложки. Все було, як раніше. Пухирі на руках висохли, натерті місця на спині та грудях зажили.

Мірошниченки почали вчитися наполегливіше й успішніше. Усе, що Майстер вичитував із Чаклунської книги, вони запам’ятовували. Тільки Юро, відповідаючи, іноді затинався, забував — та що з нього візьмеш!

Було це відразу після свята Михаїла. Майстер послав Петара з Крабатом до Гоєрсверди купити солі та ще якогось краму. Він ніколи не посилав кудись одного мірошниченка, дуже рідко — двох. Мабуть, на те були причини, може, якісь там приписи.

На світанку вони запрягли воза й вирушили в дорогу. На Козельбрух упав туман, та коли вони виїхали з лісу, зійшло сонце і туман розсіявся.

Невдовзі прибули до Шварцкольма

Крабат іще сподівався побачити канторку. Коли їхали селом, він роззирався навколо — та марно. Не побачив її серед дівчат, що стояли з відрами біля криниці. І біля тієї криниці, що на краю села, її також не було.

Крабатові стало сумно. Він так давно не бачив її! Ще з великодньої ночі! Може, пощастить йому на зворотному
шляху? А краще взагалі не надіятися, то й розчарування не буде!

Його бажанню, проте, судилося збутись. Скупившись, вони по обіді поверталися назад. Він побачив її неподалік криниці на краю села серед зграї курей. В одній руці вона тримала солом’яну мірку, а іншою брала з неї зерно й сипала курам.

— Тю-тю-тю-тю!

Крабат упізнав її відразу. Кивнув їй головою легенько, щоби Петар не помітив. Канторка теж кивнула йому — так вітаються незнайомі. Здавалося, що для дівчини зараз важливіші кури, ніж вони.

Великий червонястий красень-півень клював зерно біля самісіньких її ніг. Крабат йому позаздрив. От би з ним помінятися місцями!

Цьогорічна осінь була затяжною. Набридливою, холодною, туманною й дощовою. В поодинокі сухі дні хлопці запрягали воза і їхали по торф на зиму. Решту часу вони проводили у млині, у клуні, в коморі, у стайні, в повітці. Кожен радів, знайшовши для себе роботу під дахом.

Вітко з весни дуже вигнався, але лишився худий, як дошка.

— Треба йому на голову покласти цеглину, бо він ростиме тільки вгору! — якось пожартував Андруш.

А Сташко порадив годувати його, як гусака для різдвяного стола:

— Щоб і тлущу нагуляв, і м’ясця наростив, а то як городнє опудало!

У Вітка вже руденький пушок під носом і на бороді вибився. Але він не помічав його. А Крабат помітив, бо спостерігав за новачком постійно. Йому кортіло достеменно знати, як дорослішають за рік на три роки.

Перший сніг цьогоріч випав пізно, в ніч проти святого Андрія. І знову неспокій охопив мірошниченків. Усі стали мовчазними, нестриманими, сварилися навіть через якусь дрібницю. Невдовзі й дня не минало, щоби хтось не кидався на когось у гніві.

Крабатові спала на думку торішня розмова з Тондою. Невже страх від того, що хтось із них має померти, знову паралізував волю кожного? Чому він не подумав про це раніше? Адже не забув про пустку з рядком горбиків! Щоправда, не полічив, скільки їх там — сім чи вісім, може, й більше. Тепер і він відчув страх, що охопив його товаришів. Адже кожен із них, і він також, може бути першим у  черзі? За винятком, звичайно, Вітка. Але хто? І чому?

Дедалі частіше Крабат витягав із кишені Тондиного ножа, відчиняв його, оглядав лезо. Воно було чисте та блищало. Отже, йому, Крабатові, небезпека не загрожує. Але завтра все може змінитись!

У повітці вже стояла домовина. Крабат виявив її випадково, коли ходив перед Святвечором по дрова. Її було прикидано тисом. Крабат навряд чи помітив би її, якби не стукнувся об неї коліном.

Хто зробив домовину? Відколи вона тут і для кого?

Ці питання мучили Крабата решту дня і вечора аж до сну.

Крабатові сниться сон. Він виявив у повітці домовину, соснову, прикидану тисом. Обережно піднімає віко —вона порожня.

Він вирішує розбити її. Йому нестерпно від того, що вона тут і чекає на когось.

Крабат дістає з-за пояса тесака. Він рубає дошки уздовж, від краю до краю. Потім трощить їх на тріски, хоче віднести Юрові для розпалу.

Оглядається, шукає очима кошика. Та раптом чує: цюк! Обертається і бачить — домовина цілісінька!

Крабат удруге береться рубати домовину. Порубав на друзки і знову — цюк! — вона ціленька.

Крабата охоплює лють. Він утретє кидається з тесаком на домовину, трощить, січе, кришить і — цюк! — вона ціла, як була.

Крабата охоплює жах, він вибігає з повітки й мчить навмання. Сніг валить — світа не видно. Крабат не знає, куди біжить.

Йому страшно: домовина може переслі-дувати його. По якімсь часі він зупиняється, нашорошує вуха, оглядається.

Не чути човгання дерев’яних ніг, ні глухих ударів об домовину, всього того, чого він боїться… Натомість лунають кроки попереду, торохтить, шарудить груддя змерзлого піску…

Крабат іде на той шум і досягає пустки. Крізь сніжну пелену йому поталанить розгледіти постать.

— Гей! Хто ти? — силкується гукнути до неї.

Та не може вимовити ні звуку. Одібрало мову. Хоче наблизитися, не може й кроку ступити. Ноги примерзли до землі.
«Що за чортівня! Паралізувало мене? Я мушу ступити хоч кілька кроків… я мушу… я мушу…»

Напружує всі сили, тіло вкривається потом. Але ноги не слухаються: не може зрушити з місця. А сніг падає, і падає, і поступово засипає його…

Крабат прокинувся увесь спітнілий. Відкинув покривало, зняв сорочку. Потім підійшов до вікна й подивився у двір.

Світало, почався ранок першого різдвяного дня. Цілу ніч сипав сніг.

Крабат пішов умитися біля колодязя. На снігу він поба¬ив свіжий слід. Слід вів од млина до Козельбруха.
Чий же це слід?

І тут йому зустрівся Міхал із киркою та лопатою в руках. Згорблений, змарнілий, він ледве волочив ноги. Що він робив у лісі?

Крабат хотів був заговорити з ним, але той лише кивнув головою. Вони порозумілися без слів.

Від тої ночі Міхала наче підмінили. Став замкнений, відгородився від усіх, навіть від Мертена. Наче мур виріс між ним і Крабатом.

Наближалась новорічна ніч.

Майстер кудись поїхав од самого ранку. Мірошниченки піднялися до себе, полягали спати.

Крабат, хоч і вирішив не змикати очей, заснув, як усі. Опівночі враз прокинувся і прислухався.

Пролунав гуркіт… потім крик… запала тиша.

Мертен, найкремезніший з-поміж мірошниченків, заплакав, як дитина.

Крабат укрився з головою і вп’явся пальцями в сінник. Він бажав собі одного: померти.

Уранці Міхала знайшли неподалік жорен. Він лежав на підлозі під сволоком, що обірвався зі стелі. Мірошниченки перенесли його до наймитської. Там вони попрощалися з товаришем.

Після обіду домовину понесли до пустки. Поспіхом засипали яму мерзлим піском. І відразу всі пішли до млина.

Крім Мертена.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.7 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Крабат”
Отфрід Пройслер
Переклад з німецької – В. Василюк
Видавництво: “Кальварія”
м. Львів, 2006 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: