TOU

Крабат ( Рік перший)

Отфрід Пройслер

«Де світло, там люди», — мовив Крабат.

Він простягнув руки й навпомацки пішов коридором. Світло ніби наближалося, він побачив, як воно пробивається крізь ледь прочинені двері. Цікаво, хто там? Навшпиньках підійшов до дверей і зазирнув у прощілину.

Він розгледів чорну кімнату, яку освітлювала одна свічка. Свічка була червона й трималася на черепі, що лежав на столі, за яким сидів кремезний чоловік у чорному плащі, з білим, немов крейда, обличчям. Чорна пов’язка закривала йому ліве око. Перед ним на столі лежала товста, у шкіряних палітурках, прикута ланцюгом, книга. Чоловік читав.

Несподівано він підвів голову й подивився на Крабата так, наче очікував його давно. Той погляд пройняв хлопця аж до кісток. Очі закліпали, почали сльозитися, кімната зникла.

Крабат протер очі й ураз відчув на плечі холодну, як лід, руку. Холод проник навіть крізь куртку й сорочку. І відразу скрипучий голос промовив по-лужицькому:

— Ну ось ти й тут!

Крабат здригнувся, почувши той голос, до того ж — знайомий. Повернувся й побачив перед собою чоловіка з пов’язкою на оці.

Як він опинився у нього за спиною? У жодному разі не крізь двері.

Чоловік у руці тримав свічку. Якусь мить він мовчки роздивлявся Крабата і, скинувши головою, сказав:

— Я тут господар. Я — Майстер! Навчаю учнів. Якраз тепер одного не вистачає. Ти ж хочеш стати моїм учнем?

— Хочу, — мимоволі відповів Крабат. І не впізнав свого голосу, наче хтось інший за нього мовив.

— І чого хочеш навчитися? Млинарства і, може, всього іншого?

— І всього іншого.

— Домовилися! По руках! — Мірошник простяг йому ліву руку.

Тільки-но вони потиснули один одному руки, як ураз весь будинок здригнувся від гуркоту й двигтіння, що линули, здавалося, з підземелля. Захиталась підлога, задрижали стіни, заскрипіли сволоки й підпори.

Крабат, скрикнувши, кинувся навтьоки, але Майстер перепинив йому дорогу.

— Млин! — склавши рупором долоні, вигукнув він. — Млин знову меле!

Одинадцятеро й один

Майстер звелів йому йти з ним. Мовчки освітлював хлопцеві круті сходи на горище, де містилася спальня мірошниченків. У світлі свічки Крабат розгледів дванадцять низьких тапчанів — по шість обабіч проходу; біля кожного тапчана стояли тумбочка й табуретка. Простирадла на сінниках були зім’яті, на підлозі валялися перекинуті табуретки, нічні сорочки, онучі: мірошниченків, судячи з усього, підняли до роботи зненацька.

Одна постіль була незаймана. На краю тапчана лежав одяг.

—Це твої речі! — сказав Майстер, повернувся й вийшов зі свічкою.

Крабат лишився у пітьмі сам. Він почав повільно роздягатись. Скинув шапку й провів рукою по солом’яному віночку: ще вчора він був одним із трьох східних «царів», а здалося, немовби це відбувалося давно.

Гуркіт жорен і шум млинового колеса долинав і на горище. На щастя, хлопець від утоми падав з ніг. Уклавшись на сінник, він одразу заснув. Спав як убитий, і спав би ще довго, але промінь світла його розбудив.

Крабат, закліпавши очима, підвівся й заціпенів з переляку.
Одинадцять білих привидів, нахилившись, роздивлялися його у світлі ліхтаря: одинадцять білих постатей з білими обличчями та білими руками.

— Хто ви? — промурмотів Крабат.

— Ми — ті, ким невдовзі станеш ти, — відповів один із привидів.

— Не бійся, нічого злого ми тобі не зробимо, — додав інший. — Тут ми — мірошниченки.

— Вас одинадцять?

— Будеш дванадцятим. Як тебе звуть?

— Крабатом. А тебе?

— Я — Тонда. Старший мірошниченко. Це — Міхал, це — Мертен, це — Юро… — Тонда називав усіх по імені. — Та вистачить для тебе на сьогодні, — й насамкінець додав: — Спи, Крабате, а свої сили ще встигнеш потратити в цьому млині.

Мірошниченки повкладалися на тапчани, котрийсь із них загасив ліхтаря, побажали один одному доброї ночі й тут же заснули.

Снідали в наймитській, усі дванадцятеро сиділи за довгим столом, на чотирьох — одна миска жирної вівсяної каші. Голодний Крабат їв, аж за вухами лящало. «Якщо обід і вечеря будуть такими ситними, — подумав він, — то жити в млині можна».

Тонда, старший мірошниченко, був поважним парубком, із густою сивою чуприною, хоча й тридцяти не мав. Уся його постава виражала лише серйозність, власне, його очі виражали її. Крабат од першого дня відчув до нього довіру. Його зачарували розсудливість і якась особлива привітність мірошниченка.

— Сподіваюся, ми тебе не дуже налякали вночі, — запитав Тонда.

— Анітрохи, — відповів Крабат.

«Хлопці-привиди» були звичайними мірошниченками. Всі, як і він, говорили по-лужицькому, але показували на кілька років старшими від нього. В їхніх очах Крабат прочитав жалість до себе, проте не надав цьому значення, а тільки здивувався.

Що його примусило замислитися, то це — одяг. Він був старий, але добре сидів на ньому, ніби йому пошили. Запитав, чиї це речі, хто носив їх досі. Мірошниченки враз опустили ложки й сумно подивилися на нього.

— Якусь дурницю сказав? — витріщився на них Крабат.

— Ні, ні, — відповів Тонда. — Цей одяг носив… твій попередник.

— Мій попередник? А де він? Уже закінчив навчання?

— Так. Він уже… закінчив навчання.

Тієї ж миті двері відчинилися. До наймитської ввійшов сердитий Майстер. Мірошниченки принишкли.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Крабат”
Отфрід Пройслер
Переклад з німецької – В. Василюк
Видавництво: “Кальварія”
м. Львів, 2006 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: