TOU

Крабат ( Рік перший)

Отфрід Пройслер

Жилавий коротун Юро, з пласким у ластовинні обличчям, найдовше служив у млині. Окрім, звичайно, Тонди. В мірошниченки він не годився. «Не вистачає кебети відрізнити борошно від висівок», — глузував із нього Андруш. Якось Юро спіткнувся й ледве не потрапив рукою між жорна. «Дурням завжди щастить!» — полюбляв повторювати Андруш, пригадуючи той випадок із Юром.

Юро вже звик до таких «жартів». Не реагував на Андрушеві кпини, покірно втягував голову в плечі, коли Кіто навіть через якусь дрібничку погрожував йому п’ястуком. Та й інші не відмовлялись його розіграти, причому досить часто. Юро нате невинно всміхався, ніби казав: «Ну що вам від мене треба? Я й сам знаю, що дурний!»

Щоби вести господарство, клепок хлопцеві вистачало. Юро задовольнив усіх, перебравши на себе всю хатню роботу: варив, мив, пік, палив, прибирав, прав і прасував, і ще багато чого робив у домі й на кухні. Курей, гусей і свиней він доглядав також.
Крабатові загадка: як хлопець устигає все поробити? Мірошниченки дивилися на це як на звичайну собі річ. А от Майстер ставився до Юра зле, наче до тварини. Крабат уважав, що з хлопцем обходяться несправедливо. Одного разу, принісши на кухню оберемок дров, (Юро за це поклав йому до кишені шматок ковбаси, і це він робив не вперше), напрямки запитав:

— Не збагну, як ти все це терпиш?

— Хто? — здивувався Юро.

— Та ти ж! Майстер ставиться до тебе гірше, ніж до скотини, хлопці збиткуються!

— Тонда не збиткується, — заперечив Юро, — та й ти також.

— Ну й що ж із того? — вів своєї Крабат. — На твоєму місці я зумів би захистити себе. Дав би відкоша і Кітові, і Андрушеві, будь-кому.

— Хм-м, — почухав потилицю Юро. — Може, ти, Крабате, й дав би… Та коли в мене на в’язах дурна голова…

— Тікай звідси! Знайди собі інше місце, де ліпше буде!
— Тікати? — Дурнувата посмішка враз зникла з його обличчя, натомість з’явилися розчарування і втома. — Спробуй-но, Крабате, втекти звідси!

— З якої рації?— З якої рації? — перепитав, зітхаючи, Юро. — Сподіваюся, що її в тебе не буде ніколи! Він засунув йому до іншої кишені ще окраєць хліба, покивав головою і легенько виштовхав Крабата у двері, коли той хотів подякувати. Дурнувата посмішка знову з’явилася на його обличчі.

Хліб і ковбасу Крабат приберіг на вечір. Повечерявши, мірошниченки зручно повмощувалися в наймитській. Петар захопився вже звичним вирізуванням ложок, інші проводили час у спогадах і розповідях усіляких бувальщин. Крабат піднявся на горище й, позіхаючи, сів на сінник. Він накинувся на частунок Юра — ковбасу з хлібом. Потім, лежачи горілиць, згадав розмову з ним на кухні.

«Тікати? — промайнуло в його голові. — Навіщо? Звісно, працювати тут — не мед лизати… Якби не Тонда, було б мені непереливки. Однак їжі тут багато, і смачної. Є дах над головою. Встанеш уранці і вже знаєш, де спатимеш уночі. Чого ж іще бажати собі, колишньому волоцюзі?»

Дороги, що наснилися

Крабат раз уже тікав. Було це невдовзі після того, як не стало батька й матері; вони померли торік од віспи. Його взяв до себе місцевий священик, щоб не дати, як сказав він, пропасти хлопчині. Але не через священика та його дружину, що мріяли про сина, Крабат накивав п’ятами: до нових умов ніяк не міг звикнути.

Той, хто так довго мешкав в убогій, брудній хатині, не сприйняв порядківу пасторському домі: від ранку до вечора будь на очах священика та його дружини, не лайся, не бийся, виходь на вулицю в чистій, білій сорочці та взутий, щодня мий шию і руки, зачісуй чуприну, чисть нігті. А ще—розмовляй лишень по-німецькому, правильно, а не по-вуличному!

Крабат дуже старався, тримався тиждень, два. Та все марно — дав драла, волочився з такими ж сиротюками,
як і сам. Звичайно, нині він не знає, чи довго втримається в млині.

Але треба протягнути до літа, вирішує він, пережовуючи останній шматочок хліба з ковбасою. До того часу, коли зацвітуть луки, заколосяться жита, скидатиметься риба в ставку, — а поки що його ніхто звідси не виманить. Він засинає.

Літо. Цвітуть луки, колосяться жита, скидається риба в ставку.

Крабат, замість того щоб тягати на собі міхи з зерном, приліг у затінку під млином на траву й заснув. Тут його й запопав Майстер, віддухопелив сучкуватим києм.

— Затямиш, сучий сину, як відсипатися серед білого дня!

Крабат, звичайно, не стерпить такої наруги. Якби це було взимку, коли свище лютий вітер… Майстер, напевне, забув, що надворі літо!

Ні дня він більше не залишиться в млині! Крадучись, дістається до будинку, підіймається на горище, хапає куртку, шапку й навшпиньках спускається вниз, виходить на подвір’я. Здається, ніхто за ним не стежить. Майстер повернувся до себе, вікна кімнати завішено від спеки, мірошниченки —хто в млині, хто в коморі, Лишкові також ніколи шпигувати. Проте Крабат відчуває шкірою, що хтось його спостерігає.

Озирнувся, помітив на повітці кошлатого чорного кота, що утупився в нього. Кіт був одноокий. Звідкіля він там узявся? Крабат підхоплює з землі камінь і шпурляє в котища. А сам прожогом у кущі біля млинового ставка. Та ось він бачить неподалік берега здоровенного коропа. Короп також одноокий. Виткнувшись із води, він пильно вдивляється в Крабата.
Хлопцеві стає зле, він піднімає камінь, шпурляє його в рибину. Короп скинувся й зник у зеленій воді.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Крабат”
Отфрід Пройслер
Переклад з німецької – В. Василюк
Видавництво: “Кальварія”
м. Львів, 2006 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: