TOU

Крабат ( Рік перший)

Отфрід Пройслер

— Скажи-но, Тондо!

— Що?
— У чаклунській школі завжди так? Майстер щось вичитує з Чорної книги, а ти гав не лови і все запам’ятовуй!

— Авжеж!

— І гадки не мав, що так навчаються чаклунства.

— Саме так!

— А Майстер дуже сердиться, коли неуважно слухаєш?

— Ні.

— Надалі я старатимуся все запам’ятати. Як ти думаєш, поталанить мені?

— Авжеж!

Тонда, здається, не дуже охоче розмовляв із Крабатом. Спершись спиною об хреста, він сидів прямо й нерухомо, спрямувавши погляд у далину, за село, у поле, залите місячним сяйвом. Відтоді Тонда не сказав ні слова.

Крабат стиха окликнув його, але той не озвався. Минув якийсь час, і хлопець почав хвилюватися. Колись він чув, що є люди, які вміють «випурхувати» з себе, мов метелик із кокона, залишаючи тілесну оболонку. Невидимі, вони блукають таємними стежками, щоби досягти якихось своїх таємних цілей. А що коли й Тонда «випурхнув» із себе? Ось він наче сидить біля вогню, а насправді блукає десь далеко… «Намагатимуся не заснути», — вирішує він.

Крабат постійно міняв положення: то спирався на лівий лікоть, то на правий, а водночас пильнував вогню, ламав галузки і складав на рівні купки. Так минала година за годи¬ною. Зірки поволі рухалися небом, тіні від дерев переміщалися, довшали під місяцем.

Схоже, що життя знову повернулося до Тонди. Він глибоко зітхнув, нахилився до Крабата.

— Дзвони дзвонять! Чуєш?

Від четверга дзвони мовчали, і ось тепер, у Великодню ніч, вони на всіх дзвіницях воднораз голосно задзвонили і заповнили своїм величним гулом усе довкола: села, поля, луки й ліси.

Невдовзі урочистий гул перейшов у мелодійний пере¬дзвін менших дзвонів і понісся до неба. І раптом до Крабата долинув на диво гарний дівочий голос. Дівчина заспівувала дзвінко й піднесено. Він знав цю великодню пісню, навіть підспівував її в церкві ще малим, але тепер слухав так, ніби чув уперше:

«Христос
Воскрес!
Христос
Воскрес!
Алілуя,
Алілуя!»

Потім долучився дівочий хор, десять чи п’ятнадцять дівчат і заспівав приспів. І знову злетів над селом дзвінкий голос дівчини, а по якійсь хвилині його заступив хор… Так, чергуючись, канторка й хор виконували пісню за піснею.

І дзвони, і спів для Крабата були зрозумілими, рідними. Звичаєм у Великодню ніч аж до світанку дівчата рядочками по троє, четверо ходять селом і співають великодніх пісень. Попереду канторка — дівчина з гарним і зворушливим голосом.
Без угаву дзвонять дзвони, співають дівчата. Крабат нерухомо сидить перед вогнищем біля хреста. Він аж подих затаїв, його зачарувала пісня.

Тонда докинув у вогонь хмизу.

—Я кохав дівчину. Звали її Воршула… Ось уже півроку, як вона лежить у могилі… Я не приніс їй щастя. Пам’ятай: жоден із нас, хто в млині, не принесе дівчині щастя. Не знаю, в чому причина, проте й не хочу тебе лякати. Якщо, Крабате, полюбиш дівчину, намагайся не показувати цього. Передусім Майстрові, ну й, звісно, Лишкові, бо викаже йому.

— Це вони її зі світу звели?

— Не знаю. Але напевно знаю, що Воршула жила б, якби я тримав у таємниці її ім’я… Я збагнув це надто пізно. Але ти, Крабате, тепер це знаєш, тож якщо покохаєш дівчину, нізащо не називай її імені у млині. Ні за яку ціну! Нікому! Чуєш, Крабате, нікому! Ні в сні, ні наяву!

— Не турбуйся, до дівчат мені нема діла! Певен, що й не буде!

Коли почало світати, дзвони й співи у селі вщухли. Тонда відколов ножем дві тріски від хреста, встромив їх у жар, щоб обвуглилися кінці.

— Ти коли-небудь бачив такий знак? Поглянь!

Не відриваючи руки, він накреслив на піску зірку з п’ятьма кутами. Зірка являла собою безліч прямих ліній, кожну з яких перетинали дві інші.

— Це — магічний знак, — повідомив Тонда. — А зараз ти намалюй його, не відриваючи руки.

— Як на мене, це не дуже складно. Ти креслив спершу так, потім так і ось так.
Лише за третім разом Крабат спромігся правильно намалювати на піску магічний знак.

— Непогано! — похвалив Тонда і вручив йому одну з обвуглених скіпок. — А зараз станемо на коліна один проти одного обличчям до вогню, і ти намалюєш мені на лобі такий самий знак, повторюючи за мною…
Вони малювали один одному на лобі магічний знак, при цьому Крабат повторював за Тондою:

Я мічу тебе, брате,
Вуглиною з дерев’яного хреста.
Я мічу тебе
Знаком Таємного
братства.

Потім вони, обнявшись, тричі розцілувалися, засипали вогонь піском, порозкидали хмиз, що залишилося, й рушили додому.
Тонда вів Крабата тією самою дорогою — полем, понад селом, до лісу, оповитого ранковим туманом. Раптом удалині виникли розпливчасті обриси людей — назустріч їм довгою вервечкою мовчки йшли сільські дівчата в темних хустках і з глиняними глеками.

— Заховаймося, щоб їх не сполохати! — тихо сказав Тонда. — Вони несуть великодню воду.

Хлопці притаїлися в затінку найближчої огорожі й перечекали, поки пройдуть дівчата.
Крабат знав цей звичай: великодню воду набирали з джерела до сходу сонця й мовчки несли додому. Дівчата вірили, що, умившись нею, будеш гарною і щасливою цілий рік. І ще: коли несеш великодню воду додому, не оглядайся — зустрінеш судженого. У це також дівчата вірили. Хтозна: правда це чи казка?

Не забувай, що я — Майстер

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Крабат”
Отфрід Пройслер
Переклад з німецької – В. Василюк
Видавництво: “Кальварія”
м. Львів, 2006 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: