Крабат ( Рік третій)

Закінчення

Цар маврів

Майстра не було ще кілька днів, і млин не працював. Мірошниченки то валялися на тапчанах, то тулилися до гарячої грубки. А Мартен мовчав од ранку до вечора.

Коли Юро приніс одяг Міхала й поклав на краю осиротілого тапчана, він схопився й побіг до клуні, де в сіні просидів аж до ранку. Повернувся байдужий, як і перше, до всього: він нічого не бачив, нічого не чув, нічого не робив, сидів, наче скам’янілий.

Крабат не знаходив собі місця, його мучили думки про Тонду і Міхала. Чи померли вони випадково? Обидва в передноворічну ніч! З чиєї злої волі? За чиїми злими приписами?

Мірошник іще не повернувся.

Увечері, напередодні Свята трьох царів, Вітко саме йшов погасити ліхтар, двері спальні раптом відчинилися. На порозі з’явився Майстер, блідий, як крейда. Окинув поглядом спальню, не помітивши (або не хотів помічати) відсутності Міхала.

— Мерщій до роботи!

Він повернувся і не показувався аж до ранку.

Хлопці поспіхом одяглися І, гупаючи, збігли сходами. Петар зі Сташком кинулися відкривати шлюз. Інші почали носити мішки з комори й засипали зерно у ківш. Зашуміла вода в лотоці, скрипнуло й закрутилося колесо, заторохтіли жорна. У хлопців полегшало на душі. Млин меле!

«Млин знову меле! Життя триває…», — подумав Крабат.

Із меливом вони упорались опівночі. Повернулися до спальні й побачили на Міхаловому тапчані хлопчину років чотирнадцяти. Він був маленький як на свій вік, і що всіх здивувало — обличчя мав чорне, а вуха червоні. Його обступили колом і з цікавістю розглядали.

Крабат, тримаючи ліхтаря, світив на нього. Хлопчина враз прокинувся. Злякавшись білих привидів, стрепенувся. Крабатові здалося, що він знав цього хлопця. Але звідки?

— Не бійся нас, — заспокоїв його Крабат. — Ми — мірошниченки. Як тебе звати?

— Лобошем. А тебе?

— Крабатом. А це…

Але хлопчина перебив його.

— Крабатом? Я знав одного хлопця, якого звали Крабатом, але…

— Що — але?

— Але той був молодший.

І тут Крабат згадав.

— Ти малий Лобош із Маукендорфа! — вигукнув він. — А чорний, бо грав чорного царя!

— Так! Але це востаннє. Тепер я учень тут, у млині.

Хлопець сказав це з гордістю. Мірошниченки промовчали.

На сніданок Лобош прийшов у Міхалевому одязі. Він спробував змити з обличчя сажу, але вийшло не зовсім: у кутиках очей і навколо носа залишилися чорні плями.

— Пусте! — сказав йому Андруш. — У борошенниці за півдня ти станеш білим!

Хлопчина був голодний. Він наминав кашу, як добрий молотник. Крабат, Андруш, Сташко і Лобош їли з однієї миски.

— Якщо ти й працюєш, як їси, — всміхнувся Сташко, — то нам лишається байдикувати й посиденьки справляти.

Лобош запитально поглянув на нього:

— Я повинен їсти менше?

— Їж, їж! — заспокоїв його Крабат. — Набирайся сил. Вони тобі тут знадобляться. У нас голодний той, хто лінується їсти!

Лобош замість далі молотити, схилив набік голову й примруженими очима втупився в нього.

— Ти, мабуть, його старший брат.

— Чий брат?

— Ну, того, іншого Крабата! Я ж казав, що знав одного.

— Того зі Штімбруха, який потім дав драла від вас у Грос-Правітці?

— Звідки знаєш? — здивувався Лобош. І ляснув себе по лобі. — Бач, як можна дати чуха! — вигукнув він. — А я тоді гадав, що ти від мене на півтора-два роки старший…

— На всі п’ять, — уточнив Крабат.

У цей момент до наймитської ввійшов Майстер; мірошниченки, зіщулившись, принишкли.

— Хлопче! — він підійшов до новачка. — Для початку ти забагато базікаєш! Прикуси язика!
Він перевів погляд на Сташка, Крабата й Андруша:

— Хай їсть кашу, а не просторікує! Втовкмачте йому це!

Майстер вийшов, гримнувши дверима.

Лобош ураз відчув, що ситий. Поклав ложку, понурив голову, втягнувши в плечі. А коли за мить підвів очі, то побачив, що йому навпроти Крабат киває головою, ледь помітно, але хлопець його зрозумів. Тепер він знав: у нього в млині є друг!

Не минула й Лобоша виснажлива праця в борошенниці. Після сніданку Майстер завів його до комірки.

— А чим він кращий за нас? — буркнув Лишко. — Ну, трохи ковтне борошняного пилу! Від цього ще ніхто не вмер.

Крабат не став йому перечити. Він думав про Тонду. Про Міхала. Якщо хочеш допомогти Лобошеві, не треба дратувати Лишка, навіть через дрібниці. Важливо не дати йому приводу для підозри!

Та зараз він не зможе йому допомогти. Крабат уявив собі Лобоша: зліплені повіки, забитий борошняним пилом ніс, а і кругом — біле курище. Він мете, мете, а сліду нема.

Крабат ледве дочекався обіду. Коли хлопці сходилися на обід, він майнув до борошенниці, скинув засув, відчинив двері.

— Виходь! Обід!

Лобош, скоцюрбившись, причаївся у кутку, обхопивши руками голову. Коли почув Крабатів голос, умить підхопився й з мітлою поплентався до дверей.

—Я не впорався, — майже прошепотів він, — хоча дуже старався, але потім кинув роботу й сидів. Як ти гадаєш, Майстер вижене мене?

— Ні, у нього немає причин, — заспокоїв його Крабат.

Він пробурмотів заклятгя, намалював у повітрі магічний знак. Борошняний пил у комірчині враз здійнявся, ніби його підхопив вітер. Біла видовжена хмарка прошуміла над Лобошевою головою, вихопилась із дверей і понеслася до лісу.

Тепер борошенниця просто блищала чистотою. Хлопець із подиву аж рота роззявив.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18