ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Крабат та король

Лужицькі народні казки

Пас одного разу молодий хлопець на ім’я Крабат на лузі стадо свиней. А повз нього їхав король Саксонський Август Сильний у позолоченій кареті. І що тут Крабату на думку спало, тільки вишикував він усіх свиней у ряд і дав їм команду.
Стали свині, як одна, на задні ноги, мов свічки, і всі королю віддали честь. Зупинив король карету, за боки від сміху взявся. Реготів, реготав, а потім наказав Крабату стати на зап’ятки карети і повіз його до себе в палац.
Не довго думаючи, прилаштував він його помічником кухаря на королівську кухню, та й забув про хлопця – хіба мало в короля різних справ?!
Кухаря, навіть не спитали, чи потрібен йому помічник, та ще такий, що всюди пхає свого носа. Незлюбив кухар Крабата.

Король Август Саксонський веселий був чоловік, любив гостей, любив бенкети влаштовувати.
Якось він покликав до себе різних панів на обід. Королю веселощі, а кухареві клопіт. Метушиться він, курчат смажить, тісто на кльоцки ріже. Роботи багато. І тут підвернувся йому під гарячу руку Крабат.
Ні в чому той не завинив, а отримав такого запотиличника, що іскри з очей посипалися. Не міг Крабат таке пробачити.

Ось настала година обіду. На срібних тацях під позолоченими кришками несуть слуги страви. Підняли кришку з таці зі смаженими курчатами, а звідти поскакали по столу моторні жаби.
Відкрили миску з галушками, а там замість галушок равлики повзають. А що ще бачили вельможні пани у своїх тарілках – тьху! – Вони не згадують, і ми не станемо.
Всі за столом наче скам’янілі. Король у гніві вдарив кулаком по столу, наказав привести кухаря на розправу. Клявся, божився кухар, що немає його провини. Та король і слухати нічого не хотів, кричить: дати негіднику п’ятдесят ударів батогом! А кухар своє: ні сном, ні духом не винен, як таке трапилося — не знає.
Тут раптом пригадав король сільського хлопця з його свинями. Зареготав, відпустив кухаря з миром і покликав Крабата. Глянув на лукаву його усмішку і засміявся. Куди й гнів пропав! Кинув йому три золоті монети і наказав забиратися геть.
Крабат дуже не засмутився, це лихо йому волосся не побілило.

Та не довго йому довелося гостювати вдома. Якось уночі, як водилося в нашій вітчизні, з’явилися саксонські гвардійці, оточили село, а коли розвиднілося, похапали молодих хлопців і забрали в солдати.
Ну і Крабат серед тих хлопців опинився. Надягли на нього мундир, мушкет в руки дали і зарахували до дрезденського піхотного полку.
А на той час саксонське королівство вело війну з турками. То одні беруть верх, то інші, — мінливе військове щастя! І сталося так, що сам король Август Сильний потрапив до турків у полон. Приставили до нього турки вартового, ока не спускають ні вдень, ні вночі.
Саксонські генерали розгубилися, від війська ганьбу приховали. Засіли в наметі, тримають нараду, як короля визволити, що придумати — не знають.
Раптом відкинувся полог намету, з’явився молодий мушкетер і каже:
— Як не радьтеся, що не робіть, а без мене вам не обійтися.
– Пішов геть! – Кричать генерали.

А Крабат, ви вже, мабуть, здогадалися, що це був наш Крабат! — сміливо веде далі:
– Ми з королем старі знайомі. Якщо я його не визволю, ніхто не визволить.
Переглянулися генерали — нічого робити, доводеться погоджуватися.
— Гаразд, дозволяємо тобі, роби, як знаєш. А не звільниш короля, не зносити тобі голови на плечах.
— Моя голова міцніше за ваші до шиї пригвинчена, — зухвало відповів Крабат, повернувся до генералів спиною і вийшов з намету.
— Гей,— закричав він голосом, так що луна віддалася по всьому табору,— подати мені найкращого коня!
Подали коня. Крабат скочив на нього і помчав.
Тільки табір зник з очей, здійнявся кінь у повітря, полетів, як спис, пущений сильною рукою.
По землі б скакати, та скакати до турецького обозу, де король Август у полоні нудився. А тут і години не минуло, як опинився Крабат на місці.

Туркам його не видно, а королеві він відкрився. Король його одразу визнав:
— Чи не ти той свинар-штукар, що кухаря під нагаї підвів?
— Так є, ваша королівська величність, він самий.
— Виходить, ти прискакав зі мною гіркий полон ділити?
— Ні, ваша королівська величність. Хочу з вами солодку волю ділити. Стрибайте швидше на коня, тримайтеся міцніше за мого мундира та нічому не дивуйтеся, ні про що не питайте.
Послухався король простого солдата, вхопився за його мундир, як дитина за спідницю няньки. Крабат гикнув на коня, і кінь піднявся в повітря.
Тільки тут турки схаменулися, що знатного бранця не встерегли. Ось зараз був тут, сидів на лавочці … Лавочка стоїть, а бранця немає. І варта нічого не бачила, не чула…
Не обійшлося це діло без чаклунства! Згадали турки, що у них при війську свій чаклун є. Закликали його, веліли бранця хоч під землею, хоч над хмарами розшукати й повернути.
А король Саксонський, і справді, вище за хмар зі своїм солдатом летів. Мчить і мчить, раптом Крабат каже:
— Озирніться, ваша величність, чи немає за нами погоні?
Король Август сказав:
— Нікого за нами немає. Тільки якийсь птах чорною плямкою видніється.
— Це, ваша королівська величність, по наші душі! Не втекти нам, важко коневі двох нести. Гляньте ще раз, чи не наздоганяють?
Король Август відповідає:
— Вже розгледіти можна! Це великий ворон з залізним дзьобом, з гострими пазурами. От-от мені в плечі вчепиться.
— Відірвіть швидше срібний ґудзик із вашого мундиру.
Король нічого не питає, тепер він як солдат, а Крабат — його командир. Відірвав гудзик, віддав своєму рятівнику. Крабат зарядив мушкет гудзиком і вистрілив.
Жалібно закричав смертельно поранений ворон і почав падати крізь хмари все вниз і вниз.
Тут раптом заплакав Крабат горючими сльозами, стогне, схлипує.
— Що з тобою? – Запитує король. — Радіти треба, ми від погоні втекли.
— Ваша королівська величність, я свого друга застрелив. Я його по голосу впізнав . Ми разом науку проходили у чорно-холмського мірошника, і не було серед усіх учнів-підмайстрів кращого товариша. Горе мені, горе! Не чекав, не гадав, що він від моєї руки загине.
Так нарікав і скаржився Крабат. Король утішав його, як міг, а кінь мчав усе далі і далі і опустився прямо перед генералами саксонського війська.
Що тут за тріумф почався! Гармати на честь короля гатять, солдати «ура» кричать голосніше за гармати. А Крабат послухав-послухав і пішов сповняти свою мушкетерську службу.

На війні довго не посвяткуєш. Пора знову за справи братися! На генералів у короля надії мало, який з них толк, якщо вони допустили, щоб король у полон потрапив. .
Ось і закликав Август того, кому вірив, як самому собі:
— Слухай, Крабате, треба було б дізнатися, що турки надумали, які хитрощі задумали.
— Так в чому справа? – відповідає Крабат. — Пішли мене, я все дізнаюся і вивідаю.
— Воно б добре, та не зовсім. Ти, Крабате, не ображайся — і хитрий ти, і розумний, а в науці військовій все ж таки не розумієшся. Чи не можеш ти зробити так, щоб я сам невидимим там побував?
— І ти, королю, не ображайся, — каже Крабат. — У нас з тобою як виходить: ти думаєш, що я у військовій науці мало розуміюся, а ти моєї чаклунської науки й близько не нюхав. Виходить, що нам з тобою доведеться разом вирушати.
—Тим краще! Вдвох веселіше буде.

Помчали на тому ж коні і опустилися на землю не близько і не далеко від турецького табору. Залишили коня пастись, а самі за велінням Крабата обернулися мухами. Летять, дзижчать.
— Це Крабат королю тлумачить:
— Дивіться, ваша королівська величність, не торкніться ненароком чогось срібного. Срібло проти будь-якої чаклунської сили велика перепона.
Ось влітають дві мухи до султанського намету. Та якраз вчасно! Султан зі своїми радниками сидять на килимах, підібгавши ноги, військову раду тримають.
Мухи на стелю вгору лапками, головою вниз посідали. Слухають. Усі ворожі задуми перед королем відкрилися. Від радості задзижчав король і закружляв по намету колами. І треба ж такому статися! Зачепив він крильцем пряжку на султанській чалмі.
Миттю не стало мухи — опинився перед султаном король Август своєю персоною. Султан і моргнути не встиг, як друга муха вдарилася об султанову пряжку, і виріс поруч із королем молодий бравий мушкетер.
Турки від подиву немов скам’янілі. А Крабат схопив за руку короля — і геть із намету. Ну і втікали вони! Не гірше оленів, за якими зграя хортів женеться.
Турки за ними, звичайно, навздогін пустилися, та пізно! Король з Крабатом встигли скочити на коня і злетіти в повітря.
Тут султан і сказав своїм воєначальникам:
— Не буде нам успіху в цій війні!
І запросили турки миру.
Так прийшов війні і кінець. З урочистістю та перемогою повернулися саксонські війська до себе додому.

Ось кличе король Крабата і каже:
– Слухай, Крабате! У дні війни був ти мені вірним другом, честь мою зберіг і життя спас. Так знай же, що і в мирні дні не буде в тебе кращого друга, ніж король Август Сильний. Зроблю тебе першим міністром, моїм головним радником.
— Ні, ваша королівська величність, — відказує Крабат. — Міністри мене все одно слухати не стануть, а король поради питає, коли сам захоче. Під руку йому говорити, то замість милості, того й дивись, у немилість потрапиш. Такий у королів звичай.
Засміявся король.
— Ну, хочеш стати генералом?
— У війну не був генералом, а тепер уже ні до чого.
— То візьми з королівської скарбниці золото, скільки занесеш.
— За золотом хай купці ганяються, їхня справа.
— Ох, і незговірливий же ти, Крабате! Скажи тоді сам, якої нагороди бажаєш?
Подаруйте мені, вашу величність, землі небагато, щоб від вас не далеко і від ваших придворних не близько. От хоч б маєток скарбниці королівської у Верхніх Лужицях — Великі Здзяри, що над озером під Войєрацами.
— Ех, Крабат, Крабат, — махнув рукою король, — невже нічого кращого за качину калюжу попросити не міг?! Ну якщо так, буде по-твоєму. Дарую тобі її назавжди. А від себе нагороджую ось чим: коли б ти до мене ні не завітав, завжди сідай за столом поруч зі мною праворуч.

Так став Крабат здярським паном.
Спочатку затремтіли здзярські селяни. Королівська урядники їх оббирали, а при пані жити ще гірше, того дивись він і ту шкуру здере, що під здертою наросла.
Але Крабат сам сьорбнув селянської долі, всі біди та прикрощі добре пам’ятав. Взявся господарювати — для людей більше, ніж для себе, старався. Гнилі болота осушив, а воду з них пустив канавами на посушливі поля.
Вмів Крабат своєю чудовою чаклунською наукою, коли треба, дощ покликати, град відвести, бурю вгамувати. Великі врожаї почали збирати селяни, паном не нахваляться.
Крабат у своєму маєтку господарював і короля не забував. Часто наказує візникові запрягти коней у карету і мчить по Здзярі до Дрездена. Шлях не близький – від Здзяр до Кам’янця, від Кам’янця до королівської столиці.
Але Крабат так їздив: об одинадцятій виїде, о дванадцятій кареті перед дрезденським замком зупиняється — якраз до обіду встигав.
Король зустрічав його як найкращого друга, по праву руку садив. Коли поради спитає, коли просто так розмовляє. Міністри та придворні на Крабата косяться, а сказати нічого не сміють.
Минали роки. Крабат уже не молодий, і король до старості наближається. Дев’ятнадцять років так пробігло, а на двадцятий ось що сталося.

Сидів Крабат у своєму маєтку, і почала його під вечір туга нудити, така туга, що місця собі не знаходить. Чого б, це думає? У маєтку все гаразд, у господарстві все добре, з королем теж… А от чи добре з королем?
Розгорнув Крабат свою заповітну чарівну книгу, що викрав колись у чорно-холмського чарівника, поставив над нею під кутом дзеркало, дивиться і слухає. Таке побачив, таке почув, що волосся на голові заворушилося, по спині мороз пробіг.
Дванадцять найближчих королю придворних замислили чорну справу — свого короля вбити. Сьогодні за вечерею піднесуть йому келих з отруєним вином.
Глянув Крабат на годинник — півгодини до королівської вечері залишається. Не встигнути Крабату! А треба встигнути!
Крабат схопився, закричав страшним голосом, щоби скоріше карету закладали. Вибіг на ганок, а вже візник сидить, натягнуті віжки перебирає.
— Сьогодні ми поїдемо інакше, — наказав Крабат. — Ти на моє місце в кареті сідай, я сам кіньми правити буду.
Візник у карету пересів.
«Мені ще краще, — думає, — подрімаю дорогою».
Та не тут було. Гикнув Крабат на коней, ті, як шалені, рвонулися, схопилися.
Ось уже село позаду лишилося. Попереду крутий поворот – на Кам’янець піде дорога. Глянув візник у вікно карети — тьохнуло серце: прямо перед ними скеля височіє. Забув, хто слуга, хто пан.
— Тримай праворуч, негіднику! — закричав Крабату. – Зараз розіб’ємося! — І очі заплющив очі.
А коли відкрив, мчали вони вже в повітрі над темними скелями, над швидкими струмками.
Ось над Кам’янцем пролітають. Раптом струснуло карету — це вони зачепилися за дзвіницю кам’янецького собору. Кажуть, з того часу на цій дзвіниці хрест і покосився.
Крабат не озирається, ляскає бичем, коней квапить.
Ось і дрезденський палац. Спустив Крабат коней з каретою, гримнули копита об кам’яну бруківку, іскри вирубали. А Крабат широкими сходами біжить. Вбіг у бенкетну залу.
Як раз вчасно! Зрадник-підчаший королю тієї миті срібний кубок з отруєним вином підносить. А лиходії-змовники чекають, щоб король це вино випив.
—Зупинись, королю! — закричав громовим голосом Крабат. — Хто вино тобі приніс, хай і вип’є його.
Здивувався король, але послухався Крабата. Звелів випити вино. Зблід той, став білим, мов полотно. Проте робити нічого. Тільки пригубив і впав мертвий.
Повскакували тут з-за столу змовники, кинулися тікати.
Король, звичайно, спорядив погоню. Та куди там! Нечисте сумління так їх гнало, що бігли вони, ніби в них під ногами горіла земля.
Так утретє Крабат урятував життя королю.
Довго ще жив Крабат, потроху старіючи. А як зрівнялося йому вісімдесят років, відчув, що смерть на порозі.
Кликнув він слугу, дав йому свою чарівну книгу і наказав кинути її зі скелі в глибокий вир.
Піти слуга пішов. Як господаря не послухатися? Постояв на скелі, розмахнувся… І тут у нього рука наче сама опустилася.
«Рибам ця книга не потрібна, а мені після смерті пана згодиться. Буде в мене і влада, і багатство. Я краще, ніж Крабат, зумію життя прожити. А він без книги про те й не дізнається!
Приховав слуга книгу і повернувся додому.
— Кинув? — Крабат його питає.
— Все точнісінько зробив, як ви наказали, — відповідає слуга.
— І що вода тобі сказала? Як скелі відгукнулися?
Мовчить слуга.
Похитав Крабат головою.
— Послухай мене. Стояв ти на скелі і думав, що я погано життя прожив, а ти краще проживеш, начаруєш собі багатство та славу. І одразу перше зло зробив — мені збрехав. Чари, як будь-яку силу, на дві сторони повернути можна. Нехай краще та книга нікому не дістається.
Ні слова не говорячи, кинувся з дому слуга, побіг на скелю і кинув книгу в глибокий вир.
Загули, застогнали гори довкола, здригнулася скеля, ніби величезним молотом по її підніжжю вдарили. А вода закрутилася, зашипіла, як тисяча розлючених змій, і прийняла книгу у свої темні глибини.
Тепер слуга із чистою совістю повернувся.
А старий Крабат лежить, вмирає. Домочадці біля узголів’я юрмляться, селяни біля ніг стоять.
Раптом підвівся Крабат і сказав слабким голодом:
— Зробіть мені останню службу. Нехай вийде хтось та на дах дивиться. Якщо зробив я за своє життя більше зла, ніж добра, сидітиме на конику даху чорний птах. А якщо добра більше — світлий птах.
Вибігли троє, дивляться на високу покрівлю.
Цієї миті помер старий Крабат. Заспівали похоронну пісню. А з даху злетів білий лебідь. Вище, вище і розтанув у синьому небі.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Жива вода”
Збірка сербо-лужицьких казок
Переклад – Д. Меденцій
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1991 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: