TOU

Країна поламаних іграшок

Наталя Сняданко

 

Продовження третього сну з Параскою

Він раптом опинився на тому ж місці, куди вони доїхали вчора. Параска сиділа на багажнику велосипеда й показувала рукою на привідчинену браму перед будинком, який важко було розгледіти в темряві. Дім стояв у глибині саду, а на гілках дерев подекуди були порозвішувані ліхтарики, схожі на новорічні ялинкові гірлянди.

— Ходімо, — сказала Параска, і Матвійко ширше відчинив рипучу браму.

Біля брами вже були припарковані кілька велосипедів. Матвійко подумки відзначив, що всім їм далеко до його власного, красивого і зручного. Він радів, що подолав свій страх і може гасати на майже дорослому велику так само швидко, як і на маленькому. Тепер ще обов’язково потрібно навчитися їздити без допоміжних коліщаток, на самих лише двох великих колесах. Ще зовсім недавно це здавалося йому недосяжною мрією, але тепер він уже знав, як боротися зі своїм страхом. Він просто посадить на раму Параску — і вже не зможе осоромитися перед нею.

Матвійко припаркував велик і побачив, як із темряви їм назустріч вийшов маленький чоловічок в одязі городнього гномика. Чоловічок смішно перевалювався з боку на бік, ніби в нього були криві ноги, — а може, вони й справді були криві. Лівою долонею він прикривав рота, щоб не було помітно, як він смокче великий палець правої руки. Підійшовши ближче, чоловічок витяг пальця з рота й заховав руки за спиною. Мабуть, соромився своєї дитячої звички. Матвійко побачив, що насправді це був ніякий не гном, а хлопчик, на кілька років молодший за самого Матвійка.

— Пливіт, — привітався хлопчик. — Я — кастелян. Який костюм вам плиготувати?

Матвійко розгубився. Він давно навчився вимовляти і «р», й інші складні звуки, але що таке «кастелян», не знав. Виручила Параска.

— Доброї ночі, каштеляне. Я правильно розумію, що саме ви маєте ключа від чарівної шафи, у якій зберігаються всі карнавальні костюми для гостей балу, — адже це входить в обов’язки каштеляна?

— Саме так, найясніса пані, — погодився хлопчик.

— Тоді ведіть нас до чарівної шафи, ми теж хочемо переодягтися для балу.

І вони пішли за хлопчиком у темряву саду, численні ліхтарики якого освітлювали лише альтанки і стежки, а поряд, у кущах та попід деревами, не бракувало таємничих, а то й моторошних закутків. Час від часу з темряви раптом долинав короткий звук, який спершу здався Матвійкові схожим на постріл: «Клац!» Але насправді це відчинялися дверцята старовинних годинників. Такий годинник він бачив колись у бабусі Олени. З нього висовувалася механічна зозуля й кувала:

— Ку-ку! Ку-ку! Щоразу від несподіванки Матвійко здригався. Він запитав Параску:

Чому тут так багато зозуль? Невже вони не сплять о такій порі?

— Мабуть, це сови поперевдягалися годинниковими зозулями і тепер так жартують. Адже сьогодні вночі бал-маскарад. Це означає, що кожен обирає собі костюм, який йому до вподоби, і потім цілу ніч усі танцюють одне з одним і намагаються впізнати, хто є хто. А час від часу трапляються несподіванки. — Які несподіванки? — зацікавився Матвійко.

— Не можу тобі розповісти, бо буде нецікаво.

— Ми плийсли. Плосу обилати, — сказав каштелян, уклонився і відійшов у темряву.

Матвійко встиг помітити, як гномик крадькома знову почав смоктати пальця правої руки. Лише тепер Матвійко збагнув, кого йому так нагадував цей хлопець — трирічного сусідського Дмитрика з шостого поверху. Той так само ходив перевальцем — мабуть, через те, що досі не навчився обходитися без підгузка. Точнісінько так само він смоктав пальця правої руки, хоча і мама, й бабуся забороняли йому це. Особливо на вулиці, де руки завжди брудні. Але Дмитрик ховався від бабусі чи мами і знову запихав до рота великого пальця правої руки.

— Поглянь, які класні костюми. Ти в кого хотів би переодягнутися? — запитала Параска.

Матвійко провів поглядом Дмитрика, а потім повернув голову до Параски. Вони стояли перед величезною шафою. «Мабуть, більша за мою кімнату», — подумав Матвійко. У шафі були розвішані численні маскарадні костюми — гномів, сніжинок, королевичів і принцес, сніговиків і снігуроньок, котиків, песиків, лисичок… Очі розбігалися і вибрати було надзвичайно складно.

— А ти ким хочеш бути? — відповів запитанням на запитання Матвійко, хоча мама і вчила його, що так робити негарно — потрібно спершу відповідати, а тоді вже питати самому.

— Гадаю, що я залишуся свинкою, — це найкращий спосіб

— Гадаю, що я залишуся свинкою, — це найкращий спосіб маскування. Адже якщо я переодягнуся, скажімо, одним із трьох поросят і постійно вдаватиму, що шукаю двох інших, ніхто й не здогадається, — сказала Параска.

— Круто! — погодився Матвійко. — А ось я не знаю, що вибрати.

— Переодягнися П’єро, — запропонувала Параска. — Поглянь, який гарний у нього костюм. Із довгими білими рукавами. Та й перевтілюватися нескладно: сиди, зітхай — ото і все. А ти це добре вмієш, — і вона підморгнула Матвійкові.

Хлопчик почервонів. Він і справді полюбляв пхенькати й канючити в батьків якщо не подарунок, то дозвіл на щось заборонене, а іноді капризував і просто так, без причини, щоб на нього звернули увагу…

— Може, й справді. Але ж П’єро постійно складає вірші й закоханий у Мальвіну.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 19

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Країна поламаних іграшок та інші подорожі”

Наталка Сняданко

Видавництво “Грані –Т”, Київ, 2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: