TOU

Країна поламаних іграшок

Наталя Сняданко

— Ні, так не годиться. У спальному одязі до країни поламаних іграшок ходити не варто, — сказала вона. — Зовсім про це забула, треба було тебе переодягти вдома.

— Але ж минулого разу я був у піжамі, і нікому це не заважало, — здивувався Матвійко.

— Минулого разу ми були серед своїх, адже ти бавився з героями улюблених мультиків, вони добре знали тебе, а ти їх.

А тут ти потрапиш до незнайомих людей. Не варто, щоб вони одразу запідозрили, ніби ти руйнач.

— Хто? — не зрозумів Матвійко.

— Руйначі — це діти, яким подобається ламати іграшки. Переважно батьки купують таким дітям занадто багато всього, і малим уже стає нецікаво просто бавитися. Тоді вони починають перевіряти іграшки на міцність, і незабаром звикають до того, що гра — це ламання. А таку поведінку дуже засуджують мешканці країни поламаних іграшок. Тому не варто, аби вони подумали про тебе погано лише тому, що ти недбало вбраний.

Матвійко схвильовано почав пригадувати, скільки іграшок йому довелося зламати, коли він нудився, або ж випадково, під час гри. Він нізащо б не погодився з тим, що також належить до руйначів — дітей, яким батьки купують забагато забавок. Та й хто би погодився, що в нього забагато іграшок. Але зламаних іграшок не бракувало і вдома у Матвійка, це була правда, тож він трохи занепокоївся.

Тим часом Параска на мить замовкла, міркуючи, що робити з одягом Матвійка, а тоді натиснула на один із ґудзиків на своєму смугастому комбінезоні й промовила:

— Одяг звичайний, будь ласка!

Тої ж миті піжама на Матвійкові перетворилася на джинси й майку, і вони зайшли до намету.

Біля входу сидів схожий на тата Карло стариган у зношеній шкіряній куртці й тримав перед собою на спеціальній підставці поламану іграшку — машинку з пультом дистанційного керування. Таких було кілька і в колекції Матвійка. Чомусь ці машинки ламалися швидше, ніж встигали набриднути, а потім їх було шкода викинути, і вони припадали пилюкою на полиці, чекаючи, коли в тата раптом з’явиться вільний час і бажання їх відремонтувати. Але у тата вкрай рідко доходили до цього руки, тож поламані машинки залишалися на своїх полицях і дивилися сумними фарами на те, як Матвійко бавиться новими машинками, котрих батьки купували йому доволі часто, навіть частіше, ніж самі вважали за потрібне. Він-бо так довго скиглив і просив їх про це, що часом у них просто не витримували нерви. Матвійко знав, що його скиглення значно більше нервує тата, ніж маму, і часом зловживав цим. Він не знав, чи така поведінка сподобається поламаним іграшкам, але підозрював, що навряд, — тому хвилювався все дужче. Цікаво: а якщо його таки визнають руйначем, що тоді? Запитати про це Параску він не наважувався.

— Доброго вечора, — привіталася з дідусем Параска.

— Доброго вечора, — тихенько додав Матвійко.

— Доброго й вам, — дідусь прискіпливо оглянув хлопця з голови до ніг, ніби відчувши, що у хлопчика неспокійно на душі. — Як тебе звати?

— Матвійко.

— А я — тато Карло. Знаєш, з якої це книги? — З книги про Буратіно, — ще тихіше відповів Матвійко. — Правильно. А можеш відгадати, від чого зламалася ця машинка?

— Мабуть, упала, — припустив Матвійко.

— Отак сама взяла і впала? Ти ж добре знаєш, що це неможливо. Іграшки ніколи не падають самі, ними жбурляють об стіну чи об підлогу неслухняні діти.

— Але так робити не можна, поквапився продемонструвати свою чемність Матвійко.

— Не можна, це правда, — тато Карло продовжував уважно роздивлятися хлопчика. У його тоні не було ні докору, ні суворості, але Матвійко почував себе дуже незручно, так ніби це він щойно пожбурив машинку об стіну, і від цього вона зламалася.

— А знаєш, що найгірше для поламаних іграшок? – запитав тато Карло.

— Не знаю.

— Найгірше для них те, що вони перестають бути твоїми друзями, щойно втрачають якусь деталь. Коли іграшка новенька, щойно принесена з магазину, дитина тішиться нею і вважає своїм найкращим другом, не розлучається з нею навіть під час сну. Іграшка вірить дитині і теж вважає її своїм найкращим другом, навіть не ображається, коли нею жбурляють об стіну чи об підлогу. А потім раптом виявляється, що якась там подряпина на корпусі, відламане колесо чи просто батарейки, які закінчилися і ніхто їх не поміняв, здатні зруйнувати цю дружбу. Або і ще гірше — дитині просто купили нову іграшку, і вона вже відкинула стару, назавжди забула про неї. Уяви собі, що твій найкращий друг у дитсадочку раптом перестав із тобою бавитися лише тому, що ти застудився, кілька днів пролежав удома, і за ці дні він уже встиг знайти собі якогось іншого друга, а у твій бік уже й не дивиться.

Матвійко пригадав собі, що таке справді трапилося з ним одного разу, коли він повернувся після хвороби до дитсадочка і побачив, як його найкращий друг Валера шепочеться з Наталочкою та Інною в кутку, приховуючи від Матвійка якісь таємниці. Хоча раніше у них із Валерою ніколи не було таємниць один від одного. Тоді Матвійкові стало страшенно прикро. За кілька днів усе налагодилося, і дружбу було відновлено, але відтоді він уже знав, що таке зрада. І ніколи б не міг подумати, що іграшки сприймають це так само болісно, як діти.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 19

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Країна поламаних іграшок та інші подорожі”

Наталка Сняданко

Видавництво “Грані –Т”, Київ, 2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: