TOU

Країна поламаних іграшок

Наталя Сняданко

Кілька разів протягом цього тижня Матвійко відчував легкі докори сумління, адже вихователька в садочку просила його додатково позайматися вдома читанням, щоб не відставати від інших діток, які вже знали трохи більше літер. Але Матвійкові шкода було втрачати приємність гри, і він усе відкладав абетку до наступної нагоди.

Спати він тепер лягав пізно, батьки лаяти його за це, а кілька разів йому навіть не прочитали казки на добраніч, бо засинав хлопчик аж опівночі. За два тижні, які минули від часу його останньої подорожі з Параскою, він лише двічі дивився мультики. Але зовсім за цим не шкодував, адже тепер у нього залишалося значно більше часу на ігри.

І ось одного вечора, — здається, у четвер, — він знову ліг спати дуже пізно. Заснув, щойно голова торкнулася подушки. І одразу ж відчув знайомий доторк до плеча. Це могло означати лише

 

Третій сон з Параскою

—Привіт, — сказала Параска. — То як, злітаємо кудись?

— Звичайно, злітаємо, — зрадів Матвійко. — А куди?

— Це досить далеко, — ухилилася від відповіді Параска. — Але спершу ми не полетимо, а поїдемо. Ти зможеш підвезти мене на своєму велосипеді?

Матвійко густо почервонів, бо згадав, як нещодавно пробував навчитися кататися на своєму новому велику, трохи більшому за попередній. Це було в суботу. Тато на машині підвіз їх із мамою та Устею до дитячого майданчика в сусідньому кварталі. На тому майданчику були трохи кращі гойдалки, ніж біля їхнього будинку. А назад вони мали повернутися пішки — мама везла у візочку Устю, а Матвійко збирався їхати на велосипеді.

Але щойно він сів на новенький і дуже красивий велик, як відчув дивний страх, якого не було, коли він катався на своєму попередньому — теж двоколісному, але трохи меншому. Раніше хлопчик не замислювався над тим, що після падіння у нього може потекти кров із коліна і буде дуже боліти. А тепер, достатньо було великові під ним хитнутись, як перед очима Матвійка 55 поставала жахлива сцена — він падає на землю, йому дуже боляче, з коліна тече, кров; відтак приїздить лікар, робить йому укол, і він ще довго мусить пересуватися лише на милицях, як їхній сусід із п’ятого поверху, який нещодавно зламав ногу. Насправді впасти з нового велосипеда було непросто, адже на задньому колесі спеціально прикріпили ще два маленькі коліщатка, які допомагали утримувати рівновагу. Але усвідомлення цього не допомагало Матвійкові. Від жалю до себе він починав плакати ще до того, як встигав покрутити педалі.

– Що з тобою? —  дивувалася мама, яка звикла, що її син мало не з дворічного віку сміливо гасає на велосипеді, викликаючи повагу і заздрість сусідських дітей.

— Я боюся, — відверто зізнався Матвійко, і всі намагання мами переконати чи вмовити його виявилися марними. Хлопчик так і не сів на велосипед, віз його аж до свого під’їзду і постійно скиглив, що йому важко, вимагаючи допомогти. Матвійкові було дуже соромно за таку поведінку і здавалося, що з його боягузтва сміються всі перехожі, а особливо хлопці, його однолітки, які швидко проїжджають повз них на своїх двоколісних великах без жодних допоміжних задніх коліщаток. Він сам дивувався раптовому нападу боягузтва, але вдіяти нічого не міг. Тепер перед ним був нелегкий вибір — спробувати побороти свій страх, як і радила йому мама, або ж осоромитися перед Параскою й зізнатися у власній слабкості. Він вибрав перше. Цього разу Параска завбачливо веліла йому перевдягтися у звичний одяг ще перед тим, як вони вийшли з дому. У загальному коридорі, де стояв новенький велик, Матвійко тяжко зітхнув і взявся за ручки.

Вони сіли у ліфт, спустилися на перший поверх, вийшли на вулицю.

— Що ж, поїхали, — сказала Параска, зручно вмощуючись за спиною у Матвійка.

— Праворуч чи ліворуч? — запитав він.

— Прямо, — відповіла Параска. Матвійко ще раз тяжко зітхнув, зібрався з духом, сів на велосипед і почав крутити педалі. І як не дивно, не встигли вони проїхати й кількох метрів, як страх його кудись випарувався, а разом із ним і похмурий настрій. Він знову відчув легкість катання і почав сміливо набирати швидкість. Кілька разів Парасці навіть довелося попереджати його про наближення автомобілів, бо Матвійко не помічав нічого довкола, захоплений перемогою над собою. Він і не знав, що подолати власний страх так легко. Потрібно лише зробити те, чого боїшся, поряд із людиною, якій соромишся показати свій страх. Тоді, в суботу, все теж було б інакше, якби з ним на прогулянці була не мама, а хтось чужий, перед ким було б соромно скиглити й плакати. Чи якби поряд тоді була Параска. Хоча він соромився б узяти на прогулянку м’яку іграшку, хіба що покласти її до візочка Усті… — Стій! — суворим голосом звеліла йому Параска з-за спини. Матвійко слухняно загальмував.

— Я дуже рада, що тобі вдалося перемогти свій страх перед велосипедом, — сказала Параска, але сказала це якось сумно. — І дуже прикро, що мене подарували тобі лише тепер, коли тобі, як ти вважаєш, пізно бавитися м’якими іграшками. Але я б не хотіла, щоб це ставало на заваді нашій дружбі. Ти не мусиш брати мене з собою гуляти, але будь-ласка, не соромся мене принаймні подумки.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 19

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Країна поламаних іграшок та інші подорожі”

Наталка Сняданко

Видавництво “Грані –Т”, Київ, 2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: