TOU

Крісло з гірських вершин

Гроздана Олуїч

Чи сонце припікало, чи місяць остуджував землю, на вершині Снігової гори навколо чепурної берези вели
танок сосни. На березі біла сукня, на соснах — темні. А на узліссі самотній горіх вік вікував. На всі його
запитання сосни відповідали мовчанням, а береза сміялася йому в обличчя:

— Який сучкуватий! Який потворний! Немає нічого дивного, що ти до старості неоженьком залишився! — тріпоче й
сміється берізонька листям, а горіх похмуро опускає голову.

Такій красуні, весною — сріблястій, восени — золотистій, дозволено мати гострий язичок! Якби не вона, знімів би від
мовчання, оглух би від тиші.

Минали роки, зими зміняли літа, росли снігові замети, росли сосни, а горіх старів і з роками дедалі більше страждав
од самотності. Іншим разом привітається на ходу заєць, білка ненароком забереться на його верхівку — і все. Сосни вдавали, що не помічають його, та й береза перестала насміхатися:
на її ніжних вітах з’явилися перші сучки.

— Що це, ознака старіння чи наближення зими? — запитувала вона у птахів і вітру, проте запитання її лишалися без
відповіді.
Лише горіх стверджував, що тепер вона ще миліша й гарніша. їй хотілося у це вірити, й вона вірила. Відлітали
тижні й місяці, мов голки з сосен, прийшла пора, коли під ударами сокири порідів ліс, і навкруг берези закружляла
в танку порожнеча. Залишився тільки горіх на узліску.

— Щастя іще, що ти такий корячкуватий і потворний. Хоч тебе мені залишили! — прошепотіла берізонька, але тієї ж
миті почула чийсь захоплений голос:

— Який красень, люди! Йому напевне за сто років!

Затремтів зчудований горіх. Невже це про нього? Озирнувся, щоб поглянути на берізку, але де там! Швидше, ніж дятел,
застукала сокира по його стовбуру. Зітхнути навіть не встиг, як уже котився по гірській кручі разом зі зрубаними соснами.

Хотів їх запитати, куди вони котяться, але ті, як і раніше, гордовито мовчали. Згадалися горіхові розповіді вітру про долину, та й хмари чимало дивного розповідали. Чи та це долина? Від жаху в горіха перехопило подих. Долина була
широка й пустельна. Ні зайців, ні білок, ні беріз не видно.

Лише чорна й гола земля, й хмари пливуть низесенько, заледве додолу не падають. Якими немічними, обідраними
були сосни, абияк звалені в брудні купи! Він ледь упізнававу них колишніх струнких, сурових красунь.

«Що ж зі мною буде?» — зітхнув горіх, і відразу ж чиясь рука обережно
відкотила його вбік. Тільки тоді він помітив, з яким хвилюванням дивляться на нього дроворуб і його молода дружина.

— З нього вийде царський стіл! — сказав дроворуб, наче хотів утішити знепокоєного своєю долею горіха. Проте дружині більше хотілося крісло — вона сиділа б у ньому зимовими вечорами, коли в комині завиває північний вітер, і розповідала б дітям і внукам казки.

— Що ж, гаразд! — мовив чоловік.— Буде тобі крісло.

Дроворуб відтягнув горіховий стовбур у затишне місце й там ніжно погладив його долонею.

— Я зроблю з тебе диво! — прошепотів він, і по стовбуру дерева заструмувала радість. Тесля взявся до роботи.

«Що ж то він теше? — губилася у здогадах дружина.

Крісло не витісують із суцільної деревини. Крісло ж не ложка і не миска! А може, він майструє колисочку?» — Молода жінка зашарілася, однак запитати в чоловіка не наважилася, хоча під серцем у неї вже розквітав первісток.

Мовчки й старанно тесля довбав дерево і відмовлявся відповідати на всі запитання сусідів. Працював неквапно, в тиші, й горіх усією душею прагнув йому допомогти. Ніхто й ніколи не торкався його з такою ніжністю, ніхто, крім берези, з ним отак не розмовляв.

Тижні минули чи місяці, горіх не знав. Але коли настала весна й дерева вкрилися листям, тесля вийшов зі свого сховку, і перед здйвованими поглядами односельців постало крісло небаченої краси.

Яке воно було гладеньке, м’яке! Спинка в нього була, мов лілея, ніжки стрункі, мов у гірської козулі! Молода дружина,забачивши його, з вигуком захоплення кинулася чоловікові на груди. Все було зрозуміло без слів.

Крісло сказало їй про чоловікову любов і ніжність. Жінка довго не наважувалася у нього сісти, а коли сіла, їй здалося, що руки коханого обнімають її стан. Щастя переповнило її серце, й вона заспівала.

Пісня полинула луками, лісами і далеко рознесла вість про дивовижне крісло. Почули про нього в місті, дійшла чутка і довух найпершого багатія.

— Що це за крісло, наче квітка? — запитав він.— Кому в горах потрібне таке крісло? Негайно йдіть туди й купіть його
для мене! — наказав він слугам.

Але тесля і за все золото світу не хотів віддати крісло.

— Я це крісло для своєї дружини змайстрував! — од казав він.— Не віддам!

— Якщо так,— обурився багатій,— відберіть крісло. Горіх ріс у моєму лісі. Значить, і крісло моє!

Даремно тесля твердив, що горіх він зрубав на вершині Снігової гори, а та вершина нічия. Марно сперечався. Гроші
багатія і слуги виявилися сильнішими: багатій заволодів кріслом-квіткою. Поглянути на небачену чудасію прийшло
багато цікавих.

— Яка краса! — вигукували міські панночки.— Навіть у царському палаці немає такого крісла.

Понеслася чутка про крісло далі, а їй лише варто спорядитися в дорогу, і зупинити її вже нікому не під силу. Дійшла
вона до першого королівського міністра, той і вирішив: отримає принцеса до дня народження подарунок, якого ні в кого в усьому царстві немає…

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: