Крокодил Гена і його друзі

Успенський Едуард Миколайович

Вступ, який можна і не читати

Напевно, у кожного з вас, діти, є своя улюблена іграшка. А може бути, навіть дві або п’ять.
У мене, наприклад, коли я був маленьким, було три улюблених іграшки: величезний гумовий крокодил на ім’я Гена, маленька пластмасова лялька Галя і незграбний плюшевий звір з дивною назвою – Чебурашка.
Чебурашку зробили на іграшковій фабриці, але зробили так погано, що неможливо було сказати, хто ж він такий: заєць, собака, кішка чи взагалі австралійський кенгуру? Очі у нього були великі і жовті, як у пугача, голова кругла, як в зайця, а хвіст коротенький і пухнастий, такий, який буває зазвичай у маленьких ведмежат.
Мої батьки стверджували, що Чебурашка – це невідомий науці звір, який водиться в жарких тропічних лісах.
Спочатку я дуже боявся цього невідомого науці Чебурашку і навіть не хотів залишатися з ним в одній кімнаті. Але поступово я звик до його дивної зовнішності, подружився з ним і став любити його не менше, ніж гумового крокодила Гену і пластмасову ляльку Галю.
З тої пори пройшло дуже багато часу, але я все одно пам’ятаю своїх маленьких друзів і ось написав про них цілу книгу.
Зрозуміло, в книзі вони будуть живі, а не іграшкові.

Розділ перший
В одному густому тропічному лісі жило собі дуже кумедне звірятко. Звали його Чебурашка. Вірніше, спочатку його ніяк не звали, поки він жив у своєму тропічному лісі. А назвали його Чебурашкою потім, коли він з лісу виїхав і зустрівся з людьми. Адже це люди дають звірам імена. Це вони сказали слону, що він слон, жирафу – що він жираф, а зайцю – що він заєць.
Але слон, якби подумав, міг би здогадатися, що він слон. Адже у нього  дуже просте ім’я! А як звірові з таким складним ім’ям, як гіпопотам? Піди здогадайся, що ти не ги-потам, не по-потам, а саме гіп-по-потам.
Так ось і наш звірок; він ніколи не замислювався над тим, як його звуть, а просто жив собі та жив в далекому тропічному лісі.

Одного разу він прокинувся вранці рано, заклав лапки за спину і пішов трохи погуляти і подихати свіжим повітрям.
Гуляв він собі, гуляв і раптом біля великого фруктового саду побачив кілька ящиків з апельсинами. Не довго думаючи, Чебурашка забрався в один з них і почав снідати. Він з’їв цілих дві апельсини і так об’ївся, що йому важко стало рухатися. Тому він прямо на фруктах і ліг спати.
Спав Чебурашка міцно, він, звичайно, не чув, як підійшли робітники і забили всі ящики.
Після цього апельсини разом з Чебурашкою повантажили на корабель і відправили в далеку подорож.

Ящики довго плавали по морях і океанах і в кінці кінців опинилися у фруктовому магазині дуже великого міста. Коли їх відкрили, в одному апельсинів майже не було, а був тільки товстий-претовстий Чебурашка.
Продавці витягли Чебурашку з його каюти і посадили на стіл. Але Чебурашка не міг сидіти на столі: він занадто багато часу провів в ящику, і у нього затекли лапки. Він сидів, сидів, дивився на всі боки, а потім узяв та й чебурахнувся зі столу на стілець. Але і на стільці він довго не всидів – чебурахнувся знову. На підлогу.
– Фу-ти, Чебурашка який! – сказав про нього директор магазину. – Зовсім не може сидіти на місці!
Так наш звір і дізнався, що його ім’я – Чебурашка.
– Що мені з тобою робити? – запитав директор. – Не продавати ж тебе замість апельсинів?
– Не знаю, – відповів Чебурашка. – Як хочете, так і робіть.
Директору довелося взяти Чебурашку під пахву і віднести його в головний міський зоопарк.

Але в зоопарк Чебурашку не прийняли. По-перше, зоопарк був переповнений. А по-друге, Чебурашка виявився абсолютно невідомим науці звіром. Ніхто не знав, куди ж його помістити: чи то до зайців, чи до тигрів,  чи взагалі до морських черепах.
Тоді директор знову взяв Чебурашку під пахву і пішов до свого далекого родича, також директору магазину. У цьому магазині продавали уцінені товари.
– Ну що ж, – сказав директор номер два, – мені подобається цей звір. Він схожий на браковану іграшку! Я візьму його до себе на роботу. Підеш до мене?
Піду, – відповів Чебурашка. – А що мені треба буде робити?
– Треба буде стояти у вітрині і привертати увагу перехожих. Зрозуміло?
– Зрозуміло, – сказав звір. – А де я буду жити?
— Жити?.. Та хоч би і ось тут! — Директор показав Чебурашці стару телефонну будку, що стояла біля входу до магазину. – Це і буде твій дім!
Так  і залишився Чебурашка працювати у цьому великому магазині та жити у цьому маленькому будиночку. Безумовно, цей будинок був не найкращим у місті. Зате під рукою у Чебурашки завжди був телефон-автомат, і він міг дзвонити кому хочеш, прямо не виходячи з власного будинку.
Правда, поки йому не було кому дзвонити, але це його анітрохи не засмучувало.

Розділ другий
У тому місті, де опинився Чебурашка, жив та був крокодил на ім’я Гена. Щоранку він прокидався в своїй маленькій квартирі, вмивався, снідав і йшов на роботу в зоопарк. А працював він в зоопарку … крокодилом.
Прийшовши на місце роботи, він роздягався, вішав на цвях костюм, капелюх і тростину і лягав на сонечку біля басейну. На його клітці висіла табличка з написом:

Африканський крокодил Гена.
Вік п’ятдесят років.
Годувати і гладити дозволяється.

Коли закінчувався робочий день, Гена ретельно одягався і йшов додому, в свою маленьку квартиру. Удома він читав газети, курив люльку і весь вечір грав сам із собою в хрестики-нулики.
Одного разу, коли він програв сам собі сорок партій поспіль, йому стало дуже і дуже сумно.
«А чому я весь час один? – подумав він. – Мені треба обов’язково завести собі друзів ».
І, взявши олівець, він написав таке оголошення:

МОЛОДИЙ КРАКОДИЛА П’ЯТДЕСЯТИ РОКІВ
ХОЧЕ ЗАВЕСТИ СЕБЕ ДРУЗІВ.
З ПРОПОЗИЦІЯМИ ЗВЕРТАТИСЯ
ВЕЛИКА ПИРІЖКОВА ВУЛИЦЯ, БУДИНОК 15, КОРПУС И.
ДЗВОНИТИ ТРИ З ПОЛОВИНОЮ РАЗИ.

Того ж вечора він розвісив оголошення по місту і почав чекати.

Розділ третій
На другий день пізно ввечері до нього в двері хтось подзвонив. На порозі стояла маленька, дуже серйозна дівчинка.
— У вашому оголошенні, — сказала вона, — аж три помилки.
– Не може бути! – вигукнув Гена: він думав, що їх  вісімнадцять. – Які ж?
– По-перше, слово «крокодил» пишеться через «о», а по-друге, який  ви молодий, коли вам п’ятдесят років?
– А крокодили живуть триста років, тому я ще дуже молодий, – заперечив Гена.
– Все одно – треба писати грамотно. Давайте знайомитися. Мене звуть Галя. Я працюю в дитячому театрі.
– А мене звуть Гена. Я працюю в зоопарку. Крокодилом.
– А що ми будемо зараз робити?
– Нічого. Давайте просто поговоримо.

Але в цей час в двері знову подзвонили.
– Хто там? – запитав крокодил.
– Це я, Чебурашка! – І в кімнаті з’явився якийсь невідомий звір. Він був коричневий, з великими виряченими очима і коротким пухнастим хвостом.
– Хто ви такий? – звернулася до нього Галя.
– Не знаю, – відповів гість.
– Зовсім-зовсім не знаєте? – запитала дівчинка.
– А ви, бува, не ведмежа?
– Не знаю, – сказав Чебурашка. – Може бути, я ведмежа.
– Ні, – втрутився крокодил, – він навіть ні крапельки не ведмежа. У ведмедів очі маленькі, а у нього он які великі!
– Так, може бути, він цуценя! – задумалася Галя.
– Може бути, – погодився гість. – А цуценята лазять по деревах?
– Ні, не лазять, – відповів Гена. – Вони більше гавкають.
– Ось так: гав-гав! – прогарчав крокодил.
– Ні, я так не вмію, – засмутився Чебурашка. – Значить, я не цуценя!
– А я знаю, хто ви такий, – знову сказала Галя. – Ви, напевно, леопард.
– Напевно, – погодився Чебурашка. Йому було все одно. – Напевно, я леопард!
Леопардів ніхто не бачив, тому все відійшли подалі. На всяк випадок.
– Давайте подивимося в словнику, – запропонувала Галя. – Там всі слова пояснюються, на будь-яку букву.
Давайте подивимося в словнику, – погодився Чебурашка. – А на яку букву будемо дивитися?
– На букву «РР-РР-РРИ», – сказала Галя, – тому що леопарди РР-РР-РРИЧАТЬ.
– І на букву «К», – додав Гена, – тому що леопарди К … УСАЮТЬСЯ.
Звичайно, Галя і Гена були обоє неправі, тому що леопарда треба було дивитися не на букву «РР-РР-РРИ» і не на букву «К», а на букву «Л».
Адже він  ЛЕОПАРД, а не РР-РР-РРИОПАРД і тим більше не К … ОПАРД.
– Але я не ричу і не кусаюсь, – сказав Чебурашка, – значить, я не леопард.
Після цього він знову звернувся до крокодила:
– Скажіть, а якщо ви так і не дізнаєтеся, хто я такий, ви не станете зі мною дружити?
– Чому? – відповів Гена. – Все залежить від вас. Якщо ви будете хорошим товаришем, ми будемо раді подружитися з вами. Правильно? – запитав він у дівчинки.
– Звичайно! – погодилася Галя. – Будемо дуже раді!
– Ура! – закричав Чебурашка. – Ура! – і підстрибнув мало не до самої стелі.

Розділ четвертий
А що ми будемо зараз робити? – запитав Чебурашка, після того як всі перезнайомилися.
– Давайте грати в хрестики-нулики, – сказав Гена.
– Ні, – сказала Галя, – давайте краще організуємо гурток «Умілі руки».
– Але у мене немає рук! – заперечив Чебурашка.
– І у мене, – підтримав його крокодил. – У мене тільки ноги.
– Може нам організувати гурток «Умілі ноги»? – запропонував Чебурашка.
– Або «Умілий хвіст»? – додав крокодил.
– Але у мене, на жаль, немає хвоста, – сказала Галя.
І всі замовкли.

В цей час Чебурашка подивився на маленький будильник, що стояв на столі.
– А ви знаєте, вже пізно. Нам пора розходитися. – Йому зовсім не хотілося, щоб нові друзі вважали його нав’язливим.
– Так, – погодився крокодил. – Нам дійсно пора розходитися!
Насправді йому нікуди було розходитися, але зате він дуже хотів спати.
У цю ніч Гена, як завжди, спав спокійно.
Що стосується Чебурашки – він спав погано. Йому все не вірилося, що у нього з’явилися такі друзі.
Чебурашка довго крутився в ліжку, часто схоплювався і в задумі ходив з кутка в куток своєю маленькою телефонною будкою.

Розділ п’ятий
Тепер Гена, Галя і Чебурашка майже щовечора проводили разом. Після роботи вони збиралися у крокодила вдома, мирно розмовляли, пили каву і грали в хрестики-нулики. І все-таки Чебурашці не вірилося, що у нього нарешті з’явилися справжні друзі
– Цікаво, – подумав він одного разу, – а якби я запросив крокодила в гості, прийшов би він до мене чи ні? Звичайно, прийшов би – заспокоював себе Чебурашка. – Адже ми з ним друзі! А якщо ні?”
Щоб довго не роздумувати, Чебурашка зняв телефонную трубку і подзвонив крокодилу.
– Алло, Гена, привіт! – почав він. – Ти що робиш?
– Нічого, – відповів крокодил.
– Знаєш, що? Приходь до мене в гості.
– В гості? – здивувався Гена. – Навіщо?
– Каву пити, – сказав Чебурашка. Це було перше, що прийшло йому в голову.
– Ну що ж, – сказав крокодил, – я з задоволенням прийду.
“Ура!” – мало не закричав Чебурашка. Але потім подумав, що нічого тут особливого немає. Один товариш приходить в гості до іншого. І треба не кричати “ура”, а в першу чергу подбати про те, як його краще зустріти.
Тому він сказав крокодилу:
– Тільки ти захопи з собою, будь ласка, чашки, а то у мене немає ну ніякого посуду!
– Що ж, візьму. – І Гена став збиратися. Але Чебурашка подзвонив знову:
– Ти знаєш, виявляється, у мене і кавника немає. Візьми, будь ласка, свій. Я у тебе бачив на кухні.
– Добре. Візьму.
– І ще одне маленьке прохання. Забіжи по дорозі в магазин, а то у мене кава закінчилася.
Незабаром Чебурашка подзвонив ще раз і попросив, щоб Гена приніс маленьке відерце.
– Маленьке відерце? А для чого?
– Розумієш, ти підеш біля колонки і набереш води, щоб мені вже не виходити з дому.
– Ну що ж, – погодився Гена, – я принесу все, що ти просив.
Незабаром він з’явився в Чебурашки навантажений, як носій на вокзалі.
– Я дуже радий, що ти прийшов, – зустрів його господар. – Тільки я, виявляється, зовсім не вмію варити каву. Просто ніколи не пробував. Може ти візьмешся приготувати її?
Гена взявся за роботу. Він взяв дрова, розвів невеличке багаття біля будки і поставив кавник на вогонь. Через півгодини кава закипіла. Чебурашка був дуже задоволений.
– Як? Добре я тебе пригостив? – питав він у крокодила, проводжаючи його додому.
– Кава вийшла чудова, – відповідав Гена. – Тільки я попрошу тебе про одну послугу. Якщо ти ще раз захочеш пригостити мене, не соромся, приходь до мене додому. І говори, чим ти мене хочеш пригостити: чаєм, кавою або просто обідом. У мене вдома все є. І мені це буде набагато зручніше. Домовилися?
– Домовилися, – сказав Чебурашка. Він, звичайно, засмутився трохи тому, що Гена зробив йому зауваження. Але все одно був дуже задоволений. Адже сьогодні сам крокодил приходив до нього в гості.

Розділ шостий
На наступний вечір Чебурашка першим прийшов до крокодила. Гена в цей час читав. Він дуже любив чи-тати точні і серйозні книги: довідники, підручники або розклади руху поїздів.
– Послухай, – запитав Чебурашка, – а де ж Галя?
– Вона обіцяла сьогодні зайти, – відповів Гена.- Але її чомусь немає.
– Давай відвідаємо її, – сказав Чебурашка, – адже друзі повинні відвідувати один одного.
– Давай, – погодився крокодил.
Галю вони застали вдома, Вона лежала в ліжку І плакала.
– Я захворіла, – повідомила вона друзям.- У мене температура. Тому сьогодні в дитячому театрі зірветься вистава. Діти прийдуть, а вистави не буде.
– Вистава буде! – гордо сказав крокодил .– Я заміню тебе. (Колись у юності він займався в театральному гуртку.)
– Правда? Це було б здорово! Сьогодні йде “Червона Шапочка”, а я граю внучку. Ти пам’ятаєш цю казку?
– Звичайно пам’ятаю!
– Ну ось і чудово! Якщо ти добре зіграєш, ніхто не помітить підміни. Талант робить чудеса!
І вона дала крокодилу свій Червоненький беретик.
Коли діти прийшли в театр, вони побачили дуже дивний спектакль. На сцені з’явився Гена в червоній шапочці. Він йшов і наспівував:

Вулицями ходила
Велика крокодила.

Назустріч йому вийшов сірий вовк.
Здрастуй, Червона Шапочка, – сказав він завченим голосом і остовпів.
– Привіт, – відповів крокодил.
– Куди це ти прямуєш?
– Та так просто. Гуляю.
– Може бути, ти йдеш до своєї бабусі?
– Так, звичайно, – згадав крокодил. – Я йду до неї.
– А де живе твоя бабуся?
– Бабуся? В Африці, на березі Нілу.
– А я був впевнений, що твоя бабуся живе он там на узліссі.
– Точно! Там у мене теж живе бабуся. Двоюрідна. Я як раз збирався зайти до неї по дорозі.
– Ну що ж, – сказав вовк і втік.
Далі він, як годиться, прибіг до будиночка, з’їв бабусю Червоної Шапочки і ліг замість неї в ліжко.
Гена в цей час сидів за сценою і перечитував забуту казку. Нарешті він теж з’явився біля будиночка.
– Привіт, – постукав він в двері.- Хто тут буде моя бабуся?
– Привіт, – відповів вовк. – Я ваша бабуся.
– А чому у тебе такі великі вуха, бабусю? – запитав крокодил, на цей раз правильно.
– Щоб краще тебе чути.
– А чому ти така кудлата, бабусю? – Гена знову забув слова.
– Та все ніколи поголитися, онучка, забігалась я. – розсердився вовк і зістрибнув з ліжка. – А зараз я тебе з’їм!
– Ну, це ми ще подивимося! – сказав крокодил і кинувся на сірого вовка. Він настільки захопився подіями, що зовсім забув, де знаходиться і що йому належить робити.
Сірий вовк в страху втік. Діти були в захваті. Вони ніколи не бачили такої цікавої “Червоної Шапочки”. Вони довго аплодували і просили повторити все спочатку. Але крокодил чомусь відмовився. І чомусь довго умовляв Чебурашку не розповідати Галі, як пройшов спектакль.

Розділ сьомий
Галя довго хворіла на грип, і лікарі заборонили приходити до неї, щоб друзі не заразилися. Тому Гена і Чебурашка залишилися удвох.
Якось увечері після роботи Чебурашка вирішив зайти в зоопарк, щоб відвідати крокодила.
Він йшов по вулиці і раптом побачив брудну собачку, яка сиділа на бруківці і тихенько скиглила.
– Чого ти ревеш? – запитав Чебурашка.
– Я не реву, – відповіла собачка. – Я плачу.
– А чого ти плачеш?
Але собачка нічого не говорила і плакала все жалісливіше.
Чебурашка сів поруч з нею на сходинку, почекав, поки вона виплачеться, а потім сказав:
– Ну, викладай, що з тобою сталося?
– Мене вигнали з дому.
– Хто тебе вигнав?
– Господиня! – Собачка знову почала схлипувати.
– За що? – запитав Чебурашка.
– За просто так. Я не знаю за що.
– А як тебе звуть?
– Тобік. – І собачка, трохи заспокоївшись, розповіла Чебурашці свою коротку і сумну історію.
Ось вона:
КОРОТКА І СУМНА ІСТОРІЯ МАЛЕНЬКОЇ СОБАЧКИ НА ІМ’Я ТОБІК.
Тобік був крихітної собачкою, зовсім-зовсім малюсеньким цуценям, коли його принесли в будинок до майбутньої господині.
“Ой, яке чудо! – говорила господиня, показуючи його гостям.- Не правда, що він дуже милий.
І всі гості погоджувались, що він дуже милий.
Всі бавилися з цуценям і пригощали його цукерками.
Час минав, і цуценя росло. Він вже не був таким симпатичним і таким незграбним, як раніше. Тепер господиня, показуючи його гостям, не говорила: “Ой, яке чудо!” – а, навпаки, говорила: “Моя собака страшенно негарна! Але не можу ж я її вигнати? Адже у мене таке добре серце! Воно за п’ять хвилин розіб’ється від горя!”
Але одного разу хтось приніс в будинок нове цуценя. Він був такий же симпатичний і незграбний, як Тобік раніше.
Тоді господиня, не довго думаючи, виставила Тобіка за двері. Не могла ж вона тримати двох тварин одразу. І її серце за п’ять хвилин не розбилося від жалю. Не розбилося воно і за шість хвилин, і навіть за дев’яносто вісім. Напевно, воно взагалі ніколи не розіб’ється.

“Що ж мені робити з цією собачкою?” – подумав Чебурашка.
Можна було, звичайно, взяти її з собою, але Чебурашка не знав, як на це подивляться його друзі. А раптом вони не люблять собак? Можна було залишити собачку на вулиці. Але йому її було дуже шкода. А раптом вона застудиться?
– Знаєш що? – сказав Чебурашка нарешті. – Ось тобі ключ. Іди поки що посидь в моєму будиночку, обсохни, зігрійся. А потім ми що-небудь придумаємо.
Після цього він пішов далі до зоопарку.

Розділ восьмий
Біля самого входу до зоопарку він несподівано зустрів Галю.
– Ура! – закричав Чебурашка. — Значить, ти вже одужала?
— Одужала, — відповіла Галя. — Мені вже дозволили виходити з дому.
– А ти трохи схудла, – сказав Чебурашка.
– Так, – погодилася дівчинка. – А це дуже помітно?
– Ні! — вигукнув Чебурашка. — Майже непомітно. Ти зовсім трохи схудла. Так трошки, так трошки, що навіть трохи погладшала!
Галя одразу повеселішала, і вони разом увійшли до зоопарку.
Гена, як завжди, лежав на сонечку і читав книжку.
— Подивися, — сказала Галя Чебурашці, — а я й не думала, що він такий товстий!
– Так, – погодився Чебурашка. – Він просто жахливо товстий! Він схожий на сосиску з лапками!.. Здрастуй, Гена! — крикнув Чебурашка крокодилові.
— Я не Гена, — ображено сказав крокодил, схожий на сосиску з лапками. – Я Валера. Я працюю у другу зміну. А ваш Гена пішов вдягатися. Зараз він прийде.
Товстий крокодил сердито відвернувся.

Якраз у цей час підійшов Гена у своєму ошатному пальті та гарному капелюсі.
— Здрастуйте, — посміхаючись, сказав він. — Ходімо до мене в гості!
– Ходімо! — погодилися Галя та Чебурашка. Їм дуже подобалося бувати у крокодила.
У Гени друзі пили каву, розмовляли та грали у різні настільні ігри.
Чебурашка щохвилини поривався розповісти про свого собачку, але слушна нагода все не представлялася.
Але ось у двері хтось зателефонував.
– Увійдіть, – сказав Гена.
У кімнату увійшов великий лев у пенсне і в капелюсі.
– Лев Чандр, – представився він.
Приятелі вклонилися леву і відійшли подалі.
— Скажіть, будь ласка, — запитав гість, — тут живе крокодил, якому потрібні друзі?
– Тут, – відповів Гена. – Він живе тут. Тільки йому вже не потрібні друзі. Вони в нього є.
– Дуже шкода! — зітхнув лев і попрямував до виходу. – До побачення.
— Зачекайте, — зупинив його Чебурашка. — А який друг вам потрібен?
– Не знаю, – відповів лев. – Просто друг, і все.
— Тоді мені здається, я зможу вам допомогти, — сказав Чебурашка. Посидіть у нас кілька хвилин, а я поки що збігаю додому. Гаразд?
Через деякий час Чебурашка повернувся; він вів на повідку  Тобіка.
– Ось кого я мав на увазі, – сказав він. — Мені здається, ви підете одне одному!
— Але ж це дуже маленький песик, — заперечив лев, — а я он який великий!
— Не біда, — сказав Чебурашка, — значить, ви його захищатимете!
— І справді, — погодився Чандр. – А що ви вмієте робити? — спитав він у Тобіка.
– Нічого, – відповів Тобік.
— На мою думку, це теж не страшно, — сказала Галя. — Ви можете навчити його усьому, чого захочете!
“Мабуть, вони праві”, – вирішив Чандр.
– Ну що ж, – сказав він Тобіку, – я радий подружитися з вами. А ви?
– І я! – завиляв хвостом Тобік. — Я намагатимусь бути дуже хорошим товаришем!

Нові знайомі подякували всім, хто був у кімнаті, та розпрощалися.
– Молодець! — похвалила Галя Чебурашку, коли вони пішли. — Ти вчинив правильно!
– Дрібниці! — засоромився Чебурашка. – Не варто про це говорити!
— А ви знаєте, — раптом сказала Галя, — скільки в нашому місті таких самотніх Чандрів і Тобіків?
– Скільки? — запитав Чебурашка.
– Багато, – відповіла дівчинка. – У них зовсім немає друзів. До них ніхто не приходить на день народження. І ніхто їх не жаліє, коли буває сумно!

Гена слухав усе це сумний-пресумний. З його очей повільно викотилася величезна прозора сльоза. Дивлячись на нього, Чебурашка теж спробував заплакати. Але з його очей викотилася тільки дрібненька-малесенька сльозиночка. Така, що її було навіть соромно показувати.
— То що ж ми маємо робити? — скрикнув крокодил. – Я хочу допомогти їм!
– І я хочу допомогти! – підтримав його Чебурашка. — Хіба мені шкода, чи що? Тільки як?
– Дуже просто, – сказала Галя. — Треба їх передружити між собою.
– А як їх передружити? — запитав Чебурашка.
– Не знаю, – відповіла Галя.
– А я вже придумав! – Заявив Гена. — Треба взяти та написати оголошення, щоб вони приходили до нас. А коли вони приходитимуть, ми їх знайомитимемо між собою!

Ця думка всім сподобалася і друзі вирішили зробити так. Вони розвісять по місту оголошення. Кожному, хто приходитиме до них, вони намагатимуться знайти товариша. А будинок, в якому живе крокодил, було вирішено перетворити на Будинок дружби.
— Отож, — сказав Гена, — із завтрашнього дня за роботу.

Розділ дев’ятий
Наступного вечора робота закипіла. Гена сидів за столом і як головний спеціаліст з оголошень писав:

ВІДКРИВАЄТЬСЯ ДІМ ДРУЖБИ.
КОЖЕН, ХТО ХОЧЕ МАТИ ДРУГА,
НЕХАЙ ПРИХОДИТЬ ДО НАС.

Чебурашка брав ці оголошення та вибігав на вулицю. Він наклеював їх усюди, де можна і де не можна. На стінах будинків, на парканах і навіть на конях, що проходили повз.
Галя тим часом прибирала в хаті. Закінчивши прибирання, вона поставила посередині кімнати стілець і прикріпила до нього табличку:

Для відвідувачів

Після цього друзі посідали на дивані трошки відпочити.
Раптом вхідні двері тихенько заскрипіли, і в кімнату прослизнула маленька жвава бабуся. Вона вела на мотузці велику сіру крису.
Галя скрикнула і залізла з ногами на диван. Гена зірвався з місця, забіг у шафу і зачинив за собою дверцята. Лише Чебурашка спокійно сидів на дивані. Він ніколи не бачив крис і тому не знав, що їх треба боятися.
– Лариско! На місце! – Скомандувала старенька.
І криса швидко залізла у маленьку сумочку, що висіла на руці господині. З сумочки висовувалася тепер лише хитра мордочка з довгими вусами та чорними намистинками очей.
Поступово всі заспокоїлися. Галя знову сіла на диван, а Гена виліз із шафи. На ньому була нова краватка, і Гена вдавав, що тільки за краваткою лазив у шафу.
Тим часом старенька сіла на стілець з табличкою «Для відвідувачів» і запитала:
– Хто з вас буде крокодил?
– Я, – відповів Гена, поправляючи краватку.
– Це добре, – сказала старенька і замислилася.
– Що добре? – Запитав Гена.
— Добре, що ви зелений та плаский.
— А чому це добре, що я зелений та плаский?
— Бо якщо ви ляжете на газоні, то вас не буде видно.
— А навіщо я маю лежати на газоні? — знову запитав крокодил.
— Про це ви дізнаєтесь потім.
— А хто ви така, — нарешті втрутилася Галя, — і чим ви займаєтесь?
— Мене звуть Шапокляк, — відповіла стара. – Я збираю злі….
— Не злі, а злі справи, — поправила її Галя. — Але навіщо?
— Як – навіщо? Я хочу прославитися.
— То чи не краще робити добрі справи? – втрутився крокодил Гена.
– Ні, – відповіла стара, – добрими справами не прославишся. Я роблю п’ять лих на день. Мені потрібні помічники.
— А що ви робите?
— Багато чого, – сказала стара. – Стріляю з рогатки по голубам. Обливаю перехожих із вікна водою. І завжди-завжди переходжу вулицю в недозволеному місці.
— Все це добре! — вигукнув крокодил. — Але чому я маю лежати на газоні?
— Дуже просто, — пояснила Шапокляк. — Ви лягаєте на газон, і, так, як ви зелений, вас ніхто не побачить. Ми прив’язуємо на мотузку гаманець і кидаємо його на бруківку. Коли перехожий нагинається за ним, ви висмикуєте гаманець з-під носа! Здорово я вигадала?
— Ні, — ображено сказав Гена. – Мені це зовсім не подобається! До того ж, на газоні можна застудитися.
— Боюся, що нам не по дорозі, — звернулася до відвідувачки Галя. — Ми, навпаки, хочемо робити добрі справи. Ми навіть збираємось відкрити Будинок дружби!
—Що! – закричала стара. – Дім дружби! Тоді я оголошую вам війну! Мої вітання!
— Стривайте, — затримав її крокодил. — Вам байдуже, кому оголошувати війну?
— Мабуть, так.
— Тоді оголосіть її не нам, а комусь іншому. Ми надто зайняті.
— Можу й комусь іншому, — сказала стара. – Мені не шкода! Лариско, вперед! — скомандувала вона крисі.
І вони обидві зникли за дверима.

Розділ десятий
На наступний вечір відвідувачів в Будинку Дружби приймала Галя, а Гена і Чебурашка сиділи в стороні і грали в лото.
У двері різко подзвонили, і на порозі з’явився хлопчик. Він був би зовсім звичайним, цей хлопчисько, якби не був таким незвичайно розпатланим і замурзаним.
– Тут дають друзів? – запитав він, не привітавшись.
– Не дають, а підбирають, – поправила Галя.
– Це все одно. Головне, тут чи не тут.
– А якого друга тобі треба? – втрутився крокодил.
– Мені треба, мені треба -сказав хлопчисько, і його очі заблищали. – Мені треба двієчника! – Якого двієчника? – Круглого.
– А навіщо тобі круглий двієчник?
– Як – навіщо? Ось мені мама скаже: “Знову в тебе шість двійок в табелі!” – а я відповім: “Подумаєш, шість! А ось у одного мого приятеля цілих вісім!” Зрозуміло?
– Зрозуміло, – сказав крокодил. – І добре б, щоб він був ще і забіяка.
– Навіщо ж це ? – запитав хлопчик.
– Як – навіщо? Ти прийдеш додому, а мама скаже: “Знову в тебе гуля на лобі!” – а ти відповіси: “Подумаєш, одна гуля! Ось у одного мого товариша цілих чотири гулі!”
– Правильно! – весело закричав хлопчик, з повагою подивившись на крокодила. – І ще треба б, щоб він добре стріляв з рогатки. Мені скажуть: “Знову ти розбив чуже вікно?” – а я скажу; “Подумаєш, вікно! Ось мій товариш два вікна розбив!” Правильно я кажу?
– Правильно, – підтримав його Гена.
– Потім ще потрібно, щоб він був добре вихований.
– Навіщо? – запитала Галя.
– Як – навіщо? Мені мама не дозволяє дружити з поганими хлопцями
– Ну що ж, – сказала Галя, – якщо я правильно вас зрозуміла, вам потрібен добре вихований двієчник і бешкетник
– Саме так – підтвердив хлопчик.
– Тоді вам доведеться підійти завтра. Спробуємо для вас що-небудь підібрати.
Після цього замурзаний відвідувач поважно пішов. Зрозуміло, не попрощавшись
– Як же нам бути? – запитала Галя. – Мені здається, ми повинні підібрати йому не бешкетника, а, навпаки, гарного хлопчика Щоб його виправити.
– Ні – заперечив Гена. – Ми повинні підібрати йому те, що він просить. Інакше це буде обман. А я не так вихований.
– Абсолютно вірно, – сказав Чебурашка, – Треба підібрати йому те, що він хоче. Щоб дитина не плакала!
– Добре, – погодилася Галя. – А хто з вас візьметься за цю справу?
– Я візьмуся! – заявив Чебурашка Він завжди намагався братися за важкі справи.
– І я візьмуся! – сказав крокодил. Йому просто дуже хотілося допомогти Чебурашці.

Розділ одинадцятий
Наші герої не поспішаючи йшли по вулиці. Їм було дуже приємно йти і розмовляти.
Але раптом пролунало: б-б-бум!
І щось боляче вдарило крокодила по голові
– Це не ти? – запитав Гена у Чебурашки,
– Що – не ти?
– Це не ти мене вдарив?
– Ні, – відповів Чебурашка. – Я нікого не бив. В цей час знову почулося: б-б-бум! – і щось боляче вдарило самого Чебурашку.
– Ось бачиш, – сказав він. – І мене стукнули! Що б це могло бути? Чебурашка почав озиратися.
І раптом на стовпчику біля паркану він зауважив дуже знайому сіру крису.
– Диви, – сказав він крокодилу, – це криса старої Шапокляк. Тепер я знаю, хто в нас кидається!
Чебурашка був правий. Це була справді стара Шапокляк.
Вона гуляла вулицею разом зі своєю ручною Ларискою і зовсім випадково зустрілася з Геною та Чебурашкою. У друзів був такий задоволений вигляд, що їй одразу захотілося їм чимось насолити. Тому, підхопивши свою крису під пахву, стара обігнала їх і влаштувалася в засідці біля паркану.
Коли приятелі підійшли, вона витягла з кишені паперовий м’ячик на гумці і почала стукати ним друзів по голові. М’ячик вилітав з-за паркану, потрапляв у Гену та Чебурашку і відлітав назад.
А криса Лариска сиділа у цей час нагорі і спрямовувала вогонь.
Але як тільки м’ячик вилетів знову, Гена швидко обернувся і схопив його зубами. Потім вони разом із Чебурашкою повільно стали переходити на інший бік вулиці.
Гумка натягувалася все сильніше і сильніше. І коли Шапокляк висунулась зі свого укриття подивитися, куди подівся її м’ячик, Чебурашка скомандував: «Вогонь!», а Гена розтулив зуби.
М’ячик зі свистом перелетів вулицю і потрапив точно до своєї господині. Стару з паркану як вітром здуло.
Нарешті вона висунулась знову, налаштована вдесятеро войовничіше, ніж раніше.

«Бешкетники! Бандити! Головотяпи нещасні! — ось що хотіла сказати вона від щирого серця. Але не змогла, бо рот у неї був забитий паперовим м’ячиком.
Розгнівана Шапокляк спробувала виплюнути м’ячик, але він чомусь не випльовувався. Що ж їй лишалося робити?
Довелося бігти до поліклініки до відомого доктора Іванова.
– Шубу, шубу шу, – сказала вона йому.
– Шубу, шубу що? — перепитав лікар.
– Шубу, шубу шу!
– Ні, – відповів він. – Шуб я не шию.
— Та не шубу, шубу шу,— знову зашамкала баба,— а м’ясик!
– Ви, мабуть, іноземка! — здогадався лікар.
– Так! так! — радісно закивала Шапокляк.
Їй було дуже приємно, що її прийняли за іноземку.
— А я іноземців не обслуговую, — заявив Іванов і виставив Шапокляк за двері.
Так до самого вечора вона тільки мукала і не говорила жодного слова. За цей час у неї в роті назбиралося стільки лайливих слів, що, коли м’ячик нарешті розмок і вона виплюнула останню тирсу, у неї з рота висипалося ось що:
– Потвори, хулігани, я вам покажу де раки зимують, крокодили, нещасні, зелені, щоб вам пусто було!
І це було ще не все, тому що частину лайливих слів вона проковтнула разом із гумкою.

Розділ дванадцятий
Гена та Чебурашка бігали по різних школах і питали у сторожів, чи немає у них на прикметі круглих двієчників та забіяк. Сторожі були люди статечні. Вони більше любили говорити про відмінників та про вихованих хлопчиків, ніж про двієчників та бешкетників. Загальна картина, намальована ними, була така: всі хлопчики, які приходили до шкіл, вчилися чудово, були ввічливими, завжди віталися, щодня мили руки, а деякі навіть шию.
Зустрічалися, звісно, ​​і бешкетники. Але, що це були за бешкетники! Одне розбите вікно на тиждень і лише дві двійки в табелі.
Нарешті крокодилові пощастило. Він дізнався, що в одній школі навчається просто чудовий хлопчик. По-перше, повний бовдур, по-друге, страшний забіяк, а по-третє – шість двійок на місяць! Це було те, що треба. Гена записав його ім’я та адресу на окремому папірці. Після цього він задоволений пішов додому.
Чебурашці пощастило менше.
Він також знайшов такого хлопчика, якого треба. Не хлопчик, а скарб. Забіяка. Прогульщик. З чудової сім’ї та вісім двійок на місяць. Але цей хлопчик навідріз відмовився бути з тим, у кого буде менше десяти двійок. А вже про такого нема чого було й думати. Тому Чебурашка засмучений пішов додому і одразу ж ліг спати.

Розділ тринадцятий
Другого дня замурзане маля, для якого підбирали двієчників, з’явилося знову.
– Ну що, знайшли? — запитав він у Галі, як завжди забувши привітатись.
– Знайшли, – відповіла Галя. — Здається, підходящий хлопець!
– По-перше, він справжній прогульщик, – сказав крокодил.
– Це добре!
– По-друге, страшний забіяка.
– Чудово!
– По-третє, шість двійок за місяць і до того ж жахливий бруднуля.
— Двійок замало, — підбив підсумок відвідувач. — А взагалі підходящий. Де він вчиться?
– У п’ятій школі, – відповів Гена.
– У п’ятій? — здивувався малюк. — А як його звуть?
— Звати його Дмитро, — сказав крокодил, подивившись у папірець. – Повний бовдур! Те що треба!
– “Те що треба! Те що треба”! – засмутився малюк. — Зовсім не те, що треба. Це ж я сам!
Настрій у нього відразу зіпсувався.
– А ви нічого не знайшли? — спитав він у Чебурашка.
— Знайшов, — відповів той, — з вісьмома двійками. Тільки він не хоче дружити з тобою, тому що в тебе шість. Йому десять двійок подавай! Якби ти десять отримав, ви б порозумілися.
– Ні, – сказав малюк. — Десять — це занадто. Легше отримати чотири. – Він повільно попрямував до виходу.
— Заходь,— услід йому крикнув крокодил,— може, щось підберемо!
– Гаразд! — сказав хлопчик і зник за дверима.

Розділ чотирнадцятий
Пройшла година. Потім ще півгодини. Жодних відвідувачів не було. Але раптом вікно відчинилося, і в кімнату просунулась якась дивна голова з короткими ріжками та довгими рухливими вухами.
– Привіт! – сказала голова. – Здається, я не помилилася!
– Привіт! – відповіли наші друзі.
Вони відразу зрозуміли, хто до них завітав. Така довга шия могла належати лише одному звірові – жирафі.
— Мене звуть Анюта, — сказала гостя. – Мені хотілося би, завести друзів!
Вона понюхала квіти, що стояли на вікні, і продовжувала:
— Вас усіх, мабуть, дуже цікавить питання: а чому така мила й симпатична жирафа, як я, зовсім не має друзів? Чи не так?
Гені, Галі та Чебурашці довелося погодитися, що це справді так.
— Тоді я вам поясню. Справа в тому, що я дуже висока. Щоб зі мною розмовляти, треба обов’язково задирати голову догори. — Жирафа потяглася і пильно подивилася на себе в дзеркало. — А коли ви йдете вулицею, задерши голову догори, ви неодмінно впадете в якусь яму чи канаву!.. Так усі мої знайомі й погубилися по різних вулицях, і я не знаю, де їх тепер шукати! Чи не правда, сумна історія?
Гені, Галі та Чебурашці знову довелося погодитись, що ця історія дуже сумна.
Жирафа говорила довго. За себе та за всіх інших. Але, незважаючи на те, що вона говорила дуже довго, вона не сказала нічого розумного. Ця особливість надзвичайно рідкісна у наш час. Принаймні серед жирафів.
Нарешті, після довгих розмов Гені все-таки вдалося вивести гостю. І коли вона пішла, всі з полегшенням зітхнули.
— Ну що ж, — сказала Галя, — настав час і по хатах. Потрібно хоч трохи відпочити.

Розділ пятнадцятий
Але крокодилові відпочити так і не вдалося. Як тільки він ліг спати, у двері тихенько постукали.
Гена відкрив, і на порозі з’явилася маленька мавпочка у бузковій шапочці та у червоному спортивному костюмі.
— Здрастуйте, — сказав їй крокодил. – Проходьте.
Мавпячка мовчки пройшла і вмостилася на стільці для відвідувачів.
— Вам, певно, потрібні друзі? – звернувся до неї Гена. – Чи не так?
“Так, так”, – закивала гостя, не розкриваючи рота. Здавалося, що весь рот у неї був забитий кашею чи тенісними м’ячиками. Вона не вимовила жодного слова і тільки на знак згоди зрідка кивала головою.
Гена на секунду задумався, а потім спитав навпростець:
— Ви, певно, не вмієте розмовляти?
Як би тепер мавпочка не відповіла, вийшло б одне й те саме. Якби вона, наприклад, кивнула головою: “Так”, то вийшло б: “Так, я не вмію розмовляти”. А якби вона заперечливо похитала головою: «Ні», то все одно вийшло б так: «Ні, я не вмію розмовляти».
Тому довелося їй відкрити рота і викласти з нього все те, що заважало їй говорити: гайки, гвинтики, коробочки з-під гуталіну, ключики, гудзики, гумки та інші потрібні та цікаві предмети.
— Я вмію розмовляти, — нарешті заявила вона і почала знову складати речі за щоку.
— Одну хвилиночку, — зупинив її крокодил, — скажіть заодно: як вас звуть і де ви працюєте?
— Марією Францівною, — назвалася мавпочка. — Я виступаю у цирку з вченим дресирувальником.
Після цього вона швидко запхала всі свої багатства назад. Мабуть, її турбувало, що вони лежать на чужому, зовсім незнайомому столі.
— А який друг вам потрібен? – продовжував розпитування Гена.
Мавпа трохи подумала і знову потяглася, щоб витягнути все те, що заважало їй говорити.
– Зачекайте, – зупинив її Гена. — Вам, мабуть, потрібний товариш, з яким зовсім не треба було б розмовляти? Правильно?
«Правильно, – кивнула головою відвідувачка з дивним ім’ям – Марія Францівна. – Правильно, правильно, правильно!
– Ну що ж, – закінчив крокодил, – тоді зайдіть до нас за тиждень.
Після того як мавпочка пішла, Гена вийшов за нею і написав біля входу на папірці:

БУДИНОК ДРУЖБИ ЗАКРИТИЙ НА ВЕЧЕРЮ

Потім він трохи подумав і додав:

І ДО РАНКУ.

Проте на Гену чекали нові несподіванки. Коли мавпочка складала за щоку всі свої цінні предмети, вона випадково запхала туди маленький крокодилячий будильник. Тому вранці крокодил Гена проспав на роботу і мав, через це, велику розмову з директором.
А у мавпочки, коли вона пішла від крокодила, весь час щось дзвеніло у вухах. І це її дуже непокоїло. А рано-вранці, о шостій годині, у неї так голосно забрязкотіло в голові, що бідна мавпочка прямо з ліжка побігла до кабінету лікаря Іванова.
Лікар Іванов уважно прослухав її через слухову трубку, а потім заявив:
— Одне з двох: або у вас нервовий тик, або невідома науці хвороба! В обох випадках добре допомагає касторка. (Він був дуже старомодним, цей лікар, і не визнавав жодних нових ліків.) Скажіть, — знову запитав він у мавпочки, — у вас, певно, це не вперше?
Хоч би як мавпочка закивала у відповідь: «так» чи «ні», все одно вийшло б, що не в перший. Тому їй нічого не залишалося робити, як витягти з рота всі свої скарби. Тут лікарю все стало зрозуміло.
— Наступного разу, — сказав він, — якщо у вас почнеться музика, перевірте спочатку, можливо, ви запхали за щоку радіоприймач, або головний міський годинник.
На цьому вони розпрощалися.

Розділ шістнадцятий
За кілька днів, увечері, Гена влаштував маленьку нараду.
— Може, це не зовсім тактовно, те, що я хочу сказати, — почав він, — але я скажу. Мені дуже подобається те, що ми з вами робимо. Це ми просто здорово придумали! Але відколи ми все це здорово придумали, я втратив спокій! Навіть уночі, коли всі нормальні крокодили сплять, я маю вставати та приймати відвідувачів. Так продовжуватися не може! Потрібно обов’язково знайти вихід.
— А мені здається, що я знайшов, — сказав Чебурашка. — Тільки я боюсь, що це вам не сподобається!
— Що ж?
— Нам треба збудувати новий будинок. От і все!
– Правильно, – зрадів Гена. – А старий ми закриємо!
— Тимчасово закриємо, — поправила його Галя. – А потім знову відкриємо у новому будинку!
— Отже, з чого ж ми почнемо? – Запитав Гена.
— Насамперед нам треба вибрати ділянку, — відповіла Галя. — А потім нам треба вирішити, з чого ми будуватимемо.
— З ділянкою справа проста, — сказав крокодил. — Позаду мого будинку є дитячий садок, а поряд з ним невеликий майданчик. Там і будуватимемо.
— А з чого?
— Звичайно, з цегли!
— А де їх взяти?
— Не знаю.
— І я не знаю, – сказала Галя.
— І я теж не знаю, – сказав Чебурашка.
— Слухайте, — раптом запропонувала Галя, — давайте зателефонуємо до довідкового бюро!
— Давайте, — погодився крокодил і зняв телефонну трубку. – Алло, довідкове! – сказав він. — Ви не підкажете нам, де можна дістати цеглу? Ми хочемо звести маленький будиночок.
— Хвилинку! – відповіло довідкове. – Дайте подумати. — А потім відповіло: — Питанням цегли в нашому місті займається Іван Іванович. Тож йдіть до нього.
— А де він живе? – Запитав Гена.
— Він не живе, – відповіло довідкове, – він працює. У великій будівлі на майдані. До побачення.
— Ну що ж, – сказав Гена, – пішли до Івана Івановича! — І він витяг з шафи свій самий ошатний костюм.

Розділ сімнадцятий
Іван Іванович сидів у великому світлому кабінеті за письмовим столом і працював.
З великої купи паперів на столі він брав один, писав на ньому: «Дозволити. Іван Іванович» – і відкладав у ліву сторону.
Потім він брав наступний папірець, писав на ньому: «Не дозволити. Іван Іванович» — і відкладав у правий бік.
І так далі:
«Дозволити. Іван Іванович».
«Не дозволити. Іван Іванович».
— Здрастуйте, — ввічливо привіталися наші друзі, заходячи до кімнати.
— Здрастуйте, — відповів Іван Іванович, не відриваючись від роботи.
Гена зняв свій новий капелюх і поклав його на кут столу. В ту ж мить Іван Іванович написав на ньому: «Дозволити. Іван Іванович», бо перед цим він написав на якомусь папірці: «Не дозволити. Іван Іванович».
— Ви знаєте, нам потрібна цегла!.. — почала розмову Галя.
— Скільки? – поцікавився Іван Іванович, продовжуючи писати.
— Багато, – квапливо вставив Чебурашка. – Дуже багато.
— Ні,— відповів Іван Іванович,— я багато дати не можу. Можу дати лише половину.
— А чому?
— У мене таке правило, — пояснив начальник, — робити все наполовину.
— А чому у вас таке правило? — запитав Чебурашка.
— Дуже просто, — сказав Іван Іванович. — Якщо я все робитиму до кінця і всім все дозволятиму, то про мене скажуть, що я надто добрий і кожен у мене робить, що хоче. А якщо я нічого не робитиму і нікому нічого не дозволятиму, то про мене скажуть, що ледар і всім тільки заважаю. А так про мене ніхто нічого поганого не скаже. Зрозуміло?
— Ясна річ, — погодилися відвідувачі.
— То скільки цегли вам потрібно?
— Ми хотіли звести два маленькі будиночки, — схитрував крокодил.
— Ну що ж,— сказав Іван Іванович,— я вам дам цеглини на один маленький будиночок. Це буде тисяча штук.  Іде?
— Іде, – кивнула головою Галя. — Тільки нам ще потрібна машина, щоб привезти цеглу.
— Ну ні,— протяг Іван Іванович,— машину я вам дати не можу. Я можу дати лише півмашини.
— Але ж половинка машини не зможе їхати! – заперечив Чебурашка.
— Справді, – погодився начальник, – не зможе. Ну, тоді ми зробимо так. Я вам дам цілу машину, але привезу цеглу лише на половину дороги.
— Це буде якраз біля дитсадка, — знову схитрував Гена.
— Виходить, домовилися, — сказав Іван Іванович.
І він знову зайнявся своєю важливою роботою — дістав із купки папірець, написав на ньому: «Дозволити. Іван Іванович» і потягнувся за наступним.

Розділ вісімнадцятий
Другого дня до дитячого садка під’їхала велика вантажна машина, і двоє робітників вивантижили тисячу штук цегли.
— Нам треба обов’язково обнести нашу ділянку парканом, — сказала Галя, — щоб ніхто не заважав нам будувати.
– Правильно, – погодився Гена. — Із цього й почнемо!
Вони роздобули кілька десятків дошок, закопали по кутах ділянки стовпи і поставили невисокий дерев’яний паркан. Після цього робота розпочалася.
Чебурашка і Галя підносили глину, а крокодил надів брезентовий фартух і став муляром.
Одне тільки бентежило Гену.
— Розумієш, — казав він Чебурашці, — побачать мене мої знайомі і скажуть: «Ось тобі раз, крокодил Гена, а займається такою несерйозною роботою!». Незручно вийде!
— А ти одягни маску, — запропонував Чебурашка. — Тебе ніхто не впізнає!
– Правильно, – стукнув себе по чолі крокодил. — Як це я не додумався!
З того часу він приходив на будівництво будиночка лише в масці. І в масці крокодила ніхто не впізнавав. Тільки одного разу крокодил Валера, Генин змінщик, проходячи повз паркан, закричав:
— Ого-го, що бачу! Крокодил Гена працює на будівництві! Ну як справи?
– Справи добре, – відповів Гена незнайомим голосом. — Тільки я не Гена це раз. А по-друге, я взагалі не крокодил!
Цим він одразу поставив Валеру на місце.

Розділ дев’ятнадцятий
Якось увечері крокодил Гена першим прийшов на будівництво. І раптом він побачив, що вздовж паркану тягнеться такий напис:

ОБЕРЕЖНО, ЗЛА СОБАКА!

«Ось тобі раз! – подумав Гена. — Хто її привів? Може, Чебурашка? У нього багато всяких дивних знайомих!
Крокодил сів на сходинку, щоби дочекатися появи Чебурашки.
Через півгодини, наспіваючи пісеньку, прийшов Чебурашка.
— Ти не знаєш, — звернувся до нього крокодил, — звідки тут узявся злий собака?
Чебурашка витріщив очі.
– Не знаю, – сказав він. – Вчора її не було. Може, її Галя привела?
Але коли прийшла Галя, з’ясувалося, що і вона не приводила ніякого злого собаки.
— Отже, собака сам прийшла, — зробив припущення Чебурашка.
– Сама? – здивувався крокодил. – А хто ж зробив напис?
– Сама й написала. Щоб її не турбували через дрібниці!
– Як би там не було, – вирішила дівчинка, – треба її звідти виманити! Давайте прив’яжемо шматочок ковбаси на мотузку і кинемо на ділянку. А коли собака схопиться за нього зубами, ми його звідти витягнемо через хвіртку.
Так вони й зробили. Взяли шматок ковбаси з вечері Чебурашки, прив’язали до мотузки і кинули через паркан.
Але ніхто за мотузок не смикав.
— А може, вона не любить ковбаси? – сказав Чебурашка. — Може вона любить рибні консерви? Чи, наприклад, канапки з сиром?
— Якби не нові штани, — вибухнув Гена, — я показав би їй!
Невідомо, чим би все це скінчилося, якби через паркан раптом не перескочила кішка. Вона тримала в зубах ту саму ковбасу на мотузці.
Кішка подивилася на друзів і швидко втекла. Так швидко, що Чебурашка не встиг навіть потягнути за мотузочку і висмикнути свою вечерю.
— Що це таке? — розчаровано промовив він. – Пишуть одне, а насправді інше! — Він зайшов за хвіртку. — Жодної собаки немає!
– І не було! – здогадалася Галя. – Просто хтось вирішив нам шкодити! От і все!
– А я знаю хто! – Закричав Гена. — Це стара Шапокляк! Більше нікому! Через неї ми цілий вечір не працювали! А завтра вона ще щось придумає. Ось побачите!
– Завтра вона нічого не вигадає! – твердо заявив Чебурашка. Він стер перший напис і написав на паркані:

ОБЕРЕЖНО: ЗЛИЙ ЧЕБУРАШКА!

Потім він вибрав довгу і міцну жердину і притулив його до хвіртки зсередини. Якби хтось тепер прочинив хвіртку і засунув туди свій цікавий ніс, жердина неодмінно вдарила б його по голові.
Після цього Галя, Гена та Чебурашка спокійно розійшлися по своїх справах.

Розділ двадцятий
Щоразу пізно ввечері стара Шапокляк виходила з дому для нічного розбійництва. Вона підмальовувала вуса на афішах і плакатах, витрушувала з смітників сміття і зрідка стріляла з пугача, щоб налякати нічних перехожих.
І цього вечора вона теж вийшла з дому і попрямувала до міста разом зі своєю ручною крисою Ларискою.
Насамперед вона вирішила піти на будівництво нового будинку, щоб навести там черговий безлад.
Коли стара підійшла до паркану, вона побачила на ньому такий напис:

ОБЕРЕЖНО: ЗЛИЙ ЧЕБУРАШКА!

«Цікаво, — подумала стара, — хто ж це такий — злий Чебурашка? Треба подивитися!”
Їй захотілося прочинити хвіртку і зазирнути всередину. Але як тільки вона це зробила, палиця, приставлена ​​зсередини, одразу ж впала і боляче вдарила її по носі.
– Потвори! – закричала стара. — Забіяки! Я вам тепер зроблю! Ось побачите! — І, засунувши свою ручну крису під пахву, вона побігла у бік зоопарку.
У голові старої Шапокляк уже визрів грізний план помсти. Вона знала, що в зоопарку живе дуже злий і дурний носоріг на ім’я Пташенятко. Стара по неділях годувала його бубликами, намагаючись приручити до себе. Носоріг з’їв цілих п’ять бубликів, і Шапокляк вважала, що він буде її слухатись. Вона хотіла наказати йому, щоб він прибіг на будівництво, покарав цього «злого Чебурашку» і переламав усе, що можна.
Ворота зоопарку були зачинені. Не довго думаючи, стара перемахнула через паркан і попрямувала до клітки з носорогом.
Носоріг, звісно, ​​спав. Уві сні він, звичайно, хропів. А хропів він так сильно, що зовсім незрозуміло було, як він примудряється спати при такому шумі.
– Гей ти, вставай! – сказала йому стара. – Справа є!
Але Пташенятко нічого не чув.
Тоді вона почала штовхати його в бік через ґрати кулаком. Це теж не дало жодного результату.
Довелося старій знайти довгу палицю і палицею бити носорога по спині.
Нарешті Пташенятко прокинулося. Він був страшенно злий через те, що його розбудили. І звичайно, він уже не пам’ятав про жодні з’їдені бублики.
А Шапокляк відчинила дверцята і з криком «Вперед! Швидше!» побігла до виходу з зоопарку.
Носоріг кинувся за нею і зовсім не тому, що йому хотілося «швидше» та «вперед». Просто йому дуже хотілося вдарити цю шкідливу стару.
Перед самісінькою брамою Шапокляк зупинилася.
– Стоп! – сказала вона. – Треба відчинити ворота.
Проте носоріг не зупинився. Прямо з ходу він підбіг до старої і піддав їй так, що вона миттю перелетіла через паркан.
– Бандит! Хуліган! — закричала стара, потираючи забиті місця. – Зараз я тобі покажу!
Але показати їй нічого не вдалося: носоріг проломив ворота і знову кинувся за нею в погоню.
– Бовдур нещасний! – кричала Шапокляк на ходу. — Зараз побіжу до міліції, там тобі так дадуть! Там тебе провчать!
Але в міліцію їй бігти не можна було: там, швидше за все, провчили б саме її, а не носорога.
Невідомо, що було б далі, якби на дорозі раптом не було високого дерева. В одну мить стара залізла на самий його вершечок.
— Порядок, — сказала вона, зручніше влаштовуючись на гілках. – Сюди йому не залізти! Ку-ку!
Носоріг потоптався, потоптався внизу, а потім ліг спати, знайшовши недалеко відповідний рівчак.

Розділ двадцять перший
А в цей час Чебурашка, просидівши весь вечір у крокодила, вирішив нарешті піти додому. Дорогою він надумав зайти на будівництво нового будинку, щоб подивитися, чи все там гаразд. На теперішній час це було не зайвим.
Чебурашка повільно йшов темною вулицею. Усі в місті давно спали і довкола не було ні душі. Але раптом прямо над Чебурашкою, на високому дереві, почувся якийсь шум.
– Хто там? – запитав він.
– Це я, – відповів йому тоненький голосок. – Стара Шапокляк.
І Чебурашка розгледів у гілках свою стару знайому.
– А що ви там робите?
— Вишу, — відповіла стара. – Вже дві години.
— Зрозуміло, — сказав Чебурашка і подався далі.
Його анітрохи не здивувала відповідь старої. Від неї можна було очікувати будь-що. І якщо вона дві години висить на дереві, вона знає, що робить. Проте в останню мить Чебурашка повернувся.
— Цікаво, а скільки часу ви забиралися туди? Напевно, не менше ніж годину?
– А як же, – сказала стара, – я не така лінива. Я залізла сюди за десять секунд!
– За десять секунд? Так швидко? А чому?
— Бо за мною гнався носоріг. Ось чому!
– Оце так! – Протяг Чебурашка. — А хто ж його випустив із зоопарку? І навіщо?
Але більше стара нічого не хотіла пояснювати.
— Багато знатимеш, скоро постарієш! – тільки й сказала вона.
Чебурашка задумався. Він багато разів чув про цього злого та дурного носорога і чудово розумів: треба щось робити. Інакше скоро не тільки Шапокляк, а й решта мешканців міста опиняться на деревах, ніби ялинкові прикраси.
“Побіжу я його шукати!”, – Вирішив наш герой.
За кілька секунд він натрапив на носорога. Той заревів і кинувся за сміливцем. Вони мчали вулицею з шаленою швидкістю. Нарешті Чебурашка повернув за ріг, а носоріг пролетів далі.
Тепер уже Чебурашка біг за носорогом, намагаючись не відставати. При зручній нагоді він збирався зателефонувати до зоопарку та покликати на допомогу служителів.
“Цікаво, як мене нагородять за його затримання?”, – розмірковував Чебурашка на ходу.
Він знав, що є три медалі: «За порятунок потопаючих», «За хоробрість» та «За працю». «За порятунок потопаючих» сюди не підходило.
«Напевно, дадуть «За хоробрість»», — думав він, переслідуючи Пташенятко.
«Ні, мабуть, «За хоробрість» не дадуть», — майнуло в нього в голові, коли йому доводилося знову тікати від розгніваного носорога.
А коли він пробіг містом цілих п’ятнадцять кілометрів, то остаточно переконався, що буде нагороджений медаллю «За працю».
Але ось Чебурашка побачив одинокий маленький будиночок, що стоїть осторонь. Він одразу ж попрямував до нього. Носоріг не відставав. Вони оббігли навколо будиночка п’ять чи шість разів.
Тепер стало зовсім незрозуміло: хто ж за ким женеться? Чи носоріг за Чебурашкою, чи Чебурашка за носорогом, чи кожен з них бігає сам по собі!
Щоб розібратися в цій плутанині, Чебурашка відскочив убік. І поки носоріг один гасав по колу, Чебурашка спокійно сидів на лавці і розмірковував.
Раптом йому в голову прийшла чудова думка.
– Гей, друже! – закричав він носорогу. — Давай за мною! — І сам помчав до довгої вулички, що поступово звужувалася.
Пташенятко кинулося за ним.
Вуличка ставала дедалі вужчою. Нарешті вона звузилася настільки, що носоріг бігти далі не міг. Він застряг між будинками, як корок у пляшці!
Вранці за ним прийшли служителі із зоопарку. Вони довго дякували Чебурашкові і навіть пообіцяли подарувати йому живе слоненя, коли в них буде зайве!
А стару Шапокляк у цей день знімала з дерева ціла пожежна команда.

Розділ двадцять другий
Тепер будівництву вже ніхто не заважав.
Але справа все одно просувалося дуже повільно.
— Якщо ми й далі будуватимемо втрьох, — сказав якось Гена, — то ми збудуємо наш будинок не раніше ніж через рік! Нам обов’язково потрібні помічники!
– Правильно! – підтримав його Чебурашка. — І я знаю, де їх можна взяти.
– Де ж?
– Зараз скажу. Для кого ми зводимо наш будинок?
– Для тих, хто хоче потоваришувати!
— Нехай вони й допомагають нам! Правильно?
– Правильно! — закричали Галя та крокодил. – Це ти здорово придумав! Потрібно їх обов’язково покликати!
І на будівництві стали з’являтися помічники. Прийшла жирафа Анюта, мавпочка Марія Францівна і, певна річ, двієчник Діма. Крім того, до будівельників приєдналася дуже скромна та вихована дівчинка Маруся, кругла відмінниця.
У неї теж не було друзів, бо вона була дуже тихою і непомітною. Ніхто навіть не помітив, як вона з’явилася біля будиночка і почала допомагати. Про її існування дізналися лише на четвертий чи п’ятий день.
Працювали будівельники до пізнього вечора. А коли ставало темно, жирафа брала в зуби ліхтар і овітлювала будівельний майданчик. Тільки не треба було говорити їй за це «дякую», бо вона обов’язково сказала б «будь ласка» і ліхтар відразу впав би на вашу голову.
Якось увечері на вогник зайшов високий рудий громадянин із блокнотом в руках.
– Вітаю! – сказав він. – Я з газети. Поясніть, будь ласка, що ви тут робите?
– Ми будуємо будинок, – відповів Гена.
– Який будинок? Для чого? — почав питати кореспондент. – Мене цікавлять цифри.
— Будиночок у нас буде маленький, — пояснив крокодил. — П’ять кроків завширшки і п’ять кроків завдовжки.
– Скільки поверхів?
– Поверх один.
— Запишемо, — сказав кореспондент і щось накреслив у своєму блокноті. (Жирафа тим часом світила йому ліхтарем.) — Далі!
— У нас буде чотири вікна й одні двері, — вів далі Гена. — Будиночок буде невисокий, лише два метри. Кожен, хто хоче, приходитиме сюди до нас і підбиратиме собі друга. Ось тут біля вікна ми поставимо столик для роботи. А ось тут біля дверей — диван для відвідувачів.
— А хто працює на будівництві?
– Усі ми, – показав Гена. — Я, Чебурашка, жирафа, двієчник Діма та інші.
– Ну що ж, все зрозуміло! – сказав кореспондент. — Тільки цифри у вас якісь нецікаві, Прийдеться дещо підправити. — І він попрямував до виходу. – До побачення! Читайте газети!
На наступний день, в газетах, наші друзі з подивом прочитали таку замітку:

НОВИНИ

У нашому місті будується чудовий будинок – Будинок дружби.
Висота його – десять поверхів.
Ширина – п’ятдесят кроків.
Довжина теж.
На будівництві працюють десять крокодилів, десять жираф, десять мавп та десять круглих відмінників.
Будинок дружби буде збудований вчасно.

– Так, – сказали “десять крокодилів”, після того як прочитали замітку, – треба ж так підправити!
— Брехун він! — просто заявили «десять круглих відмінників», шморгаючи носом. — Ми зустрічалися з такими!
І всі будівельники одноголосно вирішили не підпускати більше високого громадянина до свого будиночка. Навіть на десять гарматних пострілів.

Розділ двадцять третій
Будинок зростав не щодня, а щогодини. Спочатку він був крокодилові по коліно. Потім по шию. А потім зовсім закрив його з руками. Усі були дуже задоволені. Тільки Чебурашка з кожним днем ​​ставав все сумнішим і сумнішим.
– Що з тобою? — запитав його якось крокодил. – У тебе неприємності?
– Так, – відповів Чебурашка, – у мене неприємності. Наш магазин мають намір закривати. Ніхто не купує уцінених товарів!
— Чого ж ти мовчав раніше? — знову запитав Гена.
— Я не хотів турбувати вас через дрібниці. У вас же своїх турбот вистачає!
— Нічого собі дрібниці! — скрикнув крокодил. — Ну гаразд, ми тобі якось допоможемо.
— Придумав! — закричав він за п’ять хвилин. — У якій годині відкривається твій магазин?
— Об одинадцятій.
– Добре! Все буде в порядку!

Наступного дня крокодил насамперед відпросився з роботи. Натомість у зоопарку чергував його змінник Валера.
А сам Гена і всі інші друзі, хто був вільний цього ранку, за дві години до відкриття зібралися біля входу в магазин Чебурашки.
Гена, Галя, Дмитро, довгонога жирафа і сам Чебурашка тупцювали біля дверей, зазирали у вікна і нетерпляче вигукували:
— Коли його відчинять! Коли його відчинять?
Підійшов директор магазину та продавці.
Вони теж стали заглядати у вікна свого магазину та вигукувати:
— Коли його відчинять! Коли ж його нарешті відчинять?
Проходила повз стара Шапокляк зі своєю дресированою Ларискою. Подумала, подумала і стала в чергу.
Підійшов маленький дідок з великою сумкою і запитав у неї, що ж будуть продавати. Шапокляк нічого не відповіла і лише багатозначно знизувала плечима.
«Напевно, щось цікаве», — вирішив дідок і теж почав заглядати у вікна.
До відкриття магазину черга досягла катастрофічних розмірів.
Об одинадцятій двері відчинилися, і люди кинулися в магазин.
Вони купували все, що потрапляло під руку. Прикро було простояти дві години у черзі і нічого не купити. Тільки гасові лампи нікому не потрібні були. Усі мали електрику.

Тоді директор магазину дістав фарби та написав:

Є ГАСОВІ ЛАМПИ!!
ПРОДАЖ У ДВОРІ.
ВІДПУСКАЄМО ПО ДВІ ШТУКИ В ОДНІ РУКИ!

Відразу всі покупці кинулися на подвір’я і почали розкуповувати лампи. Ті, хто купив їх, були дуже задоволені собою, а ті, кому ламп не вистачило, дуже засмучувалися і лаяли магазинне начальство.
Що до старої Шапокляк, то вона придбала аж дві пари — для себе і для своєї Лариски. Так вони, ці лампи, і зберігаються в неї досі. Як то кажуть, на чорний день.

Розділ двадцять четвертий
Якось у неділю Гена звернувся до всіх будівельників.
– Стіни будиночка майже готові, – сказав він. — І треба вирішити: з чого робити дах?
– Як – з чого! — вигукнула жирафа. — Але ж це дуже просто! — Вона нахилилася, поправила цеглу, що неправильно лежала на стіні, і продовжувала: — Дах зазвичай роблять з того, що не пропускає воду! Втім, дах можна взагалі не робити!
— Дякую, — подякував Анюті крокодил. — Нам стало все зрозуміло! А що скаже наша шановна мавпочка?
Марія Францівна задумалася на хвилинку, потім витягла з кишені чисту носову хусточку, виклала в неї всі свої скарби і сказала:
– Нічого.
Після цього вона старанно поклала всі свої коштовності назад у рот. Між іншим, останнім часом щоки у мавпочки помітно погладшали. Тому що нові знайомі стали віддавати їй на зберігання різні дрібні предмети.
Якщо ви, наприклад, випадково знайшли на вулиці ключик від валізи, а самої валізи поки що не знайшли, ви спокійно могли б віддати свій ключик мавпці. На той час, коли до вас нарешті потрапить валіза, ключик буде в неї цілий і неушкоджений.
— Ну що ж, — продовжував тим часом Гена, — невже ніхто нічого не порадить?
— А можна мені сказати? – попросила тиха дівчинка Маруся. — Мені здається, я придумала. Ось у нас довкола будиночку стоїть паркан. А він тепер нам не потрібен! З нього можна зробити дах!
– Ура! – Закричали будівельники. – Вона правильно придумала!
– Згоден, – сказав Гена. — Але ж тоді мені потрібні цвяхи. – Він прикинув . — Приблизно сорок штук цвяхів! А де їх взяти?
Усі подивилися на Чебурашку.
— Треба, значить, треба! – скромно сказав він. – Я дістану цвяхи!
Він трохи подумав і побіг на околицю міста. Туди, де містився головний міський будівельний склад.
Біля воріт складу сидів на лавці головний комірник у валянках.
Чебурашка вирішив розпочати розмову здалеку.
— Сонечко світить, трава зеленіє! – сказав він. — А нам ось так потрібні цвяхи! Не дасте трохи?
— Це не трава зеленіє, — відповів комірник. – Це фарбу розлили. А цвяхів нема. Кожен ящик на обліку.
— Як пташки співають, — вів далі Чебурашка. – Заслухаєшся! А може, знайдете зайві? Нам небагато треба!
— Якби це пташки співали… — зітхнув комірник. — Це ворота скриплять. І шукати не буду! Нічого зайвого нема!
— Дуже шкода, — сказав Чебурашка, — що це не пташки скриплять! А ми будуємо Дім дружби!
– Будинок дружби? — зацікавився комірник. — Тоді інша справа! Тоді я дам тобі цвяхи. Так і бути, бери! Тільки я дам тобі погнуті цвяхи. Іде?
– Іде! — зрадів Чебурашка. – Велике дякую. Тільки дайте мені заодно і погнутий молоток!
– Погнутий молоток? — здивувався комірник. – А навіщо?
– Як – навіщо? Забивати погнуті цвяхи!
Тут навіть комірник у валянках, що всяке бачив, не втримався і зареготав.
— Ну, гаразд, так і бути. Дам тобі рівних цвяхів! А погнуті випрямлю сам! Тримай.
І втішений Чебурашка побіг на будівництво.

Розділ двадцять п’ятий
І ось уже будиночок майже готовий. Залишається зовсім небагато. Треба лише пофарбувати його зсередини та зовні. І тут у друзів виникли розбіжності.
Крокодил Гена сам був зеленим, і він вважав, що будиночок має бути зеленого кольору. Тому що цей колір найприємніший для очей. Коричнева мавпочка Марія Францівна вважала, що найприємніший для очей — коричневий колір. А довгаста Анюта весь час твердила, що найкращий — жирафовий колір. І якщо зробити будинок таким, то всі жирафи міста будуть дуже вдячні будівельникам.
Нарешті Чебурашка запропонував кожному вибрати одну стіну і пофарбувати її так, як хочеться.
Будиночок вийшов на славу. Всі стіни в нього вийшли різні: одна – зелена, друга – коричнева, третя – жовта з чорними плямами. А четверта стіна відливала всіма кольорами веселки. Її фарбував двієчник Діма. У нього не було улюбленої фарби, тому він занурював пензлик у всі відра по черзі.
— Ти знаєш, — сказала Галя Чебурашці, — ми з Геною вирішили, що тобі треба сказати вітальну промову під час відкриття будиночка.
— Але я боюсь, у мене нічого не вийде, — відповів Чебурашка. – Я ніколи не говорив промов!
— Нічого, вийде, — заспокоїла його Галя. — Треба трохи потренуватися. Я зараз скажу тобі один невеликий вірш, а ти ходи і весь час повторюй. Якщо ти повториш його без запинки, то ти зможеш сказати будь-яку промову.
І вона сказала йому одну невелику скоромовку, яку запам’ятала з дитинства:

Мишка сушок насушила,
Мишка мишок запросила.
Мишки сушку їсти стали
І всі зуби поламали.

— Це дуже легкий вірш, — подумав Чебурашка. — Я його одразу повторю. І він продекламував:

Миска сусок насусила,
Миска мисок запросила.
Миски суски кусати стали
Зуби жразу всі зламали.

«Ні,— подумав він,— щось я неправильно кажу. Чому „миски“ та чому „кусати“? Правильно будеговорити „мишки“ та „їсти“. Ану спробуємо спочатку!»

Мишка сушок насушила,
— правильно розпочав він.
Мишка мисок запросила, – теж майже правильно. Але далі вийшло ось що:

Мишки суски кусати стали
Жуби шражу ж і шломали.

— Сцо це таке получається? – розсердився Чебурашка. — Я і двох шлів жв’язати не можу! Жначить, треба якомога білше повторювати!

І він повторюва і повторював, всю ніч!

Розділ двадцять шостий
Свято вийшло на славу. Всі будівельники з’явилися на нього дуже радісні та ошатні.
Крокодил Гена одягнув найкращий костюм і найкращий солом’яний капелюх.
Галя була у своїй улюбленій червоній шапочці.
А жирафа Анюта та мавпочка Марія Францівна виглядали, наче вони прийшли сюди прямо з хімчистки.
Галя, Гена та Чебурашка втрьох вийшли на ганок.
— Шановні громадяни, – першою почала Галя.
— Шановні громадянки, — продовжив крокодил.
— І шановні громаденята, — останнім сказав Чебурашка, щоб теж щось сказати.
— Зараз вам Чебурашка скаже промову! – Закінчила Галя.
— Говори, — підштовхнув Чебурашку крокодил. – Ти готовий?
— Звичайно, — відповів той. — Всю ніч повторював!
І Чебурашка сказав промову. Ось вона, промова Чебурашки:
— Що я можу шказати? Усі ми дуже раді! Будували ми, будували і нарешті збудували! Які ми щасливі! Ура!
— Ура! – Закричали будівельники.
— Ну, сцо? — запитав Чебурашка. – Ждорово в мене вийсло?
— Ждорово! – похвалив його Гена. – Молодчага!
Після цього крокодил урочисто перегриз стрічку, прив’язану над порогом, і Чебурашка під загальні оплески відчинив вхідні двері.
Але як тільки Чебурашка відчинив вхідні двері, йому на голову несподівано впала велика червона цегла! У Чебурашки у голові все перемішалося. Він уже не розумів, де небо, де земля, де будиночок і де сам він Чебурашка.
Але незважаючи на це, Чебурашка одразу зрозумів, хто поклав цеглу на двері.
— Ну постривай же! – сказав він. — Ну постривай, нещасна Шапокляк! Я з тобою ще поквитаюсь!
А нещасна Шапокляк стояла на балконі свого будинку і дивилася в підзорну трубу, як у Чебурашки на голові виростала здоровенна гуля.
Вона давала заглядати в трубу і своїй дресированій крисі Ларисці. Обидві були щасливі, як ніколи.

Розділ двадцять сьомий
— А тепер настав час для роботи, — сказала Галя. — Зараз ми записуватимемо до книги всіх, кому потрібні друзі. Скажіть, будь ласка, хто перший?
Але тут настала пауза. Хоч як дивно, першого не було.
— Хто ж перший? – перепитав Гена. — Невже нікого нема?
Усі мовчали. Тоді Галя звернулася до довгоногої жирафи:
— Скажіть, а хіба вам не потрібні друзі?
— Не треба, — відповіла Анюта. – У мене вже є друг.
— Хто ж це? — запитав Чебурашка.
— Як хто? Мавпочка! Ми з нею давно потоваришували!
— А як же ви з нею гуляєте? — знову запитав Чебурашка. — Вона ж може провалитися в яму!
— Ні, не може, – сказала жирафа. Вона нахилилася, відкусила шматочок солом’яного капелюха крокодила і продовжувала: — Коли ми гуляємо, вона сидить у мене на шиї, як комір. І нам дуже зручно розмовляти.
— Оце так! – здивувався Чебурашка. — Я до цього ніколи не додумався б!
— Ну, а ти, Дімо? — спитала Галя. – Хіба ти завів собі друга?
— Завів, – відповів Діма. – Ще як завів!
— Хто ж це, як не секрет? Покажи нам.
— Ось хто. — Діма показав пальцем на Марусю.
— Але ж у неї зовсім немає двійок! – здивувався Гена.
— Це, звичайно, погано, – погодився хлопчик. — Але двійки це не головне. Якщо у людини немає двійок, це не означає, що вона нікуди не годиться! Зате у неї можна списати, і вона допомагає мені робити уроки! Ось!
— Ну що ж, — сказала Галя, — дружіть на здоров’я! Ми будемо лише раді. Правильно я кажу?
— Правильно, — погодилися Гена та Чебурашка. — Тільки кого ми передружитимемо, якщо всі вже передружилися?
Питання було справедливе. Більше охочих подружитися не виявилося.
— Що ж це виходить? — сумно сказав Чебурашка. – Будували, будували, і все марно.
— І зовсім немарно, — заперечила Галя. — По-перше, ми подружили жирафу та мавпочку. Правильно?
— Правильно! – закричали всі.
— По-друге, ми подружили Діму та Марусю. Правильно?
— Правильно! – закричали всі.
— А по-третє, тепер у нас є новий будиночок, і ми можемо його комусь подарувати. Наприклад, Чебурашці, адже він живе у телефонній будці. Правильно?
— Правильно! — утретє закричали всі.
— Ні, неправильно, – раптом сказав Чебурашка. – Цей будинок треба віддати не мені, а всім нам разом. Ми влаштуємо тут клуб і приходитимемо сюди вечорами, щоб грати і бачитись один з одним!
— А як же ти? — спитав крокодил. — Ти так і житимеш у телефонній будці?
— Нічого, – відповів Чебурашка. — Я якось переб’юся. Але якби мене взяли в дитячий садок працювати іграшкою, то це було б просто здорово! Вдень я грав би з дітьми, а вночі я спав би в цьому садку і заодно сторожував би його. Тільки ніхто мене не візьме до дитячого садка, адже я ж невідомо хто.
— Як це так, невідомо хто? — скрикнув крокодил. – Дуже навіть відомо! Хотів би я бути таким невідомо хто!
— Ми всі за тебе попросимо, — сказали звірі Чебурашці. — Тебе будь-який дитячий садок візьме на роботу і ще дякувати буде!
— Ну що ж, – сказав Чебурашка, – тоді я дуже щасливий!
Так наші герої і зробили. У будиночку влаштували клуб, а Чебурашку віддали в дитячий садок іграшкою. Усі були дуже задоволені.
Тому я вирішив взяти в руки олівець і написати одне коротке слово:

КІНЕЦЬ.
Але щойно я взяв до рук олівець і написав слово «кінець», до мене прибіг Чебурашка.
— Який такий кінець? – вигукнув він. – Не можна писати “кінець”! Я ще не розрахувався з цією вредною Шапокляк! Спочатку ми з нею поквитаємось, а потім уже можна буде писати: «Кінець».
– Ну що ж, квитайтеся, – сказав я. — Цікаво, як це вам вдасться?
– Дуже просто, – відповів Чебурашка. – Ось побачите!
Все виявилося справді дуже просто.
А наступного ранку Гена, Галя і Чебурашка всі разом з’явилися на подвір’я старої Шапокляк. В руках вони тримали великі різнокольорові повітряні кульки.
Шапокляк сиділа тим часом на лавочці і обмірковувала плани чергових каверзних справ.
— Подарувати вам кульку? — звернувся до старої Чебурашка.
— Задарма?
— Звичайно, задарма!
— Давай, — сказала стара і схопила усі Чебурашчині яскраво розфарбовані кульки. — До рук береться, назад не віддається! — одразу заявила вона.
– А ще треба? — запитала Галя.
– Давай!
Тепер у неї в руках було вже дві в’язки кульок, і вони вже відривали стару від землі.
– А ще дати? — запропонував Гена, простягаючи свої кульки.
– Звичайно! — І Генині кульки теж опинилися в руках у жадібної Шапокляк.
Ось уже не дві, а три зв’язки кульок піднімали стару вгору. Повільно-повільно вона відірвалася від землі і попливла до хмар.
— Але ж я не хочу на небо! – кричала стара.
Але було вже пізно. Вітер підхопив її і ніс далі і далі.
— Розбійники! – кричала вона. – Я ще повернуся! Я ще вам покажу! Вам усім життя не буде!
— Може, й справді вона повернеться? — запитала Галя у Чебурашки. — Тоді нам справді життя не буде.
— Не хвилюйся, — сказав Чебурашка. — Вітер понесе її далеко-далеко, і без допомоги людей їй нізащо не повернутися. А якщо вона залишиться такою ж вредною і злою, як зараз, їй ніхто допомагати не стане. І тоді, вона просто не зможе дістатися нашого міста. Ну, добре ми її провчили?
— Добре, – відповів крокодил.
— Добре, – погодилася Галя.
Після цього мені нічого не залишалося зробити, як взяти в руки олівець і написати три коротенькі слова:

КІНЕЦЬ ЦІЄЇ РОЗПОВІДІ.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Крокодил Гена и его друзья”

Эдуард Успенский

Видавництво: “Малыш”

2016 р.

1 Коментар
  • Гоша
    18.05.2023 21:05

    Мне очень понравилось я сейчас сежу легонько плачу потому что мне очень понравилось и я не хотел заканчивать читать эту книгу

    1
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: