Крокодил

Жила на світі сім’я: Крокодил, його жінка Крокодилиця та маленький Крокодокодил – їхній син. І ось цей маленький Крокодокодил нікого не хотів слухатися.

Якось Крокодил так розсердився на свого маленького сина, що відніс його до лісу на поживу диким звірам. Він залишив Крокодокодила самого та й пішов.

Нудно стало в лісі Крокодокодилу, а ще й трохи страшно.

“Ех, – подумав він, – скоріше б мене хтось з’їв!”

І тут він побачив Мишку.

– Мишко, люба, з’їж мене скоріше! Як тільки ти мене з’їси, я зможу піти додому.

Але Мишка почула Крокодокодиловий голос і шусть у траву! А Крокодокодил знову просить:

– З’їж мене, тобі ж нічого не варто!

Тут Мишка з трави пискнула:

– Не можу я тебе з’їсти!

– Чому?

– Покуштувала я якось одного крокодила. У сараї лежав. З дроту був зроблений. Увесь ніс мені поколов.

І Мишка втекла. Минуло трохи часу – повзе Змія. Зрадів Крокодокодил і каже:

– Змія, з’їж мене, будь ласка.

Прошмигнула Змія у сухе листя та й питає звідти:

– З якого це дива я тебе їстиму?

– А я дуже неслухняний.

– Я й слухняних крокодилів не їм, а неслухняного і зовсім не хочу.

І поповзла швиденько Змія від Крокодокодила. А маленький Крокодокодил знову залишився сам. Раптом він побачив Мураху.

– Мурахо! – закричав він. – З’їж мене, будь ласка! Мене обов’язково треба з’їсти, бо я так і залишуся сам у лісі.

– Ну що ж, – каже Мураха, – я голодний і з’їм тебе, мабуть. Тільки от… Тільки от де ти?

– Так ось же я, – відповідає Крокодокодил, – під тобою. Ти якраз стоїш на моїй нозі.

– Ах так! – зрадів Мураха. – Тоді я почну їсти тебе з цієї ноги.

І Мураха взявся за справу. Цілий день він їв Крокодокодила, а під вечір Крокодокодил запитав:

– Ну як, з’їв мене?

– Ще ні. Зачекай трохи, – відповів Мураха.

Так минула ніч і ще один день.

– А тепер з’їв уже? – знову запитав Крокодокодил.

– Ще не зовсім.

І ще один день минув.

– А тепер уже з’їв? – запитав Крокодокодил.

Набридло Мурасі їсти Крокодокодила, він і каже:

– Усе! З’їв я тебе цілком. Можеш іти додому.

І зраділий Крокодокодил побіг додому. З того часу він став слухняним, щоб його знову не віддали на поживу диким звірам. І дійсно, його більше ніхто не їв.