<

Крокодиляча війна

. Читати українською онлайн.

Просторим пустельним краєм, куди ніколи не потрапляла жодна людина, текла велика річка, в якій жило багато крокодилів. Їх було понад сто, а може, й понад тисячу. Крокодили харчувалися рибою й тваринами, що приходили до річки на водопій, але переважно рибами. По обіді крокодили відпочивали на березі, а місячними вечорами бавилися у воді.

Отак вони вікували собі спокійно й тішилися життям. Та одного надвечір’я, коли крокодили саме поринули в пообідній сон, один із них зненацька прокинувся й підвів голову, бо йому почувся якийсь гуркіт. Він нашорошив вуха, й здаля до нього справді долинув глухий гул. Тоді крокодил гукнув свого сусіда:

— Прокидайся! Небезпека!

— Що сталося? — стривожено запитав другий крокодил.

— Не знаю, — відказав той, який прокинувся першим. — Там щось гуркоче.

Другий крокодил теж почув гул, тож вони миттю розбудили інших крокодилів. Усі наполохано забігали туди-сюди з піднятими хвостами.

А тривога виявилася немарною, бо гул дедалі наростав. Невдовзі крокодили уздріли вдалині начеб хмаринку диму й почули якийсь хлюпіт, мовби хтось чалапав по воді.

Крокодили перезирнулися: що б це могло бути?

Аж раптом один старий мудрий крокодил — найстарший з-поміж усіх, бо на щелепі в нього залишилися тільки два кутні зуби, — котрий одного разу дістався до самісінького моря, мовив:

— Я знаю, що воно таке! Це кит! Кити величезні й випускають носом струмені білої води, яка потім падає навкруги.

Зачувши це, малі крокодильчики занурили голови у воду й заволали від страху:

— Кит! Сюди пливе кит!

Але старигань смикнув за хвіст ближчого кроко­дильчика:

— Не лякайтеся! — крикнув він. — Я знаю китів! Вони бояться нас! Вони завжди всього бояться!

І малі крокодильчики заспокоїлися. Однак за мить знову сполошилися, бо замість сірого тепер повалив чорний дим, а хлюпіт зробився дуже гучним. Перелякані крокодили пірнули, виткнувши з води тільки очі та кінчики носів. Аж ось вони уздріли перед собою огорнуту клубами диму гігантську махину, що чалапала по воді — це був колісний пароплав, який уперше з’явився на їхній річці.

Пароплав проминув їх і загубився вдалині. Тоді крокодили повилазили з води й напосіли на стариганя, котрий ошукав їх, запевнивши, буцімто це був кит.

— Ніякий він не кит! — кричали крокодили старому у вуха, бо той недочував.

— Що це було?

І старий крокодил пояснив їм, що то був сяючий вогнями пароплав, а ще сказав, що всі вони помруть, якщо пароплав і далі ходитиме в їхніх водах.

Але крокодили почали кпити з нього, бо вирішили, що старий збожеволів. Чого б це вони мали померти, якщо пароплав і далі ходитиме тут? Бідолашний старигань, либонь, зовсім згубив тяму!

А що крокодили були дуже голодні, то вони почали шукати рибу.

Однак риби ніде не було. Крокодили не знайшли жодної. Всі риби упливли, злякавшись гуркоту пароплава. Риби зникли.

— Ну, що я вам казав? — озвався старий крокодил. — Тепер ми не маємо, що їсти. Всі риби подалися геть. Зачекаємо до ранку. Можливо, пароплав більше не з’явиться, а риби вернуться назад, коли страх мине.

Та наступного дня вони знову почули гул і побачили пароплав: він проплив повз них, несамовито гуркочучи й оповивши небо чорним димом.

— Що ж, — мовили крокодили, — пароплав пройшов тут учора, пройшов сьогодні і пройде завтра. Отже не стане в цих краях ані риби, ані тварин, які ходять на водопій, і ми помремо від голоду. Давайте збудуємо загату.

— Авжеж, загату! Загату! — загорлали всі крокодили й щодуху попливли до берега. — Збудуємо загату!

І вони негайно взялися до справи. Всі попрямували до лісу й повалили понад десять тисяч дерев — переважно то були текоми та квебрахо[3], які мають дуже міцну деревину. Крокодили пиляли їх своїми хвостами-пилками, а тоді тягнули стовбури до води й повтикали сторчма по всій широчині річки так, що відстань між палями була не більше метра. Жоден пароплав не зміг би проплисти через загату — ні великий, ні малий. Крокодили були певні, що тепер ніхто не лякатиме тут рибу. А що вони дуже стомилися, то позасинали просто на березі.

Наступного дня крокодили ще спали, коли крізь сон почули чалапання пароплава. Всі крокодили почули його, але жоден не підвівся, ба навіть не розплющив очей. Що їм той пароплав? Хоч би як він гуркотів, а через загату однаково не пройде.

І справді пароплав зупинився віддалік. Люди на пароплаві дивилися в біноклі на незрозумілу споруду, що перетинала річку, й спустили шлюпку, аби розгледіти, що це їм заважає рухатися далі. Тоді крокодили посхоплювалися та кинулися до загати, і вже звідти, з-за стовбурів, почали кпити з ошуканого пароплава.

Тим часом шлюпка наблизилася, люди на ній уздріли чудову крокодилячу загату й повернулися на пароплав. Але трохи згодом шлюпка підпливла знову, й люди на ній загукали:

— Гей, крокодили!

— В чому справа? — озвалися ті, повитикавши голови з-за стовбурів.

— Нам це заважає! — відповіли люди.

— Авжеж!

— Ми не можемо плисти!

— Саме цього ми й прагнули!

— Приберіть загату!

— Не приберемо!

Люди на шлюпці зашепотілися між собою, а тоді знову загукали:

— Крокодили!

— В чому справа?

— Ви не приберете загату?

— Ні!

— Тоді до завтра!

— До коли завгодно!

І шлюпка попливла до пароплаву, а крокодили, не тямлячись од радості, щосили били хвостами по воді. Жоден пароплав не пройде тут, і в них завжди буде риба!

Однак наступного дня пароплав повернувся, а коли крокодили придивилися до нього, то оніміли від подиву: це був інший пароплав. Сірий, наче миша, й набагато більший за перший. «Що це за новий пароплав? Він теж хоче пройти тут? Та ні, він не пройде! Ні цей, ні будь-який!»

— Він не пройде! — загорлали крокодили й кинулися до загати, кожен на своє місце за стовбурами.

Новий пароплав, як і попередній, зупинився віддалік і від нього, як і першого разу, в бік загати відпливла шлюпка.

У шлюпці сиділи офіцер та восьмеро матросів.

— Гей, крокодили! — гукнув офіцер.

— В чому справа? — озвалися ті.

— Ви не приберете загату?

— Ні.

— Ні?

— Ні.

— Гаразд, — проказав офіцер. — У такому разі ми роз­тро­щимо її з гармат.

— Трощіть! — відповіли крокодили.

І шлюпка повернулася до пароплава.

А треба сказати, що сірий, як миша, пароплав був зовсім не пароплавом, а військовим кораблем — броненосцем зі страшними гарматами. Аж раптом старий мудрий крокодил, котрий одного разу дістався до самісінького моря, щось пригадав й заледве встиг гукнути іншим крокодилам:

— Ховайтеся під воду! Мерщій! Це військовий корабель! Стережіться! Ховайтеся!

Крокодили вмить поховалися під воду й попливли ближче до берега, а там позаклякали, виткнувши з води тільки носи та очі. І в ту ж таки мить з військового корабля вихопилася велика хмара білого диму, почувся жахливий гуркіт, і величезний снаряд влучив просто в середину загати. Два чи три стовбури розлетілися на тріски, а потому в загату влучив іще один снаряд, і ще — і кожний розбивав на тріски частину загати, поки від неї не залишилося нічого. Ні стовбура, ні бодай трісочки. Броненосець розтрощив своїми гарматами геть усе. І крокодили, які сиділи під водою, виткнувши тільки очі та носи, дивилися, як військовий корабель, свистячи на весь окіл, проплив повз них.

Тоді крокодили повилазили з річки й загомоніли.

— Давайте зробимо нову загату, набагато більшу за попередню.

Цілий вечір і цілу ніч споруджували вони з величезних стовбурів нову загату, а тоді, стомлені, полягали спати й не прокидалися аж до наступного дня, коли знову з’явився військовий корабель, і до загати наблизилася шлюпка.

— Гей, крокодили! — гукнув офіцер.

— У чому справа? — озвалися крокодили.

— Приберіть цю нову загату!

— Не приберемо!

— Тоді ми розтрощимо її гарматами, як першу!

— Трощіть… коли зможете!

Вони з погордою вигукували ці слова, бо були певні, що нову загату не розтрощать жодні гармати в світі.

Однак невдовзі клуби диму знову огорнули корабель, і снаряд зі страшним гуркотом влучив просто в середину загати, бо цього разу стріляли з великої гармати. Снаряд поцілив у величезні стовбури і розтрощив їх на тріски. Другий снаряд упав неподалік од першого, й ще один шмат загати злетів у повітря. Зрештою люди зруйнували загату вщерть, так що від неї нічого не залишилося. Потім військовий корабель проплив повз крокодилів, і люди кпили з них, затуляючи долонями роти.

А крокодили повилазили з річки й загомоніли:

— Що ж, доведеться нам усім померти, бо корабель плаватиме тут туди-сюди, і риби не вернуться.

І всі зажурилися, бо маленькі крокодильчики скиглили від голоду.

Аж раптом озвався старий крокодил:

— Ми ще маємо шанс урятуватися. Пливімо до Сурубіна[4]. Колись я разом із ним подорожував до моря, і він має міну. Сурубін бачив бій між двома військовими кораблями, й приволік сюди міну, яка не вибухнула. Попросимо її в нього; він, хоч і дуже ображений на нас, крокодилів, все ж має добре серце й не захоче, щоб усі ми померли.

А справа в тому, що за багато років перед тим, крокодили з’їли небожа Сурубіна, і відтоді він не хотів більше з ними знатися. Та хай там як, але всі поспішили до Сурубіна, котрий мешкав у величезному гроті біля берега Парани й завжди спав поруч зі своєю міною. Трапляються риби-сурубіни завдовжки в два метри, і власник міни був одним із них.

— Гей, Сурубіне! — загукали всі крокодили, скупчившись біля гроту й не наважуючись переступити поріг через той прикрий випадок із небожем.

— Хто мене гукає? — озвався Сурубін.

— Це ми, крокодили!

— Я не хочу з вами знатися, — мовив Сурубін спере­сердя.

Тоді старий крокодил переступив поріг гроту й про­казав:

— Це я, Сурубіне! Твій приятель-крокодил, котрий подорожував із тобою до моря.

Почувши знайомий голос, Сурубін виліз із гроту.

— Ох, я тебе не впізнав, — лагідно звернувся він до старого приятеля. — Чого ти хочеш?

— Ми хочемо попросити в тебе міну. Військовий корабель плаває по нашій річці та лякає риб. Це справжній військовий корабель, броненосець. Ми зробили загату, але він зруйнував її. Тоді ми зробили нову загату, але він зруйнував і цю. Риби подалися геть, і ми помираємо від голоду. Дай нам міну, і ми потопимо броненосець.

Почувши таке, Сурубін замислився. Він довго щось обмірковував, та нарешті проказав:

— Гаразд, я дам вам міну, хоча не забув, як ви вчинили з синком мого брата. Хто з вас уміє підривати міни?

Жоден крокодил не знав, як це робиться, тож усі похнюплено мовчали.

— Гаразд, — знову проказав Сурубін і з погордою додав, — я сам її підірву. Я знаю, як це робиться.­

І вони вирушили в путь. Крокодили попричіплялися одні до одних — хвіст одного тримався на шиї другого, а хвіст цього другого на шиї третього крокодила — і так вони утворили ланцюг завдовжки в квадру[5]. Здоровань Сурубін виштовхав міну на течію й підплив під неї, щоб міна, лежачи на його хребті, трималася на поверхні води. А що ліан, якими крокодили попричіплялися одні до одних, більше не залишилося, Сурубін вхопився щелепами за хвіст останнього крокодила, і ті зірвалися з місця. Сурубін тримав міну, а передні крокодили тягнули цей ланцюг, біжучи берегом. Вони дерлися вгору й спускалися донизу, перестрибували через каміння, підштовхуючи в такий спосіб міну, яка, завдяки їхній швидкості, рухалася вперед, збурюючи довкола себе воду, наче справжній пароплав. На другий день удосвіта вони дісталися до того місця, де спорудили останню загату, й заходилися будувати нову, потужнішу за попередні, бо, за порадою Сурубіна, припасували стовбури щільно одні до одних. Це була й справді чудова загата.

Минуло не більше години відтоді, як крокодили встановили останній стовбур, коли знову з’явився військовий корабель, і шлюпка з офіцером та вісьмома матросами наблизилася до загати. Крокодили повилазили на стовбури й повистромляли з-за них голови.

— Гей, крокодили! — гукнув офіцер.

— В чому справа?

— Ви знову збудували загату?

— Авжеж, знову!

— Приберіть її!

— Нізащо!

— Приберіть її!

— Нізащо!

— Не приберете?

— Ні!

— Гаразд, тоді послухайте, що я вам скажу, — мовив офіцер. — Ми розтрощимо цю загату, а щоб вам не спало на думку спорудити ще одну, розтрощимо потім з гармат і вас. Жодного не залишимо живим — ні великого, ні малого, ні товстого, ні худого, ні молодого, ні старого, як оцей старезний крокодил, у якого залишилися тільки два кутні зуби.

А старий мудрий крокодил, бачачи, що офіцер глузує з нього, мовив:

— Це правда, що в мене залишилося мало зубів та й ті пощерблені. Та знаєте, що їстимуть завтра ці зуби? — проказавши це, старигань розтулив величезну пащу.

— Що? — озвалися матроси.

— Цього офіцерика, — відповів крокодил і швидко зліз зі стовбура.

А Сурубін тим часом розмістив міну якраз посередині загати, наказавши чотирьом крокодилам добре її закріпити й опустити під воду на вказану ним глибину. Ті так і вчинили. Інші крокодили також занурилися в річку, повитикавши з води тільки носи та очі. І Сурубін занурився та закляк поруч зі своєю міною.

Аж раптом військовий корабель оповила хмара диму, й звідти почувся перший постріл. Снаряд вибухнув якраз посередині загати й розтрощив на тисячу трісок десять чи дванадцять стовбурів.

Однак і Сурубін не дрімав: щойно в загаті утворився пролом, він крикнув крокодилам, які тримали під водою міну:

— Відпустіть міну, тільки поволі! Відпустіть!

Крокодили відпустили міну, і вона виринула на поверхню.

Сурубін негайно встановив міну в самісінькому центрі пролому; потім примружив одне око, прицілився й, завівши механізм міни, спрямував її просто на корабель.

Він зробив це саме вчас! У ту ж таки мить броненосець вистрілив би вдруге, і снаряд, розірвавшись, зруйнував би частину загати.

Однак міна вже наближалася до корабля, і люди, котрі були на ньому, завважили її; тобто вони завважили збурену міною воду. Всі з переляку закричали й хотіли зрушити броненосець з місця, щоб ухилитися від міни.

Та було вже пізно; міна влучила у величезний корабель якраз посередині й вибухнула.

Гуркіт од того вибуху був такий потужний, що й слова­ми не переказати. Броненосець розлетівся на п’ятнадцять ти­сяч скалок, які піднялися в повітря, а тоді всіяли весь окіл улам­ками корабельних димарів, агрегатів, гармат, шлюпок — усього, що там було.

Крокодили з переможним криком кинулися до своєї загати. Звідти, крізь пробитий снарядом пролом, вони бачили мертвих, поранених і небагатьох живих людей, яких підхопила течія.

Крокодили повидиралися на стовбури обабіч пролому, і коли люди пропливали повз них, глузливо затуляли лапами роти.

Вони не хотіли їсти людей, хоча ті на це заслужили. І лише коли повз них пропливав якийсь ще живий чоловік із золотими галунами на мундирі, старий крокодил метнувся у воду й, двічі клацнувши щелепою, проковтнув його.

— Хто це був? — поцікавився якийсь нетямкий крокодильчик.

— Офіцер, — озвався Сурубін. — Мій старий приятель пообіцяв з’їсти його і таки з’їв.

Крокодили повитягали на берег рештки загати, що стала їм непотрібною, бо жодна людина вже ніколи не припливе сюди. Сурубін, який уподобав собі пасок та галуни офіцера, попросив, аби їх йому подарували, й мусив видобути їх із пащі старого крокодила, бо вони заплуталися у того в зубах. Сурубін почепив пасок, закріпивши його під плавцями й прив’язав шпагу ременями до кінчиків своїх розкішних вусів. А що шкіра в Сурубіна напрочуд красива та ще й — завдяки темним плямам — скидається на зміїну, він цілу годину плавав туди-сюди перед крокодилами, а ті, пороззявляли пащі й захоплено гляділи на нього.

Потім крокодили, безперестану дякуючи Сурубінові, провели того до його гроту. А тоді повернулися додому. Невдовзі повернулися й риби, тож у крокодилів почалося вельми щасливе життя, яке триває й досі, бо зрештою вони призвичаїлися до пароплавів, що перевозять помаранчі.

Однак вони й чути не хочуть про військові кораблі.

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар