ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Електромобіль Сашко

Олеся Мамчич

Електромобіль Сашко обожнював читати.

Велосипединку Юлю теж хлібом не годуй — дай сторінки погортати кермом.

Часто друзі паркувалися поруч,щоб обговорити якусь нову книжку.

От і сьогодні Юля переповідала:

— А потім, на останній сторінці, з’явився електричний вітряк — і своїми довгими руками розігнав драконів. І настав ЩАСЛИВИЙ КІНЕЦЬ.

— Нічого собі!

— От би й мені руки, як у того вітряка! Раптом на Київ нападуть дракони. Моїми колесами хіба мух ганяти, — зітхнув електромобіль.

— Моїми теж, — кивнула велосипединка. — Хоча… хтозна, чи бувають ті електричні вітряки на світі. Може, їх вигадав письменник.

В існуванні драконів друзі анітрохи не сумнівалися.

— От неуки! — пирхнула пилом стара вантажівка, яка вигрівала боки неподалік. — Електричних вітряків по світу — майже, як жирафів, себто повно-преповно. Стоятьсобі на місці, лапами розмахують,і все. Мені б таку роботу.

— На випадок драконів нам варто мати знайомого електричного вітряка, — сказав замислено Сашко. — Але де ж його шукати?

Велосипединка уважно оглянула книжку.

— Якщо вірити малюнкам, електричні вітряки дуже довгі вгору та гарні, — Юля роззирнулася навколо. — А що то за будинками височіє?

Незабаром друзі вже під’їжджали до Високої Зеленої Істоти з Волохатими Лапами. Вітер гудів, лапи Істоти ворушилися майже попід хмарами.

— Переп ро-о-ошую, пане,ви не електричний вітря-а-ак? — загукали щосили електромобіль із велосипединкою.

Висока Зелена Істота їх не одразу почула.

— Аго-о-ов!

— Хто ви? — нарешті розгледіла Істота друзів. — Я, до речі, не пан, а дуже навіть пані! Чи ж не бачите, у якому я ошатному намисті? Його склали зі своїх гнізд птахи.

— Перепрошуємо, пані. Ми — електромобіль Сашко та велосипединка Юля. І ми шукаємо електричного вітряка.

— Вам не сюди. Узагалі-то, я — Гігантська Сосна, — відповіла трохи сердито Висока Зелена Істота. І додала: — Ваш електричний вітряк зроблений із великої залізяки. А не з такої шовковистоїкори, як у мене. І не з таких смарагдових голочок, як у мене!

— Із великої залізяки, гм, — міркував електромобіль. — Майже, як я. Юлю, ти часом не бачила когось довгого вгору та металевого?

— Здається, є один такий Довгий Угору з Хапучою Лапою, — відповіла Юля. Він мешкає в місці, де все переставляють, копають і одне на одне накладають. їдьмо, я покажу.

У місці, де все переставляли, копали й накладали одне на одне, справді був Довгий Угору Залізякіз Лапою. Тут усі метушилися,рухалися і ЩОСЬ робили.

— Розкажіть, будь ласка, про ЩОСЬ, яке ви робите, — почавгеть іздалеку Сашко.

Він боявсязнову переплутати.

— Ми будуємо Будівництво, — поважно мовив ДовгийУгору з Лапою. Це дуже важливо та дуже складно. Лише неуки вважають, буцімто звести цілий дім — це «р-раз — і готово».

Довгий Угору, проказуючи своє «р-раз — і готово», підняв електромобіль із велосипедйнкою в повітря. Проніс їх понад будівельним майданчиком і поставив подалі, аж за зеленою огорожею.

— Не плутайтеся попід ногами, малі. Щоб я, Підйомний Кран, не зачепив вас ненароком чимось важким і важливим. На будівництво без дозволу не можна!

— Вибачте, пане, ми більше не будемо, — перепросили друзі та хутко від’їхали на безпечну відстань.

Бо Підйомний Кран уже підхопив своєю лапою велетенську арматурину й потягнув, сопучи від напруги, кудись угору.

— Є ще ідеї? Бо я вже зголоднів, — ковтнув слинку Сашко. — Мені б десь електрики перекусити…

— А мені би морозива. З шоколадом і лісовими горішками!

— Поїхали до Блискучих Крутячок. Біля них людським дітям продають морозиво, а для електромашин стоїть смачна солодка підзарядка!

Друзі усмак пообідали кожен своїм і вже зібралися рушати, аж раптом за деревами щось загуло, закрутилося, заблимало…

Щось велике, як багатоповерхівка, і кругле, як млинець.
— Ця Блискуча Крутячка теж може бути електричним вітряком! Вона ж обертається — і вітряки теж. Вона гуде — і вітряки так само. Вона до хмар — але ж і вітряки не маленькі.

Сашко з Юлею дивилися в бік Блискучої Крутячки, коли під’їхав двоповерховий автобус, повний людських дітей.

— Що усі ці діти збираються тут робити? — запитав Сашко в автобуса.

Той прокашлявся та ґречно відповів:
— Так он же ж каруселі! І найголовніше оглядове колесо! А сьогодні вихідний. Я би й сам покатався, якби був молодший.

— Оця Блискуча Крутячка… Чи не її ви назвали «оглядовим колесом»? — перепитала Юля.

— Так, авжеж!

Юля з Сашком геть спохмурніли.

— Ми ніколи-ніколи не знайдемо електричного вітряка! — зітхнув Сашко. — Він — не Висока Зелена Істота з Волохатими Лапами. І не Довгий Угору з Хапучою Лапою. І не Блискуча Крутячка.

— То вам потрібен вітряк? Чого ж мовчите, — озвався автобус. — Я он щойно дітей із музею привіз, там тих вітряків аж три штуки.

І автобус розповів, як туди дістатися.

Музей виявився не простим, а під відкритим небом. Небо над ним справді було відкритим — як вікно влітку. У його синяві літали ластівки та літаки. А внизу бубоніли про щось своє ошатні старовинні хатки. Вони мешкали у скансені . Так називається місце, куди сходяться на пенсію будинки. Що старіший дім, то з більшою повагою ставляться там до нього.

— Шановні бабусі, чи є тут десь вітряки? — чемно звернулася до трьох поліських хаток велосипединка.

— А є, дитинко, є! Ген за отим пагорбом!

— Ми нарешті знайшли справжніх електричних вітряків! Ур-ра! — загорланив електромобіль і помчав чимдуж у вказаному напрямку.

На пагорбі росла дуже м’яка трава. А в траві сиділи три дідугани. Кожен мав великі руки, що крутилися на вітрі. І це було дуже красиво.

— Доброго дня, любі електричні вітряки, — гукнув Сашко.

— Га? — проскрипіли діди, бо недочули. — І вам доброго. Так, ми — вітряки, хто ж ми, як не вітряки.

— Ми вас дуже довго шукали, але таки знайшли! — зраділа велосипединка.

— Га? — недочули знову діди.

— Чи це правда, що вас бояться дракони?

— Га?

— ВАС БОЯТЬСЯ ДРАКОНИ?

— Та ні, — озвався один із дідусів. — То наші праправнуки, електричні вітряки, дають їм жару. А ми лише привидів полохаємо .Хоча сили вже не ті. Ой, не ті.

— ПРАПРАВНУКИ? — перезирнулися електромобіль і велосипединка.

— Еге ж, є в нас праправнуки, добрі такі дітки, — задоволено дмухнув у бороду найбеззубіший дідусь. — Дивіться, — і витягнув поштову листівку, на якій весело всміхався маленький електровітрячок. І ще на листівці була зворотна адреса:

Поле Електричних Вітряків.
Через зміїсту річку,
супермаркет оминути,
поворот біля Тополь-Близнючок.

Друзі попрощалися зі старовинними млинами (а це були саме вони!) та вирушили, уже знаючи правильний шлях.

Незабаром докотилися до неозорого поля та аж завмерли від захвату. До обрію стояли стрункі електричні вітряки. Кожен із них обертався на вітрі, розбризкуючи сонце крилами. Легке гудіння нагадувало
тиху, але впевнену пісню.

— Тепер я розумію: жоден дракон не пролетить просто так крізь це поле! — зачаровано мовила велосипединка.

Поле вітряків було дуже чудовим. Сашко та Юля потоваришували з багатьма вітряками. Але найбільше їм сподобався малий вітрячок Платон. Він пригостив Сашка смачною електрикою, яку вже навчився
робити сам.

— Обов’язково прийду в гості до Києва, — пообіцяв він.

Коли під вечір мандрівці вирушили додому, вітряки з усього поля ще довго-довго махали їм услід.

 

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 27

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Електромобіль Сашко ”
Олеся Мамчич
Видавництво : “ Ранок ”
м. Харків, 2018 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: