TOU

Електромобіль Сашко

Олеся Мамчич

Електромобіль Сашко обожнював читати.

Велосипединку Юлю теж хлібом не годуй — дай сторінки погортати кермом.

Часто друзі паркувалися поруч,щоб обговорити якусь нову книжку.

От і сьогодні Юля переповідала:

— А потім, на останній сторінці, з’явився електричний вітряк — і своїми довгими руками розігнав драконів. І настав ЩАСЛИВИЙ КІНЕЦЬ.

— Нічого собі!

— От би й мені руки, як у того вітряка! Раптом на Київ нападуть дракони. Моїми колесами хіба мух ганяти, — зітхнув електромобіль.

— Моїми теж, — кивнула велосипединка. — Хоча… хтозна, чи бувають ті електричні вітряки на світі. Може, їх вигадав письменник.

В існуванні драконів друзі анітрохи не сумнівалися.

— От неуки! — пирхнула пилом стара вантажівка, яка вигрівала боки неподалік. — Електричних вітряків по світу — майже, як жирафів, себто повно-преповно. Стоятьсобі на місці, лапами розмахують,і все. Мені б таку роботу.

— На випадок драконів нам варто мати знайомого електричного вітряка, — сказав замислено Сашко. — Але де ж його шукати?

Велосипединка уважно оглянула книжку.

— Якщо вірити малюнкам, електричні вітряки дуже довгі вгору та гарні, — Юля роззирнулася навколо. — А що то за будинками височіє?

Незабаром друзі вже під’їжджали до Високої Зеленої Істоти з Волохатими Лапами. Вітер гудів, лапи Істоти ворушилися майже попід хмарами.

— Переп ро-о-ошую, пане,ви не електричний вітря-а-ак? — загукали щосили електромобіль із велосипединкою.

Висока Зелена Істота їх не одразу почула.

— Аго-о-ов!

— Хто ви? — нарешті розгледіла Істота друзів. — Я, до речі, не пан, а дуже навіть пані! Чи ж не бачите, у якому я ошатному намисті? Його склали зі своїх гнізд птахи.

— Перепрошуємо, пані. Ми — електромобіль Сашко та велосипединка Юля. І ми шукаємо електричного вітряка.

— Вам не сюди. Узагалі-то, я — Гігантська Сосна, — відповіла трохи сердито Висока Зелена Істота. І додала: — Ваш електричний вітряк зроблений із великої залізяки. А не з такої шовковистоїкори, як у мене. І не з таких смарагдових голочок, як у мене!

— Із великої залізяки, гм, — міркував електромобіль. — Майже, як я. Юлю, ти часом не бачила когось довгого вгору та металевого?

— Здається, є один такий Довгий Угору з Хапучою Лапою, — відповіла Юля. Він мешкає в місці, де все переставляють, копають і одне на одне накладають. їдьмо, я покажу.

У місці, де все переставляли, копали й накладали одне на одне, справді був Довгий Угору Залізякіз Лапою. Тут усі метушилися,рухалися і ЩОСЬ робили.

— Розкажіть, будь ласка, про ЩОСЬ, яке ви робите, — почавгеть іздалеку Сашко.

Він боявсязнову переплутати.

— Ми будуємо Будівництво, — поважно мовив ДовгийУгору з Лапою. Це дуже важливо та дуже складно. Лише неуки вважають, буцімто звести цілий дім — це «р-раз — і готово».

Довгий Угору, проказуючи своє «р-раз — і готово», підняв електромобіль із велосипедйнкою в повітря. Проніс їх понад будівельним майданчиком і поставив подалі, аж за зеленою огорожею.

— Не плутайтеся попід ногами, малі. Щоб я, Підйомний Кран, не зачепив вас ненароком чимось важким і важливим. На будівництво без дозволу не можна!

— Вибачте, пане, ми більше не будемо, — перепросили друзі та хутко від’їхали на безпечну відстань.

Бо Підйомний Кран уже підхопив своєю лапою велетенську арматурину й потягнув, сопучи від напруги, кудись угору.

— Є ще ідеї? Бо я вже зголоднів, — ковтнув слинку Сашко. — Мені б десь електрики перекусити…

— А мені би морозива. З шоколадом і лісовими горішками!

— Поїхали до Блискучих Крутячок. Біля них людським дітям продають морозиво, а для електромашин стоїть смачна солодка підзарядка!

Друзі усмак пообідали кожен своїм і вже зібралися рушати, аж раптом за деревами щось загуло, закрутилося, заблимало…

Щось велике, як багатоповерхівка, і кругле, як млинець.
— Ця Блискуча Крутячка теж може бути електричним вітряком! Вона ж обертається — і вітряки теж. Вона гуде — і вітряки так само. Вона до хмар — але ж і вітряки не маленькі.

Сашко з Юлею дивилися в бік Блискучої Крутячки, коли під’їхав двоповерховий автобус, повний людських дітей.

— Що усі ці діти збираються тут робити? — запитав Сашко в автобуса.

Той прокашлявся та ґречно відповів:
— Так он же ж каруселі! І найголовніше оглядове колесо! А сьогодні вихідний. Я би й сам покатався, якби був молодший.

— Оця Блискуча Крутячка… Чи не її ви назвали «оглядовим колесом»? — перепитала Юля.

— Так, авжеж!

Юля з Сашком геть спохмурніли.

— Ми ніколи-ніколи не знайдемо електричного вітряка! — зітхнув Сашко. — Він — не Висока Зелена Істота з Волохатими Лапами. І не Довгий Угору з Хапучою Лапою. І не Блискуча Крутячка.

— То вам потрібен вітряк? Чого ж мовчите, — озвався автобус. — Я он щойно дітей із музею привіз, там тих вітряків аж три штуки.

І автобус розповів, як туди дістатися.

Музей виявився не простим, а під відкритим небом. Небо над ним справді було відкритим — як вікно влітку. У його синяві літали ластівки та літаки. А внизу бубоніли про щось своє ошатні старовинні хатки. Вони мешкали у скансені . Так називається місце, куди сходяться на пенсію будинки. Що старіший дім, то з більшою повагою ставляться там до нього.

— Шановні бабусі, чи є тут десь вітряки? — чемно звернулася до трьох поліських хаток велосипединка.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 34

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Електромобіль Сашко ”
Олеся Мамчич
Видавництво : “ Ранок ”
м. Харків, 2018 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: