Крук, велика птиця

Жив собі колись на світі

Крук, велика птиця;

Звик собі він тихо жити,

Тим та сим живиться.

Всі птахи його у лісі

Дуже поважали,

Як збирались у громаду,

На покуть пускали.

І питалися поради

Про всячину в нього,

І всі його шанували,

Як батька старого.

Жив би так собі любенько

Крук, велика птиця,

Якби раз не довелося

Із раком зустріться.

Був тоді наш крук голодний:

З ранку аж самого

Ані ріски ще у роті

Не було у нього.

Довго він літав у лісі

Та шугав степами,

А надвечір сів, знемігшись,

Між очеретами.

Коли гляне — рак великий

В воду хоче лізти;

Крук до нього — хап у рота

Буде попоїсти!

Се на березі робилось,

Долі під вербою;

Крук злетів та й сів на гілку,

Саме над водою.

Бачить рак тоді, ще лихо,

Та й ну мудрувати:

Якби тут обрятуватись,

Щоб не пропадати?

От подумав він та й каже:

— Ой мій вороне-брате!

Довелося батька й матір

Твоїх мені знати!

Ну, та й гарні ж були птиці!

Вже таких немає;

Що розумні вже, що добрі,

Так хто його й знає!

Крук те чує, слухать гарно,

Що рак батька славить,

Та «угу!» на те мугика,

Рота не роззявить.

Рак ізнову починає:

— Правду як сказати,

То твоїх ще довелося

І братів зазнати.

Удалися в батька діти:

А, та й птиці ж гарні!

Що вже добрі, що розумні,

Чисті та чупарні!

Крук те чує, слухать гарно,

Що рак рідних славить,

Та «угу!» на те мугика,

Рота не роззявить.

Рак же знову починає:

— Але що казати!

Хоч були брати і гарні,

Гарні батько й мати,

Та куди вже їм до тебе!

Краси й не зрівняти,

А за розум тобі треба

В лісі царювати,

Царем обібрати!

— Ага! — скрикнув крук зрадівши

Та й роззявив рота,

А рак бульк тоді у воду,—

Пропала робота!

А сороки білобокі

На вербі скакали:

Як те вздріли,— полетіли

Та всім розказали.

З того часу вже минулась

І повага й шана,

І на крука грима кожна

І галка погана;

З того часу, як в громаді

Стане крук навчати,

Зараз птаство: «Годі! годі!

Навчивсь царювати!

Так йому те прикро стане,-

Хоч піти втопиться!

Та й замовкне, сяде збоку

Крук, велика птиця.