Кукуріку та Сонце

Жив-був півник на даху. Звали його Кукуріку. Зроблений він був із міді, крім однієї ніжки, яка була залізною. Кукуріку сидів на високому шпилі церкви, а церква стояла на вершині пагорба.

Через цей пагорб щоранку вставало Сонце. І здавалося, що від Сонця до шпиля на церкві, зовсім близько, так близько, що Кукуріку, якби захотів, міг дістати до Сонця своїм мідним крилом.

Вранці Сонцю завжди хотілося їсти. Улюбленим його сніданком була скибочка підсмаженого хліба, або, як кажуть англійці, тост.

Якось Сонце готувало собі сніданок і раптом відчуло, що хтось його лоскоче. Воно глянуло вниз. Але нічого, крім півня-на-даху та церковного шпиля, не помітило.

Сонце почухалося, озирнулося і хотіло досмажити свій хліб, але виявилося, що він геть згорів – один згарок залишився.

У Сонця зіпсувався настрій. Воно втекло за хмари і цілий день не виходило.

На другий ранок знову: тільки Сонце почало підсмажувати собі на сніданок хліб, як раптом знову відчуло, що хтось його лоскоче. Воно глянуло вниз, почухалося, а коли подивилося на хліб, виявилося, що він уже згорів.

Сонце не на жарт розгнівалося. Воно викинуло тост, що згорів, і змусило хмари полити його дощем. На землю ринула справжня злива з громом і блискавкою. О, це була гроза!

Наступного ранку Сонце встало раніше і знову почало готувати собі сніданок. Але коли той був майже готовий, Сонце відчуло, що його знову хтось лоскоче. Цього разу Сонце не зводило очей з тосту, воно почухалося не оглядаючись. Правда, легше не стало, все одно було страшенно лоскітно, і Сонце все-таки глянуло вниз. Цього було достатньо – сніданок знову пропав! Усього на мить відвернулося Сонце, а замість тосту залишився один згарок.

Сонце нічого не сказало. Воно схрестило два пальці – цур мене! – І порахувало до десяти, потім ще раз до десяти, доки не відчуло, що заспокоїлося.

Наступного ранку, коли настав час готувати сніданок, Сонце тільки виставило вилку, але хліб на неї не насадило. І стало вичікувати. Не минуло й хвилини, як воно відчуло, що хтось його лоскоче.

Сонце спокійно відклало вилку і подивилося, хто це. Але знову не побачило нікого, окрім Кукуріка та церковного шпиля. Воно подивилося уважно, потім ще уважніше і нарешті зрозуміло, що це Кукуріку і лоскоче його своїм мідним крильцем.

– Ну і ну! – здивувалося Сонце. – Невже це ти мене лоскочеш? А ти знаєш, що через тебе три дні поспіль підгоряли мої тости? Ну і бешкетник ти, Кукуріку!

– Пробач, будь ласка! – сказав Кукуріку. – Я зовсім не хотів, щоб підгоряли твої тости, я лоскотав тебе, щоб розсмішити.

– Більше цього не роби! – сказала Сонце.

– Не буду, слово честі, – пообіцяв Кукуріку.

Наступного ранку Сонце встало і, як завжди, почало готувати сніданок. Цього разу ніхто його не лоскотав і тост анітрохи не підгорів. Тоді Сонце підсмажило ще один шматочок хліба, намастило його маслом і простягнуло півника на даху.

– Як смачно! – сказав Кукуріку. – Велике тобі спасибі, Сонце. – І він тричі прокрутився на одній ніжці. – Ку-ку-рі-ку! – прокукурікав він. – Ку-ку-ріку! Ку-ку-рі…

Ку-ку… Ку… Кх! Кх! Кх! – Він закашлявся, бо в горло йому потрапила крихта хліба.

– Ну й дурненький ти, Кукуріку, – сказало Сонце і поплескало його по спині. Ну і дурненький! – І воно засміялось, і сміялося, і сміялося весь день.