Кульбабкова заметіль
Казки Марії Пономаренко
Всеньку весну луг був схожий на золоту квітку. Вабив до себе бджіл, кошлатих джмелів, ніжних метеликів. От тільки шкода, що кульбабки вже в надвечір’я заплющували золоті оченята. Цілісінький день дивилися на Сонце і від того паморочились у них голівки. Через те й рано спати лягали.
Проте на них ніхто не ображався. Мешканці лугу мали безліч клопоту. І хоч весняний день був довгий, часу всім не вистачало. Хотілося ще і музику послухати. Жабки тут у боргу не залишалися і цілі концерти влаштовували. Жилося всім напрочуд весело.
Непокоїлась тільки жабка Бульбашка. Звали її так, бо у своєму рівчачку вона найкраще пускала бульбашки. Різних кольорів. Це заняття вона дуже любила,особливо напровесні. Та ніяк не могла вона забути про зиму. Тоді на дні рівчака так холодно… Отож і здавалось Бульбашці, що ось-ось повернеться зима.
Проте щодень ставало все тепліш і тепліш. Буяли довкола пишні кульбабки. Та якогось дня прокинулись комахи і звірята і не впізнали свого лугу. Він був весь оповитий легким туманом.
— Що за притичина? — здивувалась Бульбашка. — То чому ж туман рівчака обминув?
— Він, мабуть, води боїться,—сів на ромашку метелик Строкатик. Жаба була далеко, й метелик зовсім її не боявся.
— Скажеш таке! — пустила бульбашки жабка. — Води боїться… Ні, тут щось не те…
— А що? — на мить зупинилась на березі ящірка Смарагдинка.
— Не знаю, але щось не те… — вперто твердила своє Бульбашка.
— Що за суперечка? — приліг на бережку весняний Вітер. — Я страшенно люблю суперечки.
— Не суперечка, а притичина! — сердито мовила Бульбашка. — Туман ось такий, та наче не такий. Поглянь на луг!
— Туман, кажеш? — розсміявся Вітер. — Оце туман? — Вітер надув щоки і…
— Ой, леле! — квакнула Бульбашка. — Та це ж сніг! Мені синичка про нього розповідала.
— Сніг? А що воно таке? — запитала Смарагдинка.
— Не знаю, — махнув крилами метелик. — Видно, щось страшне, коли Бульбашка так хвилюється. Але ж цікаво, що буде далі?
— Далі треба зариватися в мул…—сумно мовила жабка. — Бо померзнете.
— Ото диваки! — розсміявся Вітер. — Це ж кульбабчина заметіль, а не сніг!
— Кульбабчина заметіль?! — жабка від хвилювання пустила свою найбільшу у житті бульбашку. — Що ви кажете?
— Еге ж! — підкрутив свої вуса Вітер. — Всього лиш! Незабаром літо! Літечко! Тепло і сонце! І до зими ще так далеко! — Весняний вітер знявся і за мить зник з очей, а всі мешканці лугу ще довго милувались сивими парашутиками, які кружляли у повітрі, потім повільно опускались на землю. .
— От і відцвіли кульбабки… — зітхнув Строкатик. — Луг посмутнів.
— Ех ти! — знову пустила бульбашку жабка. — Посмутнів! Хіба ж буває смутно влітку? — Жабка голосно скропнула і булькнула у воду. Як не кажи, а сонечко припікає… Поплавати закортіло.
Повернулися до своїх звичних справ і всі мешканці лугу. Час не жде. Тільки кульбабки стояли собі притихлі. Треба відпочивати. Бо що там казати, бути сонечком, хоч і маленьким, дуже і дуже не просто.
Джерело:
“Сукня для весни”
Марія Пономаренко
Збірка казок
м. Житомир, 1991 р.